В Кільці Змія

Грег рубав дрова.

Замах - сокира зі свистом опускається на встановлене на пеньку поліно - шматки дерева розлітаються в сторони. Наступне поліно. Замах...

Піт струмує по засмаглих плечах, блищать у променях призахідного сонця рельєфні м'язи, вигоріле до абсолютної безбарвності волосся липне до чола...

Колись давно, в іншому житті, але на тому самому місці й тією самою сокирою, дрова рубав Блейком. А Грег спостерігав за ним із порога хатини й уявити собі не міг, що коли-небудь опиниться на його місці. А тепер є тільки ці прокляті дрова, які ніколи не закінчуються.

Коли диск західного сонця торкнувся краю лісу, Грег встромив сокиру в пеньок і почав збирати нарубане. До дровітні, влаштованої під навісом біля будинку, п'ятнадцять кроків. Перш, ніж останній червоний відсвіт зник із небосхилу, Грег встиг усе скласти, обполоснутися крижаною криничною водою і увійти в дім. Дивно, але останнім часом ця хатина в гірській ущелині справді стала йому домом.

Келла сказала: він не мертвий, і обов'язково повернеться назад. Пізніше, коли настане час. Але дні минали за днями, а час усе не наставав. І Грегу дедалі частіше здавалося, що минуле йому наснилося, і у всіх всесвітах немає нічого, окрім цих гір, хатини, сто разів проклятих дров, і її... дивної дівчини з чорними очима, яка не дала збожеволіти в цьому дикому місці.

Дівчина поралася біля печі. Завмерши біля дверей, Ґреґ якийсь час просто милувався нею: витонченим профілем зі злегка кирпатим носиком, стрункими ногами, які не могла приховати сорочка, що діставала до середини стегон, гнучким станом...

Колись, у минулому житті, він божеволів від іншої жінки. Але її образ губився, розмивався, залишаючи лише аромат весняних квітів і нотку гіркоти...

А в сьогоденні є Вона. Кохання це, мана, чи просто магія цього місця - Грег навіть не намагався зрозуміти.

Дівчина повернула голову, відкинула з чола неслухняне пасмо, усміхнулася.

- Уже повернувся? Вечерятимеш?

Він підійшов впритул, звично вийняв шпильки з її волосся. Водоспад смоляних локонів упав на її плечі, його руки...

Грег притиснув дівчину до себе, уткнувся носом у маківку.

- Кхала...

***

Впізнавши замок Картяра, Тім мимоволі розхвилювався - надто вже неприємні спогади пов'язані з цим місцем. Тим паче, вийшли вони просто на кріпосній стіні, навпроти того самого місця. Напевно, якщо добре пошукати, можна виявити пляму крові, що в'їлася в камінь, якою він щедро зросив тутешні стіни. Брррр...

- Чому саме тут? - запитав у Блейкома.

- Куди сказали, туди й привів, - буркнув той. - Он, дивись! Тебе вже зустрічають.

По стіні, у зеленому одязі, що відтіняв полум'янучу шевелюру, до них поспішав Ш'єд.

- Це свої, - кинув Тимур товаришам, що напружилися, і рвонув назустріч.

Поки старі друзі обіймалися і швидко обмінювалися новинами, Женя підійшла до огорожі, заглянула за край. Зверху прірва здавалася просто бездонною. Цікаво, якби хтось просто зараз був унизу, вона б помітила? Чи тут реально потрібен соколиний зір? Яка різниця?! Зараз вона намагалася зрозуміти, чи конче потрібно спускатися, чи можна спробувати відкрити прохід просто звідси? Напевно, їй би дуже знадобилася та сама карта, із замком. Карта Шляху. Але чого нема, того нема. Батько каже, вона зникла з палацу, і в Гардкгасті до останнього були впевнені, що Локарі вони з Ґреґом прихопили із собою. Але правда в тому, що вона просто залишила артефакт у магічно захищеній скриньці з коштовностями. Скринька є, коштовності є, захист на місці, а Локарі зникла. Все дивовижніше й дивовижніше...

- Що там? - поруч виник Ерік.

- Там? Прірва, - дівчина обернулася до батька. - Думаю, спускатися нам не доведеться - навряд чи я зможу відшукати те місце. А якщо пробиватися на чистій силі, то тут досить близько.

Ерік кивнув. Він, звісно, краще за неї знається на порталах і заломленнях, але в цьому разі може хіба що силою поділитися. Просто тому, що вона там уже була, знає що до чого, та й зв'язок Говорящих відіграє не останню роль.

До них підійшли Відьмак і Ка-Фаррет. Ці двоє з першого погляду порозумілися, і швидко стали не розлий вода. Третім у компанії значився Блейком, але той зараз разом із Тімом базікав із Ш'єдом. Взагалі, Женька не особливо розуміла, як можна так здружитися за кілька годин знайомства, хіба що теза щодо "рибалка рибалки" є істиною. А те, що всі троє однієї породи видно неозброєним оком. Он, ще Грейс такий самий, але через одвічне суперництво контор, той воліє триматися зі своїми.

