Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

До грудня, коли всю землю вже присипав сніг, а столичну оглядову вежу, що впала від сильного поштовху землі, встигли відбудувати, Аріф нарешті закінчив експерименти свого давнього вчителя. Витративши на пригадування і пошук у бібліотеці інформації про конкретну речовину понад два місяці, він насилу і з купою невдалих спроб зумів повторити те диво хімії і фізики, що бачив у рідній лабораторії багато років тому.

Наразі щасливий хімік відміряв невелику кількість чорного порошку на вагах, бажаючи розділити його на кілька рівних частин, для того, щоб потім продемонструвати іншим людям.

- Знову свої експерименти проводиш, - роздратовано видав Сава, заходячи всередину з кількома сувоями в руках. - Знову в диму все, - відігнав руками від себе білу хмару.

- Це ж наука, - не без усмішки видав Аріф, відміряючи грами.

- Наука твоя... - розклав папір на столі. - Ліки робити хто буде? Зараз хворіють усі кому не лінь.

- Ви ж не любите, коли я мудрувати починаю. Карти вам у руки.

- Чого ти розумний такий? - подивився на нього. - З королем обтискаєшся, так одразу найрозумніший?

- Що за маячня? – скинув посмішку.

- Маячня? Та всі знають, за що ти цю стрічку отримав, - з огидою оглянув його. - Мужеложець...

Аріф покосився на нього:

- Ще раз таке скажеш про мене - ціанід у чай підмішаю.

- Як страшно, - саркастично видав.

- І май повагу до короля, - повернувся до відмірювання. - Він за твою дупу воює зараз.

- А за твою дупу начебто не воює.

- Здається, комусь ліки треба робити, а не дупи чужі обговорювати, - глянув на нього.

- Та як робити щось, якщо вся лабораторія в диму цьому смердючому? - відмахнувся рукою.

- Спробуєш відчинити вікно - я виштовхну тебе в нього, - став засипати частинки в паперові пакетики і ретельно перемотувати їх ниткою.

- Хм. Який гонористий. Сам дивись не задихнися, - розвернувся і вийшов.

- Не задихнуся, не бійся, - почав складати маленькі мішечки в дерев'яну скриньку.

Помітивши свого похмурого сина в коридорі, а не в лабораторії з різними речовинами в руках, Юліан обурено підійшов до нього:

- Що ти тут робиш? Тобі сказано ліки для маркіза робити, а не прохолоджуватися під дверима.

- Та цей придурок знову свої "експерименти" проводив, - невдоволено буркнув Сава.

- Знову? Та скільки можна?! - обурено увірвався всередину.

Тіло його поглинуло молочного кольору повітря.

- Аріфе! Що це таке?! Ти знову за своє?!

- Я нарешті закінчив, ваша милість, - люб’язно відповів той. - Мої експерименти не повторяться. Я знайшов рецепт.

- Рецепт найгустішого диму?!

- Ні, - взяв під руку закриту скриньку, повну чорної речовини в паперових мішечках. - Це щось більше. Я хочу показати це в університеті. Де розташований ваш університет? - підійшов до нього, ніби випливаючи з туману.

- Ти ліки робити повинен! А не по університетах шлятися!

- Я можу зробити все за півгодини, але я хочу показати комусь це, - показав скриньку.

- І щоб ти знову свої експерименти проводив?!

- Ні. Я вже все закінчив. Це більше не повториться.

- Іди! І щоб ніякого диму в моїй лабораторії! - жестом прогнав його, відчиняючи навстіж двері.

Аріф поспішно вийшов, побоюючись за свою потилицю, яку могли так звично вже вдарити. Поспішив до когось більш доброго й обізнаного в плані того, як пройти до скупчення світлих умів у цій країні.

Тим часом Мадлен, що встигла з багатьма потоваришувати, хвалилася перед фрейлінами своїм новим листом, де невідомий залицяльник пропонував їй зустрітися.

- Ох, чекаю не дочекаюся цієї зустрічі, - зітхала дівчина. - Напевно ця людина дуже красива.

- Але слова красиві говорити він точно вміє, - відповідала Вікторія, сидячи в кріслі своєї вітальні.

- Який у нього шарм, - забрала лист Віолетта, з нетерпінням почавши вдихати ці поетичні рядки. - Який чоловік...

- Якщо тобі він не сподобається, - забрала послання Жанна, - ми собі цього кавалера заберемо, - пробігла очима по буквах.

- Гей! - з усмішкою обурилася Віолетта, простягнувши до паперу руку. - Я ще не намилувалася!

- Це взагалі не тобі написано, - показала їй язика Жанна і, уїдливо сміючись, відбігла в іншу частину кімнати.

- Жанно! - підхопивши спідницю, побігла за нею подруга.

