Пекло: Мерці проти Дияволів

I don't want to be your friend

I just wanna be your lover

No matter how it ends

No matter how it starts

Я не хочу бути твоїм другом

Я хочу бути твоїм коханим

Неважливо, як це закінчиться

Неважливо, як почнеться

(Radiohead)

Майк закрив двері кабінету зсередини і сів на диванчик, що скрипнув. Він похлопав поряд:

— Будь ласка?

— Кажи так, — Еста качнув головою.

— Будь ласка, — знову попросив Майк, і Еста зітхнув і пересів. Піджаку на ньому не було, лише чорний светр, крізь правий рукав якого білими точками проглядався гіпс.

Майк мовчки взяв його руку, від якої у повітрі розходилось тепло. Ніяковість і зніченість, здавалось, згоріли вчора зі шкірою, а Майк, який виявився всередині, був іншою людиною, яку питання орієнтації вже не хвилювали. Все здавалось надто дрібним і несуттєвим... З відстороненим інтересом Майк без поспіху торкався чужих пальців, долоні, каблучки. Провів до ліктя...

— Майку...

Майк підняв очі. Яке полегшення — мати можливість тримати погляд і не трястися, дивитись на це обличчя, не ховаючись. Він повільно, наче під водою, відвів вілосся, що падало, заправив за вухо. Шкіра під пальцями горіла, від неї хвилями розходилось тепло.

За дверима гомоніли голоси, з вулиці шуміли машини. Еста дивився спокійно, він більше ні про що не питав. Майк нахилився до нього — повільно-повільно... В якийсь момент Еста закрив очі, і всі сумніви зникли.

У темряві залишились лише відчуття — м'яке, обережне торкання сухих гарячих губ. Біль у спині. Незадоволення м'язів, які Майк змусив тримати без руху позу на краєчку дивану, вигнувшись. Повітря на щоці... Кірка засохлої крові на губі Ести. Пульс на шиї, комір светра, край бронежилету, ще нижче, знову светр, холод пряжки, шкіра на животі, що здригнулась під руками. Чужа рука на плечах. Слизька м'якість рота, повільна, безкінечно ніжна... Знайомий присмак кави і чогось гуркувато-медичного.

Все ще не відкриваючи очей, Майк обійняв його, і рука охопила тіло, а ліва спустилась на стегно, до коліна і назад, наче намагаючись розсмакувати, зрозуміти. Шорстка тканина шурхотіла і терлась об шкіру. Еста зітхнув і тицьнувся носом в шию, і Майк знову поцілував його. З кожним рухом страх і сумніви відступали, крок за кроком, вдох за вдохом...

***

— Пане Райтере! Пане Райтере! — жінка з кількома людьми пробралась крізь натовп у офісі і зупинилась. Судячи по чистому волоссю, вона прибула лише сьогодні. — Можна питання?

— Так, звісно, — Еста розвернувся до неї. Жінка хапала повітря і ламала пальці, але зрештою опанувала себе:

— Я хотіла спитати про дітей. Зараз вони або по машинах, або у місцевих, хто погодився взяти. Як ви... Як ви збираєтесь гарантувати їхню безпеку?

— Нажаль, це доволі складно, — відповів Еста. — Я не очікував, що люди приїжджатимуть сюди з дітьми.

— Не залишати ж їх вдома, — жінка потисла плечима.

— Теж вірно... — Еста відклав папери, які продивлявся, на колишній стіл патрульних. — Але боюсь, гарантувати я нічого не можу. Діти, взяті місцевими, це найкращий варіант — і дуже добре, що про це не розповідвють у новинах, а самі люди кажуть, що це їхні родичі або друзі залишили. Дияволам буде складніше їх відслідкувати.

— А решта?

— Де б ми їх не тримали, бандити можуть це місце атакувати.

— Так і я ж про це!

— У вас є пропозиції?

— Я сподівалась, у вас вони є, — сказала жінка.

— Нажаль, це все одно буде тимчасове рішення, — обережно сказав Еста. — Ви ж розумієте, як все закінчиться.

Кілька секунд у кімнаті було чутно лише дихання людей.

— Ви не вірите, що ми переможемо? — спитала жінка. Еста відкрив рота, але Майк торкнувся його руки, і він замовчав і подумав ще.

