В Кільці Змія

Всупереч побоюванням, засідки на виході з "Карибської діри" не виявилося. Утім, варто було відійти на крок, як і сама діра зникла. Портал щез, не залишивши навіть магічного фону, і тепер повернутися можливо лише за допомогою унера.

"Блейком, відповідай Юлію!" - про всяк випадок перевірив Каримов.

"Юлію, чую тебе добре! - тут же відгукнувся новоспечений заступник директора, - Проблеми?"

"Глянь дірку зі свого боку. У нас зникла".

"Зрозумів, шефе. Як тільки - відразу доповім".

"Не мені - Пауеллу доповіси. Зі мною зв'язок за графіком або в разі крайньої необхідності".

"Так точно!"

"От і добре. Відбій".

Каримов, присів за найближчим каменем поруч із Сетом і, як і всі інші, почав оглядатися. Свої пармівці вже розгорнули прилади, Грейс теж зосереджено водив пальцем по планшету. Тільки Ка-Фаррет, озброївшись запозиченим у когось біноклем, уважно оглядав околиці. Пригинаючись, Каримов перебрався до нього.

- Що там?

Гардкхастец відірвався від окулярів.

- Мертвий світ. - Він сунув Глобусу бінокль, - Самі подивіться.

Той забрав прилад і подивився. Так, той ще постап. Сіра, потріскана земля, як після столітньої посухи. Ані кущика, ані травинки, ані навіть засохлого листка. То тут, то там розкидані групи каміння, що немов самостійно виросло на місцях старих розломів. Десь далеко, на межі видимості, маячать гори. Можливо, гори, поправив себе Каримов. Занадто далеко, щоб говорити напевно. Небо закриває щільний хмарний шар, такий самий сірий і безпросвітний, як і все в цьому світі. І жодних слідів перебування кого б то не було.

Він повернув бінокль Ка-Фаррету, сів на землю, притулився спиною до каменя. Температура - градусів вісімнадцять-двадцять, вологість практично по нулях. Цікаво, де в цьому світі шукати Цоя з дівчиною? До речі...

"Тамерлан! Відповідай Юлію!" - Тиша. Адже ніхто не обіцяв, що буде просто.

Каримов прикрив очі, прислухаючись до відчуттів. Дихається напрочуд легко, серце б'ється рівно і впевнено. Наче не воно намагалося вискочити з грудей увесь той час, поки вони добиралися до порталу. Звісно, температура і вологість мають значення, але все ж таки. Аж надто швидко йому стало добре, навіть таблетку ковтати не довелося.

- Сете! - покликав він неголосно.

Розвідник миттю опинився поруч.

- Так, шефе?

- Що там прилади малюють?

Сет почухав маківку, сів поруч.

- Діра рідкісна. Тобто рослинності немає, води немає, корисних копалин... Радіація в межах норми, магнітний полюс там, - він ткнув пальцем кудись у бік гір, - фактор Дерео підвищений, але це навіть не Ільхамен. Будь-якого життя не виявлено, слідів життєдіяльності людини - теж. Але, знову ж таки, це тут, а що там далі? Ми ж нічого про цей світ не знаємо, навіть назви.

- Це - Ехтолліг.

- Не факт, шефе, - похитав головою Сет. - Далеко не факт.

Карімов насупився.

- Це ти зараз про що?

- Ну, як, - Сет знову взявся чесати маківку, - ми знаємо, що цоїв знайда вивалився з цієї реальності. Ну, принаймні з дірки, яка привела нас у цю реальність. Факт?

- Факт. То й що?

- А те, що ми не знаємо, звідки він стартував спочатку. Може, він через десяток світів проскакав, перш ніж дістався до Землі.

- З діркою в животі? Навряд чи...

- Діру, крім Цоя, ніхто не бачив. І посланця цього - теж. От і кумекайте.

