Хлопчик у картатій сорочці. Книга 3

17 липня 2016 р.

Перед тим, як зайти в будинок, Лінді з Марком довелося довго на ґанку викручувати свій одяг, щоб з нього менше лило. Адже дощ йшов, на диво, чітко за прогнозом, ні на мить не давав перепочинку.

Тільки-но переступивши поріг Маркового дому, Лінда здивувалася, як тут було темно. Коли ж Марк увімкнув світло у передпокої, об'єднаному з вітальнею, то мало що змінилося. Лінда була тут дуже давно, через що встигла забути, як тут усе нагадує суміш особняка вампірів та старої комірчини.

— Слухай, а в тебе випадково не знайдеться, у що переодягнутися можна було? — спитала Лінда і помітила, як Марк уже спускався з другого поверху з рушником для неї.

— Випадково, може, і знайдеться. А якщо ти перестанеш розглядати тут усе, як у музеї, то зможеш навіть прискорити процес

Лінда пирхнула і попленталася за Марком до його кімнати.

Востаннє вона була тут чотири роки тому. Отож бачачи ці стіни, у середині з'являлося відчуття чогось такого рідного та комфортного. Адже нічого суттєво не змінилося. Біля дверей старенький письмовий стіл, на якому хаотично було розставлено все, буквально все, що тільки можна уявити, проте від цього стіл не виглядав брудним. У дальньому кутку двоспальне ліжко з тим самим синім пледом. А навпроти ліжка — невелика шафа, дверцята якої все ще рипіли від найменшого вітру і яка була забита по самі-самі.

Тому стоячи за спиною Марка, Лінда щоразу дивувалася, коли він, наче фокусник діставав із глибин шафи потрібні речі без особливих зусиль.

— Ого, — тихо сказала вона, коли підійшла ближче до шафи та придивилася.

Марк же на мить зупинився, обмірковуючи, що саме могло її так здивувати

— Е… Так. Я книги також зберігаю у шафі. Вони бібліотечні, то мені так легше не забути їх віддати

— А. У тебе тут ще й книги є, — звела очі на верхню полицю.

— Як бачиш. А ти не цьому здивувалася?

— Ні, мене здивувало, скільки в тебе сорочок, — вона кивнула у бік десятка плечиків, на яких висіли акуратно випрасовані сорочки. Напевно, це була найупорядкованіша частина шафи. — Навіщо тобі стільки?

Марк відчув, як його обличчя почало горіти сильніше, в цьому точно не був винен вітер на вулиці

— Ну, взагалі, щоб носити, як би

— Я розумію, для чого людям потрібний одяг, — пирхнула Лінда. — Тільки чому саме сорочки?

Тяжкий вдих

— Тобі, правда, цікаво?

— Так

Тяжкий видих

— Ну, це, мабуть, можна назвати стилем. Їх насправді не так багато, як здається. — Він почав по черзі розсовувати плечики, показуючи кожну сорочку. — Одна в ромбик, одна в дрібну смужку, жовті трикутники, горошок та незрозуміла абстракція. Куплені на барахолці, але виглядають як нові, тому такі можна надіти, куди тільки заманеться. Класична чорна та біла. Не знаю навіщо, але вони в мене є. Так, це вже сім. І чотири нові з магазину: червона, темно-коричнева, світло-коричнева та зелена клітинка. У них, якщо є настрій, можна на роботу вирядитися. Аля офіційно. І ще одна незрозуміла абстракція на мені. У результаті дванадцять

Марк повернувся до Лінди в очікуванні реакції, але вона тільки мовчки усміхалася, наче сама перераховувала. Тому він сунув їй у руки футболку зі спортивними штанами та зачинив шафу.

— Все. Екскурсія закінчена

Лінда перевела погляд від дверцят на Марка і злегка примружилася

— Під настрій вирядитись на роботу. Тобто ти…

— Я такого не говорив, не перекручуй

— А ти не перебивай! — твердо наполягала вона. — Тобто ти під своєю загадковою «зайнятою зайнятістю» приховував просто роботу? Навіщо?