- Хах, - усміхнулася Мадлен, спостерігаючи за ними. - Це все ж таки мій залицяльник.

- Буде спільним, - підстрибувала Віолетта, намагаючись дістати лист, який Жанна знущально підняла над своєю головою, повністю випрямивши руку.

- Я думаю, він не відмовиться від такого гарему, - прокоментувала Вікторія, роблячи дрібний ковток із чашки з чаєм.

- Наче хтось ділитися буде! - весело підскочила Мадлен і спритним рухом вихопила з білої руки свій лист.

Жанна лукаво посміхнулася подрузі, що щойно скакала перед нею.

- Ну дай ще почитати, - поспішила за обожнюваною Віолетта. - Так гарно написано.

- Це мій залицяльник, - чітко висловилася дівчина і сіла та на своє місце.

- Жаднюга…

- Ось свого кавалера знайдеш, - попрямувала до неї Жанна. - І будеш радіти листам від таємного шанувальника, - наостанок показала подрузі язика і стала поруч.

- Фу, противна, - відвернулася від неї Віолетта.

Та лише посміхнулася.

- Але як він мене називає... - натхненно подивилася на лист Мадлен. - "Світло мого життя..." Мм... Хто ще так називатиме мене? Як думаєте, - глянула на подруг, - він покличе мене під вінець?

- Хто його знає, - танцювальним рухом присіла на підлокітник Жанна. - Може покличе, а може й ні, - зазирнула у текст.

- Як не оптимістично, - подивилася на неї білява норійка.

- Ти його навіть не бачила, - прокоментувала Вікторія. - А якщо він тобі не сподобається або буде одружений?

- Хм, - глянула та на любовне послання. - А він не згадував, що він одружений чи неодружений. Думаєте одружений? - оглянула знайомих.

- Усе може бути, - знизала плечима Жанна. - А уяви це монах якийсь пише, - вибухнула сміхом. - От же невдача буде!

- Та ну тебе, - ляснула по її руці Віолетта. - Усі мрії їй псуєш.

- Мрії! - глянула на подругу веселуха. - Адже ми теж не знаємо, хто це! А що якщо він старий? - піднялася. - Або зовсім молодий? - взяла подругу за руку й талію, готуючись почати вальс. - А що як це Сава?

- Фу! - вигукнула та й відштовхнула дівчину. - Такий негарний і дурний! Не кажи такого!

Жанна розсміялася.

- Ні, це точно не Сава, - спокійно видала Вікторія. - Залицяльник надто гарно висловлюється, як для цього простолюдина.

- Точно! Це якийсь граф! - гордо обійняла подругу Жанна. - Граф! Ну або маркіз!

У покої постукали. Дівчата миттю подивилися на вихід.

- Заходьте! - гласно видала Вікторія, знову припавши до чашки чаю губами.

Слуги відчинили двері. На порозі опинився маркіз де Жаннер. Вклонився:

- Пані.

Жанна подавилася сміхом, ніяково прикриваючи губи рукою:

- А ось і залицяльник-маркіз, - прошепотіла дівчатам.

Усіх відвідала збентежена посмішка.

- А ви пліткуєте, - позитивно оглянув їх чоловік.

- Обговорюємо хто ж може бути моїм таємним залицяльником, - кокетливо звернулася до нього Мадлен.

- Ох, ці залицяльники, - усміхнувся він. - Такі загадкові й такі невловимі…

- А ви знаєте як їх вирахувати? - зацікавилася Вікторія.

- Ох, не видаватиму таємниць таких самих, як я сам, - виразно склонився, прикладаючи долоню до серця.

- Так, багато хто знає про ваші "паперові" пригоди, - задумливо видала його кузина із чашкою чаю у руці.

- Але зараз не про них, - глянув на господиню цей гість. - Ви просили повідомити вам, коли прийдуть звістки з Районі, - дістав з-за пазухи конверт і пройшов із ним до Вікторії. - Давид уже пройшов половину Славії, - вручив листа. - Здається, він піде далі.

- І в нас буде нова територія? - задумливо взяла послання і зламала печатку, залишивши чашку на столику.

- Все можливо. Поки що, це все вісті.

- Ех, - засмутилася Мадлен. - Шкода, що залицяльник не сам король.

- Не вішайте носа, - підбадьорив її маркіз. - Ці листи можуть приходити до вас з іншого кінця країни, - усміхнувся їй. - Таємним залицяльником може бути будь-хто, - підморгнув їй і попрямував до виходу, наостанок обернувшись і всім вклонившись.

Вікторія припала очима до листа, так само як і Мадлен до свого послання, намагаючись за словами і почерком з'ясувати, ким же може бути ця загадкова людина. Жанна глянула на Віолетту, що все ще була в її руках:

- Ну а ми потанцюємо, поки всі вони щось там читають, - повела знайому кімнатою вальсом.

