В Кільці Змія

Група Каримова бадьорим кроком просувалася в бік гір - напрямок, вказаний Відьмаком, абсолютно впевненим, що їм треба саме туди. Пояснити чому ліквідатор не зміг би і під загрозою смертної кари, та цього й не було потрібно. У структурах на кшталт Парми і S. R. R. D. до інтуїції співробітників заведено прислухатися.

Утім, сам Каримов теж вважав, що їм туди, але логічне обґрунтування своїх висновків усе ж таки придумати зміг би. Якби, звісно, хтось раптом поставив таке запитання. Але зайвих запитань суворому директору ставити ніхто не збирався, а сам він вважав за краще тримати власні думки і висновки при собі.

А думок багато, здогадок ще більше, а ось висновки... для них поки зарано. Дивний світ, дуже дивний. Утім, для людей із нормальним зором усе має бути просто: небо з хмарами, вітер, нескінченна пустка. Ну, судячи з руїн, у яких довелося ночувати, хтось тут колись жив. Але дати відповідь, люди то були, чи ще хто, з наскоку не вийде: занадто мало даних. Як і для того, щоб спробувати зрозуміти: місцеві ті будівельники, чи звідкись прийшли. Відьмак із Сетом учора до хрипоти сперечалися, відстоюючи кожен свою версію, але ні до чого так і не дійшли, хіба що Ка-Фаррет дивився на них, як на пару клінічних ідіотів.

Однак зі своїм штучним оком, у яке вдячні техномаги з одного цікавого світу примудрилися вбудувати масу неможливих із погляду земної фізики примочок, Каримов бачив набагато більше, ніж мертвий світ. Наприклад, кам'яні стіни тих самих руїн суцільно вкривали ряди рун, але крім Каримова їх ніхто не бачив. Та й зараз, коли компанія тупала в заданому напрямку, час від часу перекидаючись короткими фразами, Глобус відзначав якісь електричні спалахи, зеленкувате світіння вдалині, але - знову ж таки - бачив це тільки він один. Було в усьому цьому щось не зовсім правильне, але що саме, зрозуміти він не міг. Та й розповідати хлопцям про своїми видіннями поки що не варто, тільки зайвої нервозності й не вистачало.

Після кількох годин шляху, до нього підійшов Сет.

- Шефе, як щодо привалу?

- Що, втомився вже? - здивувався Каримов.

- Хто, я? Та ні, - Сет для переконливості енергійно похитав головою. - Але ви ж у поле давно не ходили, може, не варто ось так одразу?

Каримов махнув рукою.

- Умовив. Привал.

Оскільки ні руїн, ні навіть великого каміння навколо не спостерігалося, усі посідали просто на землю. Грейс ще розстелив шматок брезенту, інших подібні дрібниці не бентежили взагалі.

- Шефе, як почуваєтесь? - майже пошепки поцікавився Відьмак.

Той трохи подумав, прийняв із рук товариша флягу з водою, зробив великий ковток.

- Чудово. Я про свою гіпертонію й забув зовсім! - відповів абсолютно щиро.

- Точно? - недовірливо уточнив Відьмак.

- Став би я тобі брехати! - зобразив образу Каримов.

Насправді, звісно, став би. Хоча зі спостережливим підлеглим приховувати складно. Але ж справді - жодних слідів хвороби. Аптечка, яку перед виходом всучила турботлива Капек, так і лежить нерозпакована в рюкзаку, і він навіть не згадав, що якісь там пігулки треба вживати строго за графіком. А чи треба, якщо нічого не болить?

- Шефе, ви кажіть, якщо що, - напучував Відьмак і зібрався було перебратися ближче до Ка-Фаррета, з яким хотів силами помірятися, але Глобус притримав його за рукав.

- Зачекай.

Ліквідатор плюхнувся на місце.

- Що?

- Це з приводу твого вчорашнього дежа вю.

- Чому вчорашнього? - хмикнув той, - Воно і сьогодні нікуди не поділося. Та ще якісь дивні картини додалися.

- Нумо, нумо, - подався вперед Каримов.

- Скажімо, вчора, з цими руїнами. Я абсолютно точно знав, що вони там будуть. Щоправда, очікував побачити замок, а тут ось це, - Відьмак зітхнув. - Тут, де ми йдемо, раніше була дорога, щоправда гадки не маю, куди вона вела... Ну, скоро дізнаємося, думаю.

- Це все? - коротко кинув Каримов.

