Пекло: Мерці проти Дияволів

You are all I need

I'm in the middle of your picture

Lying in the reed

Ти — все, що мені потрібно.

Я в центрі твоєї картини,

Лежу в очереті.

(Radiohead)

— А як ти взагалі? — спитав Еста зненацька після доповіді про успіхи новеньких у стрільбі.

— У сенсі? — спитав Майк.

— В особистому. Ти наче казав, раніше тільки з дівчатами був?

— Чого це ти питаєш? — Майк опустив погляд і хруснув стосиком папірців у руках. Еста стояв поряд, привалившись до столу, як на Майка, занадто близько, але відступити він не рішився, щоб не образити.

— Пам'ятаю, як був на твоєму місці. Теж ніколи не цікавився хлопцями, і був дуже не радий, коли почав.

— Це інше, — Майк повів плечем. Він говорив тихіше, не дай боже, ще почує хтось... Гул голосів з офісу лунав, хоч і не розділяючись на слова.

— Я кінчав з Бауманом, іноді. Мабуть, ти не додивився.

— А, о, ні... — Майк закусив губу, йому знову стало спекотно.

— Краще б мені було просто боляче, — спокійно сказав Еста, таким голосом, наче вони обговорювали сорти кави. — Коли тіло і мозок мають настільки кардинально різні враження про щось, це дуже неприємно. Ти... виглядав дуже розгубленим вчора.

— Я, е-е... гадаю, я сам винен, це ж я все почав, — сказав Майк.

— Ти ж знаєш, що міг у будь який момент зупинитись, і тобі за це нічого не було б? — голос Ести був підозріло м'яким і обережним, і Майк підняв очі.

— Ти що, думаєш, це ти мене продавив? — пирхкнув він.

— Як твій начальник, я мав думати за нас двох. Я мав зупинити тебе.

— Навіть якщо я хотів?

— Так, — Еста супився і кусав губи. — Не схоже, що ти... готовий до таких відкриттів щодо себе. Що? Якби не вся ця ситуація, думаєш, ти б все одно до цього прийшов? — Еста подумав. — А може, і прийшов би. Але не так.

— Ну, що вже тепер...

— Вибач.

— Якщо вже кому і варто вибачитись, то це мені, — зітхнув Майк. На папері, мабуть, залишаться сліди пальців... — За поцілунок без дозволу... і взагалі.

— Так, було б печально, якби я тебе застрелив, — Еста посміхнувся. Майк покосився на нього з підозрою:

— Ага, я ідіот, якому пощастило. Ти то сам як почуваєшся?

— Та що мені зробиться?

— Я серйозно!

— Лікарня не знадобиться.

Майк ляснув паперами по стільниці і примостився поряд.

— Я таки тобі зашкодив? Скажи чесно!

— Та не дуже. Слухай, ти ж розумієш, що з моїми пораненнями... ну що ти як маленький. Я знав, що так буде, заспокойся.

— Нащо ти це зробив? Ти ж міг мене зупинити...

— Я говорив тобі.

— Самопошкодження, — сказав Майк і похмуро втупився у двері. Він помовчав. — І все? Тільки це?

— Забув, як я кінчив тобі у рота?

Майк опустив голову, прикрив очі рукою.

— Вибач, — сказав Еста тихіше. — Фізіологія це фізіологія, проти неї не попреш. Якщо я тебе вдарю, тобі буде боляче, хочеш ти цього чи ні. Коли хтось тебе трахає, це теж... у цьому мало твого вибору, що ти будеш відчувати. Але я ніколи не думав, що дозволю чоловіку добровільно, особливо після Баумана. Я теж розгублений, — його голос здригнувся.

— І сумний, — додав Майк. — Так?

— Це не твоя провина. Я просто сподівався, що Бауман не доламав мене остаточно. Ну що ж... не дуже то я і здивований, — він потис плечем.

— Чесно кажучи, я сподівався на зовсім інші враження, — сказав Майк і замовк, бо голос почав його підводити.

— Вибач, — такого голосу Майк від нього ще не чув.

— Тобі дійсно не все одно?

— Звісно, ні. Ти не Бауман, — Еста торкнувся його долоні, стис і відпустив. — Мені дійсно жаль.

***

Біля опівдня Майк заглянув у двері:

— Можна?

