Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Через день, сюди під'їжджала ціла делегація з Норії. У кареті сиділи Філіп VI 35-ти років, його мати, якій було вже 53, і вірний слуга Аміран, який продовжував ходити й бачити лише з божою допомогою, йому цієї зими виповнилося вже 78. Спина велетня була ув'язнена в корсет, що обрамляв увесь його торс ременями, в руках незмінно перебувала жорстка тростина, а на носі лежали окуляри, без яких він не бачив майже нічого.

- І я все-таки не розумію, навіщо ви поїхали з нами. Це довгий шлях. Для вас він може виявитися останнім, - задумливо відпивав король вино.

- Хочу поглянути на велику людину востаннє, - втомлено говорив той, спираючись двома руками на тростину.

- Хм, то чим він великий? От наш батько - так, - кивнув матері. - Він був великим, а мій брат... - недбало хмикнув, почавши їсти тарталетки.

- Він був такою хорошою дитиною, - відгукнулася Тереза. - Кращою за тебе, - кивнула на первістка. - На льоту схоплював усе, що йому говорили.

- Хах, був кращим за мене? То чого ж його власні слуги зарізали? Не кращий він був. Він узагалі від мого батька? - неоднозначно подивився на матір. - Гляньте на мене. Як змужнів, так одразу схожий став, а Антон? Як був Холодним, так ним і залишився. Ще й зачати з Марікою довго не могли. Знаю я цю сімейку. У них там і інцести трапляються. Може, це син і зовсім від її брата?

- Не говори дурниць, - шикнула на нього королева. - Антон - син Давида.

- А ви звідки це знаєте? У Маріки питали?

- Давайте поглянемо на його онуків, - висловився Аміран. - Там ясно стане. Якщо жодних подібностей із Давидом і його родом не буде - можна буде підозрювати Маріку в невірності. Зараз, про це краще не говорити. У Кромії й так смута. Перші сини Антона - близнюки. Незрозуміло кого на трон садити будуть.

- Ось-ось - близнюки, - нагадала синові Тереза. - У Холодних ніколи близнюків не народжувалося, а в Давида - рідні сестри близнючками були. Його це син.

- Не всі ж такі спостережливі як ви, - видав Філіп. – Я не хочу віддавати Кромію на поталу його величезній родині. До того ж, ці хлопчаки ще зовсім діти. А я маю на цей трон повні права.

- У Кромії особливі закони, - задумливо почав старець. - Вас може потіснити Даніела.

- Вони дозволять керувати всім вагітній жінці? – обурився король.

- Вона королева-мати, не забувайте про це. І я чув, що жінка ця не обділена розумом.

- Пф, ніколи не чув, щоб такого короля як я потіснила вагітна королева, яка тільки те й робить, що уникає політики. Нехай дітей своїх няньчить. Вони в неї народжуються майже щороку.

- Ну, тепер народжуватися не будуть.

- А ось не факт. Хто вам сказав, що вона вірна? Напевно, має якихось коханців на стороні. Такого як Антон вона точно б не витримала.

- Про це, ви можете запитати у неї особисто.

- І запитаю. Чого ж не запитати?

Зустріли їх пишно, але не особливо святково.

- Рада вас вітати, - кивнула їм Даніела, одягнена в темне і тримаючи руки на животі. - Давайте зайдемо всередину, погода сьогодні погана, - подивилася на хмари.

Усі розміреним кроком пішли до урочистої зали. Слуги почали розбирати речі, а почет - неквапливо крокувати поруч.

- Ох, та ви знову носите дитину, - зауважила Тереза.

- Сподіваюся її доносити. Це вбивство було великим ударом для мене, - погладила королева живіт.

- А що до решти ваших дітей? - виховано запитав Філіп.

- Вони здорові. Багато хто переживає, але я думаю, ми впораємося.

- А як близнюки? - трохи відставав Аміран, якого підтримували при ходьбі вірні слуги. - Міністри вже вирішили, кого з них посадять на престол?

- Практично всі думали тільки на Давида. Його вважають найкращим кандидатом на цю роль. Складно все це... - втомлено поклала Даніела пальці на чоло. - Близнюки... Той жах, який я бачила в очах Антона, коли вони тільки народилися, я ніколи не забуду. Тепер, я розумію, чому в нього було таке обличчя. Це занадто складно.

- Виносити стільки дітей - теж нелегко, - підтримала її Тереза. - Я з трьома ледве впоралася, а у вас їх...

- Вісім, - кивнула та. - Дев'ятий на підході.

- Як думаєте, це буде дівчинка чи хлопчик?

- Зараз, це не має значення. Що хлопчиків, що дівчаток, у нас з Антоном народилося в надлишку.

- Він вас доволі часто "кохав", - покосився Філіп на зграю дітей, що крокувала поруч і поглядала на старого велетня.

- Навіть, можна сказати коли частіше, - подивилася королева на дітлахів, більшості з яких було вже понад десять років. - Я його теж кохала, хоч із ним і було часом нелегко.

Усі увійшли в зал.

- Процесія розпочнеться тільки за годину, - доповіла королева. - Можете поки що перекусити і відпочити з дороги.

- Я хотів би поговорити з вашими міністрами, - зауважив Філіп.

- А я, - втомлено видав Аміран, повернувши корпус у напрямку столів із закусками, - мабуть сяду. Довга була дорога.