Тим часом Аріф вийшов із замку, взявши у свій супровід одного бравого воїна, що мав захистити його в разі чого, і пішов до університету. Скриньку хімік сховав під халатом і теплим плащем, доволі сильно переймаючись тим, щоб порошок не ввібрав зайву вологу з повітря. Йти було далеко, тож за кілька десятків метрів молоді люди взяли екіпаж, що розвозив людей за гроші, і сіли в карету, наглухо зачинивши всі двері, щоб точно не замерзнути. Погода цього дня була похмура, холодна, зі снігом на узбіччях, тож екіпаж їхав зовсім нешвидко, і до університету Карла Бородатого він дістався тільки за годину.

Сидячи в кареті, Аріф міг тільки милуватися тією купою людей у теплому одязі, що снували столичними вулицями, а виїхавши за стіну на схід - сніговими пейзажами.

Минувши браму в університетське містечко, Аріф зі здивуванням припав поглядом до вікна, не без інтересу спостерігаючи за студентами та професорами, що гуляли околицями, відпочиваючи після занять. Вдягнені в темні мантії та плащі, вони розмірено крокували, розмірковуючи чи обговорюючи щось між собою, або ж кудись стрімко мчали, ніби спізнюючись на пари. Молоду людину цілком поглинула ця атмосфера: "Розумні люди... - думав він про себе. - Розумні люди, що не кричатимуть за проведення експериментів, за вивчення і науку..."

Карета зупинилася. Так сильно поглинений спостереженням за людьми, Аріф зовсім не помітив, як вони під'їхали до головного кампусу. Розгублено обернувшись і незабаром вийшовши, молодий чоловік округлив шоковані очі, намагаючись охопити поглядом ту витончено-сувору махіну з каменю, яка так і говорила, що тут отримують сокровенні знання й наповнюються мудрістю.

Швидко заплативши візнику, парубок поспішив із лицарем всередину. Оглянувши хол і довгий коридор, лише біля вікон залитий світлом, Аріф своїм звичним неспокійним кроком поспішив кудись. Сам не дуже розуміючи куди, але він ішов, бажаючи скоріше показати розумним людям свою знахідку. Досить скоро він натрапив на бородатого чоловіка в літах, якого сам мало не збив, стрімко входячи в поворот.

- Акуратніше, молодий чоловіче, - поблажливо видав той і спокійним кроком обійшов його, прямуючи кудись далі.

- Зачекайте! - схвильовано схопив його за руку. - Ваша милість, - поспішно схилився.

Чоловік спокійно подивився на нього.

- Я довго працював і шукав, - дістав із-за пазухи скриньку Аріф. - Я створив щось незвичайне. Я не знаю його назви, але дайте показати його вам.

- Що там? - оглянув скриньку. - Винахід?

- Ні. Там порошок. Я від короля, - поспішно показав зелену стрічку на грудях. - Вислухайте мене, дайте показати.

- Мабуть, це можна. Які властивості вашого порошку?

- Він вибухає!

- Вибухає? - насупився. - Сам по собі?

- Ні. Дайте показати.

- Що ж, це буде цікаво. Ходімо за мною, - повернувся і попрямував туди, куди й раніше.

Аріф неспокійно прилаштувався трохи збоку і ззаду.

- Вам пощастило приїхати саме сьогодні, - спокійно продовжив чоловік.

- Сьогодні особливий день? - наївно видав молодик, із гучним і частим диханням намагаючись прийти до тями.

- Ні. Просто сьогодні збираються всі професори.

- Усі? - шоковано округлив очі.

- Так. Ви ж від його величності. Вам належить увага від усіх нас.

- Від усіх вас... - тремтячим голосом повторив.

- Саме так, - схвально кивнув.

Аріфа проведи в аудиторію, де за столами сиділи немолоді чоловіки і щось між собою обговорювали. Молодику здалося, що вони обговорюють щось неймовірно розумне і він їх просто не розуміє, через власну дурість, хоча насправді вони ділилися думками з приводу місцевої їжі, а в гостя все це перемішалося у голові тільки через сильне хвилювання. Професорів і доцентів там сиділо більше десятка. "Які вони розумні, - думав про себе хімік, невпевнено проходячи всередину. - А якщо я все зроблю неправильно? Вони напевно засміють мою самовпевненість..."

- Колеги, - почав той, з яким Аріф прийшов, - цей юнак, - вказав на людину за собою, - хоче продемонструвати нам один порошок, що за його словами може вибухати.

У цей момент той мало не зомлів, так страшно йому було і так сильно билося його серце. Боязно проковтнув слину, обливаючись під плащем потом.

- Вибухає? - задумалися викладачі. - Цікаво...

- Прошу, - кивнув йому один із них, вказавши рукою на постамент оратора.