Еста кивнув, і Майк заніс коробку з піццею без кількох шматків і дві кави, поставив на стіл. Еста подвинув папери. На столі досі стояли речі шефа Вуда, навіть фото з його родиною, і всім було не до того, щоб щось міняти. Все одно він скоро сюди повернеться...

— Тримай, — Майк з коротким стогоном сів на край диванчику. Ніколи не страждав "дідівськими звуками", але цей тиждень його доконав... Майк зняв кришку, але Еста дивився без ентузіазму. — Бери, вона ще тепла, — Майк сьорбнув кави і вкусив шматок, і аж очі закрив. Застогнав і відкинувся на спинку дивану.

— Щось у мене немає апетиту...

— Жар? — Майк сів прямо, а потім відклав піццу і встав, торкнувся лоба Ести. — Та ти ж гориш!

— Звісно я горю, — пробурмотів Еста і піймав його руку, і Майк одразу знітився і знову сів. — Гарячий чоловік, — він пирхнув і скривився. Потягнувся за кавою.

— Пігулки пив?

— Пив. Не влаштовувати ж собі передоз.

— Ну тоді їж без апетиту, — сказав Майк і знову взяв шматок, — з відчуття обов'язку.

Еста зітхнув і послухався.

Коли з обідом було покінчено, Майк облизав пальці і спитав:

— Можна я тут у тебе п'ять хвилин посиджу? Там такий натовп...

— Та сиди, я ж тебе не прогоняю, — Еста все ще ліниво жував залишки.

— Можна я спитаю?

— М-м?

— Щодо... щодо саморуйнівної поведінки... — Майк стис руки у замку. — Навіщо тобі це?

— Погана звичка, — відповів Еста. — Психолог рекомендував зупинятись, але... у моменті я не зміг, — він потис плечима і проковтнув останній шматочок.

— Але чому? Ти лю... ти любиш біль? — ну от, знову стає жарко...

Еста хмикнув.

— Ні. А ти колись бив кулаком у стіну?

— А-а... — Майк насупився і помовчав. — Якась дуже нездорова фігня, якщо чесно.

— Так.

— Я не хочу, щоб ти об мене... стукався.

— І не буду. Заспокойся, Майку, ти не зробив нічого поганого, — Еста помостився на кріслі, постукав нігтями по стінці кружки. — Я хіба тебе у чомусь звинувачую?

Майк потис плечима:

— Чому я тоді відчуваю, що наламав дров?

— Тому що наламав, — Еста зробив ще ковток і поморщився. Майку і самому вже кава у горло не лізла. — Я не звинувачую, але застрелити міг і мовчки... Заїбали сюрпризи! Надумаєш повторити — попереджай...

— Я зрозумів. Вибач. — Майк хруснув рукою і скорчився на краю диванчика. — Гаразд, піду я, мабуть...

***

Над площею синіли темні хмари, вітер змушував гілки дерев сухо і дрібно стукотіти, забирався за коміри і у рукави. Еста вийшов з машини і одразу наїжачився, сунув ліву руку в кишеню. Розрізаний рукав правої підхопив вітер, хлопнув об спину, і Майк, що вийшов слідом, накинув на Есту плащ.

Будівля суду стояла мовчазна, наче перелякана після позавчорашнього. Усі ліхтарі засвітились одночасно, явивши кілька вікон з побитими шибками.

Еста зробив кілька кроків і зупинився. На площі були люди — не багато, вони збирались купками, стояли мовчки. Еста підійшов до одної, його впізнали і розійшлись. Посередині на асфальті були дві обведені людські фігури. Не крейдою, як у поліцейських серіалах, а фарбою, і вона пронизливо пахла у вологому повітрі. Тіла давно прибрали, але всередині були від руки виведені імена, а навколо — ліхтарики з товстими свічками. Квіти. М'які іграшки...

Майк побачив на віддалі Керрі з оператором, яка щойно закінчила розпитувати когось і тепер дивилась на них. Вона побігла, дрібно перебираючи ногами, а Еста все ще не помічав її — дивився на імена, опустивши голову. Майк стиснув кулаки, але не тікати ж від неї?

— Пане Райтере? Можна вас? Яка несподівана зустріч! — Керрі боком пробралась до Ести і торкнулась його плеча. Обернулась до оператора, і він підняв камеру і кивнув їй. — Любі глядачі, ми маємо змогу знову поговорити з паном Райтером, — Керрі розвернула Есту до камери. Він кліпнув очима і з подивом оглянувся. — Ви знаєте, що я теж була на цій площі під час перестрілки?

