Всі вірші

Життя — то просто сцена,

і ми на ній — актори.

А я найтрагічніша акторка,

Біль й сльози змішані в купу.

Роздуми,як важелі,

залишіть мене у спокої

я хочу відпочинку,

Без болю й сліз.

Обійми й тиша.

Лагідний шепіт і підтримка.

Це все чого хочу я.

Прошу...

Була собі країна як Україна.

Там жили лише письменники та художники

писали все на роботах парових, запальних,

Але один поламався та пар порвався.

Робот гразив захопити світ та наш мвт

та його перемогли інноватори та старинаттори.

Там була миша з метою захопити все і всю.

Ось така історія була вам люди всюди

Проминають сніги...

Проминають збезчещені весни,

що не встигли своє дорости,

доцвісти, понести...

Прошу, рідний, тебе:

- Хоч травинкою…

віттям шелесни,

як відлуння надій,

бо у всьому вчуваєшся ти.

Наші дні обікрав

божевільний сусіда-злодюга.

Сіра мла самоти

краєвид сподівань затягла.

Поміж наших сердець

кілометрами множиться туга,

проминають життя,

не ввібравши достатньо тепла.

Ти в мені – мов зоря,

що дарує натхнення і світло

і повсюдно веде

сподівання в здійсненність бажань.

Я прошу Небеса,

щоб між бід сьогоденності квітло

почуття наших душ

попри витівки випробувань.

Лиш тобою живу…

Шепочу молитви в сновидіння

збайдужілих ночей,

що відвикли від ласки й утіх,

і у Бога прошу піклування про тебе,

спасіння

від ворожих очей,

від нечулих вогнів навісних.

Знову осінь несе

золотисту порошу світами.

Відлітають птахи,

щоб деінде притулок знайти…

Проминають сніги…

Та любов не минеться між нами,

кровний Всесвіте мій.

Я воскресну лиш там, де є ти.

Понести - розм. завагітніти

Увага: у Києві

Оголошено повітряну тривогу.

Чекаємо на відвідувачів.

Прохання до персоналу:

Забезпечити новоприбулим

Максимально дружній прийом.

Прохання до персоналу:

Не влаштовувати істерик.

Так, це жах

І несправедливо,

Та мусимо дотримуватись протоколу.

Увага: у Харкові

Оголошено повітряну тривогу.

Перші відвідувачі

Вже в приймальні.

Нагадую: діємо

За спрощеним протоколом –

Усіх на небо,

Без перевірок.

Увага: в Дніпрі та Сумах

Оголошено повітряну тривогу.

Велике прохання:

Не шпетити янголів-охоронців,

Вони роблять усе можливе.

Так, це – офіційна позиція.

Увага: в кількох областях України

Оголошено повітряну тривогу...

Сьогодні я впустила тишу

До себе в дім.

Надовго ще її залишу

Гостити в нім.

Знайомі з нею, пам’ятаю,

Ми вже давно,

Та гнала тінь її безкраю

Через вікно.

Здавалось: бути ворогами

Нам назавжди,

Бо йшла вона у дім ночами,

Як знак біди,

Вплітала біль у вечір-спогад,

Крик самоти...

Не промовляв ні спів, ні погляд

Мені: «Прости...»

Сміялась зорями із неба:

«Ти знов сумна.

Горять бажання не для тебе,

Бо ти одна…»

Та плинув час, змінили русла

Річки думок.

В мій дім, як друг, ця тиша згусла

Зробила крок.

Накрию стіл, дістану вірші:

«Будь, як своя».

За цей візит самотній тиші

Так вдячна я.

Шукаю в телефоні фото твоє,

Знову у думках повертаюсь туди,

Де вперше стрепенулось серце моє

Від слів твоїх, що лунають усюди.

Без тебе мені вже не бути собою,

Живу, як раніше, та все ніби у сні.

Згадаю обличчя — і голос — сумую,

Забути тебе не стане легше мені.

