Пекло: Мерці проти Дияволів

We are rotten fruit, we are demaged goods

What the hell, we've got noting more to lose

Ми — гнилі плоди, ми — зіпсований товар

До дідька — нам уже нічого втрачати

Radiohead

Фургончик загальмував, і Керрі знову поправила і так ідеальне каре. Дорі пнула її у гомілку, і Керрі опустила очі. Серце билось, руки пітніли, ліфчик натирав... Керрі вчепилась у бронежилет, вдягнутий поверх її чорної сукні. Такий самий був і на Дорі. Двері відкрились:

— На вихід, дами! — оператор, теж у бронежилеті, перехопив камеру зручніше і усміхнувся. Водій похмуро кивнув їм, він не вимкнув мотор, навіть рук з руля не зняв.

Керрі наїжачилась на вітру. Дорі за її спиною підняла високе горло светра, дістала сумку і завмерла в готовності. Керрі розвернулась до злощасного відділку. Виглядав він як завжди, тільки пішоходи оминали його іншою стороною вулиці.

Оператор пішов першим, зупинився у дверях. Там стояло двоє людей з пістолетами напоготові, один обшукав його, потім Керрі з Дорі. Люди були у цивільному.

— Привіт, привіт! А я вас бачила на стрімі пана Стоцци! — Керрі широко усміхнулась.

— Дякую, дуже приємно, — сказав Серж, що стояв за дверима і спіймав Керрі камерою телефону. Простяг руку і Керрі потисла її. З кабінету вийшов ще один заочно знайомий Керрі чоловік.

— А ви Майкл Беннер, так?

— Доброго ранку, пані Сміт, — він потис їй руку, потім оператору і Дорі. — Бачу, ви все таки наважилися завітати до нас. Проходьте, будь ласка.

Він пропустив їх у кабінет і Керрі нарешті побачила печально відомого Райтера на власні очі. За ніч він розжився темно-синім поліцейським костюмом по розміру, тільки замість сорочки був чорний светр з високим горлом, а правий рукав піджака розрізаний, щоб проліз гіпс. Еста із зусиллям встав, Керрі не побачила пустих кружок, але у кабінеті міцно пахло кавою.

— Пане Райтере, — сказала вона і потисла його ліву руку. — Я думала, ви вище...

— Пані Сміт. Дуже приємно. Я бачив вас раніше в новинах, — останню фразу він проігнорував.

— Ого, тут доведеться попрацювати... я Дорі, до речі, — Дорі вийшла вперед, — а це Адам, — показала великим пальцем за спину, на оператора. — Де будемо знімати?

— Гарний диван, — сказав Адам, — ви обоє на ньому поміститесь.

— Окей, тоді диван, — погодилась Керрі і сплеснула руками. Еста кліпнув очима, коли всі завертілись, ділові і зібрані, а Дорі потягнула його на диванчик і дістала з сумки косметику.

— Це обов'язково?

— Смієтесь? Ну добре хоч, поголився... — Дорі повернула його обличчя кінчиками пальців. — Ти що, не спав всю ніч?

— Заснеш тут, — сказав Еста. Він піймав поглядом Майка, обличчя у нього було таке саме розгублене.

— Хвилина до етеру! — сказала Керрі, притиснувши палець до вуха, і всі почали рухатись ще швидше. Руки Дорі літали. Коли вона встала і відійшла, волосся Ести було вже більше схоже на зачіску, а синець навколо носа зник. Керрі сіла, Адам зловив їх у кадр.

— Доброго ранку, студія! З вами знову Керрі Сміт, і сьогодні нас очікує неймовірне інтерв'ю! Як ви бачите, я підготувалась, — Керрі потрясла край бронежилету. — Ми знаходимося у поліційному відділку номер два, і з нами — Еста Райтер, який вчора з купкою цивільних захопив його. Пане Райтере, ви ж розумієте, що все це незаконно?

Еста знову кліпнув і остаточно прокинувся.

— О, це абсолютно законно, пані Сміт. Вчора шеф Вуд, керівник цього відділку, офіційно призначив мене своїм заступником і пішов у відпустку. Що робить мене виконуючим обов'язки шефа відділку, — Еста перевів дихання. — Відділок був не захоплений, цивільні офіційно мають посвідчення добровільних помічників поліції на період надзвичайної ситуації, яку я і оголосив вчора, — Еста говорив швидко, він явно раніше не давав інтерв'ю. Очі злякано зупинили погляд на обличчі Керрі, він не був впевнений, куди треба дивитися. Під яскравим світлом райдужки знову стали горіхово-карими, очі обведені короткими густими віями... Керрі кліпнула.