- Звісно, - кивнула королева. - Пригощайтеся. Після похорону, буде бенкет, тож вина на столі немає. Тільки вода і чай. Не хочу бачити гостей п'яними вже під час процесії, - звернула погляд до деверя. - Ходімо, я вас проведу до першого радника.

Ті почали відходити. Діти ж, як і раніше, з неабияким інтересом спостерігали за цим неймовірно високим і старим чоловіком, який повільно йшов до сидінь. Амірана швидко посадили в крісло і дали важко видихнути. Навколо стовпилася дітвора. Той усміхнувся їм, педантично поправивши на переніссі окуляри.

- Скільки вам років? - видав Філіп. - Ви страшенно старий.

Давид із докором штовхнув його в бік.

- Хах, я служив ще вашому прадідові, - втомлено відповів Аміран. - Бачив як народжувався ваш дід і як ваш батько з дядьком. Навіть вас бачив, коли ви народжувалися, - глянув він на близнюків. - Було несподівано знову бачити двійню.

- Знову? - спантеличилися ті.

- Сестри вашого діда теж були близнючками, - по-доброму посміхнувся їм Аміран. - Дайте вас розгледіти, - нахилився вперед, спираючись на тростину. - Очі вже зовсім не ті, але хочеться все ж таки подивитися на онуків того, з ким я колись товаришував.

- Ви дружили з нашим дідом? - здивувався Давид, підійшовши з Даніелем трохи ближче.

- Ах, який це був час... - роздивлявся їх. - Я думав, що завжди буду тільки бароном, а в підсумку дослужився до першого радника короля. Ми були з ним дуже дружні, - усміхнувся. - Які ви славні хлопчики. Які славні... Ви - Давид, - кивнув на першого, - а ви - Даніель, - кивнув на другого.

- Як ви вгадали? - здивувався другий. - Нас іноді наші ж слуги плутають! А ви відразу правильно сказали!

- Хах, як же я можу не впізнати свого знайомого і його найкращого друга? Вони завжди були разом і я бачив їх у найрізноманітніших тілах.

Діти насупилися.

- Про що ви? Ми ніколи вас не бачили, - не розуміли близнюки.

- Вам розповідали історію про вашого дядька?

- Людовіка? Він повісився, кажуть, - видав Даніель.

- "Кажуть"? А кажуть де?

- За містом десь, - знизав плечима. - На світанку заліз у петлю і повісився.

Той усміхнувся:

- Якщо ви заплющите очі і просто уявіть цей день. Ви побачите більше, ніж знають інші.

Принц насторожено відступив. Давид покосився на нього:

- Думаю, ви лякаєте мого брата цим, - повернувся до гостя. - Ви говорите якісь дивні речі.

- Можливо, я змусив його насторожитися, але якщо не зараз, то потім він точно зрозуміє, що нас пов'язує.

- Неправда! Я бачу вас уперше в житті! - відрізав Даніель. - Я взагалі вас не знаю! Нас нічого не може пов'язувати!

Старий ніжно йому посміхнувся:

- Я не буду наполягати. Приймайте за правду те, що ви бажаєте за потрібне, - повернувся до Давида. - З вами ж, у нас були довші стосунки. Одного разу, я навіть врятував вам життя. Я вбив вашу дитину, щоб відродити в її тілі когось нестерпно близького вам.

Філіп уже сміявся:

- Та ви марите! Такого нам ще ніхто не розповідав! - підійшов до діда. - А чим же пов'язані з вами ми? - гордо видав.

- Хм... - задумався старий і почав придивлятися. - Як цікаво... Вас я не знав особисто, але закінчили ви вельми...

- Як же? Хах!

- Вас убили власні слуги, засунувши вам в анус розпечений прут.

Хлопчик аж відскочив:

- Що ви за маячню несете?!

Аміран огледів імператорсью сім’ю:

- Тут же я бачу Леону, Анну і одну жінку, про яку нічого не знаю.

Діти насторожено переглянулися.

- Ах так, - вирішив додати той, звернувшись до порожнього місця, - ну і звісно ж павуки. Вони вже більш, ніж усюди.

Імператорські діти поспішили відкланятися і покинути цього неадекватного.

- Не подобається він мені, - неголосно видав Даніель.

- А хто це взагалі такий? - крокував поруч Олександр.

- Старий слуга нашого діда. Був скарбником і першим радником.

- Мабуть, у нього помутніл розум.

- Воно й видно, - покосився на того. - Тепер зрозуміло, чому батько не захотів мати такого радника. Він же ненормальний.

- Можливо, раніше він був іншим?

- Буду сліпо вірити в це, - повернувся до приятеля, - а то я свого діда поважати перестану.

Королева, тим часом, привела Філіпа до Ганса. Ті потиснули один одному руки.

- Мій слуга каже, що велика людина пішла з життя, - почав король, склавши руки разом.

- Він був вашим братом, - майже смиренно кивнув той.

- Хм. Де та квітуча Кромія в якій я ріс? Поки ми їхали, я бачив тільки похмурих і хворих людей, що п'ють воду з річок, бо Антон заборонив купувати вино більше п'яти літрів на тиждень на людину. Якби ми їхали через Вінолію, побачили б одні злидні. У них уся торгівля на вині побудована. Я не хочу дати його нащадкам добити землю, на якій я народився.

