В Кільці Змія

Та що ж це таке?! Герой на герої, діватися від них нікуди!

Грегмар роздратовано відкинув записку Тимура, яку виявив на столі в його кімнаті, згріб у кишеню виявлені там само локарі й кулею вилетів у коридор.

Рятувальник вишукався! У портал він поліз - якого дідька, питається? Просто терміново треба в‘язи скрутити! А мізки ввімкнути, а обхідні шляхи пошукати? Ні, не варіант. Оце вже справді, герой на всю голову...

Бігом спустившись сходами, Ґреґ вискочив із дому і попрямував до парку. А раптом портал не закрився, або товариш усе ж передумав... Утім, усе це радше для очищення совісті, бо якщо Тимур та ні в що не влізе, це буде вже не Тимур.

Дався йому той Локі... У які б неприємності не вляпався ас, так йому й треба! Може, варто було розповісти їм з Ежієнн те, що дізнався від Келли. Тільки чи повірять? Утім, надто пізно.

У світанкових променях парк проглядався наскрізь, і Грег уже здалеку розгледів, що портал зник. Але все ж дійшов до місця, де він був раніше, і ретельно перевірив усе за допомогою магії. Нічого, жодних слідів. Ну, хоч Ежієнн за батька хвилюватися перестане. Тільки де ж тепер героя цього шукати?

Він розвернувся і повільно побрів до будинку. Ежієнн краще поки що не будити. Для початку поговоримо з Еріком - той зазвичай встає рано, бо для роботи з джерелом ранкові години найцінніші. Дивно, що Грег його досі не бачив. Та й з вечора... Де він був ввечері? Хоч би як міцно спав, не помітити портал, що відкрився у власних володіннях, він просто не міг. Хірас'тхам!

Грегмар прискорився. Кристал-перемовник Ерік зберігає в лабораторії. Зв'язатися з Магістром, дізнатися що до чого. Тільки зараз дійшло, що неспроста вони з матір'ю до Еріка приходили. Як є, щось затіяли.

Кристал був на місці, от тільки Магістр на виклик не відповідав. Утім, у цьому якраз нічого дивного й немає: Фандрил у такий час у лабораторії буває рідко. Грег наговорив коротке повідомлення і розвернувся, щоб вийти, але його погляд зачепився за абсолютно чужорідний для лабораторії Еріка предмет: довгий клинок, закріплений на предметній підставці. Цікаво, звідки він тут узявся?

Підганяний цікавістю, Грег підійшов ближче, простягнув руку, майже торкаючись пальцями потужної рукояті. Зброя, гідна легенд...

Сам він клинком володів досить посередньо, і це ще голосно сказано. Звісно, їх із Деймом вчили фехтування, але Грег ніколи не відчував особливої любові до цієї справи. Тож, коли після трьох чи трохи більше років занять, його вчитель умив руки, юний король тільки зрадів. Зрештою, магу зовсім необов'язково бути віртуозом клинка. Тим паче, коли на тобі вічно висить з десяток захистів і охоронці не відходять далі, ніж на десять кроків.

Утім, це все в минулому. Але Грег, на відміну від Дейма, ніколи не відчував особливого захвату, побачивши якийсь особливо стародавній або потужний меч, а вже бажання потримати в руках, випробувати на ділі не виникало взагалі ніколи.

Однак цей меч - справді щось зовсім особливе. Він просто вабив і спокушав, викликаючи бажання взяти в руки, відчути всю міць і силу...

Грег усе ж стиснув рукоять, але забирати зброю з підставки не став. Раз уже помістив її Ерік у лабораторію - тут їй саме й місце. Хоча треба буде потім розпитати, що за меч і звідки взявся. І якщо ніяких страшних таємниць і прихованих проклять на ньому немає, можна попросити для Дейма - той буде в повному захваті.

Покинувши лабораторію, Грег рішуче попрямував на другий поверх. Ежієнн, найімовірніше, ще спить, та й навряд чи після вчорашнього захоче його бачити, але вибору немає. Як не відтягуй, про фінт вухами від Тимура повідомити треба. А далі... Далі за обставинами.

***

Таки поверх має значення!

Приземлившись на перекид, Блейком за інерцією ще трохи прокотився вперед, але одразу ж схопився на ноги, озирнувся.

