В Кільці Змія

- Дай закурити!

- Закінчились, - розвів руками Тім, - а ти хіба куриш?

Енн криво усміхнулася.

- Дивний ти. Як сам мені щойно наговорив такого, що й на голову не вдягнеш - то нічого. А як дівчина цигарку попросила - жах, жах! Гаразд, обійдемося.

- Ти, взагалі, як? - стурбовано запитав Тім.

Він щойно розповів їй про Женю і свої висновки, не згадуючи до часу ДНК-експертизу і маленьке, проведене за власною ініціативою розслідування, і очікував більш бурхливої реакції, ніж ось це ось: дай закурити!

Дівчина рішуче піднялась з місця, підійшла до вікна. За ніч погода зіпсувалася, і тепер із затягнутого низькими хмарами неба сипав дрібний, противний дощ, а дерева гнулися під різкими поривами вітру. У таку погоду добре сидіти, загорнувшись у плед, пити какао і дивитися який-небудь серіал на кшталт CSI або Флеша. Не судилося…

Тимур підійшов ззаду, обійняв за плечі.

- Крихітко?

Вона не зробила спроби звільнитися, але й не притиснулася.

- Я все ще сподіваюся прокинутися, - зітхнула вона. - Але ж не вийде?

- Ні.

Вона все ж обперлася спиною об його груди, закинула голову.

- Мені здається, я божеволію.

Тимур легенько поцілував її у скроню - куди дістав.

- Ти віриш мені?

- Ні. Так. Не знаю. Я не хочу вірити. Мені страшно…

- Я розумію…

- Та нічого ти не розумієш! - Вона вислизнула з його рук, підійшла до кухонної стінки і почала відкривати шафку за шафкою. - Дідько! Ти взагалі спиртного в будинку не тримаєш?!

Тимур вийшов із кухні і за півхвилини повернувся з початою пляшкою дорогого бренді. Налив у келих - дівчина випила, запила мінералкою з пляшки.

- Полегшало?

- Ні фіга! - вона впала на стільця, підняла на хлопця повні сліз очі.

- Мені двадцять три роки!

- Двадцять шість... - поправив Тім і тут же прикусив язика.

- Замовкни! Я - Енн Макадамс, і мені двадцять три роки! - майже вигукнула дівчина. - Я знаю хто я і звідки! Я пам'ятаю матір, батька, своє життя! Так, я не закінчила коледж, у мене немає грошей або модельної зовнішності, але я - це я!

- Це - не ти.

- Та замовкни ж ти! - благала вона. - Я тебе слухала і не перебивала... Усе було нормально, поки не з'явився ти. Але... після тієї першої зустрічі мені почали снитися сни. Дивні, ніби все відбувається насправді... У них ти і я. Тимур і Женя. Розумієш? Женя! Завжди - Женя!!! У мене просто дах їде…

Вона схлипнула раз, другий... сховала обличчя в долонях і розридалася в голос.

Тимур простягнув руку і ніжно погладив її по розпатланому волоссю. Сказати правду, у нього відлягло від серця. По-перше, тому що все пройшло навіть легше, ніж він очікував. Звісно, тести ДНК, фото справжньої Енн, та дещо з наритої інформації показати доведеться, але принаймні обійшлося без тотального неприйняття і шаленого опору. А по-друге... Карімов попереджав, що бувають такі підсадки, які геть стирають первісну особистість. Цього Тім боявся найбільше. Але якщо вона сама почала щось згадувати, то Женю все ж можна повернути.

Покинувши сире, вогке, вогке місто, вони зробили крок у залитий вечірнім сонцем парк. Енн залишила без коментарів сам перехід через підпростір, хоча запитання, звісно, виникли. Утім, процес виявився знайомим, що зайвий раз свідчить на користь версії Тимура.

Вони матеріалізувалися на доріжці доглянутого парку, що пролягала між двома рядами квітучих чагарників. Світило сонце, та й загалом було набагато тепліше, ніж у місті.

- Ми де? - запитала дівчина, з цікавістю оглядаючись на всі боки.

За деревами виднілися добротні багатоповерхові будівлі в стилі сімдесятих років минулого століття. Дівчина готова була заприсягтися, що вже бувала тут. Але це теж не стільки спогад, скільки впізнавання.

- У Пармі, - відповів Тім, допитливо дивлячись їй в обличчя. - Як, дзвіночки дзвенять?

- Поки що слабко.

Тім стиснув її долоню і повів у бік найбільшої будівлі, де, власне, і розташовувалися основні служби інституту. Там, у своєму кабінеті на п'ятому поверсі, на них уже чекав Карімов.

Енні тулилася до хлопця, поглядала на всі боки і відчувала, як відчайдушно калатає серце, а в душу вповзає страх. Точніше, він не відпускав її від самого ранку, відтоді, як Тимур разом із ранковою кавою вивалив їй на голову неймовірну історію про Женю та ігри розуму. Плюс тест ДНК і та фотографія справжньої Енн.

Вона навіть пам'ятала, де і коли зробила фото, біль у пальцях від нових, щойно куплених туфель і сміх подружок, коли вони дружно звалилися, намагаючись зробити селфі на огорожі шкільного стадіону... От тільки дівчина на фото не мала з нею-справжньою нічого спільного. Ні зріст, ні фігура, ні волосся... Навіть колір очей: у справжньої Енн вони карі, а в неї - сірі, крижасті, з майже чорним обідком навколо райдужки.

Усе це, помножене на власні дивні сни, змусило йти з Тимуром у надії знайти відповіді. Але що ближче до цих самих відповідей, то страшніше. Адже вона досі не має уявлення, хто вона така - ця Женя.

А найжахливіше, що вона вже починає втрачати себе. І якщо все, що було після аварії, пам'ятається чітко, то минуле життя начебто затягнуте серпанком, і малюється як у тумані. І тільки зараз приходить розуміння, що з усім цим щось нечисто. Наприклад, чому за півроку вона жодного разу не з'їздила додому, адже рідне містечко було лише за кілька годин їзди. Чому не поцікавилася сім'єю, жодного разу не зателефонувала ані батькам, ані братові, ані старим подругам? Навіть в інтернеті завела нові сторінки і спілкувалася тільки з новими знайомими? Дивно? Безумовно. І якби задумалася про все це хоча б трохи раніше...

***

Глобус крутив у руках люльку, борючись із бажанням наплювати на дипломатію, а також поради лікарів, і закурити. Серед сьогоднішніх гостей із Гардкхаста жінок не було, але магістр тютюнового диму взагалі не переносить, тож доводиться терпіти. Хоча цей другий, який Женькин татусь, схоже, і сам би не відмовився від цигарки. Ну, його-то якраз зрозуміти можна: не щодня з'являються зниклі безвісти діти.

- То коли я зможу побачити Ежієнн? - вкотре запитав Ерік, нервово смикаючі сапфірову підвіску на крученому срібному ланцюзі.

У магістра - рубінова, ланцюг золотий, хоча виконаний у тому ж стилі. Цікаво, це якісь відзнаки, чи в Гардкхасті так модно?

Карімов поморщився, відганяючи сторонні думки і зв'язався з Цоєм.

"Тамерлан! Де ви там?"

"Майже на місці".

"У Жені документи з собою?"

"Та взяли, взяли".

"Занесіть по дорозі в лабораторію, нехай перевірять. Я тут поки що трохи зайнятий".

- Я розумію вас, Ерік, - заговорив Карімов, не спускаючи уважного погляду з обличчя гостя. - Але ж вона зараз не Ежієнн, і не пам'ятає ні вас, ні мене, ні своє минуле життя. Вона й Тіма-то не впізнала…

- Не пояснюйте мені все по третьому колу! - роздратовано перервав Ерік. - Я вас чудово зрозумів. Як і причину, через яку її не можна забрати в Гардкхаст. - Він укотре смикнув кулон, і ланцюг таки порвався, не витримавши знущань. - Я просто хочу її побачити! Переконатися, що цей ваш хлопець не помилився, і це справді моя дочка. І що з нею все гаразд... наскільки це можливо в цій ситуації.

Магістр почухав бороду, відкашлявся.

- Думаю, шкоди не буде. До того ж є шанс, що зустріч із батьком допоможе їй згадати.

- Я б на це особливо не розраховував, - заперечив Карімов.

- Крім того, я б хотів подивитися на Ежієнн із професійного погляду. - Продовжив магістр. - Знаєте, це дуже цікавий випадок.

- Це моя дочка, Фандріле! - гаркнув Ерік, кинувши на колегу неприязний погляд.

Магістр знизав плечима, але розвивати тему все ж не став. І як, скажіть будь ласка, з нормальних нехлюїв виходять такі турботливі батьки?! Утім, самого його самопочуття Ежієнн хвилювало виключно в прикладному плані. Що швидше до неї повернеться пам'ять, то раніше в Гардкхасті отримають відповідь на запитання: що сталося півроку тому, і куди зник Його Величність? На даний момент, використавши всі доступні методи пошуку, магістр міг лише сказати, що Грег живий. Але цього знання безумовно недостатньо невтішній матері, яка через переживання зовсім втратила голову.

Приймальня директора, в якій господарювала незнайома блондинка, володарка модельної зовнішності і занадто розумного погляду, змінилася. Причому Енн точно знала, що раніше тут усе було по-іншому, але як саме пригадати не виходило.

Секретарка ковзнула по дівчині абсолютно байдужим поглядом і звернулася до Тіма.

- Директор трохи зайнятий, просив зачекати.

- Просив, то почекаємо, - кивнув той і потягнув Енн до ряду м'яких крісел, виставлених уздовж стіни.

Тільки-но вони сіли, як двері кабінету відчинилися, і звідти з'явилася трійця вкрай цікавих персонажів. Карімова - високого, великого і чимось дуже незадоволеного, Енн впізнала одразу. Саме таким вона його собі й уявляла, варто було Тимуру згадати його в розмові. Двоє інших теж не здавалися сторонніми, хоча з Пармою чомусь не асоціювалися. Перший - чорнявий із сивиною, одягнений зовсім не по-земному. Хоча вбрання, що складалося з широких яскраво-зелених штанів, бежевої сорочки з мереживом і червоного подовженого жилета, не здавалося чимось зовсім чужим. Навпаки, у підсвідомості сиділа впевненість: ця людина має виглядати й одягатися саме так і ніяк інакше.

Вбрання другого виглядало більш звичним, хіба що на чоловікові рідко зустрінеш куртку з синього оксамиту, або шовкові штани, заправлені в чоботи. Хоча на вбрання Енн уваги майже не звернула. А от обличчя - рідне, до болю знайоме...

Господи, та що ж таке з цією пам'яттю?!

Ерік рішуче відштовхнув руку Карімова, який намагався притримати його за лікоть, і в кілька широких кроків опинився навпроти Енні.

- Дівчинко моя, - він притиснув до себе дівчину, яка піднялася назустріч. - Ти мене не пам'ятаєш... Просто знай: я - твій батько, і...

- Еріку! - різко гукнув його Фандрил. - Ми так не домовлялися!

- Я з тобою взагалі ні про що не домовлявся! - огризнувся той, і знову повернувся до доньки, підняв її підборіддя, - я кохаю тебе, Ежієнн. І завжди чекаю.

Енн так і не знайшлася, що сказати у відповідь, а по щоках градом котилися сльози.

Ерік випустив доньку з обіймів і слідом за Фандрилом покинув приймальню.

- Ну, що розгледів? - одразу ж накинувся він на магістра.

- Робота такого рівня, що навіть у нас немає подібних фахівців.

Ерік присвиснув.

- Думаєш, на Землі є?

- Уявлення не маю, що в них тут є. Однак є в усьому цьому одна дивина.

Фандріл відкрив портал, і вони зробили крок у реальність Гардкхаста. Як не дивно, вікно вивело до будинку Еріка, а не до палацу.

- Нам потрібно добряче подумати, як піднести все це Дайні, - пояснив він свої дії. - Так от, про дива. Майстер такого рівня міг стерти особистість Ежієнн дочиста, але не став цього робити. Чому?

Ерік спробував смикнути підвіску, не виявив на місці і, зітхнувши, засунув руки в кишені.

- Навряд чи це - проста недбалість. Швидше, частина якогось плану.

- Саме так! - підтвердив Магістр, радіючи, що колега розуміє його з півслова. - І якщо десь там, під шаром чужої особистості, схована програма, яка несе загрозу Гардкхасту, то...

- Про суд Естарри навіть не думай! - Розлютився Ерік. - Не дозволю!

Фандрил важко зітхнув. Ох, як же ще далеко до мудрості та зважених рішень. Але ж раніше, до того, як у житті хранителя Джерела з'явилася доросла донька, він був набагато менш схильний до емоцій.

- Не кажи нісенітниці! - обрізав Магістр. - Не думаю, що до цього дійде. Просто зараз, поки все ретельно не перевіримо, твоїй доньці краще залишатися на Землі. У цьому плані я повністю довіряю Каримову.

Ерік приречено махнув рукою.

- Хай буде так.. Ось тільки цей хлопець...

- Третій розмовляючий з Локарі, - покивав Магістр. - Думаю, все ще складніше, ніж здається на перший погляд.