Серце тріпоче й шепоче: «Взаємно!»

Розум мовчить — також лине до тебе.

Тілу твій дотик згадати — блаженно.

Кохати тебе — знов відкрити себе.

Безсоннії ночі,

і туга в думках.

Печуть мої очі,

і тяга в руках.

Залишить би слово,

Повідомлень одне.

Та чеснеє слово,

Залишаю пусте...

Ні словом ні ділом,

Тебе не турбую.

Лиш думкою, тілом,

Я просто сумую.

Він носив їй із клумби квіти,

Чергував під вікном до ранку,

Планував з нею довго жити,

І стрічати разом світанки.

Вона ввечері мила посуд,

Зашивала йому шкарпетки,

Заплітала стрічки у коси,

Готувала рагу й креветки.

Він її цілував на прощання,

Приносив додому зарплату,

Він ненавидів сльози й повчання,

Знав усе про ООН та НАТО.

А вона про любов співала,

Вишивала чарівні маки,

Готувала в неділю сало

І чекала його з рибалки.

Він лисів й відростив животик,

Щонеділі гуляв з дочками,

Смакував із банок компоти,

Привозив закрутки від мами.

Час летів, як невпинний вітер,

Сивина заплелась їй в коси,

Вже не може читать без світла,

Вже не ходить росою боса.

В нього тиск, діабет і пам’ять,

І пігулок призначив лікар,

Сонце зрідка вже стука в ставні,

Він в неділю несе їй квіти.

Вино смакує, хоч і свіже,

Не можу спати бо ти в думках.

Відмова знову серце ріже,

Думала, що все в моїх руках.

Мій келих нині не за тебе —

Себе ховаю я в рядках.

Можливо, мені того й треба,

Щоб був ти не лише в думках.

Поцілуй — повірю, заспокоюсь,

Тобою наповню я серце.

Тебе люблю, тобою милуюсь,

Ще келих і вже видно денце.

Вперше почув він у донецькому степу,

Хоч довкола лежала рівнина до гаю,

Прямо поруч, навколо, лилося з неба —

Пролунала скрипка. Тягуче, без краю.

І, здавалося, більше ніхто не почув.

Поруч виліз взводний з очима вовка.

Піднявся в окопі, набакира чуб.

Куля свиснула — вжик! І скрипка змовкла.

Потім чув скрипку тричі — містичний скрут.

Лейтенант Івашко, Шаман і Грудень

Після цих нудних звуків упали в бруд.

І він вирішив: гірших пісень не буде.

Але нині він чув, наче сто симфоній.

Ноти липли до вух, як криваві плями.

Наступали орки в сліпій агонії —

І він сам вставав з оркестрової ями.

І так боляче і сумно

Коли йдуть від нас коханні

Ідуть не озираючись

Ідуть як ніч на світанні

Дід, бабуся, дядя, тьотя.

І навіть ріднії батьки.

А там уже на підльоті

Заклопотаннії ми.

Доля нас не пошкодую

нікому другий шанс не дасть

За дверима смерть чатує

Хоч би зараз мені не впасть.

Віку лік не рахувати

Жити, про коханих дбати

Не хвилюватися за те

Чого ніколи не минути

Він пахне димом та солодким чаєм.

А погляд блиском тихо надихає.

Обійми порівняю тільки з раєм.

Можливо, він і сам цього не знає.

О ні, не янгол він, та окриляє

когось, хто таємно, пильно оглядає

приємні контури його обличчя

і сам в собі шукає протиріччя.

З’єдналися думки в клубок порожніх мрій,

та кришталевий дзвін покотиться із вій.

Бриніла кожна нота чистою надією —

на те, що звільнюсь… і нарешті стану вільною.

Ці сльози змили попіл згаслого кохання,

полегшили на серці важкі спазми страждання.

І простір, що звільнився, наповню скоро знову —

планетами й зорями, безмежністю простору.

16.10.25

Наш осінній день мчить у синю даль.

