Хлопчик у картатій сорочці. Книга 3

24 жовтня 2015 р.

Лінда кілька разів зупинялась, оглядалася на всі боки та перевіряла по навігатору, чи точно вона опинилася там, де треба.

Такий дурний і водночас сміливий крок поїхати одній вивчати невідоме їй місто. Ще й не факт, що те, що їй потрібне взагалі існує. Адже те, що їй розповіли, дуже складно поєднувалося в одне з інформацією з інтернету. Але вона вже була тут і все через одне бажання — заощадити грошей

У повітрі стояла важка сирість, а під ногами нескінченні калюжі. Глибока осінь у всій красі. І вона ніби притягувала все більше людей до місця, яке віддалено було схоже на потрібне. А ні, це воно й було

Лінда мовчки пожирала поглядом кожну стійку, кожен намет барахолки. Вишукувала чергову дрібничку, щоб заповнити й так повні кути в кімнаті. Може зараз їй сподобається незвичайна статуетка. Або ж милий квітковий горщик, у якому вона може продовжувати розмножувати своє сімейство кактусів та грошових дерев. Або ж красивий светр, який можна розпустити на нитки та зв'язати щось красивіше. Чи це буде ВІН. ВІН?

Лінда зупинилася. Швидко оцінила, наскільки її видно у натовпі й прошмигнула на сусідній ряд. Але так само, не відриваючи погляду від потрібного лотка.

Марк сидів біля ящиків і коробок старого дідуся, що продавав величезну кількість книг, музичних платівок і якесь, правду кажучи, металеве сміття.

Вони щось захоплено обговорювали. І як Лінда не намагалася прислухатися та зрозуміти що саме, вона не розуміла й слова.

Але чим довше вона вслухалася в це гарчання, що раз у раз видавав Марк, вимовляючи слова, тим сильніше воно вводило її в якийсь транс. Воно її наче заспокоювало і розливало незрозуміле, але приємне почуття по тілу.

Лінда помітила, як Марк почав складати книги до себе в рюкзак. Здолала кричуще бажання, йти далі у своїх справах. І швиденько підійшла до того прилавка.

— А скільки ця буде? На коробці ціни немає, — витягла Лінда першу книгу, що потрапила під руку, назву якої вона насилу могла перекласти

— Долар, — розтягнув рота з кривими зубами в усмішці дідусь. — Але для такої красуні можу віддати за вісімдесят центів.

Лінда кивнула, помітивши бічним зором, як Марк застиг, дивлячись на неї

— Давно ти французьку знаєш? — запитав він

Лінда ще роз подивилася на книгу, поклала її на місце і всміхнулась Марку

— Давно. У школі треба було щось вибрати. Мене сюди занесло

— Verité? De façon inattendue un peu

Лінда любила французьку за цей «р» і за крихітне, але все ж таки те почуття

— Так. Ну перше слово я зрозуміла. "Правда"? Так?

Куточок губ Марка зніяковіло підстрибнув

— Несподівано, кажу

— Викладали б у державних школах японську, я її вибрала б. А так взяла, що легше

— Легше іспанська. Це якщо з французькою порівнювати. Чому ти її не вибрала?

Вона замовкла, розгублено розглядаючи все довкола

— Ти брати щось будеш? — за мить спитав Марк. — Можу допомогти із вибором

— Та ні. Я, мабуть, піду...

— Можна з тобою? — зненацька перебив Марк

Лінда так само розгублено знизала плечима

— Пішли

Вони мовчки йшли все далі й далі. Лінда вже не звертала ні на що уваги. Окрім Марка під боком. І думки, що щоб подивитися йому у вічі їй потрібно підняти голову. Усі ті жарти з минулого про її зріст стали здаватися такими дурними.

— Можна запитати?

Лінда трохи здригнулася від того, що її так несподівано повернуло з думок у реальність.

— А якщо я скажу «ні»?

— Тоді я, мабуть, не запитаю

— Тоді можна

— Як тебе занесло сюди? — Марк підтис губи в усмішці.

— Спершу автобусом. Потім ногами. Ти ж сюди так само дістався, ні?

— Так. Ну я взагалі про те, як ти дізналася про ринок. Навіщо приїхала

— А. Ну, від дідуся довідалася. А приїхала... Напевно, більше, щоб просто розвіятися. Тут якось… затишно, чи що

Вони самі не помітили, як вийшли на невелику площу, оточену рядами кіосків із їжею. У ніс ударив такий солодкий і принадний запах кави. І тут же по тілу пройшлася дрібна дрож від морозного вітру.

