Глава 4
I want you to know he is not coming back
Look into my eyes, I`m not coming back
Я хочу, щоб ти знала, він не повернеться
Подивись мені у очі, я не повернуся
(Radiohead)
Анна простогнала, коли будильник її розбудив, і завозилася на ліжку. Еста охнув та підхопився — щойно Анна сіла, його вже не було. Вона потягнулася, поволі вдягла халат і пішла до ванної. Діставшись кухні, побачила Есту — повністю вдягненого, блідого і мовчазного. Він простягнув їй склянку води і відвів очі.
Анна випила до дна і ще трохи постояла із заплющеними очима, а потім видихнула і усміхнулась. Обійняла Есту, що стояв до неї спиною і робив бутерброди, він здригнувся і зіщулився.
— Гей, все добре? — спитала вона.
— Н-не знаю…
— Любий... — вона зітхнула йому у шию, пальці ковзнули по цупкій тканині, наткнулись на холодні ґудзики. Обережно спитала: — Мені здавалося, тобі все сподобалось... вчора? Що не так? — Еста мовчав, Анна терла ґудзик. — Ми це вже проходили, не відмовчуйся, — сказала вона, і плечі Ести опустилися. Він ще трохи посопів і промовив:
— Це все неправильно... Я не хотів... так.
— Мені здавалося, ти хотів, — Анна насупилася. — Ти казав…
— Я... так. — Еста потер обличчя і згорбився над столиком. Ледь чутно: — Мені подобалось. Але... це таки протирічливі відчуття! Мене ніби розривало між протилежними... Я так втомився від цього, — він розвернувся до Анни обличчям. — Я б хотів, щоб було, як раніше, коли ми тільки одружилися. Просто…
Анна пирхнула:
— Я б не сказала, що на початку було просто. Приємно, так, але, боже, ми були такими незграбними!
Еста усміхнувся у відповідь. Обличчя Анни стало сумним:
— Іноді мені здається, ті версії нас мертві. Вони ніколи не повернуться, — вона торкнулася комірця Ести, поправила, щоб лежав рівно. — Залишилось те, що є. І воно не таке вже і погане... Ти врятував мою дитину, нічого більш мужнього я і уявити не можу, — вона поклала руки обабіч його шиї, легко погладила великими пальцями поверх вчорашніх слідів поцілунків. — Я буду збирати тебе по шматочкам, скільки б часу на це не пішло, — поцілувала у куточок губ, — використаю будь-що, що допоможе, — поцілунок, — і мені все одно, хто що подумає. Вони не були на нашому місці…
Еста в її обіймах завмер, наче кіт на сонечку, потерся носом об ніс, руки лягли на талію поверх халату. Через кілька хвилин Анна охнула і пішла будити Лію, і Еста залишився із задумливим виглядом підпирати столик.
***
Вночі після вечері Еста сів на ліжко і зупинив Анну, коли вона розстібнула йому верхній ґудзик.
— Слухай... Я про це сьогодні весь день думав, — сказав він і взяв її долоні у свої. — Ти не уявляєш, скільки часу я жалівся психологу, що не уявляю, як би ти відреагувала на... — він запнувся і насупився. — І як би я хотів, щоб ти знову була для мене найближчою людиною на світі... — опустив голову. — Особливою, з ексклюзивними правами. Тільки ти... — він потер її пальці у своїх. — І тепер я знаю... вірю, що ти на моєму боці попри все, і завжди будеш, — Анна зітхнула і відкрила рота, але він ще не закінчив. — Це було дуже важливо, і я не жалкую про вчора. Але хотів би, щоб ти цього більше не робила. — Зустрів її погляд і швидше продовжив: — Ти мала рацію і це дійсно працює, але я не хочу, щоб тінь Баумана стояла за нашим ліжком. Я хочу, щоб було як раніше, коли були тільки я і ти, розумієш? — облизнув губи. — На це дійсно може піти ще пів року, хто знає, але…
— Я буду чекати, скільки треба, — Анна стиснула його руки. — Мені все одно, що ми будемо робити, головне, щоб тобі подобалося.
— Ти робила це для мене, а не для себе?
Анна знизала плечима і криво усміхнулась. Еста обійняв її, і вона відчула, як він тремтить, попри спокійний голос до того. Погладила спину і зітхнула у шию.
***
Наступного вечора три поліцейські машини заїхали у двір багатоповерхівки, і патрульні піднялись у квартиру. Чоловік, що викликав їх, чекав за дверима, він пропустив усіх до вітальні, яка одразу здалася маленькою. З-за дверей виглядала жінка середнього віку, вона побачила поліцейських і забрала з собою дівчинку років десяти, вони зникли у задній кімнаті.
