Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Уже наступного дня, на раді, всі міністри жваво запитували Амірана, як же той зміг вплинути на короля і змусити його повернутися до життя.

- Це дивно, - говорив Люціус. - Кілька днів тому його величність усіма силами намагався відправиться на той світ, а зараз - навпаки, хапається за життя так, що страшно стає, - потішно посміхнувся.

Скарбник протер червоні та втомлені очі, після безсонної ночі.

- Що ви йому сказали? - дивувався Філіп.

- І чому не сказали цього раніше? - не розумів Платон. - Наш король надто давно в такому стані, щоб не зробити хоч щось.

- Я тут ні до чого, - поклав велетень руку на стіл, сонно подивившись на кожного. - Я з королем не говорив. Моєї заслуги в його одужанні немає. Він сам вирішив не вмирати.

- Та ні, - наполягав Люціус, - ви точно щось зробили, оскільки саме після вашого візиту він почав оговтуватися.

- Моя заслуга лише в тому, - подивився на нього, - що я не дав йому померти. В іншому, він упорався сам.

- Це дивно... - дивувався Август. - Ніби саме провидіння обрушилося на короля і змусило його повернутися до життя.

- Хай буде так, - втомлено кивнув Аміран і склав руки на грудях, зручно спершись на спинку.

Здавалося, ніби велетень збирався тут заснути. Колеги ще трохи похвалили його і, дійшовши висновку про несподівану скромність цієї людини, перейшли на інші питання.

Військові просили грошей, народ - літніх розваг і конкретики щодо короля, знать хотіла спокою, а міністри - відпочинку. Поки Давид хворів, перебуваючи не в найвеселішому стані, всі свята скасували через страх можливої жалоби, одразу після салютів, тож кожному вже хотілося розваг. Хоч якихось. Нехай і не найвеселіших, але точно свіжих. До того ж, був привід - день народження Антона, що мав статися зо дня на день. Слуги й кухарі робили приготування, будучи не надто впевненими в тому, що свято таки дозволять. До цього, стан Давида не вирізнявся стабільністю, тож і цього разу всі переймалися тим, як би королю не стало гірше. Однак той і не думав тепер помирати. Маючи тверду впевненість у правдивості свого бачення, сну чи чого б то не було, монарх не збирався вмирати, навіть якщо його силоміць спробують убити. Попри шалену слабкість тіла, чоловік почав мірно повертати силу духу і твердість намірів, так, що навіть слуги це помітили. Нехай королю і стало дуже складно ходити й загалом рухатися, але твердість у його очах була такою сильною, що ні в кого не виникало сумнівів у тому, що той знову зможе взяти до рук меч, схопитися на коня й повести за собою натовпи відданого люду.

День народження принца таки відзначили, проте без особливого розмаху. Частково, бо без Карла діти не дуже прагнули веселитися, частково, бо хворого короля мало кому хотіли показувати. Давид тимчасово перестав ходити і його возили коридорами на спеціальному стільчику, до якого приробили колеса. Сходами монарх піднімався і спускався з чужою допомогою, тож завжди його оточували кілька сильних лакеїв, яким і доводилося носитися з королем. Сам Давид ходив тільки по своїх тимчасових покоях, намагаючись розпрацьовувати ноги і все тіло, що від такого довгого голоду втратило не тільки весь жир, а й майже всі м'язи. Їв він потроху, але часто, щойно його відвідував голод і до самого моменту насичення. Король все-таки боявся їсти відразу багато. Він думав, що такими темпами, їжа просто розірве його зменшені внутрішні органи на частини. Лікарі оглядали Давида із завидною регулярністю, періодично коригуючи його дієту і даючи якісь поради щодо відновлення.