— Шеф Вуд дозволив вам тут знаходитись?

— Так, саме так.

— А де він? Чому він не тут?

— Відпустка...

— Дивний момент для відпустки, ви не знаходите?

— Ні. Він хотів, щоб наслідки моїх дій не торкнулися його і його людей, — голос став впевненим.

— Ви маєте на увазі напад на двадцять восьмій стріт?

— Напад на Дияволів.

— Кажуть, ви застрелили двадцять шість людей.

— Якщо їх можна вважати людьми. І спалив їхні гроші.

— Я ніколи раніше не розмовляла з вбивцею...

— Мої вітання з почином, — сказав Еста спокійно, і Керрі знову кліпнула очима. Еста обернувся до камери: — Я б хотів сказати кілька слів, якщо можна. — Керрі кивнула, і він сів пряміше: — Шановні жителі Наума, особливо ті, хто близько до другого відділку. Ситуація така — у нашій країні є велика і організована банда, яку в народі звуть Дияволами. Ми всі про це знаємо. І боїмось. І мовчимо. Ви думаєте, якщо вести себе тихо, ви у безпеці, але це ілюзія. Ви не в безпеці, жоден з вас. Ваші діти, жінки, чоловіки і батьки, всі вони можуть бути одного дня покалічені, зґвалтовані або вбиті без жодної причини. І якщо таке станеться, ви залишитесь на самоті, ніхто не буде вас захищати, жоден поліцейський, який живе за ваші податки. Третій відділок Наума — єдиний, який буде битися за вас, чого б це нам не коштувало. До кінця. Навіть якщо цей кінець настане сьогодні. Сьогодні — день, коли закон не відступить.

Майк мовчав, його трясло. Перед очима все розпливалось. Керрі, смілива і гостра, теж мовчала.

— Нажаль, попереднє укомплектування нашого відділку втекло. Залишився лише я і мій заступник, решта — спішно найняті цивільні. Нас мало, ми не можемо замінити усі патрулі. Я прошу увійти у положення і тимчасово звертатися до інших відділків або справлятися самостійно. Тим, хто живе по сусідству з відділком, я раджу, якщо є можливість, на кілька днів перебратись до родичів або у готель. Або хоча б не виходити з дому. Імовірні перестрілки. Будь ласка, бережіть себе.

— Але ж ви все одно... ви не можете перемогти, — Керрі забула за професійні інтонації.

— Ми всі помремо, звісно, — Еста обернувся до неї. — Але люди побачать, що Дияволи смертні, що з ними можна боротися. Настане день, коли ми всі будемо вільні. Треба тільки почати.

— Я не думаю, що... — вона замовчала.

— Це тільки перші хвилі будуть знищені, — сказав Еста. — Наступні будуть більші, а банда ставатиме все слабшою.

— Але ж ти помреш.

— Я вже помер. — Еста знову обернувся до камери: — У деякому сенсі. І я знаю, що не я один. Ви не зобов'язані зникати у тиші. Заберіть кілька покидьків із собою, і ви помрете щасливими.

— Гей! Ви не можете закликати до такого!

— Чому ж ні? — Еста задумався. — Якщо вас так турбує законність, приїжджайте сюди, якщо встигнете, я вам випишу посвідчення.

Керрі стисла кулаки.

— А якщо ніяких хвиль не буде? Ви просто помрете і все!

— Я так і планував з самого початку, — відповів Еста і знову подивився їй в очі. — Я зроблю все, що можу, і цього достатньо. Я пам'ятаю, як почував себе на двадцять восьмій стріт, коли думав, що це вже кінець. Я відчував... — його погляд дивився у простір, — що я безсмертний, що я можу проходити крізь стіни... Що все погане, з чим я не знаю, як жити далі, більше не має значення. Це було прекрасно.

Він подивився у камеру. Десь там, по іншу сторону, сиділи злякані, розлючені, здивовані люди, хтось бурмотів "якого біса", хтось — "божевільний"... А хтось дивився мовчки, і губи тремтіли, а екран розпливався. Керрі підняла погляд — навіть оператора проняло. Прагматична Дорі притисла долоню до рота.

— Можливо, з цим краще до психолога? — зробила останню спробу Керрі.

— Звісно, краще. Якщо вам це ще допомогає, — Еста потис плечем. — А можливо, це світ треба змінити, а не вас. Або померти, намагаючись. Як я вже казав, у нас недобір людей, ми будемо раді кожному. Але якщо ви сумніваєтесь, може, психолог спрацює краще, то вам не до нас. Це дорога в один кінець.