Ми замовим дощ срібно-білій хмарі.

Хай змиває він тугу і печаль,

Щоб ішли роки з радістю у парі.

День за днем сплива: скоро вже зима...

Посивіє все, навіть доля-вічність...

Тільки поміж нас холоду нема,

Бо цвіте завжди юна квітка Ніжність.

Не згаси вогонь у своїх очах,

Не порань любов стомленого серця.

Хай зірки горять в синіх небесах

І осінній день нам завжди сміється.

Обійняти б тебе на прощання.

Обійми твої, це мій оберіг.

Відпускати не буде бажання.

Лише їх подарувати ти зміг.

Я зникну, не помітиш ти навіть.

Жити ти будеш, як доти ти жив.

А я, тільки осмілюсь подумать,

Сумую за тим як думки кружив.

Ну що ж, сумно, але долі не зміниш.

Час іде, не залежно від нас.

Якщо мене ти все таки помітиш.

Думаю буде, час і для нас.

Твої цілунки — як вогонь.

Шмалять шкіру і волосся.

Мені тепло твоїх долонь

Вберегти не удалося.

Погляд твій тихий та глибокий,

Як колодязь на краю села.

А сам ти — гарний та високий,

До тебе душа моя несла.

Мені б ще трохи, трохи зовсім

Твоїх обіймів і цілунків.

На серці знову, знову осінь

Приносить жовтих подарунків.

Мені б ще зовсім трохи часу,

Надій, тепла, хоча б і марних.

До тебе душею приросла

Та до очей твоїх прекрасних.

Мовчання твоє — мов порожній простір,

раптом розсипається на тисячі слів.

Злітають у повітря — і падають градом,

пронизують лезом холодним і злим.

Вкарбовуються в пам’ять, вплавляються в серце,

і прописом шрами замовкають на шкірі.

Немов татуаж із жорстоких фраз —

залишаються спогади понівечених нас.

14.10.25

Я тебе відчувала.

Ти — серце моє і думки.

Прочитав, як бестселер,

Недбало загнувши сторінки.

Неподільно і палко,

На мить — може, аж навіки,

В шумнім вирі думок

Промайнула рішуче і стрімко.

Так потужно і сильно —

Емоцій безмежних потік

Захлеснув стрімголов.

Я навіки в тобі потонула.

Я кохала…

Ти щастя моє не зберіг.

Я забула тебе,

Тільки от лиш душа не забула…

Знов ніжність упокорює блакить

вустами, що не мовили ні слова…

Звучи в мені! Хай плине щастя мить,

допоки не зійде зоря ранкова.

Дістанься щирим подивом глибин,

що мріють і віддавна прагнуть цвіту,

забудь, благаю, настрої новин

обтяженого осудами світу,

щоб ніч цю розпорошити у тлінь,

народжуючи сонце з дивомлості,

щоб єдності божественної тінь

відлунням доторкнулась високості

і втішила незримого Творця

довершеністю визрілого щастя,

в якому, долі віддані серця,

спивають краплі вічного причастя.

Наш день на цілу вічність постарів:

у голосі його – хрипкі октави.

Звучи в мені поривами вітрів

і відблиском вечірньої заграви…

Звучи в мені! Хай плине щастя мить

промінчиком несказаного слова,

що рідністю так солодко п’янить…

Звучи…

ще не зійшла зоря ранкова...

- Напевне, нам із Вами по дорозі...

Напевне, просто дихаємо в такт…

Що там на завтра в нашому прогнозі?

Чи мають упередження антракт?

Я знаю Вас…

Від подруг і знайомих

отримала довершений портрет,

мабуть, аж до колін стонадцять сьомих…

Та вперше Вас зустріла тет-а-тет.

Так дивно: мовчазний,

тактовний, скромний…

І зовсім без нахабності в очах...

А я… Мов лист тривожно-безборонний

на цих зимово-варварських вітрах…

Чому Ви зупинились?

Зупинили

мене, що бігла в світло ліхтаря?