Через тиждень від того ритуалу і сну, король побажав прийти на раду. Його завезли всередину на тому стільчику. Весь замотаний у ковдру від постійного холоду, що пробивав його, Давид оглянув хворобливими очима здивованих, переляканих і трохи радісних міністрів. Нехай монарх і був ще дуже худорлявим, але кольору шкіри та кіл під очима це зовсім не применшувало. Ще більше жаху додавала та залисина на потилиці та розшаровані нігті на висохлих пальцях. Давид витягав з-під ковдри тільки праву долоню, залишаючи все інше тіло в теплі.

Міністри йому вклонилися, за жестом сіли.

- Порадуйте мене, - видав король. - Я хворів досить довго, але я сподіваюся без мене нічого сильно не погіршилося.

- Ваша величність, - одразу почав Аміран, - я пропоную тимчасово закінчити війну.

- Чому? Ми легко просувалися тими землями. Чого б не захопити всю Імрі? Тим паче коли на Ісаака з усіх боків нападають.

- Нехай Нільс вам повідомить куди посунулася лінія фронту.

- Сподіваюся, ви не хочете мене засмутити тим, що втратили ті землі, за які померли стільки солдатів, - перевів на нього погляд Давид. - Я зараз дуже не хочу засмучуватися, знаєте. Густав, - покликав свого слугу, що стояв під дверима.

Той лагідно підійшов, схилився над монархом.

- Принеси фруктів якихось, - глянув на свої пальці. - Я знову голодний.

Камердинер кивнув і скоро вийшов.

- То які новини? - подивився на Нільса. - Куди посунувся фронт?

- Ми втратили кілька міст, - сумно почав.

Давид повільно вдихнув і видихнув, ніби називаючи його ідіотом.

- І як же? - скептично видав. - З якої причини?

- Задіяно було багато причин. Одна з них...

- Ви реально думаєте, що я буду слухати ваші виправдання? - невдоволено перебив король. - Ви були на землі, яку голими руками взяти можна. І ви втратили кілька міст? Ви з голою дупою на імріанців вийшли?

Люціус глузливо посміхнувся, намагаючись придушити цей сміх. Давид роздратовано покосився на того:

- Нічого смішного я не сказав. Якого хріна ви робили? - оглянув підлеглих. - У вас з-під носа забирають мною захоплену землю і ви ніяк не втрутилися? Аміране, чому ви не дали грошей на контратаку? - подивився на того.

- У мене їх ніхто не просив, - відповів як на духу. - До того ж, - косо подивився на Нільса, - у нас виникли з військовими значні розбіжності в тому, що слід робити.

- Вашу думку про те, що потрібно закінчити війну я вже почув. Яка ж думка була у вас? - перевів погляд на своїх підручних. - Ну, що ви не прийшли до взаємовигідного рішення? М?

- Дозвольте додати, - продовжив скарбник, від чого на нього звернули увагу, - що я підтримую вашу ідею захопити всю Імрі, але зупинитися нам необхідно через чвари у вашій армії, що в такому стані не може навіть позиції свої зберегти.

- Що за чвари? - перевів насторожений погляд король на Нільса з Августом. - Моя хвороба так легко підкосила бажання воїнів захоплювати? Чи це ви допомогли їм зрозуміти, що Імрі їм не потрібна? Відповідайте!

- Навіжені генерали...

- Навіжені?! - гнівно перебив монарх. - Таким не місце в моїй армії! Висікти? Ну ні! Стратити за непокору! Їхня гординя і бажання стати героями вийшли мені боком! Як це так - король пішов і армія розвалилася?! Відповідайте, поки я свідомість не втратив! Мені погано, коли я злюся, якщо ви не бачите! А я зараз не просто злюся! Я в люті! - підвівся. - Відповідайте, що ви за начальник, що не в змозі тримати дисципліну у війську?

- Я здатен тримати дисципліну, - заперечив.

- Тоді на якій підставі у вас чвари? На якій підставі генерали стали навіженими?

- Вони не хочуть підкорятися вашому наказу і дослухатися до цих учених, що лізуть зі своїми порадами, куди їх не просять.