- І запис на унері Цой теж підробив, - покивав Глобус. - Залишилося з'ясувати, нафіга йому це треба.

- Та я що? - замахав руками Сет. - Так, міркую. Аж надто багато збігів. І якщо це не Тім розіграв нас - а нафіга воно йому, якщо подумати - отже, хтось розіграв Тіма. І нас заодно. Тож, є життя - немає його, дивись в обидва!

- На рідкість своєчасне зауваження, - Карімов піднявся на ноги і, вже не ховаючись, підійшов до Грейса, заглянув через плече в планшет: діаграми, графіки...

- Що показують прилади?

Грейс підняв голову, прибрав техніку.

- Нічого не показують. І з Торном зв'язку немає.

- Із Цоєм теж немає, - повідомив Карімов. - Але це не показник.

- Згоден. - Грейс випростався, обсмикнув куртку. - До того ж прилади не охоплюють всю поверхню світу. І Джей Джей...

- ...за Торна голови всім повідриває, - хмикнув Глобус. - Будемо шукати. Якщо вже нас так наполегливо сюди кликали, неввічливо буде піти, навіть не привітавшись.

Грейс кинув на нього підозрілий погляд і знову втупився в планшет.

- Якщо визирне сонце, - задумливо промовив він, - температура піднімається щонайменше до ста за Фаренгейтом. Потрібно шукати укриття.

- Є шанси, що вигляне? - уточнив Каримов.

- Не сьогодні. До речі, до заходу сонця чотири години і сорок шість хвилин, якщо розійдеться хмарність, температура впаде до...

- Зрозумів, спекотно не буде, - відмахнувся Каримов і попрямував до Відьмака. Ліквідатор стояв на вершині одного з найбільших каменів, розглядаючи місцевість через оптичний приціл анигилятора.

- В мене дивне відчуття, шефе, - заявив той, щойно шеф підійшов ближче.

- І в чому воно виражається?

Ковальський зістрибнув із каменю, прибрав зброю в спеціальне кріплення.

- Я немов вже був тут колись. Дежа вю. Із вами не буває?

Карімов невизначено махнув рукою.

- Чого зі мною тільки не буває. До речі, це твоє дежа вю не підказує, в який бік нам рухатися?

Відьмак на кілька секунд завмер, а потім упевнено вказав на гори.

***

Ледве живий Вігірд ввалився в будівлю і, ретельно зачинивши за собою двері, без сил притулився до стіни. Кляте сонце! Клятий світ! Мало не згорів заживо...

Звісно, ніхто не заважав повернутися назад затемна, але так хотілося побачити обличчя напівкровки в той момент, коли він усвідомить, що програв, висловити йому все, що накопичилося. Чи воно того варте? Напевно. Щоправда, особливої радості Вігірд так і не відчув, але ось почуття задоволення - так!

Холодне кондиціоноване повітря трохи привело його до тями, і йотун вирішив, що йому цілком вистачить сил, щоб дістатися до ліфта. А там - на рятівний мінус п'ятий, і спати!

Пробираючись між тіл вбитих товаришів, Вігірд почув тихий стогін. Він завмер, прислухався. Невже хтось вижив? Чи здалося? Один удар серця, другий, третій... Знову.

Вігірд кинувся на звук, упав на коліна біля товариша, який злегка поворухнувся.

- Сабірг!

На лобі вцілілого красувалася вм'ятина, а в іншому той виглядав більш-менш цілим.

- Сабірг! - Вігірд обережно поплескав того по щоках. - Гей, брате! Скажи що-небудь...

Той розплющив очі, насилу сфокусував погляд.

- Що? Де я?

Вігірд із полегшенням видихнув.

- Усе там же, брате! Ти як, іти зможеш?

Сабірг кивнув, скривився від болю.

- Кляті людські викормиші! - вилаявся він, - Щоб їх темні ельфи любили!