— Хто загрожує вашій сім'ї, пане Крістофере? — Девіс з висоти свого зросту навис над маленьким повним чоловіком, що трясся і витирав долоні об штани. Він вже почав лисіти, і волосся по боках стирчало, наче він забув його вкласти.
— Це важливо? Ви не могли б... просто забрати їх? — очі у Крістофера бігали, губи тряслися. — Програма захисту свідків, щось таке. Вони ж тут ні до чого…
— Що відбувається? — Девіс насупився. — По телефону ви відмовилися про це говорити…
— Програма захисту свідків розрахована на свідків або членів їхніх родин, — сказав Альф, його напарник. — Ми не можемо її застосувати, якщо ви навіть не називаєте ім'я. Що ми у рапорті напишемо? — він знизав плечима.
— М-м-міллер, — вичавив з себе чоловік і послабив комірець сорочки, наче він його душив. — Він кришував мій магазин, а справи останнім часом йшли не дуже успішно... я вже пів року працюю у мінус! — він підняв ображені очі.
— Міллер, — повторив Девіс. — Що за Міллер? Чому ви раніше не звернулися до поліції?
— Він мені погрожував, — Крістофер переводив погляд з одного обличчя на інше. — Погрожував... — кивнув на двері.
— А ви його бачили в обличчя? — Кейн підійшов ближче. — Який вигляд він мав?
— Вибілене волосся... років сорок. Персні на пальцях…
Келлі видала короткий високий звук.
— Цей Міллер? — Девіс відсахнувся. — Ви що, з глузду з'їхали?
— Господи... — Кейн зблід.
— Будь ласка! — Крістофер склав долоні: — Вони ж в... — перейшов на шепіт, — вони ж вб'ють їх!
Девіс мовчки розвернувся до дверей, Альф за ним. Келлі позадкувала, аж поки не наткнулася на шафку.
— Ні! Будь ласка!
— Що ви робите? — Еста, що досі мовчав, зробив крок вперед. Майк зупинив його за лікоть і прошепотів:
— Дияволи.
Еста здригнувся і глитнув. Келлі втекла, Кейн чи не вперше навіть пики не корчив на її реакцію, тільки розвів руками і пішов за нею. Спини Девіса з Альфом вже зникли у коридорі. Крістофер вхопив Есту за рукав, спітнілі пальці залишали сліди на тканині:
— Ви ж знаєте, що вони роблять з дітьми!
Майк потягнув Есту за лікоть, але він скинув його руку:
— Це точно підпадає під захист свідків…
— Дурню, отямся, у тебе теж є родина! — Майк струсонув його за плече, і Еста похилився, захлинувся повітрям. З жахом дивився на почервонілі очі Крістофера. Його обличчя розпливалось, у вухах наростав шум. Наче під водою він відчував, як Майк за лікоть відтягує його до виходу.
Біля самих дверей Крістофер вчепився в нього:
— Ви не можете так просто піти! Що мені робити?
Еста подивився йому у вічі. Майк цього не бачив, помітив лише як змінилось обличчя Крістофера — від надії крізь гнів, образу, жах і потрясіння — до спокою з відтінком здивування. Наче життя за секунди. Потім його руки відпустили форму, і Майк захлопнув двері.
Надворі машин Девіса і Кейна вже не було. Еста перечепився на рівному місці, впав на одне коліно і його знудило на газон. Майк зітхнув і дістав ключі, шию звело від напруги. Відчинивши машину, він почекав трохи, а потім повернувся до Ести, бо той так і не піднявся. Помаранчеві ліхтарі вирізали з пітьми контур його скорченої фігури, що здригалася на місці. Майк торкнувся його спини, і Еста відсахнувся, встав. Доріжки сліз блиснули на щоках. Він відступив, коли Майк зробив до нього крок.
— Давай у машину, я тебе у такому стані не відпущу, — він зловив його за лацкан і потягнув. Еста йшов, наче собака, що не хоче додому і натягує повідець, але Майк не здавався. Він запхав його у машину, клацнув ременями і завів мотор.
Кілька хвилин вони їхали у мовчанні, потім Майк сказав:
— Мені дуже шкода, правда. Я розумію, що ти відчуваєш, ми всі крізь це проходили. Перший раз завжди найважчий…
Еста мовчки повернувся до нього, і Майк кинув короткий погляд.
— Хочеш, ми зараз заїдемо до бару і насвинячимося до всрачки? — він усміхнувся. — Впевнений, хлопці зрозуміють і прикриють... Е! — Майк вильнув машиною, випрямився і схопив Есту за руку, коли той ледь не відчинив дверцята на ходу. Клацнув кнопкою, яка заблокувала всі двері. — Полегше, хлопче! Не хочеш — так і скажи словами!