Давид повільно видихнув, намагаючись заспокоїти власний гнів:

- Генерали не слухаються моїх наказів? Тоді якого хріна вони генерали? - подивився на Нільса так, що той здригнувся в страху, що його зараз розжалують і викинуть за двері. - Вони не підкоряються своєму королю? Не шанують своєї клятви на вірність і підпорядкування? Дорогий мій, нагадайте, будь ласка, яка кара за таке ставлення до клятви, даної королю?

- Смерть, ваша величність, - насторожився.

- А ви продовжуйте. Яка смерть? У яких умовах?

- Публічна, одразу після розжалування і відібрання всіх звань із титулами і золотом.

- Саме так. А тепер я запитаю ще раз: на якій підставі в моїй армії панує бардак і навіженство?

- Я приведу все до ладу, - опустив винуваті очі. - Я не знаю, що вплинуло на мене.

- Терміну - місяць. Думаю, за місяць я вже прийду до тями, і, в разі, якщо ви не впораєтеся, - жорстоке покарання чекає на кожного, хто посмів піти проти мене.

Увійшов Густав. Поставив тарілку з фруктами і ягодами біля пана, і відійшов до стіни.

- Які ще новини? - оглянув інших король, беручи яскраву полуницю. - Хоч щось хороше є? - почав жувати. - Порадуйте мене чимось.

- До скарбниці стало надходити кратно більше золота, - почав Аміран. - Майже у два з половиною рази більше, ніж до війни.

- Захоплення Імрі - це вигідно, - констатував Давид і взяв ще полуницю. - Ще щось?

- Народ вас любить, - почав Філіп.

- А знать? - продовжив їсти. - Мене тут давно не було. Що там зі знаттю? Вони завжди якусь свиню підкласти готові, - оглянув усіх. - Невже все добре?

- Ваша хвороба змусила всіх їх притихнути.

- Ну, хоч трохи помовчать. Невже це все, що є хорошого? До поганого я зараз не дуже хочу торкатися. Особливо після новини про розлад в армії, - зітхнув.

Ще трохи поговоривши про справи, короля відвезли в сад, щоб він міг спокійно погрітися на сонечку і насолодитися ясною погодою. Там він зустрів і своїх дітей, що билися один з одним на мечах, воюючи посеред зеленої галявини. Неподалік стояли слуги, сиділа вагітна королева, що через живіт піднімалася й сідала тільки з чужою допомогою. Дитина мала народитися вже наприкінці липня, крайній термін - на початку серпня, тобто вже за два місяці.

- Бийся! Захищайся!

Принци билися з запалом, штовхаючись і нападаючи, намагаючись будь-якими способами вирвати перемогу з лап суперника. Зрештою, переміг Філіп, хитрим чином зробивши братові підніжку і поваливши тим самим на землю, приставивши дерев'яний меч до його обличчя. Антону весь цей розклад подобався не дуже сильно, проте вибору в нього не залишалося. Прийнявши поразку і виграш, діти побігли до слуг, що дали їм попити.

- Я виграв! - хвалився перед матір'ю молодший.

- Який молодець, - кивнула та. - Продовжуй у тому ж дусі.

Давид зробив жест своєму слузі, щоб той покликав дітей. Лакей кивнув і миттю поспішив до Принців. Вклонився королеві, її синові з пасинком, повідомив волю короля і провів хлопців до його величності. Ті, підійшовши ближче, вклонилися. Давид якраз оглядав їх, помічаючи, як же ті виросли й подорослішали за цей довгий час.

- Непогано б'єтеся. Хто вас навчив?

Ті насторожено переглянулися.

- Карл, ваша величність, - відповів старший. - Він нас навчав, поки ви не поїхали на війну.

Той зітхнув:

- Сумуєте за ним?

- Так, - кивнув Філіп. - Дядько Карл був дуже веселим. Хоча я його трохи боявся, - потупив погляд.

- Ох, Карла не варто боятися. Він дуже хороший. Він вас не скривдить.

