Пекло: Мерці проти Дияволів

Двері відкрились, пролунали кроки, але Еста не відкрив очі. Біля ліжка помовчали, чутно було лише дихання.

— Спиш, синку?

Еста обернувся.

— Моррісе!

Морріс усміхнувся у відповідь і сів на стілець поряд.

— Не повіриш, скільки наших розгоняють теорії змови, що ти все таки помер, — сказав він. — Невже зі здоров'ям така дупа, що навіть подивитись на тебе не можна?

— Ви ж не родичі, — сказав Еста. — Я б вас пустив, — він сонно, але радісно усміхнувся. — Як там наші?

— Непогано, — зі здивуванням відповів Морріс. — Від Дияволів не залишилось майже нічого. Як подумаю, що можна було так одразу, хочеться придушити президента і всіх його... — він зупинився і перевів подих. — Наум відбудовують. Твою останню промову друкують на баннерах на всю стіну, — він хихотнув. — Вмієш же ти працювати ротом! — він поперхнувся і опустив очі, коли Еста підняв брову і криво усміхнувся. — Вибач, я...

— Я дуже радий, — сказав Еста. — Це спрацювало, це головне.

— Тебе дуже чекають вдома, — Морріс хотів стиснути його руку, але подумав і похлопав по простирадлу поряд. — Що там лікарі обіцяють?

— Місяці відновлення, — Еста скривився. — А то і півроку. Але ходити буду, і навіть не у памперсах для дорослих. Я б цілував туфлі кожному хірургу, який мене шив, але вони погодились на словесну подяку.

— Жартуєш, це добре! Ми будемо чекати, скільки доведеться, хлопче. Поправляйся.

— Я вже подав рапорт на звільнення, — Еста зітхнув. — Гадки не маю, що буду робити далі, але ніяких більше підлеглих, життя яких залежить від мене.

Морріс мовчки зітхнув, проковтнувши незгоду.

— Розумію... Але ти все одно повертайся, ми знайдемо, чим тобі зайнятись. Що?

Еста з сумнівом насупився.

— Кажеш, баннери?

— Баннери, портрети, меми... пісні. Гадаю, нічого дивного в цьому немає, — він потис плечима. — Сам розумієш...

— І що, я тепер маю виправити все зло у світі? Чого люди очікують?

— Ну... А ти чого хочеш?

— Нічого. Дай то боже, я більше нічого впливового в цьому житті не зроблю...

— Та годі тобі!

— Я серйозно, — Еста поворушив забинтованими пальцями. — Ці два з половиною тижні — це не... не мій нормальний стан. Не варто очікувати від мене... продовження у тому ж дусі. Все закінчилось. Може, краще б дійсно всі вирішили, що я помер у лікарні.

Морріс насупився і помовчав.

— Ти заслужив на вдячність людей, Есто.

— А на що я заслужив від родичей жертв з літака? — Еста зітхнув. — Я не знаю. Я мав би радіти, але не можу. Я вже не знаю, на що заслуговую, а на що ні... Мабуть, я б хотів просто спокою і тиші.

Залягла пауза.

— Оголошення про твою смерть багатьох деморалізує.

— То не оголошуйте. Скажіть, я лікуюсь, поправляю голову і не хочу говорити з пресою. Може, я помер і рептилоїди це приховують, — він пирхкнув. — Я не готовий зараз повертатись. Якщо пізніше передумаю...

Морріс повільно кивнув.

— Добре.

— Дякую, — Еста усміхнувся. — Так що там з відбудовою?

Через деякий час він почав засинати і Морріс попрощався і пішов до дверей.

— Моррісе! Я щось... мені здається, я забув про щось важливе... — він насупився, розглядаючи стелю. Морріс його не підштовхував. — А! Чому ти не взяв з собою Беннера? Він хіба не просив?

Морріс опустив погляд. Залягла пауза.

— Він живий? — голос дрогнув.

— Отримав кулю в голову у перші хвилини штурму його групи, — сказав Морріс. Глянув. Еста мовчав. — Мені дуже жаль, синку.

Не дочекавшись відповіді, Морріс опустив плечі і пішов. З обличчя Ести повільно сходили всі емоції, поки не залишився лише спокій, білий, як стеля палати. Невидимі за вікном птахи свистіли, шурхотіло листя, у коридорах тупали кроки і гомоніли нерозбірливі голоси.

Кінець

I will see you in the next life

Побачимось у наступному житті

(Radiohead)