Еста решту подорожі так і не зрушив з місця. Він кліпнув із подивом, побачивши за вікном власний двір.
— Вважай, твоя зміна сьогодні завершується прямо зараз, — сказав Майк і витяг його з машини. — Все одно з тебе толку вже не буде. Показуй, куди йти, я проведу тебе до дверей. На всяк випадок.
Еста так і не сказав ані слова, і Майк ще постояв біля зачинених дверей, перш ніж піти. Він зітхнув. До кінця зміни ще далеко, але після цього точно треба насвинячитися... Він пішов.
***
— Будемо співати? — з розумінням озвалась Лія, оцінивши вираз його обличчя, але Еста лише глянув на неї і пройшов повз. — Мамо!
Анна зайшла за ним у спальню і замкнула клямку. Еста мовчки сидів на краю ліжка і навіть голови не повернув до неї. Анна сіла поряд, взяла за руку.
— Що сталось? — Еста мовчав, Анна чекала, потім додала: — Мені треба нагадувати щодо відмовчування? — вщипнула його за плече, і він скривився:
— Тут ти нічим не допоможеш…
— Це мені вирішувати. Якщо ти не будеш розмовляти зі мною, краще одразу розлучайся.
— Може, і так... — на її подив відповів Еста. — Ми тільки дарма витратили час.
Анна стисла зуби. Зробила вдих і видих, у вухах тонко запищало.
— Ти більше не любиш нас, Есто? — спитала спокійно.
— Після сьогоднішнього вже не зможу, — голос тихий і змазаний, наче він тільки прокинувся. Він так само в'яло переповів сцену у Крістофера. — Якби свого часу поліцейські допомогли мені, нічого б не сталося. Я так їх ненавидів! А сам нічим не кращий. Бо у мене теж сім'я... — після паузи він продовжив: — У мене нема більше гордості, ані краплі. Але... виявляється, ще вранці була. А тепер... у мене все ще є ти, і Лія, і майбутнє, але я вже нічого цього не хочу. Я не можу навіть хотіти хотіти... Краще б я ніколи не одружувався, не мав дитини. Не народжувався, — голос зірвався. — Краще б ми всі разом вийшли у вікно в перший же вечір, коли…
Він замовчав і схлипнув, коли Анна поклала руку йому на спину.
— Все це було дарма, — продовжив він. — Будь ласка, відпусти мене, відпусти мене…
— Я все одно не втримаю, чи не так? — голос Анни став ще рівнішим. Еста не відповів, лише опустив голову на руки. Тиша розповзалася, заповнювала кожен куточок. — А що б ти робив, якби нас не було? Якби ти був один?
Еста думав.
— Я б пішов до них і перестріляв стільки, скільки можу. І помер би щасливим. — Він дивився у стіну, голос став твердішим. Еста хмикнув, здивувавшись власним думкам.
— Я могла б зникнути, — сказала Анна. — Я і Лія. Зникнути так, що вони ніколи нас не знайдуть.
— Я хотів, щоб ви жили.
— Я не кажу — померти.
Еста повернув до неї обличчя.
— Про що ти?
— Поки ти... відробляв борг, я намагалась дізнатися, як втекти. Я не могла цього зробити, бо за нами стежили, але я знаю, як, — Анна стисла зуби, щоб не тремтіли. — Тепер за нами ніхто не стежить, — вона зустріла його погляд і підняла підборіддя.
— Це дуже небезпечно…
— Я б не стала ризикувати Лією. Я не можу сказати тобі як і куди, але я обіцяю — нас не знайдуть. Лише дай мені один тиждень фори. — Вона дивилась, як у його очах знову з'являється вогонь. — Якщо це те, чого ти хочеш, — голос осікся. — Ти маєш вибір.
І він зроблений — вона бачила це у надії на його обличчі, і сльозах, у тому, як він сповз із ліжка на підлогу, на коліна, як ридання нарешті витрясли його з шокового зацепеніння. Анна замружила очі.
— Але якщо ти обереш це, то навіть якщо ти вижевеш, ми розлучимось і ніколи більше не будемо разом…
— Дякую, дякую, дякую... — Еста уткнувся в її коліна, здригаючись і захлинаючись повітрям. — Я люблю тебе, я ніколи так не любив тебе, як зараз... Ти моє серце…
Анна витерла власні щоки, запустила пальці у його скуйовджене волосся. Він підняв голову і поцілував її. І нічого вже не заважало — ані антидепресанти, ані незавершена терапія, ані привиди минулого. Вони цілувалися, наче завтра не настане.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!