Аріф злякано покосився на меблі. Чоловік, що з ним ішов, уже сів на вільне місце, а лицар, що його охороняв, став біля дверей.

- Загалом... - тихо заїкаючись і тремтячи всім тілом почав винахідник. – Ц-цей-й п-порошок...

- Можете одразу продемонструвати? - несподівано видав хтось із професорів, без зайвих слів розуміючи, що таке сильне хвилювання зараз не дасть їх гостю зв’язати до купи навіть пари слів.

Аріф одразу ж кивнув. Озирнувся. Поставив на один із пустих столів скриньку, зняв важкий плащ, поклавши його на сидіння, і дістав зі скриньки один мішечок, дуже хвилюючись за вдалість експерименту. "Давай, не підведи," - молився він цій частині порошку. Біля місця оратора був стілець. Підійшовши до цього місця, Аріф дістав сидіння і поставив його трохи вбік, щоб краще було видно. Схвильовано поклав вузлик на сухе місце підлоги, заліз на стілець ногами і з активним стрибком приземлився на нього. Очікувався значний хлопок, проте порошок реагувати не захотів. Молодий чоловік неспокійно присів і підняв розірваний від стрибка папірець. Він не був ідеально сухим.

- Це ваш експеримент? - скептично видав хтось із чоловіків.

- Він не спрацював, - поспішив молодик до скриньки і, попорпавшись там трохи, дістав із глибини абсолютно сухий папірець.

Відклав мішечок на стіл, поспішно витер спітнілі руки об оксамитовий халат і, акуратно взявши порцію порошку, повернувся на те саме місце. Поклав, виміряв висоту, співвідніс свою вагу, зняв взуття, де очевидно був сніг і заліз голими ногами на стілець. Підстрибнув, від страху заплющив очі, і приземлився голими стопами на вибухову речовину.

Пролунав сильний хлопок - вибух порошку, від якого Аріф миттю впав дупою на стілець, схопившись за забиту ногу. Винахідника обплутав білий дим. Професори підскочили.

- Що це було? - заметушилися вони на своїх місцях.

- Ця штука, - крізь біль протягнув гість. - На порошок треба кинути щось важке або підпалити, щоб він вибухнув. Але не треба мочити... - припав тілом до ноги, яка очевидно боліла після такого гучного хлопку.

- Неможливо! - підбігли вони до скриньки, з цікавістю заглядаючи всередину.

Деякі ж з чоловіків більше зацікавилися силою удару, відображеною на забитій стопі. Професори буквально забрали чужу ногу і стали її розглядати, шукаючи дрібні переломи або вивихи.

- Як ви це створили?! - вигукували ті, що стояли біля скриньки, акуратно розглядаючи мішечки у своїх руках.

- Мій учитель, - почав Аріф, тримаючись за сидіння стільця руками, - розповідав мені про таку речовину, схожу на чорний попіл, що може вибухати. Він половину життя витратив на те, щоб з'ясувати, як це зробити. Я закінчив його справу.

- Неймовірно! Від вогню він також вибухає?

- Так.

- Та у вас синець на стопі буде! - вигукнули анатоми.

- Усе заради науки... - кисло протягнув гість.

- Це відкриття струсоне світ! - стрибнув на мішечок один із професорів, налякавши деяких цим вибухом під ногами.

Тільки завдяки товстій підошві, він нічого собі не зламав, але неминуче забив, впавши на сидіння.

- Краще кидати на порошок гирі, - видав Аріф. - Їм хоч не боляче...

- Це прорив!

Ще трохи позахоплювавшись, професори забрали скриньку з собою і пішли проводити експерименти. Аріфа ж віднесли в аудиторію до анатомів і за допомогою шин зафіксували стопу, орієнтуючись на форму здорової ноги. Хворий мукав і корчився від болю, коли йому затягували ці мотузки, однак зробити він нічого з цим не міг.

У той же час, допитлива і вбрана по моді Мадлен вже йшла в домовлене для зустрічі місце, де вона очікувала зустріти свого закоханого обожнювача. Дівчина була в рожевій сукні, оздобленій перлами та бантиками з атласної стрічки, що блищали серед білизни кущів і невеликих заметів біля доріжки. Плечі та спину прикривав теплий зимовий плащ, у який Мадлен закуталася, ховаючись від всюдисущого холоду. На голові її красувалися сплетені в складну зачіску коси, прикрашені блискучими шпильками з рубінами і рожевими сапфірами. На обличчі була посмішка, напередодні довгоочікуваної зустрічі.

Зайшла вона в третю альтанку, з густим чагарником по периметру. Листя на ньому вже не було, але густі гілки і сніг, що на них опав, так само закривали від очей усіх, хто в цю альтанку заходив. Мадлен присіла на лавку і почала методично поправляти бантики на спідниці та струшувати зайвий сніг з її подолу. Несподівано, прохід загородила чиясь постать, перекривши доступ всередину сонця, чиї ледачі промені й так висвітлювали землю недостатньо добре. Дівчина миттєво відволіклася від марафету.

