Пекло: Мерці проти Дияволів

Then into your life, there comes a darkness

And a spacecraft blocking out the sky

And there's nowhere to hide

І тоді у твоє життя приходить темрява

І космічний корабель закриває небо

І ніде сховатися

(Radiohead)

Об одинадцятій вечора п'ятниці на другий тиждень після штурму на двадцять восьмій вулиці у відділку все ще ніхто не спав. Усі зібрались навколо колишнього столу патрульних, лише Еста сидів і слухав, як решта будує плани. На столі стояли десятки пустих кружок, у повітрі висів цигарковий дим, але на це порушення дружно закрили очі.

У кабінеті задзвонив телефон, і Еста піднявся, щоб не заважати брейн шторму. Майк пішов за ним, закрив двері.

— Виконуючий обов'язки другого відділку поліції Наума, слухаю вас, — сказав Еста і обійшов стіл, зупинився біля стільця, але не сів — може, ще доведеться кудись іти.

— Добре, якраз ви нам і треба! — відповів чоловічий голос.

— Хто говорить?

— Джо Саммерс, директор аеропорту Нью Рейну.

— Що сталось? — Еста підняв брови і сів. — Хіба ви не мали б зв'язатися з поліцією Нью Рейну у випадку проблем?

— Пілот відмовився говорити з кимось іншим. Вимагає вас. Ви його знаєте? Джозеф Гарднер.

— Вперше чую, — Еста насупився. — А що сталось?..

— Борт 132 зійшов з курсу і зараз має бути вже десь біля вас.

— У нас немає аеропорту... — сказав Еста.

— Ми знаємо. Схоже, літак захоплений.

— Одну секунду... — Еста перемкнув на гучний зв'язок і обернувся до Майка: — Літак з Нью Рейна захоплений. Зараз будемо говорити з пілотом...

— Готові? — спитав Саммерс. У слухавці клацнуло. — Гарднер, чуєш нас?

— Я буду говорити тільки з Райтером, — відгукнувся напружений голос.

— Він тут. Ми забезпечуємо зв'язок. Говоріть.

— Я тут, — Еста ковтнув. — Пане Гарднере? Це Райтер, я слухаю вас.

У слухавці схлипнуло.

— Це все через тебе, — голос піднявся, зірвався, і пілот шморгнув носом.

— Ви мене знаєте?

— Ні, — знову схлип. — Ну навіщо ви це зробили?!

— Гарднер! — крикнув Саммерс. — Ану підібрав шмарклі і зосередився! Пальне не безкінечне!

Рвучкий вдих. Ковток.

— Райтере, ви тут?

— Так, я слухаю.

— На борту сто п'ятдесят чотири людини, з яких дев'ятнадцять — діти. Зараз я збираюсь зробити навколо Науму кілька кіл, щоб у вас був час на усвідомлення... потім я розіб'ю літак у центрі міста.

— Якого дідька? — вліз Саммерс. — Гарднер!

Схлип.

— Я не хотів! У мене... Ліззі. І Діана. Їй десять... — схлип. — Ти знаєш, за що!

Майк мовчки опустився на диван. Ноги не тримали.

— Гарднер, літак захоплений?

— Так... У них моя сім'я. Якщо розіб'ю, вб'ють швидко. Можливо, — схлип. — Я стукнув другого пілота... він... я не впевнений, що він живий...

— Скільки грошей вимагають? — спитав Саммерс. Еста сидів мовчки.

— Не гроші...

— Що тоді?

— Нічого. Він сказав, — схлип, — сказав, поліція Наума вбила його брата при затриманні. Нічого не вимагають... Це помста.

— Хто?

— Дияволи, — сказав Еста і відкинувся на спинку крісла.

— Ти навіжений сучий сину! — крикнув пілот. — Ти чого очікував?! Треба було одразу застрелитись, ще коли ти тільки про це дізнався! — слова перейшли у ридання.

— Це... це правда? — голос Саммерса осип.

— Правда.

Кілька хвилин зі слухавки лунали прокльони, крики і мат — до Саммерса доєднались всі диспетчери.

— Тихо! Тихо всім, стоп! — проревів Саммерс і оглушливо похлопав по столу. — Заткніться! Гарднер, скажи Дияволам, хай забирають цього дідькового копа і...

— Я не можу з ними говорити, — відповів пілот, — у нас немає зв'язку. І вони вже намагались його забрати, не змогли.

— Не змогли! — Саммерс кілька секунд не міг підібрати слів. — Як це — не змогли? Так хай поліція його видасть!