- Не зовсім, - Відьмак трохи зам'явся, а потім усе ж таки сказав. - І ще така дивина. Я ніби перебуваю на межі пробудження, постійно... Ще трохи, і мені має відкритися істина. Тільки я не впевнений, що хочу її знати.

Каримов поплескав його по плечу.

- Знаєш, Єжи, Всесвіту немає діла до наших бажань і страхів. Але щось мені підказує, не дарма нас сюди запросили. Тебе так особливо...

Відьмак із сумнівом похитав головою.

- Хочете сказати, я якийсь особливий?

- Усі ми особливі, інакше б у Пармі не працювали. Ніколи не замислювався, звідки ця здатність, між світами гуляти?

- Е-е... Замислювався, і що? Якби відомо було, нам би розповіли, думаю. А так, генетична мутація, і діло з кінцем.

Каримов покивав.

- Я коли молодий був, намагався запитання ставити. Та тільки відповідей так і не отримав. Чи то справді ніхто не знає, чи то таємниця за сімома печатками. Я чомусь більше схиляюся до першого варіанта. Але щось мені підказує, зараз у нас з'явився шанс дізнатися.

- Напевно, - Відьмак піднявся на ноги, - пішов я, барон он уже підстрибує, так хоче з'ясувати, хто ж із нас крутіший.

- Нема чим зайнятися?

Відьмак безтурботно махнув рукою.

- Шефе, це нормально. Ви ще не бачили, як ми зі Ш'єдом в Ільхамені один одного по землі валяли.

- Я багато чого не бачив. Тільки не забувай, що і без картинки унер дає достатньо інформації. І якщо я на щось закриваю очі... Та йди вже, йди. Раніше поб'єтеся - раніше з місця зрушимо.

***

Ранок застав Локі все в тому ж положенні. Вчорашні спроби розхитати гак результату не дали, і вночі він вирішив поспати. Благо, аси набагато досконаліші, ніж люди, і цілком у змозі контролювати свій організм. Тож, знизивши метаболізм до мінімуму і відключивши м'язову чутливість, він провалився в глибокий сон без сновидінь. Бути зжертим якимось залітним хижаком ас не боявся: немає більше хижаків в Ехтоллізі. Вимерли давно.

Розплющивши очі, Локі якийсь час лежав нерухомо, спостерігаючи за рухом хмар над головою. Сонце, що виглянуло вчора вранці, більше не показувалося, і це вселяло надію на краще. Будь ти хоч тричі ас, підсмажуватися живцем у променях вкрай недружнього світила тобі навряд чи сподобається. Він знову прискорив потік крові, зібрав побільше сили в руках. У роті пересохло, але навряд чи хто принесе склянку води. Вже точно не тупий йотун. Ті, що говорять? Хіба що Ежієнн, та тільки хто б їй повідомив, у яку дупу потрапив великий творець Локарі... Гаразд, доведеться викручуватися самому. Втім, як завжди.

Він напружив м'язи, знову вхопився за ланцюг. Три ривки - відпочинок, три ривки - відпочинок...

Минуло кілька годин, і йому почало здаватися, що гак трохи подався, і вже не так жорстко сидить у камені. Хоч щось... Локі розслабився, прикрив очі. Перш, ніж робити чергове могутнє зусилля, має сенс перепочити.

Із забуття, в яке він непомітно зісковзнув, аса вивело каркання. Локі розплющив очі, насупився. Жодних ворон у полі зору. Здалося, чи що?

Каркання повторилося. Тепер він зміг визначити напрямок звуку. Піднявши голову, роздивився двох великих, абсолютно однакових круків, що сиділи на верху каменя.

- А я тобі казав - живий він! - радісно заявив один із птахів, - а ти: помер, помер! Від нього дочекаєшся...

- Тобі навіщо, щоб я помер? - запитав Локі, облизнувши сухі як наждак губи.

- Заради вищої справедливості, ясна річ, - відгукнувся все той же пернатий. - Чи ти думаєш, ніхто про твої справи нічого не знає?

- Ото ще поборник справедливості! Звідки взялися на мою голову...

Ворони переглянулись, синхронно каркнули й злетіли. Локі спостерігав, як чорні птахи нарізають кола над головою, і тихо радів.

Очі Одіна, Хугін і Мунін! Треба ж, не згинули за стільки тисяч років! І що б вони там не казали про вищу справедливість, прилетіли сюди ці двоє не тільки заради того, щоб познущатися.

Нарешті птахи наліталися і повернулися назад, знову сіли на камінь.

- То що там із вищою справедливістю, Хуґіне? - запитав Локі.