Даніела здригнулася від таких слів:

- Дорогий деверю, - спокійно почала королева, - ви король Норії. А імператором Кромії стане один із наших з Антоном синів. Мені здається, ви забуваєте порядок престолонаслідування.

- Ваші діти ще малі й дурні, - подивився той на неї. - Хто прислухатиметься до промов 14-річного хлопчиська, який ще нічого не знає?

- Ви погано знаєте своїх племінників, - насупилася. - Вони такі ж дурні, як і ви стрункі.

- Ох, це дивлячись з якого боку подивитися на мене. З деяких ракурсів я і не товстий.

- Не можу цього ракурсу знайти.

- Ваші величності, - виховано вліз Ганс, - зараз явно не час для сварок.

- Мої діти правитимуть цією землею, - грізно заявила Даніела. - Вони - сини імператора, це їхня земля, їхній дім і їхня держава. Не лізьте не на свій трон, дорогий деверю. Місце, де сидів мій чоловік, займе тільки мій син.

- Який із двох? Безглуздий чи той, яким легко маніпулювати?

- Прикусіть язика, а то нарветеся на неприємності.

- Ха! Та що мені зробить вагітна жінка? - глузливо оглянув її.

- Повірте, зроблю, що мало не здасться.

- Їхня величність хороші у стрільбі з арбалету, - зауважив Ганс.

- Хм, та хто жінці зброю в руки дав?

- Здається, ви не знаєте про нашу з Антоном сварку, у якій ми ледь не вбили одне одного, - гнівно заявила та.

Король покосився на радника, бажаючи почути цю історію.

- П'ять років тому, - почав Ганс, - їхні величності добряче посварилися і майже півроку не говорили одне з одним. Апофеозом їхньої сварки стала сварка на місці, де їхні величності займалися стрільбою. Того дня, вони так голосно кричали і так сильно один на одного агрилися, що імператор дістав кинджал, імператриця наслідувала його приклад. Почалася бійка. З великими труднощами їх змогли розборонити. Обидва порізали і зіпсували вбрання одне одного.

- Через що ви сварилися? - глянув на ту король.

- Там було багато дрібних приводів, - склала імператриця руки на грудях. - Не переходьте мені дорогу. Мій кинджал усе ще спритний і швидкий.

- Та ви ж вагітна! - усміхнувся.

- Мені це не завадить, - розвернулася і пішла до закусок.

Чоловіки подивилися їй услід.

- Ваша імператриця варта свого імператора, - констатував гість.

- Вони як лід і полум'я, як собака з кішкою. Лаялися вони так само голосно, як і мирилися.

Подивилися один на одного.

- Як вони тільки не вбили один одного?

Ганс знизав плечима:

- З Антоном було важко, але він її справді кохав.

- Так кохав, що з кинджалом кидався?

- Ну, імператриці варто віддати належне, вона його тоді образила так, що я навіть повторити це не наважуся. Для його величності, це було останньою краплею. Але ви б чули, як вони потім мирилися. Мені досі соромно за те, що я чув це, хоча зовсім того не бажав.

- Мій брат до кінця своїх днів був "ненаситним"?

- У якомусь сенсі, - кивнув.

- Але я приїхав сюди не про постільні справи говорити. Ви ж не збираєтеся довіряти управління державою двом хлопчакам?

- Ви чули їхню матір. Регентом буде вона.

- Вас налякала вагітна жінка? – спантеличився Філіп. - Ви часом не євнух?

- Прошу не ображати мене. Я хоч і священик, проте теж буваю злий. Ваш інтерес до моїх геніталій зовсім не виправданий. Ви погано знаєте цю жінку, тому й дозволяєте колючі слова на її адресу. Однак будьте обережні. Їхня величність стають тільки злішими й запальнішими, коли носять під серцем дитину. І краще вам її дітей не чіпати. Мати вас заріже, якщо ви подумаєте щось їм зробити.

Даніела підкликала його жестом.

- Прошу вибачити мене, - вклонився Ганс гостю і пішов до імператриці. - Так, ваша величносте? - вклонився їй.

- Через цього Філіпа, у мене живіт розболівся, - схопилася за нього руками. - Поклич лікаря. Нехай він ласкаво вижене цього гостя під дощ.

- Ми не можемо, - співчутливо підтримав її. - Він - король.

- А я - імператриця, - обурено подивилася на нього. - Нехай їде одразу після похорону. Нема чого йому на трон мого сина задивлятися. І поклич лікаря.

- Зараз він буде тут, - поспішив до іншої зали.

До Філіпа однак підійшли його радники.

- Нічого вона мені не сказала, - роздратовано почав король. - Гостромовна як і мій брат. Їхній радник вартий своїх панів.

- Хто ж буде регентом? Малолітні принци ще не можуть керувати державою. Тим паче такою великою як Кромія.

- А ви подивіться на неї, - кивнув Філіп на невістку. - Вона зубами вчепилася в цей трон. Сама керувати буде.

- Вагітна жінка на троні? - зморщилися ті. - Ми всі сподіваємося, що це жарт.

- Не до жартів зараз.

Настав час похорону. Процесія розтягнулася майже на кілометр. Багато хто сумував, але мало хто плакав. Його поклали в усипальницю, поруч із батьком. Кожен сказав своє слово і попрощався з тією людиною, що правила тут майже 15 років. Ганс говорив останнім. Закінчивши свою промову, сповнену скорботи, він узяв у руки державу зі скіпетром і підійшов до близнюків. Ті вже знали, кому віддадуть усі лаври, тож Даніель відсторонився, щоб не заважати своєму братові приймати звання імператора Кромії. Ганс вручив золоті атрибути:

- Помер імператор! Його місце займе перший син! Давид IV - імператор Кромії!

