Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Минуло п'ять із половиною років. Близнюки грали в саду в догонялки, ховаючись один від одного за високими колонами, й постійно дражнили один одного висунутим язиком. Трьохрічний Філіп за ними не встигав, тож змушений був задовольнятися компанією няньок і матері, яку іноді бачив між колон. Усюди лунав дитячий сміх:

- Хаха! Не наздоженеш! Не наздоженеш! Бе!

- А ось і наздожену! Бекалка! М! - висунув язик.

Даніела проходила повз зовсім неспішно, практично пропливаючи по землі. Поруч йшла свита з кількох жінок, а в руці було віяло, яким дівчина іноді махала на себе. На хлопчаків імператриця уваги майже не звертала. Не її це справа заспокоювати неслухняних дітей. Для цього є численні няньки та вчителі. Вона ж тільки гуляла і перекидалася репліками зі знайомими, друзями.

Загнати близнюків на уроки було непосильним завданням, однак пригрозивши хлопчакам їхнім батьком, няньки впоралися. Учитель чекав, не міг дочекатися його знайомства з тими, кого йому доведеться вчити з превеликою для нього честю. Дітей привели до зали, посадили за столи й дали викладачеві всю повноту влади. Близнюки слухали, проте зовсім скоро, їм набридло. Чоловік щось там розповідав, пояснював, писав на дошці… Давид підпер голову рукою, почавши розглядати обстановку - красиві меблі його цікавили явно більше. А ось Даніель, розсердившись на те, що його дорогоцінний час витрачають на цю балаканину, а не на ігри, зняв свою туфлю і кинув її у вчителя:

- Ти - нудний!

Брат повернувся до того з незацікавленою міною. Чоловік же здивувався:

- Я - професор! - гласно заявив він дітям.

- А все одно нудний! - наполягав Даніель.

- Вуха в'януть! - підтримав того Давид.

- Ви що собі дозволяєте? - шикнула нянька, що стояла в кутку.

Професор зробив їй жест, щоб не лізла.

- Яка зухвалість, говорити це мені в обличчя! - обурився чоловік. - Я розповідаю про науку!

- Дурна наука! - заявив Даніель.

- Це - математика! - здивувався той. - Цариця наук!

- Значить, погано тримає свою корону! - підтримав брата Давид. - Вона - нудна!

- Не нудна! - захищав тут учитель.

- Нудна! - показав йому язик молодший.

- Нудна тільки для неуків! Для неосвічених дітей, що не можуть навіть ім'я своє написати!

- Багато слів! - піднявся з місця Даніель. - Ти тільки говорити вмієш!

- А ви хочете вже щось робити? - взяв два аркуші з простими прикладами і дав їх дітям. - Щойно закінчите - урок буде закінчено! - відійшов до свого столу і склав руки на грудях, почавши стежити за розумовими потугами хлопчиків.

Близнюки одразу ж зацікавилися новим завданням і почали вивчати його, однак зрозуміти написане вони ніяк не могли.

- Тут нічого незрозуміло! - обурився Даніель.

- Бо вчитися треба, щоб зрозуміти таке, - заявив тому професор.

- Але ти нас не вчиш! - вдарив кулаком по столу.

- Тому що ви мене не слухаєте.

- Ти - нудний!

Давид подивився на головного крикуна:

- Може послухаємо його? Тут зовсім нічого не зрозуміло, - показав листок із прикладами. - А він, здається, все це знає.

Даніель надувся і сів, почувши, що без допомоги йому не обійтися. Чоловік спостерігав. Щойно тиша стала очевидною, він підійшов до дошки і почав щось писати. Учні глянули туди. Професор приступив до пояснення складання простих чисел. За допомогою пальців і паличок для лічби, діти таки подужали прості 2+1 і 2+2. Проте, йдучи після уроку на перекус, Даніель все одно заявив, що математика йому не сподобалася.

Батько дізнався про ту туфлю, що полетіла у вчителя, досить швидко.

- Ти як поводишся? - робив він Даніелю догану, за всієї своєї свити і няньок із дитячими слугами. - Тебе так погано виховали, що ти взуттям у людей кидаєшся?

- Він був нудним, - ховав син очі.

- Це - вчитель. У тобі жодної поваги до дорослих.

- Але він... - підняв голову.

- Нічого не хочу чути. Ти покараний. Ніякого солодкого.

Даніель злякався:

- Але я не винен!

- Хочеш сказати, туфля сама в нього полетіла? Нічого не хочу про це чути. Моє слово оскарженню не підлягає. Тебе - покарано.

Дитина опустила голову, невдоволено подивившись убік.

Увечері, однак, солодощі він отримав. Їх приніс брат. Невелика жменя драже могла якщо не позбавити образи, то хоча б підтримати в цьому жорстокому й тотальному ембарго на солодке. Вони жили в одній великій кімнаті. Ліжка стояли за три метри одне навпроти одного.