— Я тобі цього не казав. Це ти зараз щойно сама додумала

— Не роби з мене дурепу! — підвищила вона тон, але не була злою. На її обличчі світилася зацікавленість, що раптом змінилася схвильованістю. Лінда насупилась і заговорила тихіше. — Це щось незаконне, що ти від мене приховуєш?

Кути рота Марка нервово смикнулися вгору, а серце швидше застукало в грудях

— Ліно, давай ми з тобою нарешті переодягнемося та обговоримо все в більш спокійній та сухій атмосфері, — взявши сухий комплект одягу для себе, він подався до дверей.

— Тобто я вгадала? Марку, прошу, я хочу почути відповідь на своє запитання

Марк зупинився у дверях і через пару хвилин порожнього погляду в коридор розвернувся до Лінди

— Я працюю у Валмарті. Зазвичай працівником зали. Все легально. Така відповідь тебе влаштовує?

Її лоба перекреслили дві невеликі зморшки

— У Мендоті є Валмарт?

— Так. Один. Але я не в Мендоті працюю. А де, це вже вибач секрет

— Бо ти цього соромишся? — підійшла до нього ближче, уважно вдивляючись у кожну лінію обличчя.

Марк хмикнув і заперечливо захитав головою.

Сказати правду він не міг, бо сам її не до кінця знав. Він не міг зрозуміти, чи соромно йому працювати у сфері обслуговування, про яку ще кілька років тому думав як про найбільш невдячну, на яку він у житті не погодиться.

Як би воно не було, але з першим пунктом його «стара версія» потрапила в яблучко. Робота не з приємних, адже день у день стикаєшся з новими незадоволеними пиками, які думають, що навколо одна прислуга й вона їм у всьому винна. Зрозуміло, не всі люди такі, але з кожним новим тижнем, місяцем, роком цих янголів просто перестаєш помічати. Зациклюєшся тільки на гидких виродках.

Найбільше Марк зациклювався на знайомих фігурах. Особливо якщо це були його однокласники, що стояли на вершині соціальної ієрархії. Йому пощастило, що він не виявляв явного інтересу до боротьби за місце там і тому його як людину просто не помічали. Під час таких зустрічей вони ніколи нічого йому не говорили, але достатньо було лише погляду. У ньому читали всі ті думки, які він старанно намагався випхати зі своєї голови. «Це не тимчасово. Це моє місце. Об мене завжди витиратимуть ноги. Так що краще відразу запхати всі свої мрії й бажано глибше. Вони все одно просто набір пустих звуків»

Марк не соромився своєї роботи. Він її просто ненавидів. А разом із цим поступово й людей. Однак чудово розумів, що поки іншого шляху заробити грошей, він не має. Не передбачено

Лінда провела кінчиками пальців його підборіддям. Нахилила голову, збираючись щось сказати, як за спиною задзвонив телефон. Знову

Марк вкотре помітив, як за секунду змінювався її настрій, варто цій мелодії заграти. Але поцікавившись чи все гаразд, у відповідь почув тільки побіжне «так» і прохання йти переодягатися

Весь час Марк вважав, що картонні стіни у нього вдома — це один суцільний і жирний мінус. Так воно й було, до того моменту, коли «чисто випадково» не випала можливість почути хоч найменші зачіпки до відповіді на своє запитання.

Натягуючи суху футболку, він прислухався до розмови Лінди телефоном. Вона говорила дуже тихо та ледве розбірливо. А насамкінець видала: «Я не хочу зараз це з тобою обговорювати. Це моя особиста справа і я не хочу, щоб ти сюди ліз!»

Вона затихла. Марк вийшов з ванної кімнати та постукав до себе у двері.