- Це тобі Мунін розповість, - пообіцяв ворон, - він у нас Пам'ятаючий. А я, як Мислячий, краще подумаю, як тебе з цієї халепи визволяти.

- Тільки що смерті мені бажав…

- А я слів назад не беру. Але, без тебе і твоїх Розмовляючих, Всеотець в Асгард ніяк не повернеться, тож на даному етапі смерть твоя нам зовсім не вигідна.

- А потім?

- Всеотець справедливий, - зауважив Мунін, який мовчав до цього моменту.

- Обнадіює, - криво усміхнувся Локі. - Гаразд, рятувальники. Гак бачите?

Ворони однаково схилили голови набік і втупилися на гак.

- Дзьоби міцні? Камінь розклювати зможете?

- Ми - ворони, а не молот Тора! - обурився Хугін, навіть кілька разів підстрибнув на місці від надлишку почуттів. - Дзьоба зламаю, як я потім їстиму? Це ви, аси, можете без води та без їжі століттями обходитися!

- Та хто ж тобі таку дурню сказав? - скривився ас. - Максимум кілька місяців, потім у кому впадаємо.

- Так не вмираєте ж! - не вгамовувався ворон. - А ми жерти щодня хочемо!

- Так! - підтвердив Мунін.

- Я теж хочу, - зітхнув Локі, - і пити теж.

- І вина, і жінок, - підбив Хугін.

- Не знаєш де взяти - так і скажи, - насупився ас. - Знущатися навіщо?

- Щоб ти відчув і усвідомив! - припечатав ворон.

- Мені від цього пити менше хотітиметься?

- Навряд чи. Але тоді ти зрозумієш, що твої муки заслужені!

- Зануда!

- Це я - зануда?! - обурився Хугін. - Це ти ще з братом моїм не розмовляв.

- Він же мовчить!

- Нічого, він тобі ще розповість!

- Та пішли ви. Обидва…

І Локі, втративши до пернатих усілякий інтерес, повернувся до перерваної справи. Три ривки - відпочинок, три ривки…

- Він хіба образився? - поставив риторичне запитання Хугін і, важко змахнувши крилами, знявся з місця і полетів геть.

На місці залишився мовчазний Мунін, але оскільки він поки що просто спостерігав, навіть не намагаючись коментувати, Локі незабаром забув про його присутність. Три ривки.... Клятий йотун, попадись тільки! Вже тобі смерть точно легкою не здасться!

***

Перед заходом сонця пармівці та компанія дісталися до наступних мальовничих руїн. Цей, з дозволу сказати, замок, зберігся значно краще за попередній. Принаймні, можна було виділити залишки кріпосної стіни, подекуди збереглися кам'яні плити, що колись вистилали двір, а від самого замку залишилася вежа, що просвічувалась наскрізь, та частина стіни, що за висотою тягнула на добрі три поверхи. Сет із Грейсом, що сунулися всередину, доповіли, що місцями навіть стельове перекриття збереглося, але тримається винятково на чесному слові.

Оскільки самогубців у групі не знайшлося, ночувати вирішили у дворі. Знайшли захищений з трьох боків від вітру куточок, почали розбивати табір.

Сет із Грейсом, як найбільш хазяйновиті, зайнялися вечерею. Похідна плитка в складеному вигляді цілком поміщається в бічну кишеню рюкзака, працює все на тій самій тязі, що й байки зі смартфонами, тож із цього боку проблем ніколи не виникає. Інша справа, що з похідного сухпайка шедевр створити складно. Але можна! Чим і зайнялися двоє любителів смачно поїсти.

Відьмак із Ка-Фарретом, які в обід закінчили поєдинок унічию, покидавши абияк рюкзаки, повернулися до тієї самої забави.

- Хоч би почекали, поки ми приготуємо, - з докором кинув їм Сет.

- Битися на повний шлунок? - здивувався Відьмак. - Ти чого?

- Хто ж тебе годувати збирається? - хмикнув той, - Нам подивитися хочеться.

- Обійдешся, - відмахнувся Відьмак і, слідом за гардкхастцем, вирушив шукати вільний від сміття майданчик.

- Дивно це, - зауважив Дейм, розминаючи руки, - руїни ці якраз до наших ночівель трапляються.

- Нічого дивного, - знизав плечима Відьмак. - Відстань пішого переходу, дуже зручно для безкінних бідолах на кшталт нас. І господареві замку копійочка, і подорожньому просто неба не ночувати.