- Сонце, - з променистою усмішкою видав барон Грізі, що стояв у проході, - сьогодні Ви немов цукерочка.

- Бароне, - швидко поправила спідницю, холодно привітавши знайомого, - я чекаю одну людину. Не могли б ви піти?

- Ох, - пройшов усередину. - Я покину вас, щойно ваш співрозмовник з'явиться в цьому проході, - вказав на вихід і легко сів на кам'яну лаву навпроти.

Чоловік був по-звичайному в темному, з тростиною, капелюхом і в теплому зимовому плащі, що прикривав його тіло до самих щиколоток. Поставивши перед собою тростину і склавши на її рукояті долоні, Аміран оглянув жіночу сукню:

- Ви такі ошатні сьогодні, - не без усмішки почав. - Який же у вас привід? - подивився в очі.

- Побачення, - невимушено і гордо видала, відвертаючи від нього голову.

- З ким же? - радо здивувався.

- Сама не знаю, але людина це прекрасна.

- Хах, як це? Кажете, що він гарний, але водночас не знаєте хто це?

- Саме так, - поправила накидку в районі грудей.

- Здається, ви хочете йому сподобається… Я давно не бачив на вас такого барвистого вбрання, - із задоволенням оглянув сукню.

- Хм, - підняла підборіддя. - Але не для вас я наказала його пошити.

- Шкода. Я б подивився на вас у ньому ще раз. Ви так часто змінюєте плаття, що насолодитися вашим виглядом не встигаєш. Ваші батьки дуже багаті, якщо ви можете дозволити собі стільки різних туалетів.

- Витрати придворного життя, - невимушено оглянула свої пальчики.

Той ніжно посміхнувся:

- Вам потрібен безумовно багатий чоловік, щоб виконувати всі ваші маленькі бажаннячка.

- А хто каже, що я бідного шукаю? – величаво глянула на нього.

- Ви шукайте не тільки багатого, - хитро посміхнувся очима. - З ким ви встигли завести роман?

- Хм, - гордо відвернулася. - З чого б мені говорити це вам?

- А ви мені не довіряєте?

- З чого б це?

- Ми ж так давно знайомі.

- Хм. І що з того? - покосилася на Амірана. - Так, Ви королівський скарбник, але я не збираюся довіряти вам свої таємниці.

- Отже, ви бачите в мені тільки скарбника? – зворушливо образився.

- А кого ще? Мою думку з приводу вашої зовнішності ви вже знаєте, - відвернулася, склавши руки на грудях. - Ваш брат значно вас симпатичніший.

- Хах... Він просто везучий. Я теж був колись таким же красивим.

- Хм. Ніколи в це не повірю.

- Не вірте, - знизав плечима. - Якщо захочете - можете приїхати до мого маєтку влітку на виноградники, заодно й на старі портрети поглянете.

- З чого б мені до вас у гості їхати?

- Ви були колись на виноградниках? - зацікавлено нахилився до неї.

- Ні, - гордо відповіла.

- А хотіли б якось побачити ці великі поля із сотнею робітників, що один за одним збирають фіолетові грона? - трохи прижмурився, заманюючи у свої сіті.

- Бароне, - суворо подивилася на нього, - я чекаю людину.

- Я тут лише для того, щоб ви не занудьгували в цьому томному очікуванні, - радо посміхнувся, вирівнявшись.

- Але я у вашій компанії нудьгую, - відвернулася.

- Ох, вибачте мене. Як же вас розважити?

- Ніяк. Залиште мене.

- Ви так не хочете, щоб нас застали разом? - мило здивувався.

- Частково. Той, із ким я хочу зустрітися, може не зайти, якщо побачить вас тут.

- Таємні побачення... – піднявся, задумливо покачуючи головою. - Таємні побачення призначають у темряві, пані.

- Хм. І що ви хочете цим сказати? - з викликом подивилася на нього.

- Що ваш кавалер готовий до того, щоб вас із ним побачили разом. До чого ж ховатися, якщо все відбувається вдень? - широко посміхнувся, спираючись на тростину.

- У вас моторошна посмішка, бароне.

- Тільки тому, що дуже широка, - ласкаво видав.

- Ви взагалі не людина, - оглянула його габарити.

- Я просто не такий як усі, - з усмішкою видав. - Ну що ж, якщо ви мене все одно не шануєте, я піду, а ви дивіться надовго не засиджуйтеся. Можете застудитися, - поклонився і вийшов.

- Ну нарешті, - пошепки видала Мадлен, слухаючи його затихаючі кроки. - Я думала, він ніколи не піде, - метушливо поправила спідницю і бантики, зачіску. - Коли ж він прийде? - натхненно подивилася на всі боки, намагаючись вловити ще чиїсь кроки.