Вігірд допоміг товаришеві піднятися і, підтримуючи один одного, вони зашкандибали до ліфта. Сабірг тільки зараз помітив наслідки побоїща.

- Крижані гори! - видихнув він, - Що тут сталося?!

- Нас зрадили, - коротко відповів Вігірд. - Йдемо вниз. Тут надто спекотно.

- ...так усе й було, - закінчив розповідь Вігірд.

Вони знову ховалися від спеки на мінус п'ятому рівні. Сабірг лежав на ліжку, приклавши до чола шматок льоду з морозилки, Вігірд, попиваючи вино, сидів поруч.

- Ти скрутив Напівкровку? - із захопленням, але й ноткою недовіри протягнув Сабірг.

- Насправді, я напав зі спини, - неохоче визнав Вігірд. - Але після всього, що він зробив, я вважаю, що все зробив правильно.

Сабірг зняв із чола лід, крекчучи, сів.

- Ти не боїшся помсти асів?

Вігірд помовчав, потім рубанув рукою повітря.

- Гірше ніж є вже не буде, - вимовив він приречено. - Нам не покинути Мідгард. Локі не збирався тримати слово. Але є завдання Міміра, і його потрібно виконати. Убити хоча б одного з Розмовляючих, і аси ніколи не покинуть Перстень Змія. А якщо хтось після всього добереться до мене... Що ж, загинути в бою - чи не про це мріє кожен воїн?

Сабірг зітхнув. Голова все ще розколювалася, думки плутались. Та й у нормальному стані він завжди краще працював сокирою, ніж мізками. Але щось йому в усьому цьому не подобалося.

- Як ти збираєшся дістати Розмовляючих? - запитав він через якийсь час, насилу оформивши в слова те, що його турбувало. - Ти ж не можеш ходити між світами.

- Це й не потрібно, - усміхнувся Вігірд. - Пам'ятаєш посланця, якого ми відправили у світ Розмовляючих? Зашлемо ще одного, зі слізним проханням Напівкровки про допомогу. Самі прибіжать!

Сабірг із сумнівом похитав головою.

- Де ти візьмеш посланця?

- Напівкровка виготовив трьох. Використали ми тільки одного. Залишилося придумати, як спрямувати його прямо до дівчини. У неї з напівкровкою особливі стосунки...

Сабірг промовчав. Найменше на світі його хвилювали стосунки аса і якоїсь смертної, та й узагалі, він слабко вірив у затію товариша. Хто вони? Прості солдати, тільки й здатні, що виконувати накази. І навіть якщо командирів більше немає, солдат залишається солдатом, вищі розклади йому непідвладні. Але в чомусь Вігірд має рацію - завдання Міміра треба виконати. Залишається сподіватися, що все вийде. Якщо тільки...

- Ти впевнений, що Напівкровка не зможе звільнитися? - запитав він.

Вігірд усміхнувся.

- Ланцюги, якими я його прикував, дав мені сам Мімір. Точно такі ж утримують Фенріра.

***

Ежієнн відчинила двері в гостьові покої і завмерла на порозі, не наважуючись увійти. Треба б, напевно, постукати, але між ними з Грегом ніколи не було цих церемоній. Утім, за наявності ментального зв'язку, вони завжди заздалегідь відчували наближення одне одного. Але зараз...

Грег сидів за столом, поклавши підборіддя на зчеплені в замок пальці, і дивився в одну точку. Він навіть не повернув голову, щоб подивитися, хто ж там завітав. І блок у його мозку нікуди не подівся. Навіть не блок - усе та сама стіна льодового холоду, ніби додому повернулося тільки його тіло, а душа так і блукає незрозуміло де.

Ось через цю його холодну байдужість дівчина й відчула себе зайвою. Утім, не час повертати назад. Вона рішуче перетнула кімнату, поклала руку йому на плече.

- Грегу...

Він підняв голову, моргнув.

- Ежієнн?

Вона вимучено посміхнулася.