Не почувши відповіді, він обережно зазирнув усередину. Лінда сиділа на ліжку в його речах і, не кліпаючи, дивилася на телефон. У момент вона підняла очі на Марка

— Ти серйозно стукаєш у свою кімнату?

— Ну, ти ж тут переодягалася. Для пристойності

Вона натягнуто усміхнулася і кивнула. Марк сів поруч, обмірковуючи, чи варто йому взагалі туди лізти і які це матиме наслідки. Однак все ж зважився

— Ліно, у тебе точно все добре?

— Так. У мене все чу-до-во. Як я ще маю повторити, щоб ти повірив?

— Тоді з ким ти сварилася телефоном?

Її губи відразу помітно опустилися. Вона їх задумливо облизала, після чого знову запевнила:

— Ні з ким. Я ні з ким не сварилася. Мені просто зателефонував тато, і я йому відповіла, що зараз трохи зайнята

— Ліно, я розумію, що я тобі теж не відразу розповів, але, зрештою, ти дізналася, що хотіла. Будь ласка. Я хвилююся

Вона довго дивилася йому у вічі. Потім підібгала ноги під себе і сказала:

— Я не думаю, що мені взагалі правильно і нормально говоритиме про таке. Тому давай просто забудемо

— Твій батько якось знущається з тебе, і ти боїшся про це говорити, бо боїшся наслідків?

Лінда продовжувала дивитись на свої ноги. Довгі локони сирого волосся обрамляли її обличчя. Поки вона не підняла його на Марка

— Ні. Це не повністю правильне формулювання. Ніхто мене не б'є, в страху не тримає. Просто… просто мій тато мудак

Вона заплющила очі й глибоко зітхнула

— Після того, як він дізнався, що ми з тобою зустрічаємося. Дізнався від мами, сама б я йому ніколи не розповіла. І після цього він почав такі жарти відпускати… не дуже приємні. Тепер, наприклад, коли він дізнався, що я в тебе вдома. Мені довелося йому сказати, бо вже конкретно дістав дзвонити. І він дозволив собі так висловитися, тобто я, за його словами, дівчина легкої поведінки. А ти... Не важливо. Гидота, одним словом

Марк уважно спостерігав, як її тіло почало трохи трясти. Коли ж Лінда закінчила свою розповідь, він мовчки підсів ближче і міцно обійняв її. Лінда протяжно видихнула йому в груди та надовго замовкла.

Краплі дощу безперебійно гупали у вікно, а дерево в сусідньому дворі хиталося, шумлячи своєю кроною.

Марк легенько провів по спині Лінди

— Чому ти спочатку сказала, що неправильно так про нього говорити? Ти боїшся його? Я не зрозумію

— Він мені бридкий, — видавила вона голосом на межі. — Я його ненавиджу. Але він мій тато і про батьків не можна таке говорити

— Можна! — сам злякавшись наскільки різко і грубо, сказав Марк

Він узяв її обличчя в долоні й ніжно провів великим пальцем по щоці, вдивляючись у вічі

— Ти не повинна любити та поважати людину, якщо вона завдає тобі болю. Нехай він хоч триста разів твій тато, але це тебе ні до чого не зобов'язує. Любов теж треба заслужити

Лінда заплющила очі й кивнула.

— Я… я думала, тобі неприємно буде мене про це слухати

— Чому?

— Ну… Вибач. Ну, у тебе ж батьки померли, я думала, тобі неприємно буде чути, як ті, у кого вони живі, на них скаржаться. Не цінують. З жиру, так би мовити, бісяться

Марк завмер у здивуванні, дивлячись, як її очі наповнюються сльозами. А потім притис до себе, продовжуючи так само гладити по спині

— Я тобі скажу так. Може, я й помиляюся, поводжуся як остання тварюка і буду за це довгі віки горіти в пеклі. Але з батьків я сумую лише за мамою. Ще коли вони були живі, я мріяв, щоб із батьком щось трапилося, і він зник із мого життя

— А твій тобі що зробив? — всміхнулась вона крізь сльози, що ніяк не хотіли переставати текти.