Даніель зітхнув, відчуваючи, як усе його нутро поглинає та тінь близнюка, в якій він житиме до кінця своїх днів. Плечі первістка вкрила королівська мантія.

- Я обіцяю бути чесним і мудрим! - гласно заявив Давид. - Обіцяю захищати слабких і піклуватися про знедолених! Я даю слово, від якого не можу зректися! Я зроблю Кромію багатою і процвітаючою! Такою, якою її мені заповіли мої пращури!

"Який гарний хлопчик, - думали оточуючі, - з палаючим серцем, душею. Він любить свою країну".

Цією картиною варто було тільки розчулюватися. Як же красиво Давид давав обіцянки, як же він гарно казав про майбутнє. Хотілося зітхнути на повні груди, сподіваючись на майбутнє, проте "славність" Давида дуже швидко похитнулася. Міністри напружилися. Філіп ледь не засміявся, а власна мати схопилася за серце від наступних слів цього монарха:

- У нас велика земля, велика імперія! Наші кордони лежать далеко за горизонтом! Один я не впораюся! І після всього, що сталося в нашому замку, що спричинило смерть мого батька, я можу довіряти тільки своїй родині! Я хочу розділити свою владу! - повернувся до брата. - Даніель стане віце-імператором! Я заповідаю тобі володіння армією і всіма солдатами, що перебували, перебувають і перебуватимуть у нас на службі! Я бачив, як горить твоє серце, при розмові про наші сили! Я не вірю, а знаю, що ти впораєшся з цією роллю більш, ніж блискуче!

Близнюк стояв переляканий до самих кісток. Він гадки не мав, що Давид вирішить якось із ним поділитися владою. А якби він навіть і думав про це, то точно не додумався б до нового титулу. Брат вручив йому скіпетр і взяв за іншу руку, показуючи все своє єднання з братом:

- Ми - однієї крові! Ми - імператори Кромії!

Ніхто не міг говорити. Кожен, хто це чув і бачив, міг лише дивуватися нерозсудливості мовця.

У кареті, дорогою додому, Даніела почала виховну бесіду з цими двома. Поруч сидів Ганс.

- Ви що витворяєте? - шикала вона на дітей. - Я ж говорила з вами. Ви ж усе зрозуміли. Імператор - Давид, - подивилася на радника. - Це ти їх переплутав? Сунув усе Даніелю?

- Я тут ні до чого, - виправдовувався Даніель.

- Та як же не при чому, - подивилася на того імператриця. - А хто це витворив? Підставили нас перед усіма.

- Давид сам усе зробив, - винувато подивився близнюк на нього. - Що це було? Навіщо ти так? Я не хотів бути імператором. Ти ж маєш ним бути.

- Я і є імператор, - видав той. - А ти - віце-імператор. Я все одно головніший, - знизав плечима.

- Але навіщо ти це зробив? - не розуміла мати. - Як це називається? Нікого не попередив.

- Даніель теж нічого не знав, - вирішив влізти Ганс. - У нього обличчя було таке, що...

- Не до тебе зараз, - махнула на радника імператриця. - Якого біса ти робиш? - продовжила розмову з сином. - Тільки твій брат може діяти настільки безрозсудно.

- А ніби мені б дозволили зробити так пізніше, - обурився Давид і склав руки на грудях. - Я не хочу, щоб моєму власному близнюку диктували правила якісь міністри, котрі вже вважають себе головнішими за всіх. Я чув їхні розмови вчора і сьогодні вранці. Вони вже на всю планують і обговорюють. За моєю спиною! Це я владика і я монарх! Вони не підпускають мене до себе навіть на крок!

- Але я не хотів бути імператором, - не розумів Даніель.

- Якщо ти цього не хочеш зараз, - подивився на нього брат, - захотів би вже через місяць. Наче я тебе не знаю.

- Але витворяти таке без попередження... - картала його мати.

- Я це не планував, - подивився у вікно імператор. - Мені спало це на думку, коли в руку вже поклали державу.

Дорослі переглянулися. Робити їм було вже нічого. Раз Давид сказав, доводилося підкоритися. Перші слова монарха виконуються беззаперечно.

- Ви хоч розумієте, що ви зробили? - запитав Ганс.

- Призначив свого брата другим імператором? - подивився на нього хлопчик.

- Ви ускладнили престолонаслідування і підкинули собі проблем. Ви ж знаєте Даніеля як ніхто інший.

- Гей! Я ще тут! - обурився Даніель.

- Не вважайте мого брата ідіотом, - подивився підліток слузі в очі.

- Він безрозсудний.

- Я вас чую взагалі-то! - кричав Даніель.

- Але не дурень. Прав у нього не менше, ніж у мене, однак я не думаю, що Даніель настільки позбавлений розуму, щоб робити те, що йому заманеться, не подумавши перед цим хоча б пару секунд. Він запальний і не любить етикет, але це не робить його божевільним.

Радник відвернувся, роздратовано стиснувши губи.

