В Кільці Змія

Насилу, але Локі все ж вдалося задрімати. Тепер, коли Хугін вирушив по підмогу, залишалося лише чекати, а це ох, як важко! То ж краще спати, а не витрищатись у темряву.

Але варто було поринути у світ мрій, як над головою пролунало гучне каркання. Локі сіпнувся, розплющив очі.

- Що? - запитав у Муніна, який так і сидів на камені. - Твій брат вже повертається?

- Поспішаєш ти занадто, ас.

- Тоді навіщо ти мене розбудив?

- Є те, про що ти повинен пам'ятати!

- Дякую, провалами в пам'яті не страждаю.

- І все ж мій обов'язок тобі нагадати.

- Нагадуй, - роздратовано кинув ас, - все одно ж не відчепишся.

- Героєм хочеш ти в Асгард повернутися. - Важливо сказав Мунін.

Локі промовчав, чекаючи продовження.

- Локарі створив ти. А яка ціна?

- Яку запросили, таку й заплатив.

Локі мимоволі стиснув кулаки, шкодуючи, що не може дотягнутися до нахабного птаха і звернути шию. Він уже зрозумів, до чого той хилить. Але ж дзьоб поганцю не заткнеш.

- Навіщо губив ти родичів своїх, позбавляючи їх безсмертя і пам'яті? - поставив ворон очікуване запитання.

Локі знову промовчав. Хочеш пограти в психоаналітика, Муніне? Та будь ласка! Тільки відповідей не чекай. Ти не той, перед ким є сенс вивертати душу і каятися в старих гріхах. Тим паче, коли все одно ні про що не шкодуєш.

- Як Розмовляючі загинули, що були першими з усіх?

- Не вгадав, розумнику, - хмикнув ас. - Виверження вулкана ти на мене не повісиш.

- Але почалося тоді все, чи не так, Локі?

- Та пішов ти!

Мунін переступив лапами і раптом сказав абсолютно нормально, на якийсь час забувши про власну манеру мови.

- Та я-то піду... полечу. Але від себе не втечеш, ас. І за все, що накоїв, рано чи пізно доведеться відповідати. Ти ж не думаєш, що Одін ні про що не дізнається?

Важко змахнувши крилами, ворон полетів геть.

- Ще подивимося, - кинув Локі сердито. - Де він, твій Одін?

Хмари, що рятували від спеки минулі дні, опустилися нижче, почорніли, і врешті-решт пролились рясним дощем. Ас ловив губами краплі, але їх було надто мало, щоб втамувати спрагу. Хоч щось...

А ти знову не вгадав, Муніне. Не тоді все почалося, набагато пізніше... Навіть до загибелі того Балакуна, що звалився зі скелі, ас не мав жодного стосунку.

Усе почалося... Так, саме з Бальдра і його довгого язика. Ох, не варто було йому висловлювати сумніви в затії Локі, та ще й кидатися зневажливим "напівкровка". Локі тоді присягнувся, що цей тип ніколи не повернеться в Асгард. Але не вбивати ж його справді, коли всі ще пам'ятають ту безглузду спробу з омелою. Та ще Тор розповідає, що їм тепер потрібно триматися разом, і всі чвари мають залишитися в минулому. Звісно, після того, як Всеотець пішов, цей розумник сам призначив себе старшим, і щосили намагається відповідати, що теж добряче дратує.

Але наступна п'ятірка Локарі встигла потрапити у світи, і навіть Ті, що говорять, уже знайшлися, тож із Бальдара Локарі не зробити, як не крути. Хіба що...

Одержимий ненавистю Мордред підвернувся дуже вчасно, а далі - справа техніки. Артур мертвий, Розмовляючих знову некомплект, і Локі береться за чергову партію карт. Переконати Тора, що саме Бальдр жадає пожертвувати собою заради загального блага, виявилося нескладно.

Картяр зі своїми пошуками могутності виявився просто створений, щоб розібратися з наступними Розмовляючими. І, віддаючи безсмертя за останню Локарі, Тор виголосив проникливу промову про те, як сильно він вірить у краще, і що цього разу все має вийти, бо цей шанс справді останній, і не може такого бути, щоб Орлог назавжди відвернувся від асів.

Коли той самий Картяр майже відправив до праотців одного з останніх Розмовляючих, Локі ледь не посивів, а потім вирішив узяти справу у свої руки. Усе мало пройти як по нотах, якби не йотун!

І тепер ось висиш на шматку скелі, мокнеш і сподіваєшся, що колись тебе врятують, а тим часом твої Розмовляючі незрозуміло де і не зрозумій чим зайняті, і тільки й залишається сподіватися, що вони живі, здорові і не влізли в чергову авантюру. Тому що, якщо загине хтось із них, іншого шансу вже не буде. І, напевно, втрата безсмертя і пам'яті здасться тобі позбавленням, але тільки немає того, хто погодився б дарувати тобі таку милість.

Утім, поки ще не все втрачено, і не варто заздалегідь думати про найгірше. Все буде добре. Повинно бути добре! Просто зобов'язане... Тільки б Хугін зміг привести пармівців. Відьмак цей ніколи не справляв враження надмірно кмітливого, але ж він там і не один.

***

- Що ти робиш, Ежієнн?

Голос, що пролунав за спиною, змусив випустити з рук частково зібраний рюкзак і обернутися.

Грег стояв у дверях кімнати, підперши плечем одвірок, і дивився вкрай несхвально.

- На що це, по-твоєму, схоже? - відгукнулася з викликом.

- На те, що ти збираєшся зробити чергову дурницю.

Грег пройшов у кімнату, щільно прикрив за собою двері, навіть захисне плетіння кинув зверху.

- Ти ж розумієш, що цим мене не зупиниш? - дівчина гордо підняла підборіддя.

- Я можу просто прикувати тебе до ліжка і почекати повернення Еріка, - без тіні іронії пообіцяв Грег. - Думаю, у цьому питанні твій батько буде повністю на моєму боці.

Ежієнн приречено зітхнула, без сил опустилася на край ліжка.

- Чому ви, два ідіоти, відмовляєтеся мені вірити?

Грег присів навпроти, взяв її руки у свої, заглянув в очі.

- Ми віримо тобі, - сказав він. - Я вірю. Я знаю, що ти говориш правду. Але я справді не розумію цієї твоєї тяги до самогубства.

- Я хочу врятувати Локі, до чого тут самогубство?! - знову почала заводитися вона.

Ні, чоловіки просто неповторні у власній впертості! Адже вона вже п'ять разів розповідала: і про видіння, і про Ехтолліг, і про йотуна, і навіть про те, що Джерело показало їй аса, прикутого до каменя. Але що всі її слова для двох впертих ідіотів, які твердять як заведені: пастка, пастка... Наче вона сама цього не розуміє. Та тільки за кого вони її тримають, якщо думають, що вона залишить у біді того, хто врятував її саму та й, за великим рахунком, того ж Грега.

Втомившись від нескінченних і непотрібних розмов, Ежієнн висловила хлопцям усе, що думає з їхнього приводу, і пішла до себе, пославшись на головний біль. Кого тільки обдурити намагалася?!

- Ти хочеш врятувати Локі ціною власного життя? - м'яко запитав Грегмар. - Думаєш, він оцінить?

Дівчина судорожно вдихнула, сердито струснула волоссям.

- Грег - ми чаклуни. Це не рахуючи того, що Розмовляючі з майже повною колодою на руках. До того ж, ми вже знаємо, що це пастка, тож невже ми не придумаємо як її обійти?

- Якщо тільки на виході не стоїть який-небудь артефакт, що вбиває, - похитав головою Грег.

- І ти сам казав: портал не зникне, поки ми не пройдемо через нього.

- Поки хтось не пройде через нього, - поправив Грег. - Знаєш, у королівській в'язниці достатньо тих, кого я без жалю запихаю в цю дірку, - він трохи смикнув куточком рота, показуючи, що жартує.

Утім, Ежієнн жарт не оцінила. Відібрала в нього свої руки, відсунулася.

- Колишній ти ніколи б такого не сказав...

Він знизав плечима, перебрався в крісло.

- Ти маєш рацію, я змінився. Колишній я першим би стрибнув у цей портал. Але, знаєш, я добре засвоїв минулий урок. Більше я так не попадуся.

Прозвучало надто жорстко, Грег це й сам відчув, підняв очі на дівчину.

- Вибач. Я не хотів тебе лякати.

- Мене лякає не це... - Ежієнн закусила губу, відвела очі. - Ти відгородився від мене сімома щитами, і я ніяк не можу зрозуміти, що з тобою відбувається. Ти чужий, зовсім чужий, і це те, від чого справді страшно. Я хочу знати... - вона замовкла, не договоривши, підняла на нього повні сліз очі й одразу ж знову відвернулася, прошепотіла, - Грегу, будь ласка... Не мовчи.

Він дивився на її тендітну фігурку, плечі, що здригаються, і почувався останнім покидьком від того, що більше не любить, не може повернути того, що було. І чудово розуміючи, що Ежієнн має право знати правду, він усе не міг знайти в собі сили зізнатися, розповісти... Здавалося, одне зайве слово, і дівчина зламається, розсиплеться тисячами скалок, як тендітна ваза...

- Не мовчи... - повторила вона.

Він миттю опинився поруч, обійняв, притулився губами до маківки.

- Пробач. Вибач мені... Якщо зможеш, пробач...

Ежієнн підняла на нього мокрі, почервонілі очі, подивилася підозріло.

- Кажи.

- Я... - він розтиснув руки, відсунувся. - Я кохаю іншу. Це правда. Пробач.

Вона кивнула - так, немов приблизно цього й очікувала.

- Що ж, це багато що пояснює.

Дівчина відійшла до вікна, повернулася до Грега спиною. Сльози висохли, у душі оселилася порожнеча. Боляче не було - поки що не було. Але на душі стало ніби трохи легше. Яка б не була ця правда, все одно краща за незнання.

- Вибач, - повторив він.

- Ми не владні над своїми почуттями, - промовила Ежієнн глухо. - Я переживу. А ось із Дайною будуть проблеми.

Грег видав нервовий смішок, жваво уявивши собі все, що скаже йому мати, і раптом почав розповідати.

Про те, як його схопили йотуни і притягли в якусь будівлю. Щоправда, що заправляв усім якийсь Локі, цілком людського вигляду, згадувати не став. Навіщо, Ежієнн все одно не повірить.

Про те, як прийшов до тями у володіннях богині смерті, і Келла повідала, що сталося і яким чином їй вдалося висмикнути Розмовляючого прямо з-під носа в одвічних ворогів Асгарда.

Про дивну дівчину з чорними бездонними очима, яка не давала збожеволіти і просто була поруч, увесь той час, поки він метався і чекав, чекав на свою Ежієнн. Але Ежієнн не йшла, а Кхала була поруч, завжди поруч - єдина жива душа, єдиний промінчик світла в темряві, що його обступала. І в якийсь момент раптом виявилося, що ніхто крім неї йому не потрібен. Є тільки Кхала, і заради неї він готовий на все. Буквально: на все. Але дівчина належить світу мертвих, а богиня не схильна віддавати те, що вважає своїм. Утім, Келла згодна на обмін. Тільки Грег досі не впевнений, що в його силах виконати її умови.

***

Озираючись і смикаючись від кожного звуку, як нічний грабіжник, Тимур вислизнув з дому. Безшумно прикривши за собою двері чорного ходу, він закинув на плече рюкзак і поспішив геть - туди, де за деревами парку мерехтіло вікно порталу.

Звісно, Грег не схвалить, та й Женька буде не в захваті: переважно тому, що сама збиралася зробити те саме. Але розумний і обережний Грегмар саме зараз намагається їй пояснити, наскільки небезпечно стрімголов стрибати в незрозумілі портали, тож вирватися з його чіпких рук у дівчини немає шансів. А потім з'являться Ерік, Магістр і хто-небудь іще, такий самий розумний і поважний, і почнуть вирішувати проблему комплексно. Що само по собі мудро і правильно, але…

Увесь той час, поки Женя пояснювала що до чого і чому, а вони з Грегом хором намагалися її переконати, що поспішати не треба, і скрутити собі шию можна і в менш екзотичний спосіб, Тім дедалі більше усвідомлював, що Ежієнн має рацію, і вичікувати не варіант. Картина прикутого до скелі аса виглядала досить переконливо, а якщо вже так, рятувати його по-любому доведеться. Ну і з господарем посланців познайомитися хочеться.

А якщо Грег має рацію, і пастка виявиться смертельною - то сам дурник, і ніхто не доктор. Звісно, грандіозний план Локі знову накриється, але хто сказав, що в того в рукаві не прихована пара тузів? Що б там ас не розповідав, Тимур так і не зміг повірити йому до кінця.

Портал так само висів посеред парку, хоча в світанковій блакиті виглядав уже не таким яскравим. Тимур зупинився, ще раз перебрав прихоплені з собою чотири карти: вода, та сама сніжинка - раз Локі сказав, що карти самі обирають собі Розмовляючих, значить, так тому і бути; зброя - до неї Тім звик ще в Ільгамені, а також Повелителя блискавок. Локі, звісно, жартував, називаючи Тимура нащадком Тора, але чому б і не скористатися силою ймовірного родича?

Чи є у вас план, містере Фіксе? Як не дивно - так, і зовсім не колумбійський. Тимур підняв руку з обраною картою і зробив крок у портал.