— Пішли кави вип'ємо? — сказав на пів голосу Марк. — Хоч зігрієшся трохи

— Чого ти вирішив, що мені холодно?

— Ну, якщо чесно, то ти тремтиш

Лінда обняла себе руками й відвела погляд

— Просто ми стоїмо, тож давай…

— Дай руку, — перебив Марк

Лінда, не чекаючи, дала одразу дві й відчула неймовірно приємний потік тепла. Марк усміхнувся почувши її полегшене зітхання

— Так краще?

— Я вже й забула, який ти обігрівач

За мить хвиля тепла пройшлася по всьому тілу. Опинившись у міцних обіймах, Лінда розслабилася й уткнулася Марку в плече щокою. Запах його терпких парфумів здавався таким рідним і посилював бажання потонути у цьому дотику.

— А так тепліше?

— Мг, — тихо видавила Лінда

— Ходімо, поки там черга не вишикувалася

Марк усміхнувся і відійшов. Лінда завмерла, а коли зрозуміла, кивнула і мовчки пішла слідом.

* * *

— Можна запитати? — поцікавився Марк, перериваючи тишу, що утворилася з того моменту, як вони сіли пити каву на лавці.

— Ти завжди дозволу питатимеш?

— А що в цьому поганого?

— Нічого. Просто виглядає трохи дивно. Хочеш — питай. Не хочеш — ні

Марк зітхнув і продовжив:

— Ти ж у Мендот переїхала, так?

— Так, — невпевнено видала Лінда, через деякий час роздумів. — На найближчі три роки я тут.

— А як це вийшло? У мене просто картинка у голові трохи не складається. Ти жила з мамою у Макомбі. Тут у тебе бабуся з дідусем

Лінда знову на якийсь час задумалася. Марк трохи занервував

— Якщо особисте і не хочеш говорити, то нічого страшного

— Ні. Тут приховувати нема чого. За бабусю, може, пам'ятаєш, я казала. Про її проблеми зі здоров'ям

— Так, пам'ятаю, — Марк згадав ту їхню зустріч минулої весни. Вона тоді не зрозуміла чи зараз забула? А може й не забула

— Її довго намагалися лікувати, — продовжувала Лінда. — Але у квітні цього року вона все ж таки померла. Це на мій переїзд не надто вплинуло, але… Коротше. Мої батьки розлучилися, коли мені було вісім. Але тепер вони вирішили знову одружитися. Не знаю, чи вони це вже оформили документально, але я з мамою переїхала назад до тата. А він живе у Мендоті. Ось така історія.

Лінда зімкнула губи в криву лінію. Марк зробив нервовий ковток гарячої та гіркої кави

— Ти цьому рада? Що вони знову разом? — цим питанням Марк знову вивів Лінду на задумливу мовчанку і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Гаразд. Забудь. Ти мені так і не сказала за чим саме на барахолку приїхала

Лінда миттєво зніяковіло округлила щоки та полізла у свою невелику коричневу сумочку. Поки вона там копошилася, Марк ще раз подумав, що одягнена вона явно не для такої погоди, але її образ чимось нагадував лісову німфу чи ельфійку. Особливо мило виглядав коричневий берет на її розпатланому від вітру волоссі

Лінда дістала з сумки керамічну статуетку мухомора у вигляді чоловічка

— Я назвала його Гаррі

— Гаррі, — повторив Марк, взявши статуетку в руки. — Ти їх колекціонуєш?

— Так. Не скажу, що тільки фігурки грибів, я просто люблю всі ці «пилозбірники». Вони створюють приємну атмосферу. Натхнення дають чи що

— Ти ще на піаніно граєш?

Вона секундою серйозністю зиркнула на нього

— Звичайно. Ти знав би, скільки коштує купити це піаніно. Якби я закинула, мене вбили

— То ж його продати ж можна. За таке вбивати?

— Деяким привід не потрібний, особливо якщо мені вже продумали кар'єру знаменитої піаністки. Та й не закидаю я нічого. Мені подобається грати

— До речі, про це. Ти мені давненько щось обіцяла. Пам'ятаєш? — хмикнув Марк

— У мене пам'ять, як у золотої рибки. Нагадуй

— Ти обіцяла, що я колись почую, як ти граєш

— Так? — підібгала вона губи. — Ну, якщо обіцяла, то колись зіграю

— А колись це коли?

— Колись це колись. Точної дати не скажу, тож чекай

Марк глянув у її темно-карі очі, які до неможливості до себе притягували. Він чекатиме. Тепер скільки потрібно