Філіп Кромійський, тим часом, лише сміявся:

- Хаха! Ви чули це? Такий дрібний і відразу видно який безголовий! Хах! Ось так потіха буде спостерігати за цим двором!

- Це було й справді нерозсудливо, - підтримувала його мати.

- Хаха! Два імператори! Та вони збожеволіли!

- Це не так безрозсудно, як вам здається, - прокоментував Аміран. - Якийсь сенс у всьому цьому є.

- Який же? Ви лякаєте мене, друже мій! Невже і у вас дах поїхав?

- Ні, я все ще в собі. Я встиг поговорити з цими хлопцями. Нехай вас не лякає невихованість Даніеля, бійтеся розуму Давида. Він може перевершити свого діда.

- А ось тут, не жартуйте! - весело погрозив йому пальцем король. - Який дурник ніколи не перевершить мого батька!

- Я можу дозволити вам вірити в те, у що вам хочеться, однак ці двоє можуть не згорнути гори, а дочиста їх знести, створивши безкрайній степ, якщо вони цього забажають.

- Який же ви вигадник! Такі дурники і в такій країні? Хах! Та вони нічого доброго не зроблять!

- Нехай іде час. Ви самі все побачите.

Тереза покосилася на старого друга.

Щойно всі приїхали на місце, до близнюків підійшов Олександр. У його очах виднілося хвилювання. Усі йшли на поминальний бенкет, тож юнакові довелося говорити з Даніелем зовсім неголосно.

- Мені здавалося, ви не хотіли бути імператором, - неоднозначно він почав.

- Я й не хотів. Це все Давид.

- Давид? Якщо чесно, то я думав, що це вам вручили скіпетр із державою. Можна сказати "помилково".

- Та чому всі думають, що я це зробив? - обурено подивився на нього Даніель. - Це все Давид. Він навіть не попередив мене. Я взагалі не розумію його, - покосився на близнюка.

- Ніхто не розуміє. Ваш брат - справжній привід для обговорень.

- От тільки він імператор, - повернувся до знайомого. - Не пристало обговорювати його.

- А вас?

- А мене - тим паче, - обурився.

- Тому що ви імператор?

- Тому що я - це я, - недружелюбно насупився. - І взагалі, я думав, ти будеш на моєму боці. А ти обговорювати мене зібрався. За моєю ж спиною, - невдоволено відвернувся.

- Це був невинний жарт.

- Він мені не сподобався.

Усі сіли за стіл. Почався бенкет. Подавали печеню, вино, закуски, делікатеси та солодощі. Кожен їв стільки, скільки міг, обговорював – так само. Кожен, хто сидів або стояв, або просто підносив їжу з питвом, вважав своїм обов'язком обговорити слова Давида, оцінити їх, дати свій коментар і неодмінно поділитися якоюсь мораллю або скаргою з цього приводу.

Ближче до вечора, коли багато хто вже напився і поминки перетворилися на гучне застілля, Даніель вийшов до галерей. Сів на кам'яне підвіконня і просто подивився на небо, яким продовжували плисти хмари.

- Втомився? - приєднався до нього Олександр.

- А тобі чого? - запитав хлопчик, не дивлячись на того.

- Ти незаслужено злий на мене, - присів на те саме підвіконня.

- Та що ти кажеш.

- Я нікого не обговорював за цим столом.

- Угу.

- Досить тобі дутися.

- Я не дуюся. Я розлючений.

- Це був просто жарт, - важко видихнув. - Нехай невдалий. Але жарт.

- Чому всі вважають мене ідіотом? - зухвало подивився на нього Даніель. - Скільки я встиг вже почути. То я неврівноважений, то дурень, то неконтрольований, то нерозважливий, то божевільний від слова "тупий". Раз вони всі вважають мене такою поганою партією, то чого ж не вбили? Ще в зародку, - відвернувся до хмар і склав руки на грудях.

- Можливо, вони тебе погано знають?

- Та як же. Нормально вони мене знають. Я все життя на очах у цих людей провів.

- Тоді, може, вони самі дурні? - трохи посунувся.

- Вони - так. Але я тут до чого? Навіщо звинувачувати мене в тупості, якщо я нічим своєму братові не поступаюся? Філіп і то гірший за мене, - подивився на Олександра. - Хамовитий, самозакоханий і жирний. Він нічого у своєму житті крім їжі не бачить.

- А ти - нестриманий і занадто гарячий. Не всім людям подобається обпалюватися об твою вдачу.

- Доведеться їм змиритися. Або вони насолоджуватимуться моїм полум'ям, або підуть на корм рибам.

- Тобі варто стати більш стриманим.

- А ще мені нічого не варто? Не вказуй мені, - відвернувся.

- Я лише хочу допомогти.

- Ти мені не батько, щоб вказувати що робити.

- Так, не батько, не брат і навіть не твій перший міністр. Я просто "твій". Деяким людям достатньо і цього, щоб вони почали до тебе прислухатися.

Даніель покосився на нього.

- Не зривай свою злість на мені, - відвів погляд Олександр. - Мені твій жар подобається. Щоправда, іноді ти й справді обпікаєш.

Коли поминки закінчилися, близнюки зустрілися в спальні Даніеля.

- Що ти тут робиш? - обурився молодший. - Твоя кімната далі по коридору.

- Ти занадто злий сьогодні.

- Мені вже й злитися не можна? А що ще мені буде заборонено? Ти ж зробив із мене імператора! Без мого відома провернув це!