Квапливість не в моєму звичнім стилі,

проте сьогодні…

Падає зоря!

Знов місяць-молодик у хмар в облозі…

Збентежена…

Дурниці у словах?

Напевне, нам із Вами по дорозі?

- Так.

Від сьогодні маєм спільний шлях

віримо…

Понівечені душі...

Скaлічені тіла..

І діти ...без дитинства

Ім’я тому війна...

І ніч без відпочинку,

І день що безкінця.

Надія, що згасає,

І знову розквіта..

Віримо...сподіваємось, віримо, знаємо...

Віримо в нашіх хлопців і Бога благаємо...

Віримо в тих хто землю і небо тримає,

В тих хто тебе і мене захищає...

Віримо...сподіваємось, віримо, знаємо...

Віримо в нашіх хлопців і небо благаємо...

В тих , хто подвиг щоденно здійсняє,

Віримо в тих... хто свободу і нас захищає...

Їх погляд повний смутку,

Згасає світ в очах..

І попіл все вкриває,

І тільки жах в думках.

Земля тремтить від болю,

Цвіт маків не злічить.

Тих хто стоїть за волю -

Війні не зупинить.

Ти не кажи мені нічого, все знаю я сама,

Що ти повернешся до дому, бо доля ти моя.

Цей шлях призначення для тебе, ця клятая війна,

Не забере тебе ніколи, бо ти моє життя….

Ти не кажи мені нічого, до себе пригорни,

Моэ кохання наче птаха , з собою ти візьми,

Ти не кажи мені нічого, бо не прощаюсь я,

Знаю…. зустрінемось з тобою, тож ,, до побачення,,….

пр.

Я буду молитись, за тебе молитись, тільки ти повертайся...

Я буду благати небо благати тільки ти не здавайся..

Я буду чекати тебе так чекати тільки ти там тримайся

Я буду кохати всім серцем кохати, тільки ти повертайся...

Без тебе дні , такі самотні, і кожен твій дзвінок,

мені дарує щастя дотик, до тебе ближче крок…

нехай війна нас розлучила, але зімною ти

не розірвати їй ніколи… дві споріднені душі…

Ти захищаєш дім та рідних, хай Боже береже,

твій ангел поруч йде з тобою, бо, правда вас веде

думки мої до тебе линуть, з тобою поруч я….

Не відпускає мене ніколи, бо ти любов моя…( не відпускає мене ніколи , бо ти моє життя)

пр

Я буду молитись, за тебе молитись, тільки ти повертайся...

Я буду чекати на тебе чекати,тільки ти там тримайся

Я буду благати Бога благати, ангел хай береже тебе,

Я буду кохати тебе так кохати, мій промінь…життя моє…

Знічев’я ось так

розтрощити б на друзки печаль

і почати свій день

із нової сторінки епохи.

Та на дотик нема

ні натхнення, ні болю, на жаль,

лиш вервечка життя,

що втікає між пальців потрохи.

На верхівці думок

зачепилося слово прощень,

а емоцій букет

розцвітає на примхи хотіння.

В річку б – повний мішок

моїх спраглих надій, одкровень

із набором ключів

від колодок довір і прозріння.

Та, розбуджена днем,

розкриляю укотре думки

і біжу до людей

із бажанням напитись любові.

Хай надвечір ізнов

посміються із мене роки,

що не вчилась у них

перевертня впізнать на півслові.

На роздоріжжі зустріч неминуча.

Зустрілись два серця з життя.

Одне кохає вірно до нестями,

Друге серце — зранене життям.

І наче хочуть ці серця поговорити,

Розповісти про правду, біль свою.

Наразі тихо, мовчки зустрічають

Всі дні, котрі окремо проживуть.

На роздоріжжі — відпустити і прийняти,

Зробити вибір: ти вже не моє.

Померти для серденька, що кохало,

І відродитись, бо життя іде.

Та для відродження себе і сили в собі

Не вистачає прийняття: «кінець».