- Ну що, Женько? - Відьмак обіймає дівчину за плечі. - Похуліганимо?

- Тихо проскочити ніяк? - слабо посміхається вона.

- Ти, я, Цой - і тихо?! Сама зрозуміла, що сказала?

- Ну, можемо хоча б спробувати...

Дейм раптом розсміявся, щоправда невесело.

- Навіть не намагайтеся. У нас із Грегом жодного разу не вийшло. А цей, - він мотнув головою в бік Цоя, - він же такий самий.

Женя зітхнула, знову повернулася обличчям до прірви, сперлася руками об шорстке каміння огорожі. Чомусь подумалося, що знову не встигла написати матері, і чи буде колись нова можливість... А ще вони так і не порозумілися з Тимуром, бо спочатку проспали, а потім довкола постійно кружляли люди, і не було жодної хвилини, щоб їх залишили наодинці. Але якщо вони не скрутять в’язи в перші півгодини в Хазарді, то ще зможуть поговорити. У "не скрутять" вірилося слабо. І весь цей натовп на підтанцьовці... Навіщо стільки народу? Тіма з Блейкомом було б цілком достатньо. Зрозуміло, що в колег свій інтерес, але вони цілком могли піти пізніше. Та й свої, з Гардкхаста... Ото ж усе не по-нашому, але старшим і досвідченим видніше. Ну, принаймні, самі вони в цьому переконані. А тебе, дівчинко, ніхто й питати не стане: з такими талантами вляпуватися як не туди, так сюди.

Поруч опинився Тім.

- Жень, з тобою все гаразд?

Вона лише невизначено смикнула плечем.

- Хочу тебе де з ким познайомити, - Тім кивнув на Шьєда, що стояв віддалік. - Це мій добрий друг, і маг за сумісництвом. Щоправда, самоучка, може не багато, але це не важливо. Він знайшов записки Картяра - не знаю, казав тобі про нього Грег чи ні.

- Казав, - підтвердила вона.

- Ну, цей тип до фіга всього знав про Локарі і все, що з ними пов'язано. Забрати із собою його записи, звісно, не вдасться: вони потрібні тут, та й фоліанти там, що томи в енциклопедії. Я хочу зробити копію.

- Як?

- Мовчки, - Тім дістав із кишені телефон. - Тільки тсс...

Вона хмикнула. Так, за таку самодіяльність Карімов по голівці не погладить. Утім, у зв'язку з нинішнім авралом, дивись, і прокотить.

- Гаразд, пішли.

Тимур моргнув Блейкому, і той одразу ж узяв в оборот Еріка з Торном, завантаживши їх якоюсь вкрай важливою, хоча й не існуючою проблемою. Зрештою, заокеанських колег це з жодного боку не стосується, а Еріку можна буде розповісти пізніше. Якщо в цьому буде потреба.

Приміщення, до якого привів хлопців Шьєд, Тіму було добре знайоме. Саме тут відбулася його остання зустріч із Картярем, яка мало не коштувала йому життя. А ось Кхалі коштувала... Так, він чудово знав, що дівчина і без того давно не належала до світу живих, але це не допомагало. З усіх, чиї життя забрав божевільний чаклун, про неї Тім шкодував найбільше.

Він стиснув зуби, рішуче відігнав непрохані спогади, кивнув Ш’єду.

- Показуй.

- Та он ця писанина, на столі лежить. З нею, щоправда, більше Дашед возиться. Я ж читати остільки-оскільки вчився, аби Морші відчепився. Букви знаю, та в слова складати - така мука! Зараз, після того як підучився трохи, вже легше. Але все одно краще, коли хтось вголос читає.

Ш’єд зніяковіло замовк. Власна малограмотність стала проблемою не так давно. Зрештою, воїну, яким він готувався стати все свідоме життя, всі ці буковки без потреби. Там головне мечем махати та з лука хвацько стріляти. А зараз... Обраний, рятівник світу... Кому вона потрібна, ця обраність?! Вже точно не йому! Ось тільки боги забули спитати його думки, і тепер, хлопче, крутись як хочеш, та старайся, щоб там, за межею, Мудрійшому Морші не було за тебе соромно.

Тім підбадьорливо поплескав товариша по плечу.

- Не бійся, все вийде.

Ш'єд вдячно посміхнувся, а Цой уже стояв біля столу, перегортаючи списані незнайомими значками сторінки. Так, проблема. Базіка, звісно, дає можливість розуміти практично будь-яку мову, а от з писемністю... Ну, гаразд. У Пармі цілий штат екзо-лінгвістів, розберуться. А може, за півроку Блейком встиг вивчити абетку, і можна буде обійтися своїми силами. Він дістав із кишені телефон і почав сторінку за сторінкою відклацувати загадковий текст. Женька заглядала через плече, але не заважала.

- Зачекай! - вона притримала край сторінки і вказала Тіму на зображену там карту. - Він що, мав дар передбачення?

- В якому сенсі?

- Це Карта шляху. Остання. Звідки Картяр міг про неї знати?

- Хмм, - Тім почухав потилицю. - Запишемо в розряд незрозумілого, порадимося з Каримовим.

- Краще з Магістром.