— Коли я все це починав, я був один, і відповідь була дуже однозначна, — сказав він нарешті. — Домогтися фізичного знищення Дияволів неможливо. Перемога — це перемога над власним страхом. Перемога — це вмерти зі зброєю в руках. Зробити все, що тільки було можливо. — Брови жінки піднялись домиком а рот відкрився, і Еста додав: — Але з того часу до мене доєдналась майже тисяча людей. Я не хочу обіцяти того, чого не зможу виконати, а у данній ситуації... хто намагається врятувати життя своє, втратить його. Тому я скажу... я не знаю. Навряд чи є сенс планувати майбутнє. Якщо ми переможемо фізично і на той момент ваші діти ще будуть живі, хтось про них піклуватиметься, навіть якщо ви вже не зможете. Краще думайте про свій моральний стан, бо це все, що від вас залежить. А там хто знає...

Жінка кивнула. З-за плеча Ести Майк бачив на обличчях надію, похмуру рішучість, а місцями — криві посмішки. Кожен почув своє.

Коли він з Естою знову опинились разом у кабінеті, Майк навіть не дочекався, поки Еста сяде за стіл:

— Але ж ти віриш у перемогу, так?

— Звісно. Я вже переміг, — відгукнувся Еста і важко опустився у крісло.

— Я маю на увазі фізичне знищення...

— А-а, звісно ні, — Еста вилущив пігулку і вона радісно пострибала по стільниці геть, зупинившись на самому краєчку.

— А діти?

Еста підняв на нього очі, мовчки подивився і зітхнув. Зловив пігулку і спробував відкрити пляшку з водою однією рукою. Майк відкрив і оперся на стіл. Еста ковтнув і відкинувся на спинку крісла.

— Ну що ти хочеш від мене почути? Правду? Ти її і так знаєш.

— Ти не сказав її там, — Майк кивнув на двері.

— Сказав.

— Просто не всю!

— Ага.

— Чому? — після паузи спитав Майк. — Боявся, що частина людей поїде назад?

— Так, — Еста прямо дивився йому в очі. Майк дивився, Еста тримав погляд.

Майк відступив, походив колами, потираючи перенісся.

— Тобі не здається, що ти зайшов надто далеко?

— І не збираюсь відступати.

Майк зупинився. Ранкова м'якість зникла з Ести, поглядом, що вмів бути розуміючим, печальним і теплим, зараз можна було різати.

— А для тебе це занадто? — спитав Еста. — Дітьми давити найлегше, якби ми брали у наше маленьке військо лише бездітних, воно було б ще менше, ніж є. Раз вже професійна поліція чи армія не буде робити цього за нас. Чи ти зненацька заразився ідеями пані Сміт, що будь яке життя краще ніж...

Майк махнув рукою, що зрозумів і потер обличчя.

— Мені просто здається, що вони не до кінця розуміють, на що підписуються.

— Якби я розумів, на що підписуюсь, ніколи б не заводив дітей. І не народжувався б... але хто мене питав, — Еста знову зітхнув. — Але який сенс зараз про це думати... Майку! Я не обіцяв їм нічого. Я так чесно і сказав, — голос знову став м'якішим. — Можливо, якщо нас набереться ще більше... тоді... хто знає. Заради цього шансу, який би крихітний він не був, я готовий і брехати, якщо знадобиться.

— І жертвувати чужими дітьми.

— Дияволи дуже рідко відпускають тих, за кого взялись, як вони відпустили нас з Анною. Більшість цих дітей і так приречені, не зараз, так через кілька років.

— Ти не можеш знати цього точно.

— Не можу.

Майк сів на диванчик і опустив голову, облокотившись на коліна.

— Не хотів би я бути на твоєму місці, чорт забирай, — сказав він нарешті.

— І не треба. Я витримаю.

Майк підняв очі, щоб сказати щось гостре, але погляд Ести був таким печальним, що він не зміг і промовчав.

***

Серж, що похнюпився над чашкою, сидячи у кутку, обернувся, почувши з іншої кімнати сміх. Еста попросив його не знімати нічого важливого, тому стрім був вимкнений, і Серж просто сидів і слухав, як два десятки людей на підвищених тонах розбираються, як організувати оборону. Перші дні він очікував мордобою, але схоже, це був просто стиль розмови, а не справжня агресія...

Двері відкрились, і сміх рознісся по кімнаті.