— Е-е... Так, я вас бачив, — відповів Еста розгублено. — Пані Сміт, так?

— Так, саме так! Ви знаєте кількість загиблих у результаті інцеденту?

— Дев'ятнадцять, плюс поранені, — відповів Еста.

— Всі ці люди були б живі, якби не ви, — сказала Керрі. — Ви не жалкуєте, що почали все це?

Еста застиг мовчки, потім оглянувся, коли середніх років незнайома жінка погладила його по спині.

— Я не жалкую, — сказала вона.

— А ви хто? — спитала Керрі і протянула їй мікрофон.

— Це була моя дочка, — сказала жінка і кивнула на ліхтарики і квіти на мокрому асфальті.

— Мені дуже жаль, — сказав Еста, обернувшись до неї, і жінка знову поплескала його по плечу, стисла:

— Вона померла з честю, — її голос дрогнув, по щоці сповзла сльоза. — Дорі для мене все...

З іншого боку Есту однією рукою обійняв чоловік, обережно, щоб не зачепити зламану руку:

— Не слухайте її, вона не розуміє, — він насупився і кивнув на Керрі. — Джеффрі хотів бути тут, я знаю.

— Люди померли! — Керрі насупилась. — Вам дійсно не жаль? Це ж люди!

— Нам жаль, — Еста зловив мікрофон і придвинув ближче. — Це найхоробріші люди цієї країни, найкращі, найближчі... — він оглянувся на жінку, що почала тихо схлипувати. — Звісно, нам жаль.

— Я все одно дякую, що ти позвав її сюди, — сказала жінка. — Вона все одно вже не жила...

— Вона жила! — Керрі підвищила голос. — Як ви можете, це ж ваша дочка!

— А коли ви останній раз робили сюжет про неї? Чи про таку, як вона? — зненацька сказав Еста.

— Знову ви про це!

— Що б ти знала, тупа курво! — вліз чоловік. — Ми маємо помирати мовчки, щоб ніхто про це навіть не знав! Ви вже списали нас, відмовились, хай Дияволи забирають її, мене, Джеффрі — лише б не чіпали вас!

Керрі відхилилась — чоловік кричав на весь голос.

— Це не життя, — додала жінка і покачала головою. — Тепер про Дорі знають, — вона вказала на обведену фігуру. — Вона померла у бою, у неї світились очі!

— Ви геть з глузду з'їхали? Готові на все, щоб у новини попасти? — відповіла Керрі. Еста зупинив чоловіка, що ледь не кинувся на неї:

— Не треба. Вона дійсно не розуміє.

— Так я зараз поясню! — гаркнув чоловік.

— Немає сенсу. Хай думає що хоче, зупинити нас все одно вже ніхто не зможе, — Еста обернувся до чоловіка обличчям, потягнув за комір. — Ти дійсно думаєш, Джеффрі було краще померти тут ніж... жити, як він жив? Будь ласка?

— Я на камеру цього не розповідатиму, — чоловік стискав кулаки. — Але так, це було краще. Навіть не сумнівайся.

— Так, — сказала жінка коротко. — Так.

— Це все, що мені треба знати, — сказав Еста. — Ви розумієте. Вони — ні, і я не збираюсь їх слухати. Тільки вас.

Жінка знову погладила його по спині і покивала, вона закривала обличчя, туш потекла. Чоловік обережно поплескав його по плечу:

— Ти розумієш, синку.

Керрі дивилась на це з відкритим ротом і мовчала. Врешті решт вона голосом, що дзвенів, сказала:

— Ніякі ідеї не вартують людського життя, ми не у середньовіччі!

Але момент був упущений — коли Еста підняв на неї погляд, у ньому вже не було розгубленості.

— Гуманізм це добре, — сказав Еста, — проблема у тому, що до такого стану їх довели всі ви, і вам все одно, як вони почуваються зараз. Ви ж розумієте, що вони це не від хорошого життя говорять, пані Сміт? Ну що, ви готові якось допомагати ще живим? Витягнути їх з під Дияволів, обіцяти безпеку і справедливість, хоча б просто розказати їхні історії в ефірі? Ні? Так я і думав, високоморальна ви наша. Тож із тим, що робити з нашим життям, ми розберемось якось самі, без вас.

Він розвернувся до Керрі спиною, потис руки людям навколо, хтось навіть плескав у долоні. Майк, так ані слова і не сказавши, послідував за ним у машину.