- Я просто не хотів обділяти тебе.

- Не обділив, так обдарував таким тягарем.

- Хіба це погано? Не розумію, чому ти агришся. Ти ж майже як я. Нас із тобою відокремлює всього лише дрібниця.

- А що хорошого в тому, що мене засуджуватиме ще більше людей? - змахнув рукою. - То я одягнуся не так, то подивлюся не так, то пердну комусь не так! Та пішов твій етикет у дупу! Він задрал мене ще коли я був принцом! А зараз взагалі в могилу зведе! І кожен же, кожен буде мене порівнювати! - ткнув його в груди. - З тобою! Ти ж у нас такий вихований! Такий хороший! Такий правильний і слухняний! Не те що я! Шалапай та ідіот! Безрозсудна, безмозка дитина! Чи не так, братику?

- Мені здається, ти перебільшуєш.

- Та ну! А ти чув, про що сьогодні говорили за столом? Та кожен! Кожен думає, що я зруйную все, що залишилося після батька! Знищу двір, зганьблю сім'ю і взагалі дітей їсти почну! Я ж ненормальний! Невихований і неадекватний! А ще тупий! - кивнув. - Такий тупий, що гадити під себе починаю! Усі вони говорили про те, який я непридатний для трону! Який я покидьок! - показав на двері. - Цього життя ти для мене хочеш? Цього? Щоб я щодня бачив ці обличчя і розумів, як мене тут зневажають?

- Така думка про тебе - справа тільки твоїх рук.

- Ха! Дякую за підтримку! Не підтримка, а золото! - відвернувся і пішов до ліжка. - Гарний у мене брат, що звинувачує мене в тому, в чому звинувачує весь двір! - різко розвернувся, готуючись мало не напасти на того з кулаками. - Може й ти вважаєш мене безрозсудним ідіотом?!

- Ти запальний і непідконтрольний.

- Ах так?! Раз я запальний, то може мені спалахнути і спалити все до чортової матері?! Нехай горить усе яскравим полум'ям! Щоб один попіл залишився!

- Даніелю, ти явно перебільшуєш.

- Та ніхріна! Запитай у будь-якого з міністрів! Вони відразу видадуть тобі, який я недолугий ідіот! Скажуть, що твої слова сьогодні - найбільша трагедія для цієї країни! Що гіршого за мене тобі не знайти!

- Нехай кажуть, що хочуть. Ти мій брат і я не збираюся позбавляти тебе титулу, який сьогодні тобі дав.

- Ніякого милосердя! - зло пішов до ліжка.

- Ти зміниш свою думку.

- Змусь мене!

- Змушувати я тебе не збираюся. Ти все одно не послухаєш.

- Саме так! Я не хочу бути в тебе на побігеньках! - розвернувся Даніель і гнівно повернувся на своє місце. - Адже ти для цього поставив мене на друге місце? Щоб я бігав і виконував твої накази?

- А слуги мені на що? Міністри, помічники та радники. До того ж, завжди є Філіп. Йому побігати ніколи зайвим не буде.

- Та він бігає як справжня свиня!

- Я ніколи не бачив, як бігають свині, тож не можу нічого з цього приводу сказати.

- Вони бігають як Філіп! - показав на двері.

- Як тільки вони ноги не ламають під своєю тушею?

- А от хрін його знає!

- Я сказав усе те, що сказав не для того, щоб ти був моїм слугою. Навпаки, я хочу, щоб ти допомагав мені правити.

- На правах радника? Весь двір знає який я "шикарний" радник!

- Ні, на правах монарха. Я передам тобі частину влади. Нас двоє. Чи не думаєш ти, що так буде легше? Частину візьму я, частину - ти. А решту віддамо міністрам. Так ми зможемо охопити і вирішити значно більше проблем.

- Та я ж тупий як пробка! Які я там проблеми можу вирішувати?!

- Я пам'ятаю твої слова про нашу армію. У тебе душа лежить до всього цього. Чому б тобі не навідатися до наших гарнізонів, не подивитися, як живуть солдати і як тренуються? Я думаю, ти захочеш зробити нашу армію такою, щоб кожен мав за честь битися за нас.

- Та вони сраку рвати будуть, тільки-но побачивши наш прапор!

- У тебе серце горить, коли ти говориш про це. Зміцниш кордони, підсилиш армію, зробиш так, як вважаєш за потрібне. І мені будеш розповідати, що ти творив.

- Ха, то я все-таки собачка? Буду виконувати твої накази?

- А я буду розповідати, що робив я. Нам потрібно працювати разом. І обидва ми маємо знати, що робить інший. Тільки так ми зможемо працювати в команді. Ти - мій брат. Ти - частина мене. Ми - одне ціле. І діяти ми повинні заодно. Нехай, сьогодні весь двір обурюється, але коли він побачить вогонь в твоїх очах, коли здивується тому, що ти зробив з армією, вони змінять свою думку. Я вірю в це, - простягнув йому руку. - То ти зі мною?

- Наче в мене вибір є, - знехотя потиснув її Даніель.

- Вибір у тебе завжди є. І я вірю, що ти впораєшся, - обійняв його брат. - На добраніч. Із завтрашнього дня, нам доведеться вникнути в суть справи. Я призначив нараду на першу годину дня.

- Перед обідом? - насупився.

- Міністрам необхідно проспатися. Вони сьогодні добре напилися.