— Серже! Серже, ти маєш це почути!

— Чекай, дай я...

— Гей, не пхайся!

— Вибач...

Ця група явно тільки з зіткнення, яке по рації у офісі слухали півгодини тому. Від них пахло гірким хімічним димом і кров'ю, хтось світив новенькими бинтами. А от і Райтер — з пов'язкою нижче коліна, він кульгав на обидві ноги і кривився. Усмішка змінила його обличчя, Серж навіть очима кліпнув. Еста примостився на стілець.

— Хлопці, ви не проти, якщо я?..

Хтось махнув рукою, інший закрив рот рукою і розсміявся. Еста поманив рукою, і Серж сів на спішно звільнений стілець.

— Друже, мої вітання, твій трейлер увійшов в історію! До нас сьогодні приїжджав якийсь блогер Дейв, робити інтерв'ю з акторами, — Еста пирхнув і потер підборіддя. — У прямому етері зловив кулю у плече і жалівся на нашого постановника сцен... аха-ха!

— Бачив би ти його обличчя! — додав Ден. — Жаль, що він сам себе не знімав!

— Зате бійка мала попасти у кадр, — сказала Еліс. — З вибухом!

— Ну, ми не бачили, що він там поназнімав...

— Блогер Дейв? — перепитав Серж. — Чекайте, здається, я підписаний на якогось доморощеного кінооглядача Дейва, що робить стріми... Невже це був він?

— Та звідки ж мені знати, — сказав Еста. — Блондин, молодий. Думаю, ти його легко знайдеш, навіть якщо це інший.

— Бляха, вони там що, досі думають, це все постановка?

Еста миттєво спохмурнів.

— Боюсь, що так. Скандальний мем, не більше, — він встав, похитнувшись. — Можливо, це і на краще. Якби сюди прислали армію, ще невідомо, на чиєму боці вона була б.

— Дідьків трейлер... — Серж зітхнув. — Вибачте, я не думав, що...

— Не треба, — Еста з усмішкою обернувся. — Принаймні, це було забавно. Останнім часом приводів для радості небагато.

— Ага. Джеррі мертвий, — сказав Ден.

— Так... — Еста закрив очі.

— Це те, чого він хотів, — сказав хтось і приклав руку до серця. — Чого всі ми хочемо.

— Слава Джеррі, — сказав інший.

— Слава героям.

Серж випрямився. Ці хвилини тиші відбувались щодня. І до вечора можуть і повторитись. Він спробував згадати обличчя. Отой, з родимкою над бровою? На записах стрімів точно має бути...

***

— Потім, потім! Дайте людині повечеряти! — Майк опустив одну тарілку на підлогу і закрив двері на засувку, і з тої сторони почулись звуки розчарування. Майк підняв і поставив обидві тарілки на стіл. Над макаронами швидкого приготування підіймалась пара.

— Я не хочу, — сказав Еста, але Майк відмахнувся:

— У тебе лихоманка. Не хочеш — їж через силу.

Еста здався і відсунув документи.

— Що? — спитав Еста, коли тарілки спорожніли, а Майк з дивним виразом прилип до нього поглядом.

— Так, думаю... — він потер пальці, склав у замок. — Знаєш, як у фільмах, коли хтось помирає, а всі інші починають жалітися, що не встигли сказати йому, як вони його любили?

— Це відомий кіношний штамп, — Еста потис плечем. — Ти забув сказати комусь? Я думав, у тебе нікого немає.

— У мене є ти.

Еста опустив голову.

— Ти залишився зі мною, немає сенсу говорити щось.

— Я так не думаю, — сказав Майк. — Я... ніколи не відчував нічого подібного. Ніколи.

— Майку...

— Я кохаю тебе. Ось.

Еста облизав губи, не підіймаючи очей. Тихо відповів:

— Дякую. Але ти дійсно не мав... Тобто, я знаю. Ти міг і не говорити... але якщо тобі стане від цього краще, я вислухаю.

За вікном запалились ліхтарі. Запала тиша.

— Дякую? — перепитав Майк. — Я кажу тобі, що кохаю, а ти кажеш... дякую?

Еста підняв погляд.

— Можливо, це трохи... перебільшення, ні?

— У сенсі? — Майк випрямився.