Уфф, на місці! Гарячий пісок блакитного відтінку, біле небо, лимонне сонце. Дарс кАрр, світ арахнідів. Звісно, він належить до Кільця Солари, і теоретично СБ може дістати й тут, але на практиці - не сунуться. І річ навіть не в тому, що ніхто їх сюди не поведе. Але куди простіше сидіти на місці і чекати повернення втікача. За великим рахунком, найвірніша тактика: куди він подінеться, коли на Землі сім'я залишилася?

Блейком витрусив із волосся пісок, зорієнтувався за унером і потопав на захід, туди, де розташоване селище арахнідів. Мудрий Арр’Грілл, звісно, той ще дивак - навіть за мірками свого народу - але дивовижним чином вміє вчасно підказати, розкласти по поличках.

А погляд збоку і розумна порада - саме те, що так потрібно Блейкому. Усе сталося настільки швидко і несподівано, що він поки що до пуття і зрозуміти нічого не встиг. Хоча... до селища години дві ходу, тож часу для роздумів більш ніж достатньо.

Ноги грузнуть у піску, від сонця нікуди не сховаєшся, води - ясна річ - захопити було ніколи, і вже за півгодини в роті стало так само сухо, як і в навколишніх пісках. Одне радує - вітер дме в спину, і він зовсім не гарячий, скоріше навіть прохолодний. Утім, у Дарс кАррі температура рідко піднімається вище двадцяти п'яти за Цельсієм. Ще б дерев і річку якусь, але це вже з області мрій.

Блейком ішов уперед, шкодуючи лише про те, що не встиг прихопити рюкзак. Повністю зібраний, він висить у шафі в кімнаті оперативників, але часу бігти по нього не було. Та й хто тоді про такі дрібниці замислювався? Утім, Цоя цей момент навряд чи б збентежив. Той, пам'ятається, скаржився, що в Ільхамені йому катастрофічно не вистачало цигарок а про відсутність води, спальника або похідної плитки він і не згадував. Ну так, навіщо воно йому, якщо одразу з аборигенами потоваришував?!

Звісно, з аборигенами цього світу пармівці давно на короткій нозі, але навряд чи вони допоможуть чимось, крім води. Їжа арахнідів людині протипоказана. Та й ночувати в їхніх норах теж радості мало. Власне, судячи з сонця, до заходу сонця далеко, і є шанс встигнути переговорити з Арр'Гріллом і вирушити в більш комфортні місця. Та хоча б у той самий Ільхамен до Ш’єда і товаришів.

У міру просування до селища, Блейком поступово заспокоювався, а оскільки перспектива зустрічі зі Свенсоном і негайного арешту відклалась на невизначений термін, у голові самі собою почали вибудовуватися теорії про те, що це таке взагалі було і з якого переляку раптом безпечникам у шпигунів погратися захотілося? Шкода, часу не було розпитати Інгу. Вже вона-то точно знає: що, навіщо і чому. Ще ніколи такого не було, щоб вона раптом і не підслуховувала. Але Каримов їй довіряв. Як виявилося, не дарма. І все ж таки, все ж таки...

Так, вмикаємо логіку. Сьогоднішні події - це вже наслідки. А почалося все з чого? З Цоя і його ефектного зникнення зі складу артефактів? Ні, тоді у Свенсона привід копати з'явився, вже дуже завзято взявся. Раніше все почалося. Напевно, ще з Повелителя блискавок. Так, саме тоді.

Блейком зупинився, витрусив пісок із взуття - справа абсолютно даремна, тому що міські туфлі для забігів пустелею не призначені. Сам винен - теж ще, канцелярист вишукався! Це Пауеллу з Дошеком можна в лакованих штиблетах розшивати - однаково окрім як коридорами їм пішки пересуватися не доводиться. Як вони там? Це ж Свенсон із Макконнеллом насядуть - не відмахаєшся. Так, і з Каримовим не зв'яжешся, з нинішньою-то ситуацією зі зв'язком. Може, звісно, ніхто нічого не слухає - Блейком не надто вірив, що таке в принципі можливо - але краще перестрахуватися.

Він пішов далі, через три кроки знову набрав повні туфлі піску. Стягнув їх, лаючись, разом зі шкарпетками й далі потопав босоніж. За відчуттями - майже як на пляжі, а отруйних тварин у пісках Дарс кАрра не водиться.

Повелитель блискавок. Та карта звалилася дуже невдало, просто в одному з вантажних портів, у розпал робочої зміни. На зачистку тоді кинули половину особового складу Парми, серед інших і їх із Відьмаком - молодих, зелених і не обстріляних. Вижили якось, хоча картини тієї пожежі ще довго переслідували ночами.