Однак, навколо було тихо. Ще раз підправивши всю свою красу і сівши красиво, зручно, дівчина стала чекати. Минуло близько десяти хвилин, як збоку почулися чиїсь кроки. Мадлен налилася теплом і світлом, щастям, що ледве вміщалося в її грудях, але чийсь слуга, що йшов у цей бік, швидко оминув її альтанку й попрямував далі. Тонке відчуття розчарування швидко змінилося полегшенням: "Фух, не слуга, - поправила тканини на спідниці. - Якби це був слуга - я б не витримала." Невдовзі, той самий слуга, разом зі своїм паном, пройшли цією самою доріжкою вже в інший бік. Дівчина провела їх нудьгуючим поглядом. Наступні кроки вона вловила тільки через півгодини і були вони квапливими, неспокійними. Мадлен вже подумала, що це біжить її зовсім непунктуальний кавалер, що чи то забув про зустріч, чи то його просто хтось затримав. На вхід вона дивилася вже без настрою, очікуючи, що залицяльник добряче перед нею вибачиться за те, що змусив так довго чекати, однак... Цей чоловік, чий статус вона не встигла оцінити через його швидкість, пробіг повз, навіть на секунду до неї не заглянувши. Жіночі плечі опустилися: "Де ж він? Він узагалі прийде?" - сумно думала дівчина, уже поступово впадаючи у відчай.

На холоді вона просиділа ще хвилин двадцять, після чого просто розплакалася, не маючи сил на когось чекати і сподіватися, що нею обожнюваний кавалер нарешті до неї прийде. Осторонь почулися кроки, проте дівчина не звернула на них і найменшої уваги. Вона вже нікого не чекала і приймати до себе нікого не збиралася. У грудях було надто боляче. Прохід загородила якась фігура.

- Мадлено? - здивовано видав знайомий жіночий голос.

Дівчина лише на секунду глянула на шоковану Вікторію, схопилася і, невтішно відштовхнувши її вбік, побігла по кам'яній доріжці в замок. Подруга зі служницями здивовано обернулася. Мадлен бігла не розбираючи дороги і мало не збиваючи перехожих, на яких випадково натикалася. Її кинув той, хто її вихваляв, той, заради якого вона мала відмовитися від своїх домагань на його величність. Він просто не прийшов. На зустріч, яку призначив сам.

Дівчина спіткнулася. В один момент очі її широко розкрилися, а кошмарний біль усередині змінився моторошним страхом. Мадлен впала в усьому своєму вбранні просто на каміння, на його холодну і шорстку поверхню, розгубивши при цьому свої туфлі. До неї вже було підбігли чоловіки, що перебували неподалік, і почали її піднімати, як дівчина відштовхнула від себе їхні руки, тільки-но піднявшись на стопи, і побігла, затуливши обличчя, далі, бажаючи якнайшвидше сховатися від усіх цих людей і приховати свою ганьбу як від падіння, так і від сліз, від побачення, на яке ніхто не прийшов. Забігши до себе в кімнату, вона одразу ж наказала шокованій Ірині зняти її зіпсовану сукню і залишити її саму. Служниця миттєво взялася за роботу.

Позбувшись прикрас і вбрання, що стало до цього моменту символом ганьби, Мадлен просто сховалася під ковдрою, обійняла подушку і почала гірко плакати, шкодуючи про все, що пов'язувало її з цією безчесною людиною. Ірина швидко пішла.

Подвір'я однак почало одразу ж перешіптуватися, переказуючи з вуст у вуста її втечу, сльози і нещасливе падіння. Мадлен вдарила в бруд обличчям, що її популярності пішло зовсім не на користь. Барон Грізі, коли дізнався про те, що трапилося, жахнувся. Він звинувачував у всьому, що сталося, тільки себе: "Чорт забирай. Треба було послати когось на півгодини раніше і з листом. Вона б точно так не бігла і так не впала б. Обдурив я сам себе. Наче вона могла здогадатися, що це я. Начебто вона допускає таку можливість. Дідько..." Ще не остаточно відійшовши від цього шоку, скарбник рішуче попрямував до покоїв своєї "пані по листуванню".

Підійшов, постукав, ледве стримуючи власне хвилювання:

- Мадлено, я повинен дещо сказати вам! Це розіб'є вам серце, але ви повинні знати!

- Ідіть геть! - крізь плач почулося зсередини. - Вас я хочу зараз бачити найменше!

- Дозвольте втішити вас, - припав до дверей, відчуваючи як серце виривається назовні.

- Забирайтеся геть!

- Мадлено.

- Геть!