- Просплюся і я. Не хочу рано вставати.

- Зустрінемося вже на раді.

Була вже північ. У залі майже не було людей.

- Довге в мене було життя, - втомлено розмірковував Аміран.

Поруч сиділи його високий онук, якому скоро мало виповнитися 30, і правнук - років 11-ти.

- Довга і захоплива, - коментував онук. - Як ви взагалі дожили до таких років? Мій батько помер ще в 40, а у вас у 40 життя тільки почалося.

- Ех... Агат... Так і не був він бароном. Усе своє життя керував нашими землями, а титулу так і не отримав... Жив довго я тільки тому, що мені пощастило. Це справді везіння, - знизав Аміран плечима. - Я нічого для цього не робив, лише насолоджувався життям. У нашому роду такі довгожителі - рідкість. Це майже неможливо. Я все життя страждав від власної попереку, навіть дивно, що я все ще можу ходити, - глянув на духа осторонь і кивнув йому на знак привітання.

Привид взяв свій кубок, кивнув у відповідь і пішов гуляти приміщенням далі.

- Недовго мені залишилося, - звернувся старець до нащадків. - Радий я, що вдалося побачитися з вами. Ніколи б не подумав, що зможу побачити свого правнука, - нахилився до дитини й дбайливо погладив її по голові. - Дрібнішає наша порода. Він буде вже нижчим за мого батька. З кожним поколінням ми все нижчі й нижчі...

- Немає таких дружин, як ми самі, - знизав плечима онук. - Усі вони звичайного зросту. Лише іноді вдається знайти рослих, великих.

- Знаю, знаю... Важко це, - вирівнявся, подивившись на старшого. - Хочеться невисоку, тонку, як осика, вертку, як бджілка, і яскраву, як метелик, а всі вони кволі, не витримають наших дітей, - зітхнув. - Обирати доводиться тільки серед справді "великих" жінок. А вони рідко вирізняються витонченістю.

- Красиві залишаються в коханках, а рослі потрапляють у дружини, - втомлено сказав той.

- Так воно і є... Так воно і є... - глянув на правнука. - Пізно вже. Піду я спати. Втомив мене цей день. Довгим він був.

- Звичайно, - піднявся онук. - Я проводжу вас.

- Було б непогано, - почав підніматися Аміран. - Я ходжу з великими труднощами. Сам не розумію як я взагалі ще пересуваюся.

Правнук допоміг йому встати. Ті донесли діда до самого ліжка й посадили на ковдру.

- Вікторе! - покликав слугу той. - Допоможи мені роздягнутися! Дякую вам, - звернувся він до родини. - Бажаю вам щасливого життя і вічного процвітання. Не забувайте про те, хто ми. Не забувайте про наші ритуали та обряди. Колись, завдяки їм, ви зможете врятувати чиєсь життя.

Поруч уже крутився кремезний чоловік середніх років, який забирав у пана все непотрібне.

- Ми про них не забудемо, - кивнув онук. - Ми їх регулярно практикуємо і я вже щось почав доносити до розуму Олександра, - погладив дитину по плечах. - Він схоплює не швидко, проте я не залишу спроб навчити його всього, що знаю сам.

Дід погладив правнука по голові:

- Це непрості знання, але колись ти обов'язково їх зрозумієш, - ніжно посміхнувся. - Удачі тобі в усьому, що з тобою буде. Можливо, твоє життя складеться ще крутіше, ніж моє. Щасливої вам дороги, - підняв очі на онука. - Передай своїй дружині та іншим дітям, що ви завжди можете звернутися до мене. Я буду неподалік від дому. Думаю, сидітиму серед виноградників і лякатиму собою робітників, - усміхнувся. - Залишилося мені не довго, тож зовсім скоро, я буду вже в іншому світі. Ритуал, яким ви можете мене закликати, міститься в тій книжці. Однак проводьте його, коли точно будете впевнені у своїх силах, а то викличете когось не того, - усміхнувся. – Нехай, це буде не мій батько. Він ніколи не любив, щоб його відривали від власних справ. Удачі вам, - простягнув руку. - Удачі й процвітання.

- Дякую, - потиснув її онук. - Хотів би я вам побажати того ж, однак ви й так здається знаєте, що на вас чекає.

- Моє процвітання вже в минулому. Я вже в'яну. Нехай ваше в'янення буде якомога пізніше.

Після цього, вони знову попрощалися і розійшлися. Аміран втомлено видихнув, даючи Віктору все з себе знімати.

- Скоро, це закінчиться.

- Що закінчиться? – відклав слуга убік камзол із сорочкою.

- Усе закінчиться. Можеш спати сьогодні спокійно, я турбувати не буду.

- Та ви хропете так, що спокійно спати в мене не виходить, - почав стягувати з нього штани. - Спатиму як зазвичай.

- Хах, закуримо наостанок трубку?

- На ніч? Та ви ж не заснете в диму цьому.

- Нічого страшного. Відкриємо вікна.

- Ну, як забажаєте, - стягнув Віктор штани і почав розв'язувати стрічки на панчохах.

Переодягнувшись у нічну сорочку і викуривши цілу люльку, велетень ліг у ліжко, насилу в ньому вмістившись. Очі його швидко закрилися, а сам він провалився глибоко в сон.