- Батьку, а ви за ним сумуєте? - запитав Антон. - Ви були близькими друзями.

- Ви як брати, - сумно доповнив молодший, піднімаючи на короля обличчя.

Давид зітхнув:

- Так, мені його бракує. Карл був для мене більше, ніж просто другом. Він був невід'ємною частиною мого життя...

- Батьку, - неголосно почав Філіп, - можна я погладжу вас? Карл завжди гладив вас, коли вам було сумно.

- Ні, не треба. Я в порядку. Скільки вам уже? - насупився. - П'ять і сім?

- Мені шість, - видав молодший.

- А мені нещодавно вісім виповнилося, - продовжив Антон. - Ви ж були на моєму дні народження.

- Так, - кивнув дорослий. - Просто я забув. Я ще не відновився після хвороби.

- Ви так довго хворіли... Усі наші друзі боялися за вас.

- Але зараз я не хворію. Тож не турбуйтеся.

Далі розмова була майже формальною. Давид запитав про їхнє здоров'я, про успіхи в навчанні та ще про якісь речі, на які діти спокійно відповіли, після чого отримали дозвіл повернутися до бійок і веселощів. Спостерігаючи за цими дерев'яними мечами, за маленькими принцами, що вправно ними розмахували, король глянув на яскраву зелену траву, озирнувся на всі боки й окинув поглядом пишні живоплоти, вельмож та свиту королеви, що юрмилася біля Терези. Кинув погляд на замок і підняв очі до неба, до тієї неосяжної блакиті, якою зрідка пропливали пухнасті хмари. Він сидів просто на сонці, закутаний у ковдру і з однією долонею назовні, що притримувала краї тканини, яка лежала на його колінах. Промайнула легка усмішка. "Як ящірка, - оглянув сонячні промені, що оточили його з усіх боків. - Сиджу і гріюся на сонечку, - спер голову на спинку, прикриваючи очі. - Твоя золота ящірка," - повернув голову вправо і щасливо розслабився, ніби танучи в чиїхось обіймах. У такому ж положенні, він скоро й заснув, дивуючи слуг та знать цим умиротворенням, що панувало на обличчі.

Йшли дні. Давид поступово відновлювався і приходив до тями, з часом почавши їсти майже все, що він їв до цього. За місяць, його тіло значно погладшало і обзавелося невеликим шаром жиру, що обхоплював живіт, немов якийсь міхур. Король, тикаючи пальцями в цю свою опуклість, усе не розумів, чому ж йому не легше, а навпаки - важче, ходити сходами вгору і вниз. Щоки його вже не були запалими, а колір обличчя став набувати минулої рожевості. Також починало рости волосся на потилиці та нові здорові нігті. Щоправда, худорба ніг і пальців із фізичною слабкістю все не зникали. Давид чесно намагався ходити, блукати і багато всього робити, проте витривалості це не додавало. Король так само дуже швидко втомлювався і бажав кудись присісти.

Наприкінці червня, монарх вирушив на фронт, від чого його намагалися відмовити міністри, занепокоєні цією слабкістю, і дружина, яка без толку турбувалася про всілякі недуги, що снували нині по Імрі. Король, певною мірою потішивши військо своїм прибуттям, не гаяв часу і швидко довідався про сили супротивників, мінливу лінію кордону і перевірив генералів, усе ще пам'ятаючи про проступок Нільса. На подив, усе було чудово і так само як до хвороби монарха. Усі трималися порядку, дисципліни, впевнено наступали і з силою відбирали землі. Щоправда, за цей час відбулося тільки два бої. Оцінивши всі можливості як себе, так і армії, що в минулому тимчасово ввійшла в стан "ліні і непокори", Давид нашвидкуруч створив новий план, за яким війну і справді зовсім скоро закінчать.