Чоловік опустив очі: "Я дурень. Інакше не скажеш..." З-за дверей чулися жалібні схлипи, так і говорячи всім про біль у дівочому серці. Аміран пішов, з тягарем усередині думаючи про те, як перед нею вибачитися.

Настав вечір. Нарешті повернувся Аріф із тими залишками чорного порошку, який професори не встигли підірвати. Молодий чоловік йшов підстрибом на одній нозі, обіймаючи рукою лицаря і тримаючи в долонях як скриньку, так і свій гарний капець. Насилу дострибнувши до своїх покоїв, хімік одразу ж упав на ліжко і метушливо почав знімати непотрібну йому шину, пошепки проклинаючи цих дурних професорів, що самі йому ледь не зламали ногу. Позбувшись палиць і мотузок, молодий чоловік обмотав ступню бинтом у кілька шарів, взув поверх черевик, попросив у когось зі слуг принести найпростішу палицю і похромав у такому вигляді в лабораторію, де одразу ж почав майструвати собі знеболювальне. Трохи пізніше, коли з болем було покінчено, хімік взявся за інші ліки, чиї назви були на спеціальному листку, прибитому до стіни. Ті, що були закреслені - вже були зроблені, а всі інші - ні. За свою роботу Аріф і взявся. Закінчив він після вечері, коли просто вже не міг робити головою. Покинувши лабораторію з виконаним більш ніж наполовину списком, молодий чоловік, усе так само накульгуючи і стрибаючи на одній нозі, пішов на вечерю, з сильним бажанням нарешті поїсти.

Набивши живіт і задовольнивши тим самим втомлене тіло, Аріф пострибав до себе, зовсім не очікуючи якихось несподіваних поворотів у подальшому житті. Однак, до нього скоро підбіг юнак -хлопчик 15 років, досить сильно схожий на маркіза де Жаннера. Обидва обмінялися кивками.

- Барон Грізі викликає вас до себе, - видав той.

Аріф втомлено видихнув:

- Чому ти не прибіг до мене раніше? - розвернувся і пострибав у зворотному напрямку.

- Я не міг вас знайти.

Той скептично зітхнув. Добравшись до Амірана тільки за п'ятнадцять хвилин, молодий чоловік вклонився йому, увійшов у покої й одразу поцікавився, навіщо він йому.

- Потрібно віддати лист і невеликий подарунок, - видав чоловік, простягаючи тому конверт і квадратну шкатулку 20*20 см.

- Через Ірину? - уточнив той, беручи в руки предмети.

- Можеш напряму. Простеж, щоб одержувач усе прочитав.

- Але... - покосився той на підлітка, що стояв поруч. - Чому ви його не відправите? Я зараз зовсім не у формі хорошого посильного, - кивнув на підібгану ногу.

- Я заплачу тобі, - неупереджено видав велетень. - Скільки хочеш?

- Його величність дає мені достатньо грошей, - подивився в очі.

- Проси, що хочеш.

- Та не треба мені нічого, - розвернувся. - Віддам, чого вже там, - поскакав назовні.

- Дякую.

Аріф ніяк на це не відповів. Міцно схопивши скриньку для прикрас і сам лист, він з особливою обережністю оминув усі необхідні сходи й пройшов усі потрібні коридори. Опинившись безпосередньо перед дверима Мадлен, він переніс вагу на здорову ногу і рукою, в якій була тростина, постукав до пані. Доволі швидко двері трохи відчинилися і він побачив обличчя Ірини. Сам собою посміхнувся дівчині.

- Чого тобі? - пошепки видала та, кивнувши на нього.

- Я посильний, - показав коробку, говорячи так само тихо. - Сказали передати з рук у руки.

- Від того ж, що тобі листи давав?

- Так, - невимушено зізнався.

- Почекай тут, - зачинила двері знайома і відійшла до своєї пані.

Мадлен тим часом сиділа за трюмо і сумно заплітала собі коси на ніч.

- Ваша милість, - акуратно підійшла служниця. - Прийшов посильний із якоюсь коробкою.

- Від кого?

- Від того ж, хто вам листи передавав.

Дівчина відвела погляд:

- Лист є?

- Я бачила тільки коробку. Можливо, він всередині.

- Подивися що там і прочитай лист. Скажеш потім, чи варто його читати мені.

- Добре, пані, - кивнула та й поспішила до Аріфа.

Вийшла за двері, щільно за собою закрила і зазирнула в коробку.

- Ірино! - тихо здивувався знайомий.

- Мені Мадлен наказала, - оглянула шикарне кольє із діамантами і великими яскравими смарагдами, що своїми золотими завитками нагадувало мережива. - А лист є? - подивилася на знайомого.

- Угу, - кивнув той і дістав з-під коробки конверт. - Але мені сказали передати в руки і простежити, щоб його точно прочитали.

- Цей чоловік її образив сьогодні, - обурено взяла папір до рук. - Вона не хоче читати щось від нього, - розкрила печатку і припала очима до тексту.

