Пекло: Мерці проти Дияволів

Has the light gone out for you?

Because the light's gone out for me

Чи світло згасло для тебе?

Бо для мене воно згасло

(Radiohead)

У диспетчерській запанувала тиша. Чутно було лише дихання людей, шум вентиляції і техніки. Усі не відривали погляду від точки на моніторах, що потроху повертала навколо міста. Через кілька хвилин вона зникла.

— Дзвони ще раз!

Але зв'язатись не вдалось ані з літаком, ані з Райтером. Зате з лікарні Наума відповіли. Так, він впав. Не у місті. Подробиці поки невідомі.

Ще до опівночі додзвонились у Бюро розслідування авіакатастроф. Розбудили керівника, експерта з чорних скриньок, спеціаліста по двигунам, бортовій електроніці, представника виробника...

О другій ночі Еста повернувся і відділок і передзвонив у аеропорт Нью Рейна.

Перед світанком експерти Бюро зупинили службовий фургончик на краю поля з уламками.

***

— Я щиро співчуваю усім близьким і родичам загиблих і постраждалих. Тіла будуть передані сліжбам Нью Рейна якнайшвидше, живих ми передамо теж одразу, коли транспортування не загрожуватиме їхньому життю.

Після паузи Керрі кхекнула, і Еста кліпнув і глянув у папери.

— Так, ще. Ми не можемо гарантувати, що Дияволи не повторять спробу — літаків у країні багато. Я б рекомендував усім аеропортам тимчасово зупинити роботу або поставити охорону, яка буде морально готова стріляти на ураження у випадку появи Дияволів на ввіреній території. Нажаль, вимагати цього я не можу. Але я можу попросити всіх якнайширше розповсюдити це відео або напряму переслати його знайомим пілотам. Вночі тіла дружини і дочки пілота захопленого літака знайшла поліція Нью Рейна. Я дуже прошу усіх пілотів взяти свої сім'ї, близьких друзів, домашніх тварин і запас їжі й хоча б на тиждень-два сховатися. Навіть якщо ваше командування проти. Ви можете втратити більше, ніж просто роботу. Дякую, на цьому у мене все. У вас є питання, пані Сміт?

— Ви наказали стріляти у літак з дітьми?

— Так. — Еста підняв брову. — Я ж сказав.

— І ви знали?..

— Так, терористи вимагали, щоб пілот сказав мені.

— І ви сказали стріляти все одно.

— Так, — очі у нього були скляні. — Вибір був впаде він у місті чи ззовні. Хотіли б прийняти це рішення замість мене, пані Сміт?

— Якби ви не почали все це... — Керрі запнулась, коли Еста криво усміхнувся. — Вам смішно?

— На літаку було сто п'ятдесят чотири людини. За останній тиждень сюди приїхала майже тисяча — з дітьми, грошима, знятими з банків і всіма речима, які можна вмістити у машину чи на руки. Вони знали, що у нас тут війна з Дияволами. Ви хоч уявляєте, у якому відчаї треба бути, щоб приїхати сюди з дітьми? Безпеку яким я теж не обіцяв? — він без потреби переклав папери вбік, кліпнув. — Ще вчора за межами Науму про них або ніхто не знав, або чекав супергеройського, прости господи, серіалу. Ми вже зписані з рахунків. Ми мем, жарт... — він зупинився. Ковтнув. Потис плечима і знову глянув у камеру. — Вітаю у нашому світі!

— Люди з літаку не приєднувались до вашої армії самогубців, Райтере!

— Ніхто не обирав влізти у ці проблеми. Ми всі були колись просто перехожими, на яких зупинився погляд Дияволів.

Оператор кашлянув, і Керрі випрямилась і опустила очі.

— Ім'я пілота відоме?

— Звісно. Але озвучувати його я не буду. Спитайте владу Нью Рейну, вони скажуть, якщо захочуть.

— А якщо на нас скинуть ще один літак?

— Зіб'ємо. Скільки знадобиться, стільки і зіб'ємо.

Керрі поглянула у його очі і ковтнула.

— Ви думали над загальною евакуацією?

— Ми у процесі розробки планів реагування. Поки що зберігайте спокій і чекайте.

— Стоп, — сказав оператор і видихнув. — Все, ми не в етері.

— Знаєте, пані Сміт, якщо ви думаєте, що Дияволи зроблять для вас виключення за ваш гуманізм і невтручання, то ви помиляєтесь. Цього ранку ваші напівзгорілі залишки могли б бути перемішані з уламками будинків.

Керрі встала.

— Чекаєте, що я вам подякую?

— Я вже нічого не очікую, — він вказав на двері. — Хочете жити — подумайте про евакуацію самотужки.

Керрі стисла губи, кивнула оператору і вони вийшли. Усі в офісі мовчки проводжали їх злими очима.