— Хрін вам, а не Райтера! — Майк скочив з дивану. — Ми його не здамо!

— Тоді хай здасться сам! Гей, ти! У літаку сто п'ятдесят... скільки?

— Сто п'ятдесят чотири, дев'ятнадцять дітей, — вставив Гарднер.

— Здавайся, вилупку! — закричав Саммерс. — Здавайся, сучий сину, чуєш мене?

— Нізащо! — закричав Майк у відповідь.

— Я здамся, якщо...

— Жодних якщо!

— Якщо ти посадиш літак. Я здамся, — обличчя Ести завмерло.

— Есто, ні! — Майк зробив крок вперед.

— Так.

— Ні!

Еста встав і підняв на Майка важкий погляд.

— Так.

— Саджай, поки пальне ще є! — Саммерс задихався у слухавку. — Швидше!

— Не вийде, — голос пілота тріснув. — Він не хоче тільки Райтера. Він хоче покарати все місто. Вони перестріляли майже сотню Дияволів... Перемовин не буде, — схлип.

У тиші двері за спиною Майка відкрились, явивши всіх, хто був в офісі. Судячи по обличчям, вони все чули. Після довгої паузи, поки Саммерс хапав повітря, Еста сказав:

— Пане Гарднере, мені дуже жаль. Ви маєте посадити літак. У місті десятки тисяч людей, більшість до цього непричетна. Будь ласка. Будь ласка, посадіть літак. Тут теж є діти. Будь ласка...

— Це ти у всьому винен! — сказав пілот крізь схлипи.

— Так, я. А вони — ні. Будь ла...

— Щоб ти здох! — схлип.

— Будь ласка!

— Я не можу! Ліззі і Діана...

— У місті теж є люди.

— Але це чужі люди! Ти знаєш, що я побачу вдома, якщо посаджу літак?

Еста знову сів.

— Саджай, дурню! — вліз Саммерс. — Їх лише двоє! Вистрибнеш з вікна, і тобі не доведеться про це думати! Не заходячи додому! Нічого не побачиш!

— Заткни пельку! — виснув пілот. — Легко тобі говорити!

— Подумай головою!

— Ні! Я не буду думати головою, йди до дідька! Райтер! Я сказав все, що хотів, ти почув... все.

— Чекай! — підхопився Еста. — Хвилину!

— Я ще хвилин п'ять-десять політаю, — схлип. — Все, вимикаю зв'язок...

— Ні, чекай! Я знаю, що робити! Секунду!

— У цьому немає сенсу... і я не хочу тебе слухати, — схлип.

— Ми можемо поговорити особисто, без диспетчерів? Тільки ти і я? Я не буду просити тебе... Я придумав дещо інше... Можливо.

Після паузи пілот відповів:

— Якщо даш свій номер, я можу підключитись через супутник.

— Диктую...

Через хвилину Еста поклав слухавку і дав окремий канал дзвінку з літака.

— Ало, це ти?

— Я тут, — відповів Еста.

— Я розіб'ю літак, — голос пілота став спокійнішим. — Що б ти не сказав.

— Знаю. Ти можеш розбити його за межами міста?

Зітхання.

— Ні, не можу. Кляті Дияволи дізнаються про це і вб'ють мою сім'ю повільно.

— Але ти ж не хочеш вбивати стільки, якщо можна менше?

— Слухай, ти не в собі, чи що? Для мене моя сім'я значить більше, ніж все твоє кляте місто.

— У мене теж була жінка і донька. Я розумію.

— Ну і не задавай тоді ідіотських питань! Це все, що ти хотів сказати?

— Ні. Вони покарають тебе, якщо ти їх не послухаєшся. Але що, якщо літак впаде за містом не з твоєї вини? Наприклад, якщо ми поцілимо у нього ракетою?

Запанувала здивована тиша.

— Не знаю...

— Але це шанс. Чи він спрацював, ти не дізнаєшся, бо будеш вже мертвий, але... ти можеш скоротити втрати на тисячі людей.

— А якщо Дияволи все одно їх катуватимуть?

— Вони можуть зробити це, навіть якщо ти зробиш все, як тобі сказали. Просто тому, що можуть. Слухай... тобі залишились лічені хвилини. З якою думкою ти хочеш померти? Я у всіх ЗМІ рознесу про цю ракету, Дияволи купляться. Ти все ще можеш їм піднасрати, і вони не дізнаються.

— А у вас є ракета? — розгублено спитав Гарднер.

— Ні, — Еста зітхнув.

— Та якого біса! Ти з мене знущаєшся?!