Ідея полягала в тому, щоб збільшити платню воїнам і їхню кількість, підвищивши рівень не тільки озброєння, а й спраги крові. Після цього почати нападати, забрати кілька земель, включно із втраченими, добротно залякавши цим усім противника, і запропонувати мирний договір, де Давид пообіцяв би більше не чіпати Ісаака, якщо той дасть йому васальну присягу. Єхидну усмішку короля в цей момент не міг помітити тільки сліпий. Головною ж метою було крайнє залякування, в якому імріанці вбачали б винятковий зиск від цього мирного договору, нового пана і закінчення всіх бід, адже Давид дав дозвіл із цим страшним наступом руйнувати міста вщент і спалювати села до суцільного попелища. Чи варто казати, що на чільне місце подібних наступів він поставив свого колишнього шурина - Олександра, який все ще вирізнявся особливою жорстокістю і любов'ю до руйнувань?

На фронті, Давид залишався недовго, бо сам розумів, що його місце зараз у столиці, за залагодженням інших справ. Генералам він пообіцяв, що нікому не дасть спуску, якщо буде помічено хоч найменшу непокору. Маркіз Холодний міг тільки кивати на це, ніби кажучи, що власними руками прикінчить усіх, хто підведе його старого зятя.

З цим король і поїхав, продовживши відновлюватися вже в королівському замку. Однак, скільки б монарх не вправлявся, шкоди його здоров'ю було завдано колосальної. Руки і ноги його залишалися слабкими, шлунок часто болів, а серце часом починало божеволіти від швидкого биття. Давид і радий був би кинути все це, тим паче, що періодично в нього опускалися руки, та й йому завжди було чим зайнятися крім цього спорту. Зупиняло одне - обіцянка Карла. Монарх сам поняття не мав як той повернеться до нього. Буде це у снах чи наяву. Чи буде це скоро, чи доведеться трохи почекати. Одне він розумів точно - якщо Карл побачить того в цьому стані, то привітної посмішки чекати не доведеться. А Давид так її хотів... Так сумував, так старався і так тужив, занурюючись у меланхолію, періодично сидячи біля вікна. Нехай він чекав і нічого не говорив, але хотілося зустрітися швидше, не через півроку, а через місяць, не взимку, а вже завтра. Давид просто не міг жити без тієї підтримки і заспокоєння, які завжди йому надавав цей чоловік. Доводилося задовольнятися тільки спогадами, фантазіями і мріями, даремно зітхаючи і дивлячись на дощ.

Так минув ще місяць. Кромійці почали свої наступи й атаки, Ісаак поки що задню не давав. Давид же дер кігті і зубами виривав собі місце під сонцем, крізь біль, лінь і небажання продовжуючи щодня займатися хоч якимось спортом. Як виявилося, ця витівка не була позбавлена сенсу, так як вже зовсім скоро, король і зовсім став обходиться без слуг, які йому раніше допомагали. Сам ходив, сам щось брав і все ще часто їв, щойно відчував голод. Вбрання його знову стало королівським. На голові сяяла корона, на тілі - чарівний каптан із золотою вишивкою. Давид знову стежив за своєю зовнішністю й охайністю, чистотою. Ганяв слуг, щоб вони не били байдики, примушував варту тримати службу відповідальніше. Міністрам спуску не давав, тож ті часто перебували в стресі й хвилюванні, коли починалася рада. Кожен просто-таки дивувався, з якою ж силою їх притиснули до стінки, щойно король вийшов із того неоднозначного стану, близького до його загибелі.

Давид цікавився всім. Давав нові накази, писав нові закони і встигав подумати про армію, людей, знать та інших істот. Відверто йому заважали Дикі землі, що лежали рівно на кордоні між ним і завойованою Імрі, чому ніхто радий не був.

- Ці голодранці оселилися саме там, де їх бути не повинно. Потрібно прибрати їх.

- Накажете знищити? - запитав Філіп.

- Я пам'ятаю як вони мене спалити намагалися, - невдоволено постукав пальцем по столу. - Озбройте три полки вогнепальною зброєю, кіннотою і переріжте їх. Вони заважають моїм людям перетинати кордон.