Звісно, не посвяченим тоді пам'ять підтерли, але військові зацікавилися і наполегливо рекомендували Каримову співпрацювати. Тоді він відбився, хоча Блейком і зараз дивується самому факту, що Глобусу це вдалося. І ось, майже через п'ятнадцять років вони все ж знайшли спосіб. Утім, пізно: локарі вже не на Землі, і навряд чи колись повернуться назад. Щоправда, від розборок зі службою безпеки цей факт не врятує. Але це все потім, колись потім... А зараз дістатися спочатку до Арр'Грілла, потім в Ільхамен, потім... а потім видно буде. Чи то шах помре, чи то віслюк здохне...

Піднявшись на черговий бархан, Блейком побачив селище арахнідів. Власне, селище це тільки в розумінні людей. Абстрактні фігури з білого і червоного каміння, незрозуміло яким чином скріпленого між собою, були розкидані на площі радіусом близько кілометра. Між ними - не менш химерні полотна павутини, що колишуться на вітрі. Мешканців селища поки що не видно, але це якраз у порядку речей. Усі ці споруди - лише верхівка айсберга. Основна частина селища розташовується під землею, і Блейкому вистачило однієї-єдиної екскурсії, щоб набратися вражень. І хоч ніяких жахів там не відбувалося, все ж обстановка, атмосфера виявилися настільки чужими для людського сприйняття, що мозок бунтував і відмовлявся обробляти інформацію.

Блейком спустився до селища, підійшов до найближчого краю павутиння і жбурнув у нього зім'ятий папірець, який витягнув із кишені: здається, якийсь завалявшийся чек. Папір прилип намертво, але свою функцію виконав: тепер господарі знають про гостей. Щоправда, почекати все одно доведеться, але це вже дрібниці. А поки що Блейком розтягнувся на піску і блаженно прикрив очі. Хоч організм і звичний до навантажень, але ноги після прогулянки все ж гудуть.

Напевно, він усе ж задрімав. Коли розплющив очі, виявив себе в оточенні десятка або близько того павучків розміром із сенбернара - зовсім малюки за місцевими мірками. Павучата витріщалися на прибульця з деякої відстані, але наближатися не поспішали.

"Арр'Грілле, твої жарти?" - подумки запитав Блейком.

"Малюки давно просили показати їм справжню людину, - глузливо відгукнувся той. - А тут така можливість. Ти не бійся, вони в курсі, що люди - не їжа".

"Заспокоїв", - хмикнув Блейком і сів.

Павучата одразу ж відскочили назад, парочка так взагалі сховалися за Арр'Грілла, який лежав за кілька метрів, підібравши під себе всі вісім лап, через що нагадував волохатого колобка-переростка.

"Я що, такий страшний?" - невдоволено поцікавився пармівець.

"Ти - ні, але серед істот твого виду трапляються вкрай агресивні особини. Тож ми вчимо дітей триматися від прибульців подалі".

"Ти тепер вчитель?"

"Чим ще зайнятись єдиному філософу? - хмикнув арахнід, - тільки наставляти молоде покоління. Щоправда, вони все одно віддають перевагу футболу".

У голосі Арр'Грілла пролунав не завуальований докір.

Блейком криво усміхнувся. Футболу арахнідів навчили, звісно ж, пармівці. А саме - Сет і компанія. Нудно їм було, розумієш. Павукам забава сподобалася, а кому цього разу бути м'ячем, вирішували за допомогою жереба.

Арр'Грілл бурчав, Глобус виписав групі по перше число і навіть без премії залишив, але справу було вже зроблено: футбол прижився.

Павучата, вдосталь надивившись на живу людину, потягнулися до селища. Арр'Грілл перебрався ближче до Блейкома і простягнув флягу - здається, раніше вона належала все тому ж Сету.

Блейком напився - вода була теплою і трохи віддавала залізом, але спрагу все ж втамовувала.

"Тепер розповідай, - підштовхнув арахнід. - Проблеми?"

Кузнєцов кивнув, потер підборіддя.

"Навіть не знаю, з чого почати..."

"Почни з кінця. Для різноманітності".

"Якщо з кінця, то я втік від служби безпеки. Може, звісно, і не треба було, але вже як вийшло..."

Блейком говорив і говорив, абсолютно не переймаючись секретністю. Арр'Гріллу цілком довіряв Каримов, і кілька разів навіть вдавався до порад, тож ховатися немає жодного сенсу. І навіть з урахуванням того, що арахнід далекий від проблем землян та інших двоногих, поради він дає напрочуд правильні.