— Окей, ясно... Знаєте, давайте обійдемось без публічних закликів до суїциду у прямому етері, пане Райтере, — сказала Керрі. — Так не можна. Розкажіть нам краще трохи про себе... Ви знаєте, що так звані "відео Баумана" вже з'явились у мережі?

— Так, я чув.

— У вас є якісь докази, що вони зфабриковані?

— Відео справжні, — відповів Еста рівним тоном.

— Їх доволі багато...

— Це були довгі пів року, — погляд у стіну.

— Я ще не дивилась їх усі...

— І не дивіться. Вони є частиною кримінальної справи і були викрадені бандитами з архіву. Не здивуюсь, якщо вони тихо і спокійно забрали їх без супротиву охорони... Для вас їхній перегляд не є законним, — Еста глянув у камеру. — Ви ж не хочете бути з Дияволами заодно?

— Пан Бауман зараз у в'язниці. Ви чули його думку з приводу останніх подій?

— Його думка мене більше не цікавить.

Керрі перевела подих.

— А що ви можете сказати про зникнення вашої дружини і дочки?

— Нічого.

— Деякі кажуть, ви їх вбили.

Еста підняв брови:

— Справді? Вони наводять якісь докази?

— Ні, але це вам вигідно, бо інакше ви б не змогли робити те, що робите.

— Тобто доказів немає.

— Ви могли добре сховати тіла...

— Ви, — Еста обернувся до Керрі, — могли вбивати десятки людей на місяць і добре ховати тіла. Давайте вас заарештуємо на всяк випадок?

Спиною пішли сироти. Еста дивився уважно і серйозно, піди вгадай, чи він жартував... Керрі нервово розсміялась.

— Деякі кажуть, якщо ви... зупинитесь прямо зараз, менше людей постраждає.

— Люди вже страждають — Дияволи змушують страждати дуже багато людей. Ви просто про це не знаєте. Не хочете знати. Коли ви в останній раз робили інтерв'ю про жертву бандитів, чітко називаючи винного? Не пропонуючи йому пустити собі кулю в голову?

— Я такого не пропонувала!

— Повіситись? Втопитись? Стрибнути з даху?

— Я не казала нічого подібного, не перекручуйте!

— Тоді що ви казали? Здатись, щоб Дияволи вбили мене так, що відео Баумана здадуться дрібничкою?

Керрі відкрила рота, але з нього не вилетіло ані звука.

— Ні, пані Сміт, — сказав Еста. — Я буду вбитий у бою або захоплений, але сам не здамся. Ви б і самі не здались на моєму місці.

— Дияволи все ще можуть взяти вас живим, — сказала Керрі тихо.

— Так, застрелитись прямо зараз було б надійніше. Але я не збираюсь так просто віддавати їм перемогу.

— Вони все одно переможуть...

— Якщо ти помираєш без страху і відчаю у серці, ти не програв. Ми всі помремо врешті решт, це ж не значить, що можна взагалі і не жити?

Залягла тиша. Керрі притисла пальці до вуха:

— Нажаль, наш час добігає кінця. Це була дуже цікава, майже філософська розмова, дякую вам за неї. Не впевнена, що нашим глядачам стало спокійніше, але краще зрозуміло ситуацію, це точно. З вами були Еста Райтер і Керрі Сміт. Студія?

Оператор махнув рукою і Керрі згорбилась, видохнула все повітря.

— Чесно кажучи, якби ви несли дичину про іншопланетян чи подібне, мені було б спокійніше...

— Боїтесь усвідомити, що я правий, пані Сміт? — усміхнувся Еста.

— Якщо у людини все в порядку з головою, вона не хоче померти! — огризнулась Керрі.

— Ах, хіба ж це життя? Ви самі зрозумієте, якщо Дияволи нанесуть вам візит. Найгірше, що продовжуєш все чітко розуміти.

Керрі встала. У голові дзвеніло, під мишками піт холодив сукнею, Керрі потерла плечі. Адам накинув на неї свою куртку.

— Навряд чи ми ще побачимось...

— Скоріш за все, ні, — Еста встав, опершись рукою. Посміхнувся: — Вибачте, що зіпсував ваш шок-контент з плітками про гомоєблю і перетворив на майже філософську розмову!

Керрі прикрила рот рукою, але смішок не втримався:

— Та що б вас! Ви ще жартуєте!

— Ну а що ж, плакати тепер? — він протягнув руку, і Керрі потисла її. — Дякую, що дали мені можливість висловитись на широку аудиторію.