— Багато чого. Наприклад, у мене вся спина посмуговагана шрамами. Від переноски. Тоненької такою. Так би мовити, від батька на згадку.

Здавалося, Лінда перестала дихати. Її очі округлилися, а мозок відмовлявся далі перетравлювати інформацію.

— Це… це жорстоко

— Можливо. Але така в мене історія дитинства. Я пам'ятаю на тій квартирі, де ми тоді мешкали, на кухні зламалася лампа. А вона якась не проста була. Довга смуга під навісними шафками. Там основні лампочки закривалися такими довгими скляним плафоном. І ось, коли ця лампа перегоріла, батько поліз міняти й, зрозуміло, зняв цей плафон. Я крутився поруч. Мені років дев'ять було приблизно. І поки батько лагодив. Не пам'ятаю вже, як це сталося: чи то я впустив щось на цей плафон, чи то просто в руках крутив і впустив. Але сам сенс, що він розлетівся по кімнаті, як кришталь. А у нас через усю квартиру тяглася така довга та тонюща переноска. Розеток мало було, викручувалися. І того дня вона чомусь скручена на кухні лежала. Тепер питання: чому я повинен любити цю людину?

Лінда стискала руку Марка й уважно слухала. Вона розуміла, що порівнювати свої проблеми з чужими не можна, і до того ж у Марка це було в минулому. Однак її не полишала думка, що тепер скаржитися на її батька ще більше неправильно.

Марк заправив їй волосся на вухо і поцілував щоку. Його усмішка була чистого роду захисною реакцією. Звичка

— Тепер розумієш?

— Мг. Марку, а можеш мені їх показати?

— Кого?

— Шрами

Він оголив спину і в очікуванні мовчки дивився вперед. Поки не відчув дотик холодних пальців, що обережно водили з боку в бік

Коли Лінда тільки-но почула про шрами, то подумала, як так вийшло, що вона їх не помічала. Коли на річку їздили, наприклад. Але побачивши зблизька посмуговану спину, зрозуміла. Довгі, тонкі, білі. Найбільше на попереку і все менше, чим ближче до плечей. Вони ледь помітні, але все ж існують. І складно уявити, скільки злості вилилося в кожну цю смугу

— Це з якою силою треба було бити, — прошепотіла вона.

— У батька рука була важка. Від одного зашийника темно перед очима ставало. Не думаю, що в нього це багато сил забрало

— Дурне питання, але ти пам'ятаєш, наскільки це було боляче?

— Ні. Люди не пам'ятають болю як почуття, лише думка. Мозок це блокує. Я пам'ятаю, як мені було страшно, коли мама сказала, що це все треба йодом припекти

— Оу ...

— Так. Вони ще довго не загоювалися, тому мене мучили дня три. Ну, хоч до школи не ходив. Хоч якийсь плюс

Лінда доторкнулася щокою до його спини й обняла груди. Марку на секунду здалося, що в тиші їхні серцебиття синхронізувалися.

Кімнату наповнила знайома мелодія телефону Лінди. Вони одночасно обернулися і завмерли в очікуванні. Телефон не замовк.

Лінда важко зітхнула та відхилила дзвінок. Після чого встала та поклала телефон назад у сумку

— Я, мабуть, додому піду, — вона глянула на Марка і запевнила: — Так треба. Хочу я цього, чи ні, але мені з ним побачитися доведеться. І краще не після сотні пропущених

— Твій одяг ще не висох, — холодно промовив Марка, натягуючи футболку назад

— Думаю, на вулиці я нікого мокрим одягом не здивую

Вона взяла сукню зі стільця і підійшла до Марка. Доторкнулася до його щоки та тихенько сказала:

— Тобі не варто переживати. Ти з цим нічого не зробиш, тому просто видихни. Все буде добре

— Не буде, Ліно

— А я сказала, буде