Дейм недовірливо хитнув головою - у світі, де всі користуються порталами, хто своїми, хто комерційними, про піші переходи ніхто ніколи не чув. Мабуть, якби сам не приділяв по кілька годин на день фізичним навантаженням, вже б здох давно з такими забігами, та й зараз почувається аж ніяк не бадьоро. А землянам цим наче так і треба. Каримов зі своїм черевцем чеше собі вперед і навіть дихання не збив жодного разу.

- Ну, що, поїхали? - радісно запитав Відьмак і, не чекаючи відповіді, одразу ж пішов в атаку.

Ка-Фаррет блокував його прямим по корпусу, спробував дістати боковим - не вийшло. Забава загрожувала затягнутися надовго, але й відступати ніхто не збирався.

Користуючись тим, що всі занадто зайняті, щоб стежити за рідним шефом, Каримов попрямував до замку, збираючись уважно вивчити стіни. Щось підказувало, що тут він теж зможе виявити якісь цікаві написи.

Пробравшись через пролом у стіні, він пішов углиб замку, переступаючи через уламки каменю і стежачи, щоб жодна гидота не звалилася на голову. Тільки черепно-мозкової травми для повного щастя й не вистачало! Дійшовши до середини зали, він зупинився і, прикривши справжнє око, уважно подивився навколо штучним.

Руни, як і очікувалося, були присутні. Але, крім них, стіни прикрашали малюнки. Він бачив їх виписаними синіми світними лініями на вугільно-чорному тлі. Цікаво, якими вони були раніше, коли їх ще можна було розгледіти неозброєним оком?

Хм, а цікаві такі малюнки. Щось знайоме проглядається. Дерево, на гілках чи то яблука, чи то ялинкові кулі. Але не ялинка, щось листяне... Змія навколо стовбура, зірка біля верхівки... Іггдрасиль? Схоже, але звідки? Земна ж міфологія... Утім, інші картини за бажання теж можна віднести до сюжетів скандинавських митів. Ось цей здоровань із молотком, у колісниці із запряженими в неї козлами - чим не Тор? Одін зі списом на слейпнірі, величезний вовк на ланцюгу - Фенрір? Ну хай би один збіг, але тут їх занадто багато.

Каримова нестримно тягнуло до цих зображень, хотілося провести по стіні рукою, відчути об'єм, енергію... Він зробив крок, другий, третій...

Зовні пролунав гуркіт, крики... Спокуса відпустила, і Глобус поквапився геть, дуже сподіваючись, що не сталося нічого страшнішого за пригорілу печеню.

Печеня не пригоріла. Коли Каримов дістався до своєї банди, усі його товариші, живі й неушкоджені, стовпилися біля зовнішньої стіни й показували руками кудись у небо.

- Що тут сталося? - суворо запитав Каримов.

Усі дружно обернулися до нього, Відьмак при цьому швидко сховав за спину анігілятор.

- Ну? - поквапив Глобус.

- Ця сволота в нас флягу поцупила! - повідомив Сет.

- Яка сволота? - не зрозумів той.

- Ворона.

- Не ворона, а ворон, - поправив Відьмак, - чорний, здоровенний як пів-індика!

Каримов обвів компанію підозрілим поглядом.

- Ви що, напилися, бісові діти?! - запитав грізно. - Який ворон? Яка фляга? Самі казали - немає тут нікого!

- Нікого немає, а ворон є, - проворчав Відьмак. - Та тверезі ми, шефе, тверезі.

Глобус приречено махнув рукою.

- Доповідай. Тільки по-порядку. Дурдом якийсь....

- Та чого доповідати? - зам'явся Ковальський. - Ми ж із бароном зайняті були. Он, нехай кухарі доповідають.

- Білле? - кивнув Сет на Грейса.

Той відкашлявся і доповів: чітко і без ліричних відступів.

- Ми закінчили готувати, Сет зайнявся посудом, я - бутербродами. Звідки взявся ворон, я не бачив. Почув як щось впало - обернувся. А там цей. Лапами флягу за ремінець зачепив, у дзьоб шматок сиру - і тікати. Я в нього ложкою запустив - промахнувся. Тут інші помітили, шум підняли... Відьмак з анигилятора вистрілив - теж не влучив.

- Єжі? - здивувався Каримов. Щоб цей промахнувся, такого на його пам'яті ще не було.

- Дідька там промахнувся, - відгукнувся той. - У нас тут одному жалісливому пташку жалко стало, - Відьмак зло покосився на Ка-Фаррета. - Ось він мені руку й підбив.

- Може, він розумний, цей ворон, - відгукнувся той. - А ти відразу стріляти. І взагалі, тобі що, води шкода?

- Води - ні, - тут же відхрестився Відьмак. - Але там коньяк був.