Хлопчик у картатій сорочці. Книга 3

4 березня 2017 р.

— Par conséquent, je suis d'accord et je soutiens les actions du personnage principal, car je les considère comme correctes

Марк тяжко видихнув і закрив зошит. Лінда, що лежала у нього на колінах, як мовчала, так і продовжувала.

Жовте світло в бежево-зеленій кімнаті надавало їй особливого тепла і затишку. За вікном в темряві пізнього вечора завивав вітер, що робило кімнату своєрідною фортецею

Нарешті Лінда подала признаки, що вона не спить та забрала у Марка зошит. Після чого все ще раз уважно перечитала.

— В тебе жахливий почерк. Ти про це знав?

— Так. І не від однієї тебе

З кожною наступною хвилиною тиші з боку Лінді, Марку ставало дедалі страшніше, що вона зараз попросить його це все переписати. Але коли Лінда закрила й відклала зошит, то її очі миттєво наповнилися щасливими іскорками

— Я тебе просто обожнюю, — вона кинулась його обіймати, кріпко-кріпко стискаючи. — Сподіваюсь, що місис Міллер хоч зараз прийме мій твір з першого разу і не заставить все переписувати.

— Ну якщо не спалить знайомі авторські конструкції та не проведе розслідування, то все може і спрацювати

Марк вибрався з обіймів та чмокнув Лінду в щоку

— А якщо прибрати всі «не», то проблеми будуть у нас обох

— Не будуть, — одразу відрізала Лінда, зиркнувши на нього своїм жартівливо-злим поглядом, який спокійно можна було сприймати як те, що вона зараз вдарить його зошитом. Але Марк все ж залишився цілим і Лінда знову зручно вмостила голову у нього на колінах. — Як я можу тобі за це віддячити?

Марк здивовано сіпнув бровами

— А що, це ти мене лише один раз попрохала? Це був перший і останній? Ти не записала мене до себе в рабство з написання творів з французької мови?

— Взагалі так, але якщо ти так сильно хочеш...

— Ні, — Марк на момент натягнув маску серйозності й задумливо поглянув в простір кімнати. — Є в мене одна ідея, як ти можеш мені віддячити.

Марк всміхнувся. Очі Лінди трохи панічно розширились

— Сподіваюсь ти не заставиш мене читати якийсь науково-фантастичний цикл, — спитала вона обережно, він мовчав. — Марку, не лякай мене, будь ласка

— Поїхали зі мною у Чикаго, — промовив він, і Лінда наче заклякла

— Що? Почекай. Коли? Нащо?

— Ну можна поїхати в наступну п’ятницю. Там у культурному центрі проходить виставка. Щось по типу історії фотографій та те, як вони можуть показати життя з іншого боку. Якщо тобі це не цікаво, то можемо просто містом погуляти. Там є один район з цікавою архітектурою і взагалі про нього я можу розповісти багато історій. Якщо тобі, звісно, хочеться

Лінда мовчки дивилась на нього, до кінця не розуміючи як це все правильно розуміти та як стримувати ті дивні емоції, що неочікувано полізли наверх.

— Можеш не поспішати з відповіддю. Подумай

— В мене зараз думки взагалі чогось не туди полізли.

— А куди?

Вона, ніби рознюхуючи обставини, дивилась на нього. Підняла голову з колін, сіла поряд та взяла за руку.

— Ти коли сказав, щось ось поїхали зі мною у Чикаго, то я чогось подумала, що ти після школи плануєш у Чикаго переїхати навчатись. І мені пропонуєш

Марк відчув, як по спині пробігся холод. Лінда мала вигляд, немов давно хотіла про це поговорити, але боялась. І зараз боїться реакції так само

— Тобі цікаво, що буде з нами після того, як я закінчу школу, так?

— Так, — вона натягнуто всміхнулась. — Залишилось менш як три місяці. Ти ж щось вже придумав?

Марк переплівся з нею долонями, відчувши як вона і все всередині нього починає колотити.

— Взагалі в мене є один план. Тільки він так, надумав щасливе майбутнє перед сном

— Я у цьому плані є?

На секунду подих перехопило. Марк терпіти не міг коли доводилось так сильно приховувати всю цю свою колотнечу. Тому ледь знайшов сили, щоб кривенько усміхнутись

— Так. Я думав, що може буду вступати... може в те саме Чикаго, може в Рокфорд, може ще деінде. Я ще думаю. Але візьмемо зараз для прикладу, що це буде Рокфорд. Там перший рік у гуртожитку. Може ще з пільгами на безкоштовну програму вийде вступити чи що. Коротше. Одін навчальний рік ми, на жаль, будемо бачитись трохи рідше. Але я буду намагатись приїжджати на вихідні. А потім ти закінчиш школу. І теж вступиш в Рокфорд, чи де. Ми можемо разом вибрати місто в якому б ми обоє хотіли вступати. Отож я влаштуюсь на роботу, і ми будемо разом орендувати квартиру

Лінда притиснулась до його руки, майже обійняла. Все її обличчя було червоне-червоне.

— Ти ж вже визначився на кого саме вступати будеш?

— Ну якщо чесно, взагалі, я ще думаю.