Сонце майже сіло, коли він закінчив розповідь.

"Залишилося мало часу", - задумливо промовив Арр'Грілл.

"Так, я знаю. Скоро стемніє".

"Я не про нічний холод, - відмахнувся арахнід. - Не турбуйся про вартових: вони безсилі заподіяти шкоду будь-кому з вас. Але ті, кого ви називаєте Проклятими богами, набагато ближчі, ніж вам здається. Їхнє пришестя неминуче, але навряд чи хто скаже, чим усе це обернеться для всесвіту. Ти - один із тих, хто присутній у вищому розкладі..."

"А простіше можна?"

"Простіше? - хмикнув Арр'Грілл. - Богам не місце серед людей. Вони мають повернутися додому. Все"

"Мені їх що, мітлою виганяти?"

"Тобі видніше", - відгукнувся арахнід і піднявся з піску, - Сподіваюся, ще побачимося".

"Побачимося", - відгукнувся Блейком. Так, життя стає дедалі цікавішим.

Він проводив поглядом павука, який швидко віддалявся в бік селища, а потім активував унер. Спочатку в Ільхамен, а там розберемося.

***

Світанкове сонце піднялося над горизонтом, розфарбувавши в усі відтінки рожевого і золотого стіни храму Естарри, розташованого в центрі круглого і плоского, як тарілка, високогірного плато.

За межами плато розташовувалися скелясті, неприступні гори, тож портал завжди був і залишався зараз єдиним способом дістатися до цього місця. Але навіть таким шляхом відвідувачі в храм примхливої богині заглядали нечасто. Молитви і служби проводять у домашніх святилищах, а сюди йдуть у разі крайньої потреби: суди Естарри, спроби вплинути на долю.

Минулого разу Дайна приходила сюди просити за життя сина. Тоді це коштувало їй магії. Нині ж ставки набагато вищі.

Спираючись на руку вірного Фандрила, королева дивилася на тонкі шпилі храму, ажурне плетіння арок, і відчувала, як душа наповнюється спокоєм.

Коло замкнулося, шлях завершено, і шкодувати зовсім нема про що. Зрештою, вона прожила гарне, насичене життя і тепер може піти спокійно. Принести себе в жертву заради добробуту держави, заради майбутніх поколінь набагато краще, ніж повільне згасання від раптової старості. Йти зовсім не страшно, коли знаєш, що Грегмар повернувся. Разом з Ежієнн вони стануть прекрасним правлячим подружжям, а Ерік - саме той, хто завжди підтримає і підкаже.

Дайна глянула на Фандріла, слабко стиснула його пальці.

- Йдемо?

Він коротко кивнув.

- Йдемо.

Вони рушили до храму, залишивши позаду Еріка, який прийшов по відповіді. Відтепер їхні шляхи розходяться, і це правильно: молоді мають жити.

Ерік... Дайна пам'ятала його допитливим хлопчиськом, який постійно влазив у якісь авантюри, при цьому неймовірно талановитим і відданим сім'ї та близьким. Вона страшенно переживала, коли після тієї історії з Тіаною він покинув усе і зник на добрих десять років, загубившись в інших площинах. Коли врешті-решт він повернувся і в сім'ю, і до навчання, ставши напрочуд серйозним і відповідальним, усі зітхнули з полегшенням. Ерік ніколи не розповідав, що з ним сталося, а розуміюча тітонька Дайна не лізла з запитаннями, боячись доторкнутися до його таємниць. Вона так раділа, коли в житті Еріка з'явилася донька, і виявилося, що він здатний любити когось, крім себе і науки.

І коли Фандріл розповів про його самовбивчу витівку, вона зрозуміла, що має діяти. Тільки не очікувала, що Магістр відмовиться залишитися. Але зараз його присутність додавала впевненості, і чомусь вірилося, що ця жертва не виявиться марною.

За минулі три десятки років усередині храму нічого не змінилося. Ті самі строгі лінії, світло, що ллється зверху, круглий майданчик у центрі - місце божественної справедливості.

Сліпуче сяйво залило весь простір, щойно візитери ступили в коло, і з небес пролунав величний голос богині.

- Я чекала на тебе, Дайно! Але не став мені запитань про сина. Грегмар більше не в моїй владі, і я не можу впливати на його долю.

- Ми прийшли поговорити про долі Гардкхаста і Проклятих богів. - Вступив у розмову Фандрил.

- Одне питання - одне життя, - відгукнулася богиня. - Запитуйте.