- Ти як?

Він поплескав її по руці.

- Ще не знаю. Мати, вона... - Грегмар підвівся, підійшов до вікна, завмер спиною до дівчини. - Знаєш, вона помирає. Я... я повинен був... стільки часу минуло. Я й не уявляв.

Ежієнн наблизилася, але чомусь не наважувалася знову до нього доторкнутися. Між ними немов стіна виросла, і Грег, здавалося, не прагнув її руйнувати.

Він обернувся, подивився їй в очі - чужий, холодний погляд, від якого стає не по собі.

- Де ти була, Ежієнн? - запитав він із гіркотою. - Де ти була весь цей час?

Вона опустила очі, судорожно зітхнула.

- Ти ніби мене звинувачуєш...

Він узяв її за підборіддя, змусив подивитися в очі.

- Я запитую, Ежієнн. Я маю право знати, чому ти затрималася більше, ніж на півроку.

Обвинувачувальний тон, прокурорський погляд. Не так вона уявляла собі їхню зустріч, не такою мала стати ця розмова. Утім, вісім місяців повної невідомості, очікування допомоги... Його можна зрозуміти.

- Зніми блок, - попросила вона.

Грег глузливо підняв брову.

- Блок? Його немає. Просто...

- Ми більше не чуємо одне одного, - прошепотіла Ежієнн. - Але чому?

Він знизав плечима.

- Яка різниця?! Важливий результат.

- Напевно...

Вона відвернулася, обхопила себе руками. На очі навернулися сльози, але показувати їх Грегу - цьому, чужому і незрозумілому - зовсім не хочеться.

- Коли ти відправив мене по допомогу, - заговорила вона рівним тоном, старанно відгороджуючись від емоцій, що переповнювали душу. - Я не потрапила додому. Мене перехопили... Я так само була полонянкою і нічого не могла вдіяти. Потім мене ніби як відпустили, але стерли пам'ять. Десять днів тому я зустріла Тимура. Він впізнав мене і привів у Парму. Там мені допомогли повернути пам'ять, і ось ми тут.

Грегмар мовчав. Просто мовчав.

Ежієнн підняла на нього очі - нічого, жодних емоцій. Немов все сказане нею пройшло повз його вуха.

- Грегу, ти чуєш? Я не кинула тебе, так склалися обставини...

Він злегка схилив голову.

- Я все розчув. Питання тільки в тому, що зі сказаного тобою правда?

Дівчина сіпнулася як від ляпаса, різко підняла голову.

- Знаєш що? Я не збираюся розмовляти з тобою в такому ключі. Але, якщо вже ти раптом став таким недовірливим, обміркуй наступне. Навіть за відсутності зв'язку, завжди можна створити заклинання правди!

Ежієнн вийшла, акуратно прикривши за собою двері.

Грегмар очікував, що вона грюкне цими самими дверима щосили - стрималася.

Ось і поговорили.

Він знову відвернувся до вікна. Він не знав, не очікував, що буде так важко. Що ти зробила зі мною, Келло? Куди подівся той відчайдушний, безрозсудний хлопчисько, готовий на все заради друзів, коханої дівчини? Напевно, помер. А той, що повернувся... Чи повернувся? Чи все ще стоїш на порозі хатинки в горах, дивлячись на силует дівчини-примари, що тане вдалині? Він прикрив очі. Образ розпливається, губиться в серпанку, як уривки сну. Було - не було? Наскільки реально те, що відбувалося там, за Гранню? Наскільки реально те, що відбувається зараз? І на що перетворився ти сам? Колишній Грегмар ніколи б не образив Ежієнн, не звинувачував би, не вислухавши, не підозрював у всіх гріхах... Рильце в пушку, а, величносте? Зрозуміти б, як тепер з усього цього виплутуватися. А головне, не брехала вона тобі. Нехай навіть зв'язок ваш якимось чином пропав, але ти, як і раніше, читаєш її як розкриту книгу.