- А що сталося?

- Він запросив її на побачення, а сам не прийшов.

- Дивно. Барон би так ніколи не зробив. Може Мадлен прийшла кудись не туди?

Ірина підозріло глянула на знайомого:

- Барон? Який барон?

- А він не підписується? – здивовано зазирнув у лист.

- Ні, - діловито поставила руки на стегна. - Який барон?

- Оу, у такому разі мені, напевно, не варто було говорити таке… - винувато посміхнувся.

- Говори давай.

- Тебе твоя пані чекає.

Ірина затримала на ньому підозрілий погляд і знову подивилася в лист, швидко його читаючи. Аріф відвів широкі очі вбік: "Оце я балакун. Сподіваюся, видав не так багато як треба." Прочитавши послання, дівчина мовчки забрала подарунок і сказала знайомому чекати тут, зайшла всередину, прикривши за собою.

- Що там? - без ентузіазму видала на неї Мадлен.

- Намисто і лист із вибаченнями, - поставила та відкритий футляр на столик і простягнула послання дівчині. - Аріф до речі проговорився, що вам пише барон.

- Барон? - здивовано глянула на неї. - Який?

- Не знаю, - знизала плечима. - Просто барон.

- Просто барон, - роздратовано подивилася в лист. - Цей "просто барон" справжнє падло.

"Мадлено, - строго почали рядки, - я не повинен був Вас залишати. Я винен і винен нескінченно. Ваші сльози розривали мені груди, проте заспокоїти я вас ніяк не міг. Я дарую вам це смарагдове кольє, сподіваючись, що ви пробачите мене. Воно допоможе вам відновити ваше обличчя, я впевнений у цьому. Це ненавмисне падіння дорого вам коштувало і я хочу допомогти вам змусити всіх забути про цей інцидент."

- І жодного "вибачте", - обурено кинула папір на стіл. - "Я винен". Хм! Ще й як він винен! - покосилася на прикрасу. - Кольє гарне, але чорт би його побрав! Він просто не прийшов! Не прийшов на зустріч, яку сам же призначив!

- Аріф усе ще стоїть за дверима. Може ви хочете написати цьому барону листа?

- Ще як хочу! Принеси мені папір із чорнилом!

Ірина миттю пішла, сказавши при виході своєму знайомому залишатися на місці. Скоро повернулася в покої з чорнильницею і пером, папером, вручила все це пані й дочекалася, поки вона все напише. Мадлен писала злісно й обурено, лише іноді поглядаючи на дорогий подарунок, що злегка остуджував її запал. Закінчивши, вона тут же вручила лист служниці, а та передала його кульгавому Аріфу, що, нарікаючи на свою нелегку долю, пішов до Амірана.

Підійшовши й постукавши вже в інші двері, йому відчинив усе той самий юнак, що вже гасив у спальні пана всі свічки.

- Вам передали лист, - видав Аріф усередину.

- Лист? - почулося спантеличене зсередини. - Від кого? - скоро визирнув зацікавлений барон, стоячи перед гостем тільки в нічній сорочці.

- Від тієї, кому ви посилали.

- І що вона пише? - вихопив послання і почав жадібно його читати, з кожним новим рядком тільки спантеличуючись і хмурячись.

"Бароне, ви низька людина. Так вихваляючи мене в листах, ви вчинили до такої міри низько. Залишити дівчину на морозі одну. Совісті у вас немає. Призначити зустріч і не прийти. Наскільки потрібно бути безсоромною людиною, щоб зробити так? Ваш подарунок я приймаю, але бачити більше ваші листи я не хочу. Ви образили мене. Принизили. Змусили плакати. Ви - жахливі."

Закінчивши з читанням, чоловік неупереджено глянув на Аріфа:

- Вона знає, що я барон?

- Вибачте, проговорився, - винувато видав. - Я не знав, що ви не підписуєте листи…

- Моє ім'я назвав?

- Ні.

- Може завтра вона зрозуміє хоча б, - задумливо подивився в текст. - Гаразд. Іди, - махнув від себе. - Але лайку вона точно хотіла туди написати, - придивився до виправлених перших літер деяких слів.

Аріф поклонився і швидко пішов, бажаючи скоріше опинитися в ліжку. До речі, до Мадлен дійшло не вранці, а вже вночі, коли перед сном вона обмірковувала весь день. Усвідомивши правду, вона схопилася, з жахом дивлячись у темряву і відчуваючи холодний піт на шкірі.

- Я закохалася в цього виродка! І йому ж нахамила! Дурепа! - впала на ліжко, ляснувши себе рукою по лобі.

Половину ночі вона обмірковувала листи, їхню зустріч і цього чоловіка, своє до нього ставлення і невтішну поведінку. Їй було соромно.