— Вам дякую. Регіональні новини не так часто мають шанс завіруситися в інтернеті.

— От бачите, як корисно вбивати бандитів, — він знову усміхнувся.

— Господи... — вона закотила очі.

За кілька хвилин вона вже була на вулиці. Здивовано глянула на неяскраве ранкове світло — здавалось, інтерв'ю тривало вічність.

***

Очікування заповнило кожен куточок, як отруйний газ без запаху. Еста відвів Сержа вбік і попросив не знімати просто так, щоб Дияволи не побачили у його стрімі планування відділку і плани захисників. Серж похнюпився і засів дивитись архіви.

Опівдні під двері з'явилось ще з десяток людей — дві сім'ї з дітьми, старими і всіма пожитками в одному фургончику. Вони приїхали з передмістя, кинувши там свій будинок і роботу. Стріляти ніхто не вмів, повернутись вони відмовлялись. Розказати свої історії проблем з Дияволами на камеру Сержа вони теж відмовились, і Серж відкрив рота, щоб попросити їх розповісти приватно, потім подумав і закрив. Еста вислухав їх у кабінеті, після чого зупинив вмовляння подумати ще раз і повернутись, і натомість підійшов до Морріса.

— Їх треба навчити тримати зброю у руках, — сказав він, кивнувши на групу новоприбулих, що тихо сиділи на вільних стільцях.

— І дітей?

Еста насупився і подумав.

— М-м-м... Я б так і зробив, але... ні. Ми не можемо оформити помічниками поліції неповнолітніх.

— Все ще чіпляєшся за закони? — фиркнув Морріс.

— Більше за них у цій дідьковій державі ніхто не чіпляється, — сказав Еста і сів поряд, витягнувши прямо прострілену ногу, — а жаль. Інакше нікого б з нас тут зараз не було, — на це Морріс опустив голову. — Справа не тільки у новеньких — всім нема чим зайнятися, це погано. Ми можемо зайняти тир?

— Я знаю власника. Але що, якщо він відмовить?

— У нас оголошена надзвичайна ситуація, — відповів Еста. — А ці люди звідси не підуть. Якщо їх не навчити, вони будуть кидатися у бандитів стільцями і степлерами, і помруть марно.

— Поняв, — Морріс встав і дістав телефон.

***

Власник тиру, наїжачений чоловік з волоссям, що стирчало, наче він щойно встав з ліжка, з підозрою дивився на новоприбулих. Еста теж заявився, як офіційний представник влади, на всяк випадок.

— Скоро ви звідси заберетесь? — похмуро спитав власник і обернувся по сторонам, наче очікував бандитів прямо зараз.

— Як вийде, — відповів Еста. Він дивився на молодого чоловіка, що поволі підійшов до них.

— Привіт... Що у вас тут, зараз перестрілка буде? — спитав він з круглими очима.

— Ні, принаймні, нічого такого не планується, — відповів Еста. — Гей, я вас пам'ятаю! Ви теж приходили постріляти!

— Розлякаєте мені всіх клієнтів, — сказав власник і засунув руки глибше у кишені штанів.

— Ага, та я власне... — чоловік поглянув у сторону дверей тиру. — А що ви тут робите?

— Тренування.

— А-а... А довго ще?..

— Для вас вільне місце знайдеться.

— Та щось стрьомно якось... — він дригнув спиною на вітру.

— Якщо почнеться перестрілка, це єдине місце, де вас будуть захищати.

— М-м...

— А ви десь близько живете? Не бійтесь, я ж не прошу вас назвати адресу, — усміхнувся Еста.

— Так, за кілька кварталів від вашого цього відділку, — він скривився. Додав тихіше: — Як думаєте, вони ж не підуть по сусідам після того, як розберуться з вами?

Еста задумався.

— Малоімовірно, але... Ви ж вмієте стріляти, зброя вдома є?

— Якщо я у них вистрілю, мені кінець! — чоловік розвернувся до нього всім тілом. — Ви ж розумієте?

— Якщо після знищення відділку до вас постукають, скоріш за все вам і так кінець, — сказав Еста. — Якщо збираєтесь перечекати вдома, краще морально підготуватися, щоб потім не вагатися, якщо не дай боже вам не пощастить. І не здавайтеся живим.

— Дідько б вас взяв, це все через вас! — вигукнув чоловік і відвернувся.

— Боюсь, тут ви праві, — зітхнув Еста. — Але що вже поробиш. Хіба що можна підготуватися по мірі сил, — він кивнув на тир. Чоловік потер перенісся, дивлячись на вивіску.

— Хм...