Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Протягом наступного тижня, Антон і справді став спокійнішим, стриманішим. Якщо він і злився, то зривався хоча б по ділу і на справді винних, у крайньому разі, страждали птахи, яких він почав стріляти на дозвіллі. Ганс вислуховував його щодня, після обіду і перед сном. Даніела, оскільки була незадоволена тим вчинком, тимчасово була залишена своїм чоловіком без уваги. Втім, вона не страждала. Задоволення від спілкування з такою людиною, як Антон, вона точно не отримувала. Філіп, який прощати брата теж не прагнув, займався своїми справами, а саме - стежив за тим, щоб важливих гостей прийняли належно. Зо дня на день, до них збирався прибути Владлен - король Славії. Після того інциденту з листом, зараз точно вже не хотілося вдарити в бруд обличчям. Людовік, більшу частину часу сидів у себе. Брат побив його справді добряче, тож хлопчик не міг рухатися як раніше, до того ж, його стали мучити сильні головні болі після того удару об підлогу. Вільгельм, інші слуги і лікарі, робили все можливе, аби принц швидше прийшов до тями.

Людовік слухав музикантів, які прийшли до нього в покої, лежачи у ліжку. Після того випадку, він рідко вставав - надто сильно починало боліти в грудях. Лікарі казали, що це перелом ребра. Музика розносилася тиха, неспішна. Хлопчик спостерігав за юнаком, що грав на сопілці. Принцу здавалося дуже незвичним, що під час закриття одних отворів виходить один звук, а під час відкриття хоч одного з інших - зовсім інший, хоча сопілка як була трубкою з дерева, так нею і залишалася. Принц тримав свого друга за руку. Останнім часом йому часто