- Чому не з Еріком?

- Так, Ерік безумовно ближче...

Тім повернувся до перерваного заняття, а до Жені підійшов Шьєд.

- З минулих Трьох я знав тільки Мірру, - сказав він. - Ти зовсім інша.

- Хочеш сказати, це погано?

- Ні, що ти... - Ш'єд зніяковів. - Просто, знаєш... коли я зустрів Тіма і зрозумів, якою великою силою він наділений, я йому заздрив. Тобто, пишався, що така велика людина називає мене другом, але й заздрив теж. Але після всього, що було, що дізнався із записів Картяра, я дещо зрозумів. Ви, Розмовляючі, можете багато чого. Але є ті, кому саме ваше існування поперек горла. Картяр мертвий, але він не єдиний. Будьте обережні, і нікому не довіряйте.

Женя уважно подивилась йому в очі.

- Ти знаєш більше, ніж кажеш.

- Відтоді, як у мені прокинулася магія, я іноді бачу минуле. Краще б майбутнє, але від минулого теж є користь. Картяр тільки думав, що діє сам. Насправді, ним керували. У Проклятих богів є вороги, і вони зроблять усе, щоб не допустити їхнього повернення. І якщо знищити Локарі не можна, то вбивство навіть одного з Розмовляючих руйнує плани богів і змушує починати все заново. Але в богів у запасі вічність, а ви в небезпеці.

- Чому ти кажеш це мені, а не Тимуру?

- Ти - жінка, а жінки зазвичай більш обережні, і не схильні до ризикованих авантюр. Принаймні, так казав Мудрий Морші, а він ніколи не помилявся.

Вона гірко усміхнулася, але переконувати нового знайомого не стала. Зрештою, навіщо йому знати, що про її таланти вляпатися можна серіал знімати?!

- Ш'єде, а тут є що-небудь з особистих речей Картяра? - запитала вона раптом.

- Та тут усе його. Ми з Дашедом хіба що воду з собою приносимо. Ну, он ті мечі, - Ш’єд махнув рукою кудись у кут, - він завжди їх із собою носив, ніколи не залишав. А тобі навіщо?

- Та є в мене один знайомий, уміє інформацію зчитувати. Може, вдасться що-небудь дізнатися про господарів цього вашого Картяра.

- Тоді бери, звісно.

Просто взяти не вийшло. Меч виявився несподівано важким, і Женьчиних сил ледь вистачило відірвати його від підлоги. Шьєд зітхнув, відсунув дівчину плечем - йому вага клинка надмірною не здавалася.

- Куди нести?

- Нагору. Батько одразу й подивиться.

Ерік попросив усіх відійти, поклав меч на парапет, звів пальці рук на рівні грудей, зосередився. За спиною тихо перемовлялися: хтось повідомив, що ніколи не бачив чаклуна за роботою, йому щось відповіли. Ежієнн запевнила, що феєрверків не буде, хтось ще наказав усім замовкнути...

Ерік прикрив очі, повів руками вздовж леза - не торкаючись, просто ловлячи енергетику. Погано, що власника меча давно немає серед живих - надто слабкий відгук. З іншого боку, Картяр володів зброєю досить довго, щоб намертво закарбувати в неї свою ауру. Якби подивитися меч удома, у лабораторії... На жаль, чого нема, того нема. А якщо так? Торкнутися леза кінчиком пальця, дати мечу краплю власної крові. Старі добрі заборонені техніки, які без докорів сумління практикували в родині... доти, доки сестричка не догралася. Після її смерті - ні-ні! Ну, майже... Що ж, подивимося, чи варте зілля інгредієнтів.

А губи вже шепочуть слова давньою, майже забутою мовою, і минуле закручується вирвою, в яку так легко впасти.

- Ежієнн, тримай... - встигає він видихнути, перш ніж піти за тінню меча.

Женька зовсім не очікувала такої підстави від батька. Коли він, вчепившись руками в меч, раптом упав на коліна, дівчина спробувала підхопити його руками, і тільки потім збагнула, що тримати треба не фізично. Пальці лягли на батьківське плече... зловити пульсацію магічного потоку, підключитися, відчути єднання, обережно вливати силу... Усьому цьому її вчили, та й практичних занять магістр влаштовував вдосталь, щоразу наголошуючи, що від цього може залежати чиєсь життя. Але зараз... занадто різко, занадто несподівано. Якби вона могла відволіктися на щось, окрім контролю потоку, то бачила б, як злякався Тимур, здивувалися всі інші, і навіть, можливо, почула б пояснення Ш'єда з приводу Картяра та попередніх Розмовляючих. Вона й гадки не мала, скільки минуло часу, перш ніж Ерік виринув із трансу і випустив з рук меч.

- Усе добре, Ежієнн. Я повернувся.

Вона опустила руки, видихнула, звично перевірила рівень магії - як не дивно, витрати були мінімальними - з тривогою подивилася в бліде, вкрите потом обличчя батька.

- Що це було?

Ерік смикнув куточком рота - жалюгідна спроба посміхнутися.

- Дуже енерговитратна техніка. Магістру не скажемо.