Пекло: Мерці проти Дияволів

I keep the wolf from the door, but he calls me up

Calls me on the phone, tells me all the ways that he's gonna mess me up

Steal all my children if I dont pay the ransom

And I'll never see them again if I squeel to the cops

So I just gonna...

Я тримаю вовка за дверима, але він телефонує мені.

Дзвонить і розповідає, як саме зламає мене.

Забере моїх дітей, якщо я не заплачу викуп.

І я більше ніколи їх не побачу, якщо здам його поліції.

Тож я просто...

(Radiohead)

Запах пороху перекривав все, від нього було важко дихати. Можна було побачити, як дим розвіюється на фоні сірого неба у пройомі вікон без рам і шибок. У закинутій недобудівлі не було ані дверей, ані покриття підлог, навіть стіни не побілені — лише бетон з плямами сирості після останнього дощу, розлитого пива і сечі безхатьків, яких новоприбулі вигнали. Крізь дим і вогкість пробивався запах свіжої фарби, якою прямо на стінах намалювали мішені. І трохи лайна з першого поверху, хоча його прибрали, як могли.

Майк з-за спин подивився, як новенькі стріляють — жінки з насупленими бровами, хлопці, що до білого стискали губи, середнього віку чоловіки, що зійшлися з ближніх вулиць. У кількох були навушники, у когось беруші, решта напхала у вуха бавовни. Майк провів тут весь ранок, і у нього вже дзвеніло у вухах, а шия затверділа від напруги. Він показував, як стріляти, аж поки не почали труситись руки, і тепер, кивнувши тренерам, спускався на перший поверх.

На вулиці він з полегшенням зняв навушники. Звуки пострілів у закритих, якщо не враховувати відсутність шибок і дверей, приміщеннях все одно були оглушливими, але за ранок Майк звик. Він глибоко вдихнув холодне вологе повітря і розвернув плечі. Відступив, щоб не заважати заносити у будівлю ящики з патронами — Морріс таки знайшов постачальника, і його вантажівка стояла за сітчастим парканом. Маленька черга людей вже поволі тягнулась до кабіни, з якої водій продавав бажаючим пістолети. Морріс теж стояв поряд, записував і контролював.

Майк поперхнувся і кашлянув, відчувши цигарковий дим. Окремо колом стояли чоловіки з ображеними обличчями, з чого було ясно, що це місцеві.

— Ти диви, ти диви... Влаштували тут гарячу точку, — сказав один, насупившись у сторону вантажівки. — Нормально ж жили...

— Треба було їхати, — сказав інший і плюнув на землю.

— Бабуся лежача, — зітхнув третій, — інакше б вже давно...

— І чого ми взагалі маємо їхати з власних домівок? — сказав перший. — Хто хоче воювати з Дияволами, краще б тихо мирно сунув голову у духовку і не створював іншим проблем...

— Що сказав, лайна шматок? — хтось розвернув його за плече.

— А що, правда очі ріже?

Чоловік мовчки врізав курцю по обличчю, і той завалився на землю. Майк підхопився, підбіг і за воріт відтащив чоловіка, що з перекошеним обличчям пинав курця.

— Ви нас вже списали, суки! Відпусти... — він обернувся, впізнав Майка в обличчя і завмер.

— Ти що, падла, робиш? — набичився другий місцевий. Люди Ести обертались до них, хтось підходив.

— Всім стояти! Стоп! — крикнув Майк. — Розійшлись!

Курець піднявся на лікті і коліна, перемазавшись у багнюці.

— Він на нього перший напав! — місцевий вказав пальцем на чоловіка, якого Майк все ще тримав за комір.

— Ти чув, що він сказав?! — крикнув той у відповідь.

— Чув! А тепер заткнули всі пельки! — голова Майка відгукнулась болем. — Ти — не битись! Ти — не пропонувати жертвам самогубства! Ще одне слово, і я забороню вас сюди пускати! Всім зрозуміло?