Потрібно вірно сам собі сказати:

«Помилки свої візьму за урок».

І вже тоді, коли відверто щирий,

Коли обманом не годуєш ти себе,

Звернись до серденька, котре розбите,

І поділись наснагою: «Живи».

На роздоріжжі — залишатись чи тікати,

Спитай себе: «Чи справді любиш ти?»

І не керуйся тим, що в минулому ставалося,

А обери, що кажуть почуття.

Бо завжди легко все втрачати,

І важко відпустити почуття.

Та наздогнати втрачене, кохане,

Можливо, вже не зможеш ти.

На роздоріжжі — що ж таки обрати:

Нове кохання? Нові почуття?

Звернись до пам’яті, котра все має,

Згадай добро, котре прожили ви.

Відкрий сторінку — і почни писати:

«Ми зможемо усе в житті».

Його очі — мов небо весняне,

Теплі, чисті й такі чарівні.

А волосся — руде, мов вогняне,

Грає сонцем у світлі деннім.

Його усмішка — мов спалах ранку,

Що розвіює ніч і печаль.

Я сміюся, мов з легку підманку,

Хоч не знаю: це щастя, чи жаль.

Коли йде — все навколо цвіте,

Світ стає яскравішим враз.

Серце б’ється й не мовкне, не йде,

Тільки він — і нікого ще з нас.

Я раніш не вірила в казку,

Та тепер у мені вона є.

Мабуть, я закохалася — ласка

Ця тихенько в душі проросте.

Я знов зустрів її в вісні.

Таку тендітну, ніжну, милу.

Відчув тепло її душі,

І пристрасть нас заполонила..

Цей сон я бачу вже не вперше,

Ти часто в снах моїх живеш.

Так тепло, вільно, пристрасно, прекрасно

Проводимо ми час удвох.

Прокинувшись, я посміхаюсь.

Бо в телефоні голос твій:

«Прокинувся? Вже виїжаєш?

-Встаю, збираюсь, виїжджаю»

І згадую вечірній сон.

Бо там, ми пристрасно кохаєм,

Немає болю, злості та образ.

В тім сні, тебе я обіймаю,

Цілую ніжно губи я твої.

Торкаюся твоєї шкіри,

Мов шовк вона у тебе і в житті.

Ми поцілунками усе звиваєм,

Тіла наші в сплетінні пристрасті вогню,

В обіймах сильних, ти мене кохаєш,

Взаємністю кохаю тебе я.

І знов дзвінок, десь в 7 ранку,

Чи не проспав сьогодні я.

Із посмішкою на обличчі прокидаюсь:

«-Це був лиш сон, реальність вже не та»

Зворушливо він погляд кинув в небо.

З криком, болем, серце виривав.

І тихий голос, із душі його лунає:

«Пробач кохана. Лиш тебе одну кохав»

Замовкло все навколо, стало тихо.

Затьмарена душа ковтає біль.

У серці, що розбите не навмисно,

Затихли почуття, вже не живі.

Спогади про їх любов щасливу.

Носити будемо в собі завжди.

І в памʼяті своїй я не покину,

Єдину, рідну - та вже не мою.

Зібрати по шматочках наші душі,

Розвіяти по світу назавжди.

І серце, що розбите від любові,

Наповнити присутністю обох.

Пройшовши все що нас зламало,

Прожити біль від втрати двох сердець,

Скажімо один-одному по правді,

Чи хочемо почати все з нуля.

Твій крок і подих в росах відчувається,

В пробудженні манірних ліхтарів.

Хоч обрій, догораючи, тримається

На пагонах стрімчастих димарів.

Омріяна, цнотлива в невідомості,

З принадами природніх таємниць…

Твій запах, голос – владар підсвідомості...

Салюти мрій – у розсипах зірниць...

Для святості колись Богами створена,

Гаптуєш снами тишу до ладу.

Відвертістю твоєю упокорена,

Думки тобі на сповідь приведу