Хлопчик у картатій сорочці. Книга 3

4 червня 2017 р.

Спочатку був стукіт. Тихий. Потім став голоснішим. А після цього двері відчинились, і у кімнаті загорілось світло.

Марк розплющив очі й одразу замружився. Після прийшло розуміння — він все ще сидів за столом у себе в кімнаті, а за його спиною швендявся дід. Марк напомацки знайшов телефон та глянув на час

— Слухай, ти знущаєшся? Восьма година ранку. Мій єдиний вихідний.

Він обернувся на діда, що сидів на його ліжку та сміявся. З чого саме, взагалі не зрозуміло. Щоки Марка горіли й ними, разом із руками, йшли червоні лінії — відбитки речей на яких він спав.

— Ранку? Ти впевнений? — підійшовши до вікна, він розвинув штори. На вулиці був пізній вечір. До Марка почало доходити й він знову глянув у телефон.

— Я проспав добу. Єдиний вихідний. Круто

— Отож-бо. Добу. І цим ти мене лякаєш.

Ще знаходячись на кордоні світів, Марк споглядав, як дід роздивлявся його кактуса на підвіконні та маленьку в’язану жабку. Потім взяв її у руки. Але помітивши грізний погляд, Джеймс вирішив, що краще повернутись на початок.

— Спиш цілими добами. З дому тільки у школу виходиш. Це затишшя перед бурею, чи що з тобою відбувається?

— Ну взагалі-то в мене екзамени через тиждень, — кивнув він у сторону стосика зошитів та підручників на столі. — Готуюся. Як і всі нормальні люди.

— Але ти не нормальна людина, тому я і питаю

«Чому ти не можеш бути нормальним?»

І знову воно спливло. Марк швидко запхав все назад. Зрештою, це був би не його дід, якби не ляпав щось, на кшталт цього.

Але коли це ставалося рідко, то не так впадало в очі. Однак зараз діду стало, ніби нудно, і він вирішив розмовляти зі своїм онуком чи не щодня.

— Ем... Мабуть, мені нема більше чим зайнятись. Тому і сиджу удома. А тобі, я розумію, з цим не вгодиш. Сиджу удома — бурчиш, щоб йшов на вулицю. Не сиджу удома — бурчиш, що мені досить швендятись де попало. І так вісім років. Тобі не здається це дивним?

— Ти ще п’єш ті таблетки?

— Взагалі так, — зітхнув. — Зараз навіть не пропускаю та не п’ю понад нормою. А що?

— Зав’язуй, а то ти якийсь загальмований робишся

Марк відкинувся спиною на стілець та здивовано закліпав. Хтось декілька місяців тому читав йому нотацію зовсім о протилежному. Хто ж це був?

— Що?

— Нічого. Шкода, що немає премії дід року. Ти б її виграв. А якщо по правді, то нащо ти сюди прийшов?

— Як це нащо? Побалакати з тобою хочу. — Він м’явся неначе соромився того, про що хотів поговорити. А потім прискіпливо придивився до гармидеру на столі. — От ти кажеш, що в тебе екзамени за тиждень, а я навіть не знаю на кого ти після йти зібрався

— «Ще один. Точно дід року» — Планую на перекладача. На кафедру іноземний мов в Чиказький університет. Мене туди вже майже прийняли

— Майже прийняли це вже лист прийшов чи тільки обіцяють взяти?

Марк кивнув, розуміючи, що тут кожна брехня у свою сторону вилізе. Скаже перше — дід попросить показати той лист. А в те, що воно зараз через інтернет, він не повірить. Скаже друге...

Коли не знаєш сам, що хочеш далі, то брехати стає складнішим. Атож. Двом людям одразу — собі та діду. І так, щоб обидва повірили. На ділі ж Марк знав про своє майбутнє лише одне. Що він поїде. Кудись. Не в Чикаго. Це буде зовсім інше місто, в якому він намагатиметься почати все з початку.

Він не планував взагалі кудись вступати. Тепер не бачив сенсу робити це саме в цьому році. Але дід не зрозуміє. Тому він просто поїде та буде брехати. Поки не набридне, поки не подужає зупинитись. Можливо.

— Обіцяють. Але лист повинен прийти ось-ось. Не переживай.

— А якщо все ж не прийде і не візьмуть? Куди ти тоді?

— Тоді в армію піду. — Йому на хвильку здалося, що в дідовому чханні чулись матюки.

— Куди?

— В армію. А що такого? Слухай, я майже три роки працюю з людьми. А там їх вчать вбивати. Ще й гроші платять. У разі чого, вважаю варто спробувати.

— Марку, ти дурний? Ті таблетки точно на твою голову не так впливають

— Чого ти причепився до тих таблеток?

— Та тому, що причепився. Який з тебе солдат? З твоєю вдачею, тобі муляж гранати дадуть, то він у тебе в руці й зірветься

— Дякую. Твої слова підтримки завжди допомагають.

Джеймс ляснув себе по стегнах і невдоволено хрипнув. Марк бачив, що дід хотів говорити зовсім про інше, але ніяк не наважувався. Чим далі, тим вони все більше мінялись місцями. У Марка увірвався терпець

— Слухай, чого ти від мене хочеш?

— Побалакати.

— То балакай про що зібрався. Тільки не кажи, що ти знову вмирати зібрався

— Чого ти так одразу?

— Та того що. У тебе це стабільно. Як не раз у місяць, так раз у три. В місті хтось вмирає, і ти починаєш замислюватись над швидкоплинністю власного життя. Особливо, якщо помирає якась бабуся, що у дев’яностих була твоєю подружкою. Вони то хай вмирають, а ти себе не накручуй. Тобі ще правнуків няньчити.

Почувши останнє, дід широко усміхнувся, зібравши всі можливі зморшки на засмаглому обличчі.

— Отож-бо. Правнуків няньчити. Всі ви про мене згадуєте тільки як допомога потрібна. А так? Оце поїдеш і я сам знову буду

— Як ще тут, якщо що

— Та я бачу. І оце якби ти поїхав і Лінда до тебе потім приєдналась, то я взагалі спокійний був. А то так ото. Маєш кактус від одної та жабу від другої.

Вони обидва поглянули на підвіконня, а потім назад один на одного.

Через відчинене вікно їх було чудово видно з вулиці. Але якщо хто зазирне, то що він надприродного побачить? Звичайних людей. Звичайну... сім’ю?

Марк багато обдумував чи справді вони з дідом сім’я. Документально то так, але за сенсом? В загальноприйнятному сприйнятті сім’я це подружжя, діти. Але сім’ї мають різні форми. І перші років п’ять Марк не сумнівався, що вони з дідом одна з таких форм. Але останні три це дійсно більше схоже на сусідів по кімнаті.

Джеймс, звісно, любив Марка як свого єдиного онука, єдиного родича та єдину можливість довести собі, що він вже й не така погана людина, що він може змінюватись. Для Марка дід був просто дідом. Він вже не був тим любим дідусем. Він просто старий родич, від якого Марк віддалявся та відгороджувався. Тому більшість слів казав без жодної провини

— Якщо ти прийшов поговорити про Ліну, то кажу одразу, що я цього чіпати не хочу. Вона не моя власність, хай робить що хоче. Це їй рахується.

— Але ж...

— Діду! — гримнув, а потім себе осмикнув. — Не будемо сваритись. Хоча б сьогодні