— Та до дідька! — курець піднявся, похлопав по одягу, але тільки сильніше розмазав багнюку і похитуючись, пішов геть. Місцеві, оглянувшись, пішли за ним. Їх проводжали сповненими ненависті поглядами. Чоловік вивернувся з рук Майка, смикнув спиною, покрутив плечами, але переслідувати не став.

***

Закінчивши доклад, Майк знову скрипнув диваном, відкинувся на спинку і закрив очі. Від недосипу все навколо трохи хиталося на всі боки, а у голову наче бавовни напхали.

— Виконуючий обов'язки голови другого відділку Наума Райтер, з ким маю честь? — Еста відповів на дзвінок. Майк потер очі, гадаючи, чи можливо, щоб відчуття піску під повіками зникло за кілька хвилин покою. Голос Ести почав розпадатися на окремі маленькі шматочки, наче його опрацювали електронно. — Я про це не чув. Ні, я не бачив її особисто. А докази є? — За паузу Майк встиг наполовину заснути. — Як її ім'я? Дякую, я зараз все з'ясую. На все добре. Майку. Майку!

Майк стрепенувся і сів.

— Поки я не забув, вигляни, будь ласка, у офіс, спитай, чи хтось бачив Катрін Карреру. Це терміново. Будь ласка.

Майк піднявся, важко опершись на край столу, перечекав кілька секунд, а коли відкрив очі, відчув себе бадьорим. Як він вже знав, це дуже непевне і мінливе відчуття могло покинути його у будь який момент.

Катрін знайшлась швидко — збирала пістолет разом з іншими, мовчки і зосереджено, як і всі. Чорні тривожні очі зупинили погляд на Майку. Вона без суперечок відклала напіврозібрані деталі і встала.

— Пані Каррера? — спитав Еста, коли вони зайшли. Він чомусь вибрався з крісла і зустрічав їх, сівши на край столу. — Дякую, — кивнув Майку, і той сів на диванчик.

Залягла довга пауза. Майк насупився. Еста застиг без руху і виглядав дуже печальним. Катрін теж завмерла, ніби статуя, по її блідому насупленому обличчю, на якому почали проступати постійні зморшки на переніссі, важко було зрозуміти її вік. Пряме чорне волосся, чорний одяг, кінчики пальців тремтять. Червоні білки очей... Пауза затягувалась, і Майк з усе більшою підозрою дивився на це застигле обличчя, по якому хвилямі проходили напівпридушені емоції...

— Що ж ви так... — зітхнув Еста. — Не здогадались вдягти маску і окуляри? Вас бачили на стрімі Сержа. Просять затримати.

— Що відбувається? — спитав Майк, сідаючи на краєчок дивану.

— Я не могла її залишити, — голос жінки тріщав. — І з собою взяти не могла...

— Багато хто взяв, — відповів Еста. Катрін фиркнула:

— Вони думають, ви їх захистите.

— А ви?

— А ви? — повернула питання жінка, і Еста опустив очі. — Її могли захопити. Навіть тут.

— Що відбувається? — знову спитав Майк. Каррера обернула до нього свій мертвий погляд, і спиною чомусь пішли сироти.

— Я не можу відмовити колегам у офіційному проханні, — сказав Еста і знову зітхнув. — А затримувати вас не вистачає ресурсів. Можу відпустити, якщо ви повернетесь до вашого міста і здадетесь поліції самостійно.

Губи жінки дрогнули. У очах блищали сльози, але вона нічого не сказала, лише кивнула і розвернулась до дверей. Еста схопився і догнав її, розвернув до себе, стис плече. Заглянув в очі, підняв обличчя за підборіддя.

— Не треба, я розумію, — сказала жінка, сльоза таки не втрималась і сповзла по щоці.

— Так, я розумію. Подивіться на мене, — Еста говорив ледь чутно. — Так, я розумію, — великий палець розмазав вологу по шкірі. — Я теж над цим думав.

Жінка схлипнула.