Було розпочато нову війну, однак і війною це назвати було складно. Просто прибігли багато людей в обладунках і дочиста знищили більшу частину цих дикунів, залишивши недоторканими хіба що якесь нещасне плем'я, що жило на болотах. Щоправда і його доля вже була вирішена. У таких умовах, ці голодранці довго б не прожили і розмножуватися точно не стали б. Велетнів, яких до цього боялися як могутніх силачів, купами закопували в кургани, не боячись за те, що вони колись повстануть і нападуть на подорожніх, які проїжджали повз, або на довколишні села. Тепер, ця місцевість була готова для заселення, до чого Давид і наказав приступити.

На черзі стояли нові питання, як почувся віддалений жіночий крик. На дворі було 26 липня. Тереза розродилася сином. Король був у принципі задоволений і, маючи досить непоганий настрій, навіть провідав породіллю з її чадом. Поглянув на сплячу істоту, що звалася немовлям, побажав їм із дружиною здоров'я, сил, і зробив невеликі подарунки. Третій нащадок чоловічої статі королю точно не завадив би, тож Давид був цілком задоволений.

Однак Ісаак усе не відступав, змушуючи суперника значно задуматися про нову тактику залякування. Цим були поглинені всі думки короля, тож він навіть нікого не приймав. Та й у принципі, в компанії його знайти було неможливо. Давид більшу частину часу проводив сам, у товаристві слуг, з якими не збирався розмовляти на світські теми. Посмішкою він не удостоїв навіть свою дружину і сина тільки після народження. Усім монарх здавався повністю зануреним у свої думки і помисли, про які не готовий був говорити з будь-ким.

- Вам не здається стан його величності... - задумливо почав Люціус якось перед радою, коли всі ще вмощувалися й готували свої папери. - Якимось самотнім?

- Про що ви? - не дивлячись запитав Філіп, переглядаючи свої листки. - У короля багато друзів. Будь-хто з радістю підтримає якусь тему в розмові з ним.

- І все ж... - сумнівався той.

- А я не здивований, - видав Аміран, сідаючи за стіл. - Наш король надто захоплений роботою, щоб відволікатися на порожню балаканину, про яку говорить кожен вельможа.

- Як давно ви бачили, щоб він говорив із кимось окрім нас і слуг? - подивився на нього Люціус. - Я маю на увазі нормальний діалог, а не ввічливі репліки за столом.

Деякі задумалися.

- А ви з чого таким цікавитеся? - насторожився Броніслав.

- Я не вважаю це нормальним, - знизав йому плечима. - Це якось дивно. Королі в його віці часом такі речі витворяють, а його величність навіть не спілкується ні з ким. Де це бачено, щоб перша людина країни була відлюдною?

- З чого ви взяли, що він відлюдний? - спантеличився скарбник.

- А ви подивіться на його поведінку.

- Я думаю, це цілком нормально, що він не веселиться і не витрачає багато часу на якусь балаканину, - видав Аміран. - Точніше, це цілком очікувано.

- Очікувано через що? - подивився на нього призвідник розмови.

- Ну, він втратив кохану людину. Люди, після такого, рідко коли живуть як і раніше.

- Я не вважаю це нормальним. Нехай хоч хтось розважить його, а то виходить, що всі його думки тільки про країну, а страждаємо від цього ми. Ми в житті стільки не працювали!

- Не можу не погодитися, - відвів погляд скарбник.

- І хто ж його має розважити на вашу думку? - підняв очі Філіп.

- Я не знаю. От ви й скажіть, - подивився на нього. - Ви були з ним друзями. Так само як і ви, Аміране, - покосився на того.

- На жаль, - почав другий, - наша дружба не дійсна вже давно.

- Наша - теж, - кивнув Філіп.

- Але треба щось робити, - рішуче видав Люціус. - Я не встигаю спати і їсти, постійно копаючись у всьому цьому, - вказав на папери перед собою.