— Послухай мене, ніхто про це не знає! Я скажу, що ми вистрілили, і мені повірять. Підірвемо кілька гранат на даху відділку, я скажу, що це був запуск...

— А збивати мене ви як будете? — голос пілота істерично піднявся. — Дідькове лайно!

— Ніяк. Ти дочекаєшся вибуху і розтрощиш літак сам.

У тиші було чутно лише дихання пілота. Секунди тяглись за секундами, а потім він засміявся. І ще добру хвилину сміявся у тиші, а всі люди мовчали, наче скам'янілі, а спиною Майка йшли сироти.

— Добре, — зрештою сказав пілот. — Такого нахабства... вау! Зустрінемось у Пеклі, генію. П'ять хвилин, — і він перервав зв'язок.

Ще секунду Еста дивився на своїх людей. Потім встав. Всі забігали, тільки Майк залишився на місці.

— Допоможеш мені піднятися на дах? — спитав Еста. — Сходи...

На сходах Майк підхопив його за лівий лікоть, їм довелось втиснутись у стінку, щоб пропустити людей. Усі скупчились біля дверей.

— Сподіваюсь, дах не обвалиться...

— Шеф, можна? — Ден спинився. — Я не впевнений, що граната підходить. У неї звук такий... — він потер пальцями, — короткий.

— В архіві матеріальних доказів є сигнальні ракети, — сказав Майк. — Я сам їх конфіскувував у... ну, не важливо. Буде швидше, якщо я сам їх пошукаю, — і він побіг, Ден за ним.

— Не виходьте, — сказав Еста решті. — Гранату таки доведеться... Сигналка надто тиха, — він перевів подих і зусиллям змусив себе дихати через ніс. — Хтось відмітив час?

— Десь хвилина пройшла!

Еста кивнув і закусив губу. Надто яскраве, як для коридорчика, куди рідко хто заходить, світло заливало стіни, підкреслювало кожну нерівність і точку. Еста зігнувся, підчепив край розрізаної до коліна правої штанини. Так і є, крізь бинт проступила невелика темна пляма.

— Думаєте, спрацює? — спитав хлопець, і дівчина поряд потисла плечима.

— Скажіть всім, щоб не базікали, — сказав Еста. — Якщо Дияволи дізнаються, що ми беззахисні... Це дуже важливо. Попередьте!

Дівчина кивнула і побігла вниз. Хлопець від нервів хотів спитати щось ще, але не встиг — по сходах гупали Майк з Деном.

— Гранату захопили? — Еста випрямився. — Добре. Дивись, щоб не впала з даху. Сигналка? Готові? Почали!

Майк витащив чеку і кинув гранату за двері, з яких дохнуло холодне вологе повітря. Вчепився у ручку дверей. Обличчя блищало крапельками поту.

Від вибуху здригнулися стіни, підлога і всі нутрощі. Майк вискочив, відкрутив кришечку, рванув шнур і з гучним "ш-ш-ш!.." у небо злетіло червоне світло, пихнуло і беззвучно розділившись, впало і згасло. Еста, кульгаючи на обидві ноги, вийшов на плоский дах у чорній кіптяві, задихнувся від диму. За ним вибрались ледь не всі, хто був в офісі.

— Там! — крикнув чоловік і вказав пальцем кудись у пітьму, звідки ревіли двигуни. Всі обернулись. Вдох. Видих. Вдох. Видох. Вдох...

Світло на горизонті. Від різкого звуку, що прийшов із запізненням, всі здригнулись, землю тряхнуло. Еста пробрався до невисокого паркану по краю, але видно було лише розмиту пляму світла і низ підсвіченої знизу хмари диму. Люди загомоніли.

Еста розвернувся до літака спиною.

— Тихо! Увага! Якщо хтось спитає — у нас була ракета і ми її запустили по моєму наказу! І будемо це повторювати у аналогічних ситуаціях! А тепер — дзвоніть у швидку, пожежну, всюди, і готуйтесь — ми виїжджаємо теж. П'ятнадцять хвилин. Майку, зайди до мене, — Еста покульгав до дверей. Спустився по сходах, опираючись рукою.

Еста замкнув за ним двері кабінета. У офісі бігали, кричали і пояснювали, але сам Еста завмер, склонивши голову, все ще з рукою на ручці. Він дихав через рот.

— Райтере... Есто. Як ти? — Майк поклав долоню на його спину.

— Я вбив їх, — слова ледь можна було розібрати. Майк обернувся спиною до дверей, підняв обличчя Ести, і він опустився на коліна, здригаючись. Спробував однією рукою розстібнути пряжку ременя Майка. — Мені так жаль, пробач, пробачте... — голос зірвався, розбитий схлипами.