— Ви пожертвували всім, щоб бути тут, — прошепотів Еста, і спиною Майка пішов холод. — Всім. Ця жертва не має бути даремною. Тепер черга ваших ворогів розплачуватись, — від його подиху волосся, що вибивалось із зачіски Катрін, рухалось, наче живе. — Їжте, спіть, будьте обережною. Ваша дитина дорожча за життя всіх Дияволів разом узятих. Заберіть із собою якнайбільше. — Катрін притисла його руку до свого обличчя і знову схлипнула. Майк відкрив рота, але у горлі застрягла болюча грудка і він так і не зміг повторити своє питання. Дідькова пауза знов розповзлась за всі розумні межі... Еста прокашлявся і вже вголос продовжив: — Я можу відпустити вас, якщо ви обіцяєте здатись самостійно поліції вашого міста.

— Я обіцяю, — сказала Катрін, але звучало це як "Я клянусь", ще й у чомусь зовсім іншому. Її чорні очі горіли.

— Тоді ідіть.

— Чекай! Ти що, так її і відпустиш? — отямився Майк.

— Вона обіцяла, — Еста дивився повз.

— І ти їй віриш?

— Всією душею, — Еста усміхнувся, і Катрін безумно усміхнулась у відповідь.

— Ти з глузду з'їхав? — Майк захлинувся повітрям. — Роби що хочеш, але я не збираюсь робити вигляд, що не впізнав її в окулярах і масці, коли побачу наступного разу!

Катрін оглянулась на нього, і Майк із зусиллям знайшов у собі сили, щоб не зробити крок назад.

— Майку... — попросив Еста.

— Ні! Ти ж говорив, що ми за закон! Забув?

— Ідіть, пані Каррера. Я закінчу розмову без вас.

Вона вийшла, і Майк обернувся до Ести.

— Повірити не можу! Чи скажеш, я все неправильно зрозумів, і її дитина зараз у повному порядку вдома?

Еста сів на диванчик і похлопав по темній шкірі, але Майк не міг сісти. Він навіть дихати рівно не міг.

— Сядь, будь ласка, — сказав Еста. — І вислухай мене.

— А якщо ні?

— Якщо ти залишишся при своєму після того, що я скажу, Каррері дійсно доведеться забратися звідси, — Еста дивився знизу вверх, голос обережний і м'який.

— Може, я не хочу цього чути!

— Боюсь, тобі доведеться. Від тебе зараз залежить решта її життя.

Майк замружився і повільно подихав, рахуючи до десяти.

— Коли Дияволи попросили у мене гроші, — тихо почав Еста, — у мене їх не було. Ані багатих родичів, ані друзів, а банки звідкілясь... дізнались про мою проблему теж. Під вікнами постійно стояла машина... Анна перестала ходити на роботу і відводити Лію у дитячий садочок, бо кожного разу з машини їй хтось усміхався, здоровкався і говорив, яка вона хороша дівчинка... Лія, не Анна. А їй же всього чотири... Вона б не пережила, якби одного разу вони піднялись у квартиру і...

— Не треба, — Майка охопив жар, він миттєво спітнів.

— Треба, — так само м'яко і тихо сказав Еста. — Ти не хочеш про це думати, а у мене тоді не залишилось вибору. І я думав. Багато.

Майк опустив плечі. Перед очима все розпливалось.

— Ми з Анною думали разом. Потім Бауман зробив свою пропозицію, від якої не відмовляються, — у інтонації пробрався похмурий сарказм, — і у нас з'явився шанс. Але... вони все одно могли піднятися. У будь який день. Просто так, тому що хочуть.

Еста знову похлопав по подушці дивану і Майк сів — ноги не тримали.

— Я йшов відробляти грошики, а Анна півроку сиділа вдома з ножем і прислухалась до звуків у коридорі... і готувалась. Щоб не дрогнути, не зволікати, якщо доведеться. Повертаючись додому, я ніколи не знав, що там побачу.

Майк втупився поглядом у коричневий з напіввитертими золотими завитками лінолеум, наче нічого цікавого в цьому світі більше не існувало. Збоку виднілась чорна туфля Ести і штанина синьої форми.