Відчинилися двері. Усі замовкли. Увійшов король. Усі встали.

- Краєм вуха чув, що ви налаштовані щось робити, - серйозно пройшов до столу монарх і сів за своє місце, а за ним і решта. - Ніби ви нічого не встигаєте, - подивився на найбільш балакучого. - Найміть собі ще помічників. Аміран виділить вам суму, - кивнув на того й оглянув увесь стіл.

Ті двоє неохоче переглянулися. Обом хотілося відпочивати, а не вчити ще одного помічника, однак вибору в них не було. Почалася рада.

Після вирішення багатьох справ, усі пішли на обід, де король не зронив і слова. Люціус дав знак своїм приятелям, ніби кажучи: "Подивіться на нього. І ви не вважаєте його відлюдним?" Міністри, акуратно дивлячись на монарха, могли все-таки відзначити якусь його відчуженість від усього того, що відбувалося за столом. Давид просто їв, просив слуг щось подати або забрати, ні на кого не дивився і був звернений лише у свої думки.

- Ваша величносте, - невимушено почав скарбник, розуміючи, що зараз ускладнить своє життя, - ви дуже багато думаєте про інших. Чи не хотіли б ви подумати і про розваги? Можливо, варто влаштувати свято?

Тереза миттю зацікавилася:

- Свято? Це було б дуже доречно. Тим більше, що скоро буде день народження Марії. Гадаю, їй уже можна буде показатися у світі. Їй якраз виповниться п'ять.

- Свято? - не піднімаючи очей уточнив Давид. - Якщо хочете, Терезо, займайтеся цим. Я не дуже люблю ці скупчення людей. Тож вважатиму за краще обмежитися своєю звичайною долею - прийду вже на свято.

- І ви як зазвичай не танцюватимете, - скептично видала дружина.

- Так, не буду.

- З вами дуже нудно, ваша величність.

- У вас завжди є заміна і ви завжди можете повеселитися з кимось іншим.

- Ви подаєте поганий приклад знаті.

- Тим, що працюю більше, ніж відпочиваю? - нейтрально подивився на неї.

- Тим, що не підтримуєте контакти з ними.

Люціус уже здогадувався, що про всю відлюдькуватість королеві донесла його дружина, з якою він обговорював це напередодні ввечері.

- І що накажете мені робити? - запитав Давид.

- Що б я не сказала, - невдоволено продовжила, - ви не станете цього робити.

- Звісно. Тому що наказувати мені не дозволено нікому.

Тереза промовчала. Міністри переглянулися.

Після обіду, правитель, як зазвичай, пішов у свої покої і замкнувся там. А ось королева зібрала своїх фрейлін у саду, щоб поговорити і розважитися. Принци вирушили грати з друзями, а міністри - кипіти над країною.

- Це неможливо, - невдоволено видала Тереза. - Раніше його хоч Карл потормошити міг, а зараз? Ходить похмурий і нічого не хоче.

- Можливо, позначилися наслідки хвороби, - подумала Вікторія.

Королева відвела погляд. Давид тим часом зняв обтяжливі шари одягу і почав займатися у своїх відновлених і прикрашених покоях. Зробивши кілька присідань і віджимань, він сів на крісло і важко зітхнув, занурюючись глибоко у свої думки. На душі панував морок і гнітючий сум. Король не міг довго жити без ласки, без кохання, без обіймів. Він знову сумував за знайомими руками, що завжди його заспокоювали, за знайомим голосом, що завжди заколисував, і за знайомим тілом, що завжди було готове прийняти його поруч із собою. Давид хотів тілесного контакту, м'якості душі й ласкавого погляду. Він був залежний від усього цього і просто не розумів, чому Карл зволікає і не може прийти до нього навіть уві сні. Знову йому доводилося задовольнятися лише своєю уявою, що все одно не зрівнялося б із кимось справжнім і реальним.

Давид сумував, тужив і постійно намагався переключитися на роботу, що завжди добре відволікала його від подібних думок.