***

Сабірг нервував. Минуло вже кілька годин відтоді, як вони відправили посланця, але в портал, що займав цілу стіну в тому самому боксі, де до цього утримували Розмовляючого, так ніхто й не увійшов. І йотун дуже сильно сумнівався, що коли-небудь увійде.

Ще й цього розумника Вігірда десь ельфи носять! Каже, я миттю, і пропав на півдня. Теж іще, права рука Міміра... А якщо ці самі Розмовляючі просто зараз і з'являться? Та не одна дівчина - втім, теж не подарунок зі своїми вогняними кулями, а всі троє? Або взагалі загін чарівників із собою приведуть? І що тоді? Ніякий ефект несподіванки не допоможе, а стріляти без промаху з цих людських штук Сабірг так і не навчився. До того ж, запасний магазин залишився всього один, та й замінити його без допомоги того ж Вігірда - завдання страшенно важке...

Двері відчинилися, впускаючи в кімнату хвилю теплого повітря, Сабірг перемістив погляд від порталу на Вігірда, який саме повернувся.

Той зачинив двері, кинув на стіл кілька шматків замороженого м'яса, важко плюхнувся на вільну лавку.

- Ну що?

- Нічого, - роздратовано кинув Сабірг і тут же вгризся в їжу: звісно, це тобі не гарячий, усе ще повний крові щойно вбитий цап, але все-таки м'ясо. - Ніхто не прийде, Вігірде, - додав він із набитим ротом.

- Ще й як прийдуть, - вперто заперечив той.

- Минулого разу не прийшли.

- Знову ти за своє! Прийшли - вже хто, а ти їх бачив.

- Ага, бачив, - Сабірг запхав у рот залишки м'яса, прожував, - але прийшли вони не через портал. Та й часу до їхньої появи минуло...

Вігірда вдарив кулаком по столу - на мармуровій стільниці тут же утворилася тріщина.

- От не розумію, хто з нас Кам'яноголовий? - розлютився він. - Та зрозумій же ти, дурна башка! Той портал ставив Напівкровка! А він - ас, і магія при ньому! Звідки ти знаєш, що він не змінив точку виходу?

- Чого? - не зрозумів Сабірг.

- Того! Мені Мімір пояснював, тільки я сам половини не зрозумів. Але ас може зробити так, щоб вихід був зовсім не там, де вхід. Ось він і зробив...

- Складно...

- Ну ось, а зараз я просто відправив посланця до дівчини - Локі тоді їх усіх підготував, залишалося тільки печатку зняти. А я, на відміну від асів, у порталах не розбираюся. Тож нікуди вона не дінеться, смертна ця, просто сюди з'явиться.

Сабірг кивнув і потягнувся до другого шматка м'яса. Занадто розумні пояснення Вігірда його зовсім не переконали. У повітрі виразно пахло великими неприємностями. Але бігти нікуди. Тим паче, що воїну від небезпек бігати не пристало.

Йотуни якийсь час сиділи в тиші, поглядаючи то на портал, що не подає ознак життя, то один на одного.

- Іди відпочинь, - вимовив нарешті Вігірд. - Моя черга вартувати.

Сабірг не став сперечатися, піднявся з місця і попрямував до дверей.

У глибині порталу намітився якийсь рух.

- Йде! - зрадів Вігірд і, вихопивши з кобури пістолет, став навпроти порталу.

Сабірг, миттю забувши про власну втому, зайняв позицію трохи збоку.

З порталу хлинув потужний потік води, змивши обох йотунів до протилежної стіни. Вігірд спробував вистрілити, але зброю під водою заклинило. Вода все текла та текла, і йотунам довелося стати на ноги, щоб не опинитися повністю під нею. Чомусь ні один, ні другий навіть не спробували вийти у двері, а так і стояли, безглуздо витріщаючись на портал.

Вода перестала прибувати, коли вкрила йотунів до підборіддя.

З порталу зробила крок людина. Води відступили, залишивши навколо неї сухий простір. Ні, точно не дівчисько. Той хлопець, що був із нею і стріляв із незрозумілої зброї. Утім, тієї штуки з ним не виявилося. Розмовляючий підняв перед собою другу карту. Сліпучий спалах - уся вода вмить перетворилася на величезну брилу льоду. Вігірд спробував підняти руку і зрозумів, що вмерз намертво.

Той, що говорить, прибрав карти й озирнувся.

- Ти ба, знову йотуни! - зрадів він. - Чесне слово, я сподівався зустріти важливішу шишку.