***

— Ти хотів щось додати? — спитав Еста, коли Майк зупинився у дверях офісу. Майк ще подумав, закрив двері.

— Не знаю... Мабуть... — він потер лоба. — Ми тут прямо як триста спартанців. Ідемо прямо в історію. І все через тебе. Здається, я за це ще не здогадався подякувати...

— Не варто...

— Варто. Я дякую.

Еста зітхнув і опустив голову. Майк ще пом'явся, і тихо додав:

— Я через це тебе поцілував. Не через ті срані відео Баумана, щоб його співкамерники "розпакували" як годиться... Ти єдина людина в моєму житті, яка ставиться до своїх ідеалів серйозно. І не боїться нічого. Я взагалі не думав, що таке можливо не у кіно, — Майк підійшов на кілька кроків. — Ти герой. Ти диво... — зачарований, він підійшов впритул, рука з благоговінням зависла над плечем, не наважуючись доторкнутись. — Ти всім нам показав шлях...

Еста смикнувся, відступив і насупився, оперся на край столу.

— Ти мене ідеалізуєш. Не варто, серйозно. Я тобі хто — мессія? Я звичайна людина зі слабкостями...

— Може, у цьому і сенс, — хмикнув Майк і схилив голову набок. — Ані мільйона доларів, ані блискавок з очей, ані безсмертя, а ти все одно не відступаєш.

— Ти теж, забув? Ти таке саме диво, Майк. Не дивись на мене такими очима, будь ласка, мені неприємно!

— Ще й скромний, — Майк зітхнув і усміхнувся. — Я тут тільки через тебе, — він нарешті провів долонею по плечу його піджаку, але Еста відкинув його руку. — Вибач... Я розумію, тобі це неприємно...

— Справа не в цьому, — Еста відступив на крок вбік і знову сів на край столу. — Чоловік і чоловік, це вже не важливо, все одно помру скоро... Мені не подобається твій настрій. У мене надто багато влади. Ти ж не розумієш, що робиш!

— Хіба ж я не правий? — Майк розвів руками.

— Майку... сядь, будь ласка, — Еста поплескав по столу поряд і Майк примостився на краєчку. Еста мовчки посопів, збираючись з думками. — Ти думаєш, я один такий на всьому світі, але це не так. По останнім приблизним підрахункам, до нас з'їхалась майже тисяча чоловік.

— Якби не ти, нікого з них тут не було б.

— Так, але вони були готові. Їм потрібен був лише останній поштовх, але і мені він теж був потрібен. Для мене це був бідолаха Крістофер, от і вся різниця. Кожен з них — диво і герой. Більше того — ти теж. Набагато легше приєднатися до сотень озброєних людей, Майку. Ти був у першій десятці, і тебе ніхто не просив.

— Тобі і не треба було. Ти просто існував, — Майк більше не міг зупинитись, дивився уважно, наче його віру вже нічого не могло розхитати. — Я просто побачив тебе — і все...

— Майку, — Еста подивився йому у вічі і усміхнувся, — мене бачив весь відділок. Але залишився лише ти. — Він помилувався обличчям Майка і продовжив: — Отже, ти теж був вже готовий.

Майк похитав головою:

— Але ж я нічого не робив! У мені немає нічого особливого!

— Раз ти залишився, значить, щось є.

— Що?

— Я не знаю.

— Я не бачу нічого...

— Це не значить, що його там немає, тільки що ти його не бачиш. Майку, — Еста розвернувся, стис його зап'ясток. — Це не важливо. Тобі не обов'язково розуміти, що саме це було. Що важливо — що ти зробив свій вибір, так само, як я зробив свій. Це не я тебе тримаю — це ти сам. Ти не йдеш за моєю спиною — ти ідеш поряд. Диво. Герой. Особлива людина...

Майк опустив обличчя. Неочікувано для себе в очах запекло, він почав схлипувати, підняв брови. Еста розпливався, лише пальці тримали міцно.

— Ти не маленька дитина, якій потрібен спаситель, — м'яко і тихо, майже на вухо, сказав Еста. — Ти дорослий, як я, — він відпустив його і притягнув за шию, торкнувся лобом лоба. Розпашілої шкіри торкалось дихання. Майк підняв руки і поклав на його спину, він намагався впоратись з диханням, але Еста його не підганяв і нічого більше не казав, лише гладив поверх коміра.