— Ти не зможеш як слід зрозуміти це відчуття, якщо думав про це лише кілька хвилин. Не дні, не тижні... не місяці. Щоб дійти до денця, на якому лежить та сама думка... що якщо надії все одно немає, то немає і сенсу жити в очікуванні і страждати. І ти дивишся на неї... спочатку здалека. Потім підходиш... крутиш у руках... прицінюєшся...

Майк щось промугикав, бо грудка у горлі заважала навіть дихати, не те що говорити.

— І нічого б цього не відбулось, якби поліція... ех! — Еста махнув рукою. — Ми відмовили Крістоферу, і він швидко дійшов до кондиції. А скільки інших просто зникло, і ти не знаєш, що вони робили далі? Хтось з поліції відмовив Катрін, і вона...

— Стоп! Зупинись, будь ласка, зупинись... — горло боліло, наче слова його ломають. Як не дивно, Еста дійсно замовчав, і кілька хвилин Майк мовчки давився і намагався опанувати себе.

— Ти ж розумієш, що всі, хто до нас приїхав, помруть? — сказав Еста зрештою. — І їхні діти теж, і добре, якщо не у полоні. Катрін була права.

— Нащо тоді взагалі усе це! Нащо жити у цьому світі! — Майк зло витер очі і схлипнув. Він підняв брови, коли Еста знайшов його долоню і стис.

— Тому що. У світі немає ані бога, ані моралі з неба, ані справедливості, — він заглянув у очі. — Але щось є... Щось, що змушує насіння проростати серед скляних уламків і тягтися до сонця, навіть якщо все воно пов'яне і помре. Щось всередині.

Майк обернувся до нього і загубився. Хотілося зтерти з цього обличчя круги під очима, синець навколо носа, скоринку крові на губах, стерти цю печаль... Майк відвів пасма волосся і поцілував — коротко, у куточок губ.

— Що ти робиш?

— Тягнусь до світла, — сказав Майк і опустив голову. Він зітхнув, коли Еста відняв свою руку, але потім відчув доторк до плеча, спини, шиї. Еста притягнув його ближче, торкнувся лба лобом і завмер. Майк боявся зламати цю мить, лише тихо дихав, чуже волосся лоскотало шкіру.

— Я не хочу цього відчувати. Я вже погодився віддати своє життя, хіба цього не достатньо? — спитав Майк.

— Мені достатньо, — прошепотів Еста. — Якщо ти зможеш зупинитися.

І Майк знову схлипнув, бо знав — не зможе. Він обійняв Есту, ткнувся носом у гарячу шию, заплющив очі, і весь світ на хвилину зник. Долоня повільно гладила Майка по спині. Якщо вже йому вистачило розуміння на Катрін, то і на Майка вистачить... У цьому можна було втопитися з головою.

Хтось постукав у двері, відкрив, Еста сказав "Зараз підійду", і Майк відпустив його. Еста стис плече на прощання і встав. Майк залишився наодинці.

***

Середнього віку жінка у домашньому одягу з накинутою поверх курткою вийшла з під'їзду, наїжачилась на вітру і потупцюввла на місці ногами у тапочках. Очі її не відривали погляду від червоної машини у розводах багнюки. Вчора на узбіччя привезли кілька біотуалетів, щоб люди з трьох десятків машин, припаркованих вздовж дороги, не набридали місцевим з проханнями. Люди ці десь пропадали весь день, а коли повертались, під куртками напинали тканину пістолети. До вікон зсередини були приклеєні тимчасові дозволи на час надзвичайної ситуації парковатись де вийде, підписані Райтером. Спали люди всередині.

На відміну від решти, червона машина не залишилась пустою — вранці з неї вийшов похмурий чоловік, а його жінка залишилась з дитиною, що весь день вмирала з нудьги. Жінка читала їй книжку.

Жінка, що вийшла з будинку, рішилася і постукала у вікно. Через п'ятнадцять хвилин вона взяла дитину на руки і пішла з нею додому, а мама закрила машину і до вечора не повернулась.