— Ти не можеш кохати на п'ятий день від початку стосунків... максимум бути закоханим, — він потис плечима. — Ти ж розумієш це, так? — Він подивився на його вираз обличчя і продовжив швидше: — Я не хочу тебе образити, будь ласка... Слухай, я був одружений шість років. На людині, яку знав з дитинства. У нас був спільний дім, гроші, дитина. Я знав про Анну все. Я не можу... Як я можу порявняти це зі стосунками на п'ять днів і сказати, що це те саме? Я розумію, що через стрес ми переживаємо це дуже інтенсивно, але... розумієш?

Майк ковтнув грудку у горлі. Губи тремтіли.

— Ну то що ж тоді це таке? Друзі не цілуються. Секс по дружбі? Це було лише раз, і... і взагалі, я тут не заради цього! Ти хіба не розумієш?

— Я розумію...

— А для тебе це був лише секс?

Еста пирхнув і закотив очі.

— Згоден, було так собі, — сказав Майк. — Скоріш цікаво, ніж приємно...

Але Еста не образився, лише усміхнувся:

— Так, якби у мене було здоров'я, час і кімната без всього відділку людей за дверима... — він помостився на стільці і відставив тарілку трохи далі. Він навіть не знітився, і Майк скрипнув зубами.

— А як ти для себе тоді це називаєш? Що це, в біса? — він розвів руками.

— Закоханість, мабуть.

Майк махнув рукою і відкинувся на спинку дивану:

— Ти що, забув вже, як зустрічався з іншими дівчатами до одруження?

— Я, е-е... я одразу зустрів Анну, тож...

— Ясно... — Майк перевів подих. — Окей, я не знаю, що таке шлюб. А ти не знаєш, що таке легка закоханість. Повір мені, це точно не воно. Навіть не схоже.

Еста подумав, потираючи щелепу.

— А який сенс це якось називати? Скільки там того життя залишилось...

— Я хочу знати. Не кохаєш — так і скажи, — голос дрогнув, але Майк підняв голову і стис кулаки.

— Я відчуваю... вдячність. Ніжність. Печаль... — погляд Ести дивився у простір. — Може, я не можу назвати це коханням з великої букви, але це не значить, що для мене це зовсім не важливо. З Бауманом була лише фізіологія. Я не думав, що... — Еста виринув з думок і знайшов його очі. — Ти змінив мене. Це зовсім не дрібниця.

Майк супився і мовчав, і Еста розвернувся до нього у кріслі, перегнувся через куток столу і взяв за руку. Майк зітхнув і потер перенісся.

— Вибач... Мабуть, мені не треба було і починати.

— Ні, — Еста усміхнувся. — Психолог півроку повторював, що з партнером треба розмовляти, — він встав і пересів на диванчик, обняв за плече і струхнув. — Не жалкуй. Я міг би тобі сказати що завгодно, але не хочу брехати, — він торкнувся губами щоки. Майк закрив очі і повернув голову, щоб не стикнутись носами. Розмовляти йому сьогодні більше не хотілось.

***

У сутінках з під'їзду вийшов чоловік з обличчям, замотаним шарфом, оглянувся на всі боки і підійшов до машини, постучав у вікно.

— На добраніч, сусіди! Що ви там? — спитав театральним шепітом.

— Нормально. Вам чого? У нас дозвіл на парковку є, бачите?

— Я ж вас не гоню, — він знову озирнувся. — Ви цейво... кави хочете? Гаряча ще, — він показав термос. — Тільки тару потім поверніть, добре?

— А по скільки? — з іншого крісла перегнулась жінка.

— Та так беріть, я ж не продаю.

— А я думав, ви нас не любите, — з підозрою сказав чоловік у машині.

— А звідки Дияволи дізнаються? — чоловік поправив шарф і зігнувся. — Може, вам ще щось треба? Куртки, їжа?

— Та що ви, у нас є...

— Там синенька машина за нами, у них клімат контроль зламався, — сказала дівчина з заднього сидіння.

— Поняв, спитаю. Так каву будете?

— У нас кружки є, — сказала дівчина. — Дякую!

— Айрін! — шикнув чоловік у машині. — Не впевнений, що це зручно!

— Це ж не ви по квартирам ходите просити, я сам запропонував, — відповів чоловік з шарфом. — Давайте, все нормально... Тільки не кажіть, що я тут був!