- Хоч ти мене підтримуєш, - бурчав Даніель, поїдаючи горіхи в цукрі. - Мої слуги взагалі мені нічого приносити не захотіли.

- Я їх ледве в кишеню сховав. Усі стежать. Усі думали, що я - це ти.

- Залишити мене без солодкого…

- Але ти теж був неправий. Не треба було кидатися туфлею.

- Я все одно не влучив, - прикро видав.

- Якби влучив - було б гірше.

Той видав щось незадоволене, не бажаючи слухати цих повчань.

- Як думаєш, надовго тебе покарали?

- На все життя, - надувся той. - Взагалі. Ніякого милосердя.

- Я буду милостивий до тебе, - погладив його плече.

Даніель сумно зітхнув:

- Хочеш? - простягнув останню кульку драже.

- Ні, їж. Я ці горіхи не дуже люблю.

- А даремно. Вони смачні, - почав його гризти. - Хочеш погратися?

- Хочу.

Наступного дня, був урок правопису. Однак цей учитель засвоїв усі помилки свого колеги, тож у нього туфлі вже не летіли. Хлопчики почали виводити перші літери практично одразу після початку уроку.

Незабаром, відбулася ціла подія. Сюди приїхав Філіп Кромійський - рідний брат імператора Антона I. Діти чекали на свого дядька з великим нетерпінням. Той прибув із невеликим запізненням, проте з таким шиком, що його можна було й пробачити. Парадна карета так і виблискувала золотом, запряжені в неї сірі коні голосно іржали, показуючи всім власну красу. А воїни, що складали охорону, ледь не сліпнули від власних лат, що виблискували на сонці так, ніби були із золота. Антону вся ця розкіш була не до душі. Придворні ж здивувалися цьому розмаху й пафосу. Діти були просто шоковані. Вони ніколи ще не бачили стільки всього й одразу.

Лакеї відчинили двері карети, виставили сходинки.

- Братику! - визирнув звідти розкормлений Філіп, весь у золотих прикрасах.

Ця людина була просто мрією для зграї сорок. Усе на ньому блищало і відбивало світло, усе привертало чужу увагу і все не говорило, а просто кричало про багатство і заможність. Ступивши на сходинки, Філіп змусив карету трохи прогнутися під власною вагою. Спустившись на землю, простягнув руку до своєї супутниці. Антон уже подумав про наречену чи не дай боже дружину, про яку ніхто його не попередив. Однак, усе було значно гірше. Філіп привіз із собою власну матір. На ній, золота було не менше.

"Класична любов норійців до всього блискучого, - подумала Даніела. - Скільки на них кілограм золота? Як вони не прогинаються під усім цим?"

Обличчя імператора похмурішало. Він заборонив своїй мачусі з'являтися в його землях, то якого хріна...?

- Здрастуй, брате, - перервав його думки гість, який простягнув руку для рукостискання.

- Здрастуй, - стримано потиснув йому руку монарх. - Ти міг дозволити собі одягнутися простіше?

- Хах! У мене чудові новини! І приносячи їх, я не збираюся виглядати темною конячкою! - опустив очі на племінників. - Які дорослі хлопчаки! - нахилився до них, від чого ланцюг на плечах повис.

Даніель округлив очі, бачачи таке товсте плетіння золота просто перед очима.

- Я привіз вам подарунки! - потріпав їхнє волосся Філіп. - Думаю, вам сподобається!

- Спочатку, ці подарунки повинен оцінити я, - повідомив Антон.

- Хаха! - вирівнявся брат. - Сам у ці іграшки гратимешся? - повернувся до слуг і свиснув, махнувши до себе рукою.

Усі почули цокання копит. Діти насторожено спостерігали. Незабаром, до них вивели двох поні бурої та солової мастей. Даніель радісно побіг до скакунів, а Давид залишився на місці, нетерпляче подивившись на батька.

- Хах! - вигукнув Філіп. - Подобається?

Антон несхвально дивився на поведінку молодшого близнюка.

- Це - моя! - весело заявив той, поклавши руку на шию бурої, і обернувся, миттю злякавшись погляду батька, від якого потупив погляд.

- Повернися на місце, - наказав той.

- Та пусти ти їх до подарунків! - усміхнувся дядько. - Це їхні поні зрештою! Дай їм погратися з ними!

- Вони не вміють їздити верхи.

- Хіба це проблема? Зараз, мої люди осідлають їх і підуть твої діти кататися. А ми з тобою обговоримо досить важливі новини, - глянув на дітей: - Решту подарунків принесуть у ваші кімнати.

Ті загорілися.

- Будуть ще подарунки? - не стримав радості Даніель.