— Що ти робиш? — Майк підняв брови, потім до нього дійшло. — Ні! Ні-ні-ні... — він перехопив його руку і застібнувся. Опустився на підлогу поряд.

— Мені так жаль... Можна я...

— У жодному разі! Давай, дихай... — Майк витер його мокре обличчя, обійняв, і Еста уткнувся йому в шию. Через деякий час у двері постукали, і Майк крикнув: — П'ять хвилин! — Відсторонився і тихо сказав: — Будь ласка, зберись. Зараз я вдягну на тебе бронежилет і плащ, і ми поїдемо. Чи ти краще залишишся?

Еста помотав головою і витер щоки.

— Дихай повільно, носом, — Майк встав і забрав з диванчика бронежилет. — Давай...

Коли вони вийшли, обличчя Ести було спокійне, з відтінком здивування, наче він тільки прокинувся і ще не знає, чого всі так бігають. Майк сподівався, що нікому було не до того, щоб прислухатися до звуків з-за дверей кабінету.

***

За вікнами машини — нічне місто, ліхтарі, вікна, гірлянди на деревах біля ресторанчиків. Машини, пішоходи. Майк дивився, як всі ці вогні відбиваються у очах Ести, ковзають і зникають. Він взяв його за руку — все одно вони на задніх сидіннях, ніхто не помітить. Еста обернувся до нього і підняв брови. Майк усміхнувся одніми губами. Еста глянув у дзеркало заднього виду.

— Моррісе?

— Шефе.

— Ми маємо подивитись кабіну пілота.

— Якщо знайдемо.

— Будемо шукати, поки не знайдемо.

— Вночі?

— Так.

Морріс кивнув.

— Ти в порядку, синку?

Еста не відповів.

За містом машина з'їхала з дороги, покачалась на горбках. Під колесами тріщала суха трава і дрібні кущики, вже пом'яті попередніми машинами. Еста зашипів і вчепився у ремінь безпеки. Попереду мерехтіло світло швидких, що стояли попереду.

Еста вийшов і глянув з під руки. Машини стояли просто у полі, підсвіченому на краю фарами. Метрів за сто диміли уламки, ледь проглядався шматок труби літака. Від нього по двоє ходили санітари з носилками, викладали тіла біля машин, щоб було видно. Один з лікарів, що оглядав тіла, обернувся до Ести, зробив кілька кроків. Еста підійшов до нього, але озвучити питання не зміг.

— Поки ні, — сказав лікар. — У подібних катастрофах шанси... але ми ще не всіх дістали. — Він не відривав погляду від його обличчя. — Що сталось?

— Теракт, — Еста дивився в темряву.

— Дияволи?

— Хто ж ще.

— Ви не пам'ятаєте мене?

Еста обернувся, вдивився у обличчя лікаря. Вітерець тріпав його рідке волосся, і у світлі фар воно наче світилось по контуру. Неочікувана, нікому не потрібна краса... Лікар зітхнув:

— Ви були моїм пацієнтом.

— О... — Еста приклав руку до рота, а потім зажав ніс.

— Так-так.

— Можливо, вам варто було закінчити справу, — сказав Еста.

— Не кажіть так...

— Не зарікайтесь.

— Докторе, живий! — крикнув санітар, і лікар побіг дивитись, а ще двоє дістали зі швидкої апарат для штучного дихання.

— Майку, це ніс чи хвіст, ти не питав?

— Ще ні... Тут не видно.

— Спитай. Я почекаю тут.

Майк зник. Еста опустив очі. Біля його ніг вітерець колихав колоски сухої трави, подол сукні у великих квітах, русяве волосся. У світлі носились дрібні метелики і мошки. Еста відступив від червоної туфлі з кіптявою на боку, друга нога була боса.

Чоловік у джинсах. Ще один, теж у джинсах. Жінка. Половина хлопця у сорочці у синю стрічку...

Коли Майк повернувся, Еста на колінах схлипував, але тихо, не як у кабінеті. Він здригнувся, коли Майк торкнувся його спини.

— Підемо звідси, будь ласка, — попросив Майк. — Не треба на це дивитися.

Еста протягнув руку, і Майк допоміг йому встати.

— Ти питав?

— Так, це ніс. Он там.

— Пішли.

— Пілота винесуть, почекай трішки...

— Треба забрати з кабіни дещо. Ти підеш зі мною?

Майк зітхнув і розвернув його від ряду тіл. Ввімкнув ліхтарик на телефоні, і їх обступила пропахла димом пітьма.