Але довгі місяці очікування, надії, відчаю... Дні і ночі, коли ти ніяк не міг зрозуміти, що відбувається і чому ніхто про тебе не згадує. Усі ці миті, коли ти кликав і не отримував відповіді - вони нікуди не поділися, вони з тобою і продовжують отруювати душу. І те, що Ежієнн ні в чому не винна, не скасовує того факту, що чекав ти саме на неї. Чекав так сильно, так відчайдушно... а потім перестав. І те, що вона в кінцевому підсумку прийшла, за великим рахунком, мало що змінює. Ти не можеш їй довіряти як раніше, ти перестав божеволіти від неї, ти... ти більше нічого не відчуваєш. Нічого. Взагалі. Хіба що досаду і почуття провини. Тільки зізнатися немає сил, і ти ховаєшся за образами, надуманими звинуваченнями...

Слабак ти, величносте. Звичайно, можна випити для хоробрості, і... Утім, не метод. Зрештою, можна зробити тільки гірше. Або бовкнути зайвого - того, про що решті Розмовляючих знати не потрібно. Навряд чи комусь із них припаде до смаку ваша угода з богинею Смерті. З іншого боку... з третього... Ох, як же все складно! Грегмар пройшовся кімнатою, випадково спіймав своє відображення в дзеркалі. Це...

Він підійшов ближче, уважно вдивляючись в обличчя незнайомця із задзеркалля. Це - він? Але як?! Грег не бачив себе збоку відтоді, як покинув Гардкхаст. У пам'яті зберігся нічим не примітний хлопець із відкритим обличчям, короткою стрижкою і звичайнісінькою, в міру підтягнутою фігурою. Зараз його руки горбилися м'язами не гірше, ніж у професійного мечника, тіло вкривала рівна бронзова засмага, волосся лежало на плечах, а обличчя... Суворе, між брів залягла складка... Немає в цьому обличчі нічого від того безтурботного хлопця, яким він був раніше. Він провів руками по щоках, плечах... Чуже обличчя, чуже тіло...

Скажи, Келло, ти спеціально зробила мене таким? Але навіщо? Чи це все твої дрова... цікаво, навіщо вони тобі? Заміна Одвічному полум'ю?

Грег хмикнув, і раптом відчув, як починає відпускати напруга. Немов десь у глибині душі він уже прийняв рішення. І хоч розумом ще не усвідомив, але камінь із плечей уже звалився.

І взагалі, ідея Ежієнн із заклинанням правди просто геніальна! Все одно треба поговорити, розібратися з тим, що було, зрозуміти, куди рухатися далі. І, напевно, буде краще, якщо між ними не залишиться недовіри. А що стосується його угоди з Келлою... Тут не обов'язково брехати. Достатньо просто не згадувати.

Грег пригладив волосся - від гребінця просто відвик - подумав, що треба б цю красу зістригти, щоб не заважала, і рішуче попрямував на вихід із кімнати.

На порозі його зустрів Ерік.

- Привіт, ваша величність, - хранитель Джерела різко штовхнув гостя в груди, через що той вимушено зробив кілька кроків назад.

- Привіт... - відгукнувся Грегмар. Ніколи не бачив кузена таким оскаженілим.

Ерік увійшов слідом, зачинив двері.

- Попереджаю один раз, - заявив він. - Мені байдуже, король ти, Розмовляючий чи хто ще. Але якщо ти ще хоч раз образиш мою доньку... - Ерік витримав паузу, дивлячись на Грега з недобрим примруженням. - Я власноруч скручу тобі шию і скажу, що так і було. Дійшло?

Грег спантеличено почухав потилицю.

- Може, ми якось самі розберемося? - запитав обережно.

- Розберетеся, - скривився Ерік. - Тільки постарайся зробити так, щоб вона більше через тебе не плакала.