— Ти зараз серйозно? В тебе екзамени за два місяці

— Отож. Цілих два місяці. Часу, хоч обкрутися

Лінда ще сильніше притиснулась до руки Марка, неначе за щось, що врятує її від тих тривожних думок, які розповідали можливий, реальний розвиток подій. Марк теж хотів, щоб у нього була така річ чи людина, що заспокоїла б і сказала як правильно робити далі. Бо самотужки від розуміння, що скоро екзамени та вступ, він тільки міг збільшувати свою дозу заспокійливих за день.

Він ще ні до чого не готувався. Завжди щось заважало відкрити не художню літературу і хоч на крихту підготуватися до іспитів. І зазвичай цим «щось» була панічна боязнь знову зробити щось не так і думати про це потім століттями. Тому він тільки й думав, як уникати цієї теми.

— Я думала ти перекладачем будеш, — прошепотіла вона обережно, майже йому на вухо

— Чому саме перекладачем?

— Ти скільки мов знаєш?

— Якщо врахувати англійську і німецьку, які я знаю з дитинства, то три. І четверту вчу.

— Це яку ти вчиш? — насупила вона брови

— Польську

— А нащо?

— Взагалі хочу «Відьмака» в оригіналі прочитати, а там ще декількох цікавих авторів знайшов.

— А ти французьку в школі теж заради книжок вивчив?

— Якщо чесно, то так

Вона в нерозумінні кліпала, розглядаючи його профіль.

— Ти міг вибрати німецьку і дванадцять років нічого не робити. Але ти вчиш мови, щоб читати книги в оригіналі.

— Так, це моє хобі.

— Угу. Звісно, чому саме перекладачем

Лінда впала на ліжко та легенько засміялась. А Марк лише мовчки сподівався, що її влаштовує цей план на найближчі два роки та в нього ще є час його огранити.

— Так що ти там кажеш за виставка буде? І чому саме в п’ятницю? Її у вихідні немає?

Марку одразу полегшало, ліг поруч. Про це він міг говорити годинами.

— Називається "Фотожиття". Ще я чув, що через пару кварталів ще одна виставка відбудеться. Вже не пам’ятаю тематику, але якщо не сподобається одна, то можемо завітати на іншу. А в п’ятницю, бо на вихідних там людей тьма-тьмуща буде

— Тобто це після уроків?

— Взагалі я планував замість

Вона кинула на нього суворий погляд і непомітно вщипнула за бік

— Марку, в тебе скоро іспити

— І що? Ліно, це всього лиш один день. Ми можемо усього на один день забути про все? Від цього ж ніхто не вмре, а от коли ще випаде така можливість? Вона то може і буде, але ми підлітками вже не будемо, розумієш?

— Розумію, — зітхнула вона. — Але цього не зрозуміють мої батьки, а особливо мій тато.

— А що станеться якщо ти їм не скажеш? Або скажеш, що будеш у дідуся? Ти ж у нього інколи ночуєш

З коридору долинуло гупання. Лінда на хвилинку зиркнула на двері, а потім повернулась до Марка

— І де ж подівся той взірцевий хлопчик, який переказував мені «Дюну»

— «Самому цікаво» — Я ніколи не був взірцевим, ти просто цього не помічала

З коридору знову долинули звуки. Тепер це було приглушене: «Ліно, я вдома». Одразу глянули на годинник. Сьома

У двері легенько постукали, і на порозі кімнати з’явилась Юріко

— Добрий день, — випередив її Марк. І підлітки в ту ж мить відсунулись один вид одного

— Добрий вечір, Марку, не знала, що ти в нас

Червоні губи жінки прикрашала усмішка, а на зсутуленій постаті світилась втома від робочого дня. Із всієї родини Лінди до Марка найкраще ставилась її мати. Можливо, в душі вона його щиро ненавиділа, однак за поведінкою такого не скажеш

Юріко ще раз глянула на Марка, а потім на доньку, що усім своїм видом видавала наскільки їй ніяково

— Може вам чаю зробити чи що? — спитала Юріко

Підлітки переглянулись та відмовились. В кімнаті стало тихо. І якщо у себе вдома Марк міг орієнтуватися наскільки далеко хто від нього знаходиться, то у Лінди стіни були все ж з цегли. Тому він чекав поки вона заговорить

— В наступну п’ятницю кажеш?

— Так. У мене лише в наступну з роботою вийде. Тому якось так.

Її задумливий погляд на двері та вищипування катишків зі светру, трохи насторожував. Але коли вона повернулась до Марка, заговорила пошепки.

— Добре, але я зможу це провернути, якщо ти дещо зробиш

— Що саме?

— Тобі потрібно буде, так сказати, спитати дозволу у мого дідуся. Тобто сказати де ми та що будемо робити. Бо мені здається якщо лише я проситиму, він не погодиться мене прикрити

Марк насупився

— Почекай. Я трохи не зрозумів логіки

— Ну не сказати я нікому не можу, бо тоді мене приб’є і дідусь і тато. Але якщо ти як гарний хлопчик, джентльмен, культурно попросиш в дідуся відпустити його онуку з тобою в Чикаго, то це може спрацювати.

— Ліно, мені здається твій дідусь мене трохи ненавидить, тому...

— Тому ти це і зробиш. Він тебе «ненавидить», бо вважає, що ти як Джеймс, а Джеймса він відкрито... недолюблює. А так ти покажеш, що зовсім інший. Розумієш?

— Мені однаково здається, що це погана ідея

Жартівливо-злий погляд отримав другу варіацію свого значення

— Ні. Гарна. Завтра прийдеш і поговориш. Тобі ясно?