Багатьом сьогодні снилися дивні сни. Даніель бачив свого діда Давида III і те, як той затято кричав на нього, намагаючись зарізати кинджалом. Хлопчик відбіг було в кут, намагаючись втекти від цього бою, який він не міг виграти, як побачив перед собою близнюка, що кидався на нього з таким же запалом. Бій і напад припинила якась постать. Довготелесий чоловік у чорному просто взяв Давида за комір і відтягнув в інший кут кімнати, тим самим заспокоївши. Давиду ж снився дядько, майже його одноліток - Людовік, якого він бачив лише кілька разів на старих картинах. Він був веселим, бігав лугом і щось співав, ганяючи метеликів. Це видовище було таким кумедним, що хлопчик не міг не посміятися. Одна мить, одне кліпання і замість цього безтурботного, лугом бродив Даніель, вистежуючи бабок і намагаючись їх зловити руками. Давид протер очі.

Сни змінювали одне одного швидко. Здавалося, це один і той самий, але два різних. Даніель стояв перед гіллястим деревом, що росло біля стежки. На гілці гойдався зашморг, на небі вставало сонце. Хлопчик сам не зрозумів як, але заліз у петлю. Перед ним з'явився брат. Взяв того за руки й потягнув на себе, змусивши безсило заплющити очі й ступити в безодню, у темряву.

Давид же спостерігав бенкет. Навколо всі їли, сміялися, говорили й часто випивали, вигукуючи якісь тости. Він сидів на чолі столу. Хто сидів поруч, він не бачив, але за сусіднім столом були фігури, що нагадували його сім'ю: батько і дядьки. Перший був суворий і похмурий, Філіп веселий і невимушений, а Людовік просто дуркував, корчачи блондину всякі пики. Давид насолоджувався картиною свята, як раптом вдарила блискавка. Усе різко потемніло й обірвалося. Свято зникло, замість нього, імператор опинився на полі брані. Навколо лежали тіла повалених воїнів. Їхні лати були розтерзані кулями і стрілами, мечами, сокирами. Всюди смерділо кров'ю і людським м'ясом, бійнею. Він озирнувся. Всюди лежали воїни. Ніхто з них не був живим. Один привернув його погляд. Пішов точно до нього. Давид не знав його імені, але бачив на одному зі старих портретів, які писали ще за Давида III.

Весь у стрілах, кулях. Той лежав мертвий, стіклий кров'ю. Ззаду каркнула ворона. Хлопчик здригнувся і миттю обернувся. Птах зпурхнув і почав відлітати. Монарх повернувся до поваленого і закричав від жаху, одразу ж відстрибнувши мало не на метр. Понівечений війною, перед ним лежав близнюк. Синій, холодний, що приваблював ворон і мух. Хлопчик стояв перед ним і просто не міг поворухнутися. Його ніби скували невидимі ланцюги. Він нічого не міг. Страх паралізував його. З-за спини вийшов чоловік. Довготелесий, весь у чорному. Обличчя його не було видно, а якби й було, Давид на нього не дивився. Він підійшов до мерця, щось сказав і оживив його. Позбавив усіх ран, стріл і куль, повернув рум'яність обличчя і рожевуватість шкіри, взяв за руку і підняв. Дав братам побачити один одного. Вони дивилися тільки в очі й обидва були налякані. Здавалося, все це для них зовсім не сон і кожен із них зараз тут справді присутній. Минуло близько хвилини і чоловік розчинився, ніби його тут ніколи й не було.

- Зіграємо в карти! - почулося з-за спини.

Ті обернулися. Очі їхні відкрилися. За вікном був світанок.

- Що за чортівня, матір вашу? - шоковано прошепотів Давид, відповзаючи до подушок.

Не минуло й половини хвилини, як за дверима почувся швидкий тупіт, ніби хтось не йшов, а летів сюди. Двері відчинилися.

- Давиде! - з жахом крикнув близнюк. - Мені таке снилося!

- Та мені теж! - підвівся той в ліжку, округляючи очі.

Слуги, що спали тут, підскочили мало не в один момент.

- Мені снилося, ніби ти хотів мене вбити! - стрибнув до нього в ліжко Даніель і міцно обійняв. - Спочатку кинджалом, а потім завів мене в петлю!

- А мені снилося, як ти помер на війні! - стиснув його брат, скукожившись усім тілом. - Перед цим, мені снився наш дядько Людовік і якийсь чоловік! Але коли я побачив тебе мертвим, у мене серце в п'яти пішло! Це було так по-справжньому! - закрив очі.

- Це жах! Мені снився наш дід і війна! - подивився на нього. - Я був у латах! Весь побитий і продірявлений, а переді мною стояв ти! - дивився Даніель на близнюка.

- Мені снилося теж саме! - подивився в очі. - Я сам мало не помер від страху!

- А я по-справжньому помер!

- Це кошмар!

- Це - пиздець!

- Так! - притиснув його до себе.

Іншим, сни снилися більш спокійні. Їхній бабці Терезі снилося як вона пише картини і гуляє з кимось високим заплутаними лабіринтами саду. Дядькові Філіпу снилося як він п'є вино і грає в кості з кимось знайомим. Віктору - слузі Амірана - нічого не снилося. Він спав міцно, наче немовля, і причиною цього було те, що він виявив тільки вранці, після пробудження. Його пан був мертвий. Цієї ночі, барон Грізі - Аміран Високий випустив свій дух.