- Звісно, не одних же конячок дарувати вам, - усміхнувся. - Вашим братові й сестрі я теж привіз багато всього. Хаха!

Антон кілька секунд дивився незворушно і суворо, але потім, дав Давиду волю бігти до поні, а сам покликав брата до себе. Діти рушили до скакунів.

- Що за новина і навіщо ти задаровуєш моїх дітей подарунками?

- Вони - мої племінники! Ти забороняєш мені балувати їх?

- Даніель і так занадто багато бавиться. Йому дарувати подарунки немає потреби.

- Не забереш же ти їх! Хаха!

- Кажи, з якої причини ти приїхав і привіз із собою свою матір.

Близнюки тим часом почали сваритися:

- Я теж хочу буру, - образливо заявив Давид, перетягуючи її повід на себе.

- Я перший сказав, що вона моя, - наполягав Даніель, посуваючи кінську голову до себе.

- Але я майбутній імператор. Я хочу темного коня. Не хочу світлого, - непохитно наполягав той.

- Я був перший. Я перший підбіг до неї і перший сказав, що вона - моя.

Той заупрямився:

- А я не буду приносити тобі солодке, якщо не віддаси її мені, - перетягнув поні до себе.

Близнюк невдоволено відпустив повід, надувся, склавши руки на грудях, і відійшов до персикового жеребця. Весь його вигляд показував як йому не подобається ця масть. Він навіть дивитися на неї не хотів.

- Тільки дівчата їздять на таких! - невдоволено тупнув він ногою, подивившись на брата.

Старші звернули на них увагу. Філіп із досадою виявив, що світлий жеребець дітям припав не до душі.

- Не тільки! - крикнув на нього Давид. - Ти ще їздити будеш!

Той відвернувся. Дядько ніяково посміхнувся, намагаючись заспокоїти їх:

- Це всього лише масть. Усі можуть їздити на будь-яких мастях.

Даніель щось пробурчав.

- Заспокойтеся і не заважайте дорослим, - суворо видав на тих Антон. - Вам потрібно тільки навчитися їздити верхи. Коли ви підростете - будете їздити на тому, на кому захочете.

Молодший продовжував ображатися. Дорослі повернулися одне до одного.

- Це новина не для такого місця, - повідомив Філіп. - Потрібно більше свята, - озирнувся. - Будь гостинним. Запроси нас на обід, - повернувся до брата.

- Тобі доведеться зняти все це золото.

- Імператор-аскет? Уперше таке бачу.

- Вам - теж, - глянув Антон на мачуху.

- То-то у вас сумно так, - сказала Тереза. - Начебто ціла імперія, а похмурістю несе аж до кордону. Твої діти взагалі в курсі хто вони такі? У твоїх близнюків такі очі були, коли Філіп до них нахилився, ніби вони золота ніколи в очі не бачили.

- Ми не витрачаємо стільки коштів на непотрібні прикраси.

- Як змінилося твоє ставлення. Коли тільки одружився, третину свого річного утримання на прикраси витратив. А зараз золота бачити не хочеш.

- Усе в цьому світі змінюється.

Давид, тим часом, дивився на брата, винувато розмірковуючи про те, що образив його.

- То яка причина вашого приїзду? – продовжив чільний монарх.

- Карл помер від старості, а його син Людовік помер від отрути, - невимушено зауважив Філіп. - Людовіки в цій родині не дуже живучі.

- Ви не виглядаєте сумними.

- Хм, мабуть, за справами цілої імперії, ти забув склад королівської сім'ї Норії.

- Чи не хочеш ти сказати...?

- Я - наступний. І я приїхав повідомити тобі про це особисто. Твій єдинокровний брат - король Норії.

- Який жах.

- Міг би відреагувати і більш радісно.

- Я думаю, нам краще обговорити це наодинці.

- Безсумнівно.

Давид підійшов до близнюка, ведучи за собою поні:

- Не ображайся. Вона - твоя. Ти справді перший сказав про це, - простягнув йому повідець.

Той і не подивився на нього.

- Даніелю, я був неправий.

Брат обернувся:

- А я - казав, - показав йому язика, взяв повід і відійшов із поні вбік.

Старший сумно подивився на жеребця перед собою. На ньому не хотілося кататися. Він був занадто світлим і нудотно-ніжним. Даніель обернувся. У близнюка на обличчі не було абсолютно ніякого бажання сідлати цей згусток ніжності на копитах. Важко зітхнув і повернувся, вдарив його в плече.

- За що? - потер старший забій, зовсім не розуміючи такої жорстокості.

- З тебе - дві жмені драже й одне тістечко, - став біля світлого жеребця і погладив його шию. - Можеш йти до своєї бурої кобили.

- Але ти ж сказав, що вона твоя.

- Я зараз передумаю, - невдоволено подивився Даніель в очі.

Той кивнув і поспішив до темного поні. Погладив гриву, подивився на брата. Той поступово звикав до думки, що їздитиме на соловому. Усі придворні попрямували до тронної зали.

Вино лилося рікою, страви подавали не рідше.

- Яке свято! Яке роздолля! Ну хоч десь видно те, що ти монарх! - сміявся гість, обвішаний золотом.

- Після бенкету, нам необхідно поговорити, - стримано повідомив той.

- Неодмінно! Але це буде після! А зараз... Дайте мені вина! Нехай ллються цілі ріки! Хаха!

Антон несхвально спостерігав за пиятикою.

Уже до десертів гість був настільки п'яний, що ні про яку розмову з ним не могло бути й мови.

- Милочко, - говорила з невісткою Тереза, - чому ви так мало п'єте? Ваш невір вам так не подобається, що ви не хочете випити за його приїзд?

- Помовчіть, - огризався на неї Антон. - Моя дружина п'є стільки, скільки хоче, і не вам їй казати, скільки вона має їсти.

- Ох, ну й характер, - відгукнулася королева-мати, почавши махати на себе віялом. - Грубості в тобі з кожним роком усе більше й більше. У кого ти тільки пішов?

- Не ваша справа, - відвернувся.

Жінки покосилися на нього. Даніела повернулася до свекрухи:

- Вибачте його, Антон не дуже любить такі бенкети.

- По ньому й видно. Він і раніше свята не шанував, - подивилася на неї. - Ніколи його радісним не бачила.

- Він може посміхатися, просто не всім.

- Мало в це віриться. Однак, зараз ми говорили про вас. Чому ви мало п'єте? Для здоров'я шкідливо тримати себе без пиття.

- Ох, я просто не хочу. Мені б простої води. Після вина, мені стає погано.

- Ох, чи не захворіли ви? Погано після вина... - похитала головою. - У вас і раніше таке було?

- Ні, просто... Дитина, - поклала руку на живіт, - не дуже любить це питво.

- Та ви вагітна, дорогенька.

- Майже постійно. Антон рідко залишає мене вночі одну.

Та покосилася на пасинка:

- А по ньому і не скажеш, про таку ненаситність.

Дівчина зніяковіла:

- Давайте змінимо тему? Це занадто інтимно.

- Ну звісно, душечко, - поклала руку на її передпліччя. - Діти мого пасинка, як мої власні. Дуже милі хлопчаки, - подивилася на близнюків. - На вас дуже схожі.

- Дякую. Вони дуже хороші, - повернулася до хлопців. - Хоч і бувають неслухняними.

П'яний Філіп підскочив із місця:

- Солодощів моїм племінникам! - пронизливо свиснув. - Ану принести мої подарунки!

- Ти що твориш? - невдоволено посадив його брат.

Той зі сміхом упав на своє місце:

- Твої діти їли колись шоколад? Хаха! Вони такого явно ще не куштували!

Винесли триярусний торт, повністю вкритий дивовижним шоколадом, слідом за яким йшли цукерки та різні тістечка. Очі дітей загорілися вогнем, подивом і настороженістю одночасно. Вони ніколи ще не бачили цього чогось коричневого і твердого. Схожі цукерки та інші солодощі стали розносити і до інших столів.

- Даніелю не можна солодкого, - суворо нагадав Антон.

- Ха! Ти навіть у день мого приїзду не даси йому насолодитися життям? - посміявся Філіп. - Вони ж ніколи шоколаду не їли! Дай їм спробувати!

Солодощі поставили навпроти дітей. Дітвора стала насторожено до них придивлятися. Однак не встигли старші звикнути до вигляду цього торта, як маленький і пухкенький Філіп став ніжками на свій стілець і просто відірвав рукою цілий шматок тіста, одразу ж почавши його їсти, вимазуючи все своє обличчя. Давид, бачачи все це, аж очі від страху витріщив. Що б зробив з його братом батько, помітивши таку неналежну поведінку? Однак не встиг старший відійти від шоку, як помітив, що і Даніель відірвав своєю рукою цілий шматок.

- Ти що робиш? - намагався напоумити його Давид.

- Спробуй! - здивовано говорив йому той, поспіхом поїдаючи бісквіт, вимазуючи шоколадом щоки. - Це дуже смачно!

- Батько покарає тебе!

- Він би ніколи не дозволив мені спробувати це! - потягнувся до цукерок і схопив цілу жменю. - Спробуй! - сунув їх до брата.

- Та ти брудний весь!

- І що?

- Батько покарає тебе!

- Знаю! Спробуй! - сунув йому в руки цукерки, що вже підтанули. - Це дуже смачно! - почав облизувати брудні пальці.

Давид невпевнено взяв солодощі в руки. Оглянув їх з усіх боків і боязко надкусив. Імператор неупереджено глянув на своїх дітей:

- Філіп увесь у свого дядька, - покосився на п'яного брата, що вже виспівувався перед придворними, у яких кров з вух починала йти.

- Нехай їдять, - м'яко попросила його Даніела. - Ви теж спробуйте, - взяла цукерку з блюдця. - Розслабтеся, сьогодні все-таки свято, - піднесла солодощі до його рота.

- Як я можу розслабитися, коли таке відбувається? - обурено подивився на неї Антон.

- Зараз, ви гнівом нічого не доб'єтеся, - поклала руку на його стегно, ближче до промежини. - Усі діти хочуть солодкого, а ваш брат уже настільки п'яний, що протверезити його ніяк не вийде.

- Нехай хоч заткнеться, - штовхнув родича, мало не скинувши його з крісла. - Задовбав глотку рвати.

- Вправте йому мозок завтра, - потягнулася до нього. - Розслабтеся, - наблизилася до вуха і почала шепотіти. - А то я вас сама буду змушена розслабити. Ви так напружені... - заповзла долонею на промежину.

- Ви так думаєте? - трохи осів монарх у кріслі, невимушено глянувши на дружину.

- Ну звісно. Ви так втомилися...

- Ну, можливо, ви маєте рацію. Тільки трохи. Зовсім трохи.

- Ну звичайно... З'їжте цукерку, вони дуже смачні...

- Раз ви цього бажаєте... - взяв її пальцями і надкусив.

- Я бажаю вас... - стиснула його плоть.

Антон ледь не почервонів, спрямувавши омріяний погляд до Даніели. Імператриця невимушено прибрала руку і сіла, продовживши їсти тістечко, що стояло перед нею.

Увечері, вже будучи у своїй кімнаті, Давид непомітно для слуг, сунув у руку брата жменю шоколадних драже, прошепотівши при цьому на вухо:

- Таке ти ще не їв. Вони стояли на краю столу.

Даніель не втримався, щоб не спробувати їх просто зараз. Няньки переглянулися. Невідомо було, як давно один близнюк носить іншому солодке, незважаючи на заборону батька. Одна з виховательок поспішила до Даніели, щоб дізнатися про те, що варто з цим робити. Дівчина була явно добрішою за свого чоловіка, тож їй приносити погані новини боялися не так сильно.

Імператриці якраз допомагали роздягатися.

- Ваша величність, - поклонилася нянька.

- М, - з'їла та цукерку, подивившись на служницю, - щось сталося? - камеристки якраз знімали нижні спідниці.

- Ми щойно дізналися про те, що Давид крав солодощі для свого брата і нишком їх йому віддавав.

- Красти солодке зовсім не королівська справа.

- Чи варто покарати Давида за такий проступок?

- Я подумаю. Нехай поки що сплять. Сьогодні, вони наїлися солодкого на цілий тиждень наперед. І обмежте солодощі для Філіпа. Мені здається, він їсть їх занадто багато для свого віку.

- Звичайно, як забажаєте, - поклонилася.

Двері в кімнату голосно відчинилися, мало не загасивши своїм вітром усі свічки в покоях.

- Пішли всі геть! - ясно закричав Антон, який стояв на порозі в одних сорочці та халаті.

Слуги поспішно опустили голови, позбирали свої речі і поспішили на вихід.

- Але я ще не роздяглася, - здивувалася Даніела, тоді як її всі покидали.

- Я вам допоможу, - рішуче попрямував до неї чоловік.

- Навіть із корсетом?

- Не бачу в ньому проблеми, - підійшов впритул.

Двері їхньої кімнати зачинилися.

- І все ж, камеристки в ньому розбираються краще.

- Я так не думаю, - підхопив її, міцно притиснувши до себе, і поніс до ліжка.

Закінчивши з близькістю, вони лежали під ковдрою, дивлячись у стелю, обіймалися і думали про щось своє.

- У корсеті все-таки незручно, - неголосно повідомила дружина, лежачи в ньому і граючись із волоссям на чоловічих грудях.

- Згоден. Просто я не міг чекати, поки його знімуть із вас, - покосився на ту. - Занадто хотів.

Дівчина таємниче посміхнулася:

- Може покликати когось, щоб мене позбавили цього тягаря?

- Давайте я вам його зніму. Не думаю, що там складно.

- Хочете цього? - підняла на нього очі.

- Просто не хочу тут бачити хоч когось крім вас.

Та сіла, повернулася до нього спиною. Антон теж підвівся і почав розпускати шнурок, що тримав його дружину в заручниках.

- Знаєте, перед вашим приходом, до мене прийшла нянька близнюків, - почала Даніела.

- І що вона хотіла?

- Каже, що Давид Даніелю солодощі тягав, - потішно посміхнулася.

- Треба буде покарати його за таке, - зітхнув. - Я ж заборонив йому. Як його виховувати, якщо рідний брат допомагає в бешкетуванні?

- Вони ще маленькі, - обернулася. - Підтримують одне одного.

- Ця підтримка зовсім недоречна, - насупився. - Треба буде поговорити з Давидом. А то доведеться за проступки Даніеля карати їх обох, щоб не "підтримували" один одного.

- Це жорстоко, - засмутилася. - Вони ж наші діти...

- І що? Через це потрібно дозволяти їм усе, що хочеться? Що Даніель взагалі за дитина? Давид, на відміну від нього, слухняний і жодних проблем із ним немає, а Даніель... Робить, що сам хоче, - зняв із дружини корсет.

- Він сміливий, - повернулася до чоловіка.

- Радше дурний.

- Коли він підросте - порозумнішає.

- Я сподівався, що він помре.

- Як так можна? Адже він наш син.

- Від нього одні проблеми. Мало того, що він неслухняний і невихований, так ще й із престолонаслідуванням проблеми створює. Вони з Давидом близнюки. Кому з них я маю заповісти трон? Вони ще й пустують, - змахнув рукою. - Однозначно підміняти один одного на троні будуть. Ніякого плюса від цього немає. Одні тільки проблеми.

- Ми розберемося з цим трохи пізніше, - поклала руку на його передпліччя.

Той важко зітхнув.

Уже вранці, Давид отримав від батька догану:

- Ти навіщо приносиш братові солодке? Я ж ясно дав зрозуміти, що він покараний за свою зухвалість і неповагу. Навіщо ти потураєш йому?

- Я просто хотів... - винувато бубнів під ніс хлопчик.

- Допомогти хотів? Ти йдеш проти мене, проти свого батька.

- Я так більше не буду, - жалібно говорив той.

- Ти теж тепер покараний. Ви обидва будете без солодкого.

Давид засмутився більше.

Після сніданку, близнюки пішли кататися на поні, а Антон - вставляти мізки своєму братові, викликавши його до себе на аудієнцію.

- Ти вчора напився до чортиків!

- Яка жорстокість... - болісно взявся той за голову. - Твоєму братові погано, а ти ще й кричиш на нього...

- Тому що заслужив!

- Ох... - похитав головою.

- Це правда, що ти король?

- Так, - кивнув. - Я наступний на престол, але мене ще не коронували.

- Навіщо ти приїхав сюди? Ще й матір із собою привіз, - склав руки в замок.

- А ти як думаєш? - випив вина у спробі похмелитися.

- Не знаю я що думати.

- Щоб нас не вбили там, - подивився на нього. - Після смерті Карла, двір Норії - це зграя диких собак, готових перегризти один одному глотку за місце під сонцем, а точніше - на троні. Його син помер не з власної волі. Отруїли Людовіка як щура. Хоча, він щуром, кажуть, і був. Дивний малюнок виявили на ньому після смерті. Подейкували, що він долучився до якоїсь секти.

- А до мене ти чого приїхав? - наполегливо видав Антон. – Невже, по допомогу? - набув загадкового вигляду: - Або ж... Щоб дати мені присягу на вірність після коронації?

Той втомлено розсміявся, притримуючи свою голову:

- Присягу? Щоб Норія стала твоїм васалітетом?

Антон слухав невимушено і зацікавлено.

- Ніколи. Хах... Ніколи я не дам Норію на поталу тобі. Ти ж із неї монастир зробиш.

- Тоді навіщо ти тут і що хочеш від мене? - похмурішав.

- Тут я тимчасово перечікую ще якісь убивства в Норійському дворі, і прошу від тебе деяких старих чиновників. Тобі вони явно вже не потрібні, а мені на новій посаді точно не завадять. Мене все ж таки воєначальником, а не королем ростили.

- І хто тобі потрібен?

- Аміран, Люціус і ще один, чиє ім'я я вже не пам'ятаю.

- Цікавий у тебе набір.

- А-то.

- Ось тільки вони, напевно, вже всі мертві. Скільки їм має бути? По 70?

- Мертві чи ні - вони мені можуть стати в пригоді.

- І чим же тобі допоможе любитель гральних будинків із повіями і колишній лихвар?

- Та хіба мало чим. Явно тим, чим тобі вони корисними не виявилися.

- Цікава компанія. І тобі до пари.

- Дякую, - кивнув. - У Норії їм точно веселіше буде коротати свої дні.

- Який ти однак добрий до старих.

- Звісно. Вони служили нам і батькові досить довго. Нехай останні дні в хороших салонах проведуть. Ти ж закрив тут усе.

- Салони тільки розбещують.

- Неодмінно. То я поїду за ними?

- Їдь. Ти мені в замку не дуже потрібен.

- Хах, - піднявся. - Як скалка в дупі.

- Саме так. Твої вигляд і манери ніяк мій двір не прикрашають.

- Та не бійся ти. Я скоро поїду. Не більше місяця буду очі муляти.

- Придворних мені тільки не псуй.

- Ну, цього обіцяти не можу. Ти ж усі борделі закрив. Виходу іншого немає.

- Одружуйся.

- Хах! На кому? На доньці Піднебесних? Чув ти Філіпа одружив з кимось із них.

- Так, одружив. На Ізабеллі.

- А що ж близнюки? Їм наречених уже знайшов?

- Ні, поки що ні.

- Хах, ну удачі в нових весіллях!

- Іди вже з очей моїх.

- Імператор, - поклонився, мало не впавши від сп'яніння на підлогу, розвернувся і хиткою ходою пішов.

Антон провів його недоброзичливим поглядом.

Тереза тим часом розбовтувала свою невістку:

- А що ж ваша рідня?

- А що вони? Поки що осторонь стоять, хоча кілька неприємних слів уже встигли сказати, - відпила імператриця чаю. - Я намагаюся не лізти в політику.

- Просто знаючи дакрійців... Я чула, що їм не дуже подобаються порядки мого пасинка.

- Я нічого не можу сказати. Коли я зустрічаюся із сім'єю, розмови про політику не ведуться.

- А як щодо рідні Антона?

- А що з нею? Я з Холодними спілкуюся, але не так тісно, як ви думаєте.

- Їх усе влаштовує? Мало Холодних я бачу при дворі. Дорогою сюди, я думала, що двір тріщатиме від їхнього надлишку.

- Їм тут не дуже подобається.

- Чому ж? - здивувалася. - Під боком у імператора... Хто б відмовився від такого?

- Холодні. Антон приймає не всі правила їхньої сім'ї, тому вони воліють приїжджати сюди зовсім ненадовго.

- І що ж це за правила?

- Боюся, я не можу вам сказати. Про це можуть розповісти тільки Холодні.

- Ну нехай, нехай... А як живеться вам? Стільки заборон... Я б імовірно тут не вижила.

- Мені? Непогано. Я поруч із сім'єю, дітьми... Антон піклується про мене. Я б не сказала, що в нас погані стосунки. Ми вже звикли одне до одного.

- А як же ваші сварки? Про них уже легенди ходять.

- Сварки - невіддільна частина нашого з ним життя. Я б не сказала, що страждаю від них. Сваримося і сваримося. Потім ми миримося, - відпила з чашки. - До того ж, Антон намагається не злити мене, а я - його. Ми ладнаємо, хоч і не завжди.

Після обіду, Тереза зустрілася з сином:

- Даніела каже, що Холодні не дуже долюблюють Антона.

- Воно й зрозуміло. Я листувався з Діаною і вона мені у всіх фарбах розповіла, що їм у ньому не подобається. Він узагалі не приймає їхнього головного правила. Вони живуть як раніше, але тепер, з усіма цими заборонами, їм стає дедалі складніше тримати свої нахили в таємниці. На тлі загальної святості, вони вже не виглядають такими хорошими.

- З його обличчя видно, що він сам собі все забороняє. У ньому живе справжній Холодний, ось тільки напоумити його не зможе навіть власна сім'я.

- Його країна тріщить по швах... Якщо навіть Холодні його правил не приймають... Здається мені, скоро ця імперія розвалиться, як пиріг, що не пропікся. Дакрійці незадоволені його переробками, імріанці - його вбивствами і знесенням храмів, а Славія просто сидить і чекає, поки все навколо розвалиться і вони повернуться до колишнього життя. Він мені, до речі, запропонував дати йому васальну присягу.

- Ніколи, - відрізала королева долонею. - Ніколи Норія не стане майном Холодних. Нехай я поважаю їх, але двір їх не прийме. Ми надто різні. Норія - окрема країна, що в змозі бути незалежною і сама задавати правила гри для інших.

- Хоча б для Фаро. Як там Марія? Її чоловік уже помер?

- Він імпотент уже від старості, - махнула рукою. - Цього їй вистачає. Писала, що з його сином спить. Він, кажуть, симпатичніший за свого старого буде. Шкода, що після смерті короля, їй не дадуть вийти заміж за того, за кого її видати й планували. Бідна дівчинка...

За кілька днів, вони прибули до Грезе.

- Ох! Який візит! Яка зустріч! - розпростер рукою старий Аміран, що був не в силах стояти на ногах без палиці.

- А ви постаріли, друже мій, - попрямувала до нього Тереза.

- Роки беруть своє, своє... Ось і сивина пробивається і зморшок стає більше. З роками, я не молодшаю. А ви так само прекрасні, - нахилився і поцілував її руку.

- Не так як у молодості.

- Ну, не применшуйте. Ви все ще прекрасні, - вирівнявся, глянув на Філіпа. - А ваш син ні на крок від вас не відстає, - кивнув. - Чим зобов'язаний таким високим гостям?

- Хочу запропонувати вам роботу, - підійшов до нього майбутній монарх.

- Роботу? Яку ж? - усміхнувся. - Хочете купити моє вино? Воно ще краще, ніж за вашого батька! - гордо показав до неба. - Солодке! Терпке! Його величність завжди його пили! Ходімо! Для нас уже накрито стіл. Ви, мабуть, зголодніли з дороги, - показав до входу.

Гості кивнули. Уже сидячи за столом і трапезуючи, Філіп знову порушив питання про роботу:

- Вино і справді непогане, проте не на мій смак. У мене для вас є робота.

- Яка ж?

- Я думаю, нам варто обговорити це наодинці. Справа досить важлива, і мені хотілося б, щоб ви погодилися, - оглянув його рослу родину, що сиділа за столом.

- Ну звичайно ми поговоримо! Я не в силах відмовити таким важливим гостям! Хаха! А зараз, давайте вип'ємо за ваш приїзд! У мене так давно не було гостей! – підняв Аміран кубок.

Той кивнув, піднявши кубок разом із господарем.

Після трапези, чоловіки пішли.

- Ох, - упав у крісло Аміран, - що ж вас турбує? Я, як ви бачите, давно не молодий і мені дуже цікаво, яку ж роботу ви для мене припасли, - взяв із рук лакея трубку і підкурив.

- Хм, не знав про таке задоволення, - здивувався Філіп, дивлячись на процес куріння.

- Із-за моря привезли. Втамовує біль у спині. У мене з цим великі проблеми... - випустив дим і знову затягнувся.

- У мене до вас справа, - присів навпроти.

- Уважно слухаю, - кивнув.

- Будучи скарбником мого батька, ви непогано справлялися.

- Це було давно. Мої справи взяв у свої руки мій протеже, однак і його вже немає при палаці...

- Так, але й радником ви були непоганим.

- Ви мені лестите.

- Зараз, не про це. Я хочу найняти вас і вашого цього... "Протеже" до себе.

- З якою метою? Я чогось не розумію. Вам потрібен скарбник на ваші землі чи...? Ваш брат нас обох швидко за двері виставить. Він мені не довіряє.

- Ні, я хочу найняти вас, цього вашого помічника і Люціуса, щоправда я зовсім уже не пам'ятаю, де він живе. Мені знадобиться ваша допомога на новому місці.

- Здається мені, що ви задумали щось. Знаю я де Люціус, от тільки не думаю, що він вам чимось допоможе.

- Він на службі у мого брата?

- Ні. Він кілька років тому помер від холери. Поховали його.

- Шкода, дуже шкода... А ваш протеже? Він живий?

- Поняття не маю. Я його не бачив уже кілька років. Щоправда, ви так і не сказали, що ви хочете від нас.

- Король Карл помер, нещодавно помер і Людовік. Я - наступний претендент на престол Норії.

- Хм, вітаю.

- Ви ніби здивовані.

- Трохи. Ніколи не думав, що мій колишній король стане дідом усього півострова і частини материка.

- Я хочу, щоб ви допомогли мені облаштуватися на місці. Мені подобалося, як ви справлялися з батьківською скарбницею і як допомагали йому на місці радника.

- Головою був завжди він сам.

- Кажуть, мій батько був іноді рвучким і ви могли його зупинити.

- Якщо ви про історію з немовлям Людовіком - усе вирішилося без моєї участі.

- Не скажіть. Ви, - вказав на нього пальцем, - володієте чимось, про що тут не прийнято говорити. Однак це "щось" буде мені дуже корисним, - склав руки разом.

- І про що ж ви говорите?

- Не знаю, проте знаєте ви.

- При дворі Норії доволі багато тих, хто хоче смерті вашого брата. Ви впевнені в тому, що хочете стати ватажком цього вулика?

- Так. Кажуть, я дуже схожий на норійця і свого діда Філіпа V...

- Одне обличчя, ваша величність.

Той усміхнувся:

- Ось і чудово. Мої люди допоможуть вам із речами. У королівському замку Норії, вам підготують гідні покої.

- І лікаря. Він стане моїм новим найкращим другом.

- А що ж із минулим?

- Він помер уже півроку тому. Хвороби косять старих як селяни траву. Я буду радий подивитися на двір Норії, ваша мати розповідала про нього дуже цікаві речі.

- Чудово. А я поки що відшукаю вашого підопічного і теж заберу з собою.