Еста згорбився на кріслі, із здивуванням насупився і почав дихати ротом, рванув комір.

— Гей, ти в порядку? — Майк, який стояв у кутку, щоб не попасти у кадр, смикнувся і підійшов. Еста опустив голову на стіл. — Есто! — він потряс його за плече, але Еста лише повернув голову і притисся щокою до стільниці, погляд дивився у простір. Крізь шум у вухах він чув, як Майк, гулко гупаючи, наче під відою, побіг до дверей і покликав лікаря. Ну як лікаря — медбрата, всі лікарі зараз у лікарні, намагаються десь розмістити півтори сотні трупів... До шуму додався високий писк, наче з синтезатора. Перед очима хаотично крутився сірий сніг. Еста відчув, як хтось підіймає його рівніше, ляскає по щоці, щось питає, але за шумом не чутно жодного слова. Торкається ноги, розстібає бронежилет, знімає його, задирає светр.

— Кровотечі немає, це добре, — ледь розібрав він. — Ви мене чуєте? Тримайте його... — медбрат задер рукав светра і обмотав лікоть. Міряє тиск? Еста закрив очі, вмовляючи себе, що якщо він не вмер миттєво, мабуть, і ще тридцять секунд можна спокійно почекати. Чи це все таки смерть? Хіба ж цього варто боятися? Навіть не боляче, тільки нічого не видно, а тілу наче жарко і холодно одночасно, і сили немає навіть руку тримати... — Серце не болить? — Еста покачав головою. — Тиск впав. Тримайте. До дна, — і медбрат дав йому кружку з водою. Потім сніг порідів, і Еста розібрав на столі пляшку і зібрав пальці човником:

— Налийте...

Холодна вода на обличчя, потилицю, за воріт... Від холоду він почав тремтіти, але сніг розійшовся ще більше.

— Ви зможете дійти до дивану? Тоді лягайте на підлогу і полежіть трохи. Беннере, тримай гіпс. Отак...

— Визвати швидку? — спитав Майк.

— Ні, все буде добре. Можеш помахати паперами. Тут є щось не важливе? Потім хай на дивані полежить.

Медбрат вийшов, а Майк таки зробив з папки імпровізований веєр, і Еста глибоко зітхнув з полегшенням. Холод, як же добре...

— Ти мене налякав, — сказав Майк і взяв його долоню. — Скажи щось...

— Мені вже краще. Не хвилюйся, — Еста відкрив очі. — Дякую.

Хвилин через п'ятнадцять він все ще на нетвердих ногах вийшов до офісу.

— Як ви, шеф?

— Добре, — сказав Еста. Він все ще був у светрі без піджаку, кінчики розпатланого волосся мокрі. Він підійшов до столу і оперся на нього, обвів усіх поглядом. — Де Серж?

— Я тут, — Серж підняв руку з кутка, у якому сидів.

— Якщо стрімиш, вирубай. Треба поговорити, — він облизнув губи. — Друзі... Я сподіваюсь, що Дияволи зрозуміють, що повторні викрадення літака так само не спрацюють, але... — він потис плечима. — Це ж Дияволи. Навіть якщо вони повірили у ракету, літаки — не їхні втрати, а рано чи пізно наші гіпотетичні ракети мають закінчитися.

— Може, купити десь? — спитав хтось.

— Ми можемо і не встигнути. Я до ранку обдзвонив усі аеропорти, деякі по два рази... ех, — він скривився. — Боюсь, деякі готові віддати пустий літак добровільно, лише б не стріляти у Дияволів або не закривати аеропорт. Це гроші... — хтось матюкнувся. — Розумію ваші почуття, але це факти. Ми не можемо запобігти повторним терактам. Ракет у нас немає. А якби і були...

Запала тиша.

— Ми маємо придумати щось, — сказав Еста, — і негайно. Ми не можемо більше захищати місто. Можливо, доведеться подумати про масову евакуацію...

— Щоб нас перебили поодинці, як щурів? Нізащо!

— Придумайте кращий варіант, — голос Ести був втомленим. — Я вислухаю кожного. Я не можу зробити це один... — він опустився на стілець і потер перенісся. — Давайте подумаємо над цим разом.

***

Після обіду експерти зібрались біля свого фургончика. День видався теплим, сонце висушило траву, і всі повсідались на розкладних стільцях перед стосом коробок з піццею, які купили по дорозі у Нью Рейні. Керівник прожував шматок, а потім не втримався:

— Ну? Перші враження?

— Я не помітив слідів ракети, — сказав фахівець. — Літак вдарився об землю і розвалився на дві великі частини і безліч маленьких, але їхнє взаємне розположення і напрям... Я потім покажу на знімках, — він куснув свій шматок.

— Пальне ще залишалось, — сказала експертка по двигунам. — Але якби він горів ще у повітрі... — вона пожестикулювала, — сліди були б іншими. Кіптява...

— Уламків ракети я поки не знайшов, — сказав третій, — але вони могли сильно розлетітися.

— Шеф поліції не говорив її модель? — спитав керівник. — Щоб ми хоч знали, що шукаємо.

— Ні, схоже, він сам не знає. Знайшов щось на складах.

— З яких це пір на складі відділку можна знайти ракету земля-повітря? — пирхкнула експертка.

— У Дияволів могли конфіскувати що завгодно, — сказав фахівець і здригнувся. — Божевільні...

— Чорна коробка?

— Я питав, — сказав експерт по коробках. — Вона у нього.

— Якого дідька? — насупився керівник.

— Сказав, заради безпеки. Більшість його людей він знає поверхнево, інші міські служби йому не підкоряются, а за межами міста Дияволи могли і особисто приїхати і обшукати уламки. Так що коробка у відділку. Зайвих людей для передачі немає, запропонував нам приїхати і самим забрати.

— Я туди не поїду! — сказала експертка. Усі переглянулися.

— Я не військовий і не спецназовець, — сказав фахівець з двигунів. — У них же там зараз надзвичайна ситуація?

— Якщо виражатися цензурно, — сказав фахівець. — Хай пришлють когось серйознішого...

— Я подзвоню, попитаю, — сказав керівник. — Пілот мертвий?

— Всмятку, — зітхнув експерт. — Як і бортова електроніка у кабіні. Запис другої розмови Райтер тобі не переповів?

— Сказав, не змогли домовитись. Нам потрібна ця коробка...

***

Завжди усміхнений, спокійний і впевнений президент Фелікс сидів, вирячивши очі і стиснувши кулаки.

— Ви мене не розігруєте? — спитав він. — У нас ситуація — не до жартів!

— Коли ми прибули, ще не всі тіла евакуювали, — керівник Бюро розслідування авіакатастроф насупився. — Деякі їх частини досі не знайшли — сильно розлетілись. Повірте, атмосфера була максимально не грайлива.

— Але ви точно впевнені, що літак захопили саме Дияволи?

— На борту їх не було, але за словами пілота...

— Це ще нічого не значить! — відгукнувся Грей, міністр внутрішніх справ. — Мало що він там розповідав!

— А голоси їхні на записі є? — спитав Аллен, міністр фінансів.

— Ні, але...

— А от що точно — що клятий Райтер саботує роботу аеропортів! — Льюїс, голова офісу по зв'язкам із суспільством, так махнів рукою, що ручка вилетіла з його пальців і застрибала по столу.

— Райтер впевнений, що... — знову почав керівник Бюро, але президент його перебив:

— А ви самі у цьому впевнені, пане Кук?

— Я розслідую авіакатастрофи, а не кримінальну частину справи, — він смикнув плечем. — Але хтось же обстрілює Наум, врешті решт! Як я вже сказав, наші туди за коробкою не поїдуть, нам дуже не рекомендували як з Нью Рейна, так і... Це небезпечно. Я запрошую допомоги сил правопорядку, — він обернувся до Грея. — Офіційно прошу посприяти.

— Хто їх там обстрілює, ще невідомо, — сказав Аллен, але Кук покачав головою:

— Ми трохи поговорили з лікарями на місці. До речі, ви бачили стрім Сержа Стоцци? — обернувся він до Льюїса. — Такий масштаб містифікацій складно уявити.

— А це точно не зйомки серіалу? — з надією спитав той.

— І літак для кадру грохнули? — пирхкнув Кук. — І трупи з моргів звезли?

— Дякую, пане Кук, — сказав президент. — Ми подумаємо над вашою доповіддю.

Кук кивнув і встав з-за столу. Коли за ним закрилися двері, президент зітхнув:

— Доведеться запросити Гаррісона, хай скаже сам, що у них там відбулось.

***

Гаррісон сидів у маленькому затишному кабінеті і з усмішкою тримав чашку з чаєм. Президент теж усміхався, а що підмишки сорочки намокли, так цього зі сторони не видно.

— Це дуже печально чути, — сказав він. — Повірте, це ініціатива на місцях, про яку я дізнався лише сьогодні...

— Ну що ви, друже, — Гаррісон зробив ковток і опустив чашку на коліно перекинутої за ногу ноги. — Якби ви вирішили зрадити своїх старих друзів, — він торкнувся грудей, — ви б не стали це робити силами аж двох поліцейських, — він м'яко розсміявся, і Фелікс ввічливо підтримав, хоч очі і залишились тривожними.

— Дуже жаль, що вам довелось... піти на такі відчайдушні кроки. Ми сподіваємось, ви знайдете інший шлях... Літак, знаєте, дуже дорога штука, — сказав президент, і вони ще трохи посміялись.

— Я знаю Френка, — сказав Гаррісон і зітхнув. — Ви знаєте, що люди Райтера вбили його брата? Він дуже... сумний через це. І розлючений, — погляд став колючим.

— Я розумію...

— Навряд чи. Щоб зрозуміти, вам треба втратити близьку людину, пане Феліксе.

— Ні-ні, не треба! — президент спохватився і знову усміхнувся. — Я хотів сказати, що дуже співчуваю, от і все. — Гаррісон кивнув, і Фелікс додав: — Я лише сподіваюсь, що пан Міллер знайде якийсь інший спосіб...

— Ви даєте поради Френку Міллеру? — спитав Гаррісон з ввічливим здивуванням.

— Ну що ви! Я тільки... — Фелікс зробив великий ковток і почав знову: — Можливо, ми могли б домовитись? Я не захищаю Райтера, — він підняв руки, — лише сподіваюсь, що ви... вискажете йому свої претензії так, щоб постраждали лише причетні.

— Поки літак здається Френкові доволі ефективним способом, — хмикнув Гарріс. — Це не його гроші.

— Можливо, я міг би запропонувати щось ще ефективніше? — спитав Фелікс.

— Наприклад? — Гарріс склонив голову набік.

— Хаос у Наумі через Райтера. Він наражає людей на небезпеку... — він постукав пальцями по стільниці. — Він бунтівник, його люди — бандугрупування. Доволі очевидно, що держава має робити з такими.

— М-м-м... продовжуйте.

— Ви хочете його живим?

— Якщо вийде. Але піде як завгодно.

— Дайте нам трохи часу підготувати грунт, — президент випрямився у кріслі. — Нам гаряча точка у Наумі потрібна не більше, ніж вам. Ми самі розберемось.

— Приємно вести з вами справу, пане президенте! — Гаррісон відсалютував чашкою.

***

— Спати не збираєшся? Вже друга ночі, — сказав Майк без особливої надії.

Еста лише мугикнув і дописав ще слово на схемі. Лівою він писав, як п'ятирічка, що освоїла великі квадратні літери. Він поклав ручку і застиг, наче не міг згадати, що тепер має робити. Майк підійшов і зарився пальцями у його волосся, і Еста здивовано оглянувся. Майк сів на край столу навпроти нього і відсунув папери. — Я хотів спитати тебе дещо.

— Питай.

Майк взяв його руку, переплів пальці. Заглянув в очі.

— Давай втечемо.

Еста лише підняв брови і усміхнувся куточком рота.

— Я серйозно, — сказав Майк. — В іншу країну, дуже далеко, де ніхто не читає наші новини. У село.

— Ти жартуєш.

— Ні.

Еста насупився.

— Кинути всіх?

— Вони все одно не виживуть, ти сам казав. Хіба ти вже не зробив для них достатньо?

Еста кліпнув очима і звільнив руку. Майк із запізненням його відпустив.

— Що сталось, Майку? Передумав бути героєм у білому плащі?

— Та який з мене герой...

— Після того, що ти зараз сказав?

Майк розгубився від колючого погляду. Він потер губи.

— А як же рослини, що проростають? Ми вже програли цю війну...

— Ти так нічого і не зрозумів, — Еста відвернувся і стис губи.

— Я кохаю тебе, — похмуро сказав Майк. — У нас ще може бути майбутнє. Якщо ти захочеш. — Після паузи він гірко додав: — Але ти не хочеш. Так?

— Майку... — Еста потер очі. — Ну як ти собі це уявляєш? Ми втечемо, будемо жити у селі, кохатися, валятися у ліжку і пити каву, знаючи, що тут Дияволи вбивали з особливою і не дуже жорстокістю сотні людей? А вони ж будуть це робити! А потім — провести решту життя, кожен день очікуючи, що вони можуть з'явитися. І все це — заради сексу? — він похмуро подивився на нього.

— А для тебе це був лише секс?

— Ні. Не зовсім... — Еста втримав його, щоб не пішов, але назад Майк вже не сів. — Ну пробач... Пробач! Я не хочу тебе ранити, просто... — він зітхнув. — Майку. Майку... — його голос став м'яким і печальним. — Ти дійсно міг би поїхати і бути щасливим?

— Так, — у очах щипало. Еста підняв на нього погляд.

— А я не зміг би, — сказав він тихо. — Я згорів. Я ніде не зможу бути щасливим, і ні з ким. Можливо... тобі варто поїхати самому? Поки для тебе ще не пізно?

— Я подумаю про це, — сказав Майк і замовчав, щоб голос не зірвався.

— Пробач...

— Лягай спати, — прошепотів Майк і зняв його руку зі своєї талії. Який би не був забитий відділок вночі, а на одну людину спальне місце десь у коридорах та й знайдеться.