частина 1

"Das Echo unseres Handelns trifft uns immer selbst. Dennoch sind wir zu unfähig oder ohnmächtig, zu faul oder zu ignorant, um dieses Verhalten nachhaltig und drastisch zu verändern."(Відлуння наших дій завжди вражає нас самих, проте ми надто нездатні чи безсилі, надто ліниві чи надто неосвічені, щоб змінити цю поведінку стійко й радикально) Adrian Hates.

Троє найманців у повному озброєнні неквапливо прогулювалися довгою вулицею зброярів, зазирали в кожну крамницю, чіпали, прицінювалися до товару. Найманці на вулицях Фіхтенау нікого не дивували. Місто стояло ближче за інші до кордону з пусткою орків, за його стінами вже не селилися люди, не розорювали поля, лише вирощували городи за високими плетеними огорожами. Фіхтенау був першим містом, де найманці починали витрачати зароблене, і останнім, де спускали решту, де лагодили зброю та обладунки, далі тільки лісостеп із прикордонними замками-фортецями. Вулиця зброярів виникла саме завдяки великій кількості найманців, які відвідують місто. Ці троє купувати нічого не збиралися, вони поверталися в роту, прогулявши та спустивши майже всі зароблені гроші. Тільки в одного з них, здоровенного тюхтія з чорною бородою і золотою сережкою у вусі, на поясі побрязкував шкіряний мішечок. Чоловіки захоплено сперечалися, обговорювали товар і голосно жартували над бородатим тюхтієм; очей, що уважно стежили за ними, вони не помічали.

Рудий чубатий хлопчисько в полотняних, небілених портах і такій самій сорочці, босоніж, неквапливо слідував за галасливою трійцею. Він старанно вдавав, що просто хитається тут від нудьги та неробства.

Післяполудневе сонце повільно повзло по небу, заливаючи своїми променями вулички міста; серед крамниць зброярів бродило зовсім небагато покупців, та й продавці, розморені спекою, особливо не звертали ні на кого уваги. Дочекавшись, коли найманці, голосно сперечаючись, підійдуть до перехрестя (вулицю зброярів перетинав провулок, що вів до ринку), рудий хлопчисько різко зірвався з місця і, пробігаючи повз, вправно зрізав з пояса тюхтія мішечок з грошима. Він миттєво додав ходу і помчав вулицями міста з усією швидкістю, на яку був здатний. Вітер свистів у вухах, будинки й паркани пролітали повз. Він проскочив ринок, метнувся у вузький провулок, вискочив на іншу вулицю і різко звернув ліворуч. Місто він знав, як свої п'ять пальців, міг бігати по ньому вночі, жодного разу не загубившись. Покружлявши містом з пів години, хлопчисько звернув у маленький провулок майже на околиці міста і перевів дух. Озирнувся, крутнувся навколо себе - нікого, погоні немає. Найманці (зазвичай ті, що поверталися в роту, а їх він чітко розпізнавав), рідко обтяжували себе погонями. Грошей у них завжди залишалося небагато, тому й бігати за ним охочих не знаходилося. Хлопчисько задоволено посміхнувся і неквапливо побрів уперед, на ходу розпушуючи зав'язки на вкраденому гаманці та запускаючи в нього руку - треба ж перерахувати сьогоднішній вилов! Витягнути руку з монетами він не встиг, міцна чоловіча рука схопила його за плече та стиснула так, що в рудого потемніло в очах. Він лише ойкнув у відповідь. Чоловік різко розвернув його до себе, і погляд хлопчиська втупився в шкіряний потертий пояс, на якому з одного боку висів меч, а з іншого - дага. Піднявши очі вище, рудий присів і глухо скрикнув. Перед ним стояв, міцно стискаючи його за плече, господар вкраденого гаманця, бородатий тюхтій.

- Хріново вийшло, так? - з часткою співчуття вимовив він і додав. - Ну підемо, поговоримо.

- Ку-ку-да? - видавив із себе хлопчисько і зробив спробу вирватися, але чоловік лише сильніше стиснув пальці - так, що затріщали кістки.

Полонений зрозумів, що попався, у безсиллі підняв руки і пробурмотів, дивлячись у землю:

- Все, все, більше не буду.

- То-то ж, - повчально заявив бородань і трохи послабив хватку.

Забравши свій гаманець, злегка смикнув хлопчиська.

- Пішли?

- До префекта? - жалібно запитав бранець.

- Ні, - тюхтій засміявся, - у таверну. На мене друзі чекають, мабуть, уже по парі кухлів спустошили, поки я за тобою бігав.

Дорогою до таверни бородатий жодного разу не завагався на перехрестях, він точно знав куди йде. Його бранець усю дорогу губився в здогадах: навіщо вони йдуть до таверни і як цьому тюхтієві вдалося не тільки його наздогнати, а ще й підібратися непоміченим? Таверна зустріла їх звичним шумом, запахами підгорілої цибулі, овочевого рагу і, звісно, пива. Товаришів бородатий запримітив одразу, вони сиділи біля барної стійки, ліниво тягнули пиво і розмовляли з господарем. Помітивши тих, хто увійшов, один із них, чорнявий міцно збитий найманець, у червоному вицвілому акетоні, голосно, на весь зал закричав:

- Ти дивись, Малюк таки його наздогнав! Жени монету! Ти просперечався! - і тицьнув ліктем у бік товариша, що сидів поруч.

Той, хто програв, наймолодший з усієї трійці, невдоволено смикнув головою.

- Демони б його побрали! Буду винен, ти ж знаєш, що я на мілині.

Більша частина народу, що перебували в залі, звернула на них увагу, окидаючи поглядами тих, хто увійшов. Тюхтій не став підходити до стійки, махнув рукою, вказуючи на край дальнього столу, і попрямував туди, не відпускаючи плеча спійманого злодюжки. Люди, зрозумівши, що нічого цікавого не буде, відверталися, втрачаючи до них інтерес.

- Швидко бігаєш, Малюк! - ляснув по плечу тюхтія чорнявий, сідаючи поруч на лаву. - І не лінь тобі, грошей-то там усього нічого.

- А він у нас жадібний, - підтримав товариша третій найманець, сідаючи навпроти.

- Що робити з ним будеш?

- Поки що не знаю, - тюхтій прибрав руку з плеча хлопчиська, - їсти будеш?

- Не відмовлюся, - зраділо пацаня, потираючи затерпле плече. От вже не знаєш, де знайдеш, де загубиш!

Дівчина, що підійшла, поставила перед кожним по повній мисці з тушкованою картоплею і зайчатиною і по кухлю пива для чоловіків, для хлопчака принесли квас. Він не став чекати запрошення і, схопивши ложку, почав жадібно поглинати гарячу картоплю, обпалюючи язик і запиваючи все холодним квасом.

- Не поспішай, - спокійно порадив тюхтій, - ніхто не забере.

Найманці мовчки підняли кухлі та, зробивши по великому ковтку, взялися за їжу.

- Як звуть-то тебе? - запитав тюхтій, до половини спустошивши свою миску.

- Рьохар, - пробурчав злодюжка, старанно вилизуючи залишки картоплі.

- А мене Діккер, але друзі називають мене Малюком.

- Нічого собі Малюк! - хлопчисько посміхнувся, у животі з'явилася приємна важкість, давно він так ситно не їв.

Найманці посміхнулися у відповідь на його фразу.

- А я Лассе, - потріпав його по голові чорнявий, коротко стрижене волосся їжачком стовбурчилося на його голові. - а це, - він кивнув на того, хто сидить навпроти, - Ріккі.

- Взагалі-то, Ріккард, - обурився той, намагаючись надати обличчю серйозного виразу, але, дивлячись на сміхові обличчя товаришів, не зміг і сам розплився в усмішці.

Його світло-русяве волосся було зав'язане на потилиці в короткий хвіст, у правому вусі бовталося, брязкотячи при кожному русі, три срібні сережки кільцями.

- Батьки в тебе є? - поцікавився Малюк у Рьохара,

- Ні, мати померла кілька років тому, а батька я ніколи не бачив, навіть не знаю, хто він.

- Де ж ти живеш?

- У тітки, вона прачка, а чоловік її - водовоз.

- І як живеться? - Малюк уважно подивився на Рьохара.

- Погано, - неголосно відповів Рьохар, - у них своїх дітей п'ятеро, я там зайвий, тітка з жалю тримає. Я рідко там з'являюся.

- Зрозуміло, ночуєш у покинутих будинках із такими ж злодюжками, - ствердно сказав Малюк.

- Так, - погодився з ним Рьохар, опустивши очі.

- Хочеш із нами? На кордон? - несподівано для всіх запропонував Діккер.

- А можна? - в очах хлопчиська загорілася надія. - Я б із радістю.

- Чому ж не можна? Особливо якщо з радістю? Будемо вчити тебе ремеслу найманців, усе краще, ніж гаманці зрізати.

- Згоден - краще.

- Діку, ти це серйозно? - Лассе недовірливо подивився на товариша.

- Більш ніж, - відповів той, - треба тільки родичів попередити, хіба мало що. На заході сонця йдемо, - додав він, дивлячись на Рьохара.

Люсьєна викрутила чергову сорочку, кинула її в корито і, важко спершись на краї бочки, перевела дух, подивившись на сонце. Воно перевалило за полудень і повільно повзло по небосхилу. Шум, що пролунав із дальнього краю їхньої вулички, яка суцільно складалася з напівзруйнованих халуп, привернув її увагу. Вона з цікавістю виглянула з хвіртки на вулицю. У супроводі натовпу місцевих дітлахів вулицею йшов бородатий, м'язистий найманець, вдягнений у шкіряний жилет без рукавів на голе тіло, а поруч із ним вона розгледіла постать Рьохара. "О Боги! Що знову накоїв цей негідник?" - з цими думками вона витерла об фартух мокрі руки та заквапилася назустріч процесії.

- Здрастуй, тітонько, - привітався Рьохар із Люсьєною, яка підійшла до них.

- Доброго дня, - вимовив чоловік, голос у нього виявився низький, з легкою хрипотою.

Вона кивнула у відповідь і стурбовано подивилася на найманця.

- Що цього разу накоїв цей негідник? - невдоволено запитала Люсьєна.

Найманець усміхнувся.

- Може пройдемо в будинок? У мене до вас розмова.

- Добре, - погодилася вона, трохи заспокоївшись, - якщо одразу нічого не вимагає, то, може, все й обійдеться.

Вони увійшли в будинок, Люсьєна запрошувально махнула рукою в бік крамниці, витворивши на подвір'я цікаву дітвору.

- Я вас слухаю, - сказала вона, присівши на край лави та смикаючи фартух.

Бородань трохи зам'явся, потім запитав прямо не ходячи навкруги:

- Ви дуже цінуєте цього хлопчиська?

Люсьєна злякано на нього подивилася.

- До чого ви хилите?

- Я запропонував йому вирушити з нами на кордон і він погодився. Ми прийшли за вашою згодою.

- Ох! - у неї відлягло від серця, всього-то!

Хто б знав, скільки сил і нервів забрав у неї цей постріленок, скільки разів вона пошкодувала про те, що не відправила його до притулку, як від самого початку наполягав її чоловік! Таким як Рьохар, народженим невідомо від кого, саме місце в притулку.

- Звісно, я не проти, - Люсьєна задоволено посміхнулася і поспішно додала, - особливо, якщо він сам цього хоче.

- Отже, домовилися, - Діккер задоволено кивнув і повернувся до Рьохара, який завмер на порозі, - чого стоїш стовпом? Іди збирайся, до закриття воріт треба покинути місто.

Хлопчисько просяяв і зник, сховавшись за дверима.

- Давайте я вам їжі зберу в дорогу, - заметушилася Люсьєна, - різносолів не обіцяю, живемо ми небагато...

- Не звик я до різноманітних страв, - заспокоїв її Діккер, - шматок хліба та шматок в'яленого м'яса, що ще треба найманцеві? Хіба що діжка пива!

Вона невесело похитала головою, м'яса в їхньому домі давно не водилося. Переполовинивши шматок сала і додавши до нього майже цілий буханець хліба, вона висипала у вузлик варену картоплю, приготовану на вечерю. Чоловік буде незадоволений, але це мала ціна за позбавлення від такого тягаря, як Рьохар. Поки Люсьєна поралася, збираючи провізію, Діккер неголосно запитав, так, щоб не чути було за дверима:

- А ким був його батько? І як давно він залишився без батьків?

Запитання виявилося несподіваним: метушлива жінка різко зупинилася, ніби натрапила на перешкоду. Потім продовжила розпочате, тихенько відповівши:

- Батька його ніхто не бачив і не знав, хоча сестра стверджувала, що це лицар Нортон, сусід і друг нашого барона Падді. Натякала на любовну історію і взаємні почуття, але ніхто їй не вірив. Найімовірніше, поглумився над нею в лісі хтось із місцевих. Вона охоча була по гриби та ягоди з дівками до лісу ходити, вічно відіб'ється від них і забрідає якомога далі в ліс. Може і був у неї хтось, невідомо, А померла вона на третій рік після народження Рьохара, взимку, від гарячки. Я тоді вже який рік у місті жила, от і взяла його до себе, братам він ні до чого, вони й привезли його в притулок віддавати. Може, даремно я не дала їм цього зробити? А може й ні, одним богам це відомо.

Вона повернулася і простягнула Діккеру важкий вузлик.

- Ось, усе що можу.

- І на тому дякую, - відгукнувся він, приймаючи з її рук вузлик. І, примружившись, дивлячись на Люсьєну, запитав, - А схожий малий на цього лицаря?

- Та хто ж його знає, - знизала плечима вона, - я вже й не пам'ятаю, який той лицар має вигляд, давненько його бачила, та й не розглядала особливо. Скажу тільки одне - він теж рудий, але чи мало в окрузі цих рудих? Кожен третій, так точно.

З появою у дверях племінника, який зібрався в дорогу, вона різко замовкла. Мовчки обійняла його, поцілувала в лоб і тихенько сказала:

- Хай благословлять тебе Боги!

Рьохар невдоволено поморщився, він не звик до прояву будь-якої ніжності. Нічого не відповівши, запитально подивився на Діккера.

- Готовий? - уточнив той, і після ствердного кивка додав. - Тоді ходімо, нема чого сидіти без діла. Всього доброго вам, - кивнув він головою Люсьєні та, поклавши руку на плече Рьохару, попрямував до дверей.

Йдучи, Рьохар так і не сказав тітці ні слова, просто, обернувшись перед дверима, подивився на неї довгим, прощальним поглядом. Щоб не сталося далі в його житті - сюди він більше не повернеться!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Андрій Касьянюк
19.03.2024 18:58
До частини "частина 1"
Вітаю. У вас непогана українська. Знайшов декілька невідомих/маловідомих для себе слів. Як на мене, у книзі є певні проблеми з розділенням абзаців/речень. Наприклад: "Хлопчисько посміхнувся, у животі з'явилася приємна важкість, давно він так сито не їв" - на мою думку, тут два-три речення (по сенсу; так-то, якщо по-іншому зв'язати, то можна і в одному вмістити). Загалом, вподобайка і коментар.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Айрон Нанако
    19.03.2024 19:34
    До частини "частина 1"
    Непогана українська в моїх графічних редакторів, але дякую. А с крапками..... мені як Льву Миколайовичу їх завжди мало дають, тому я полюбляю довгі речення)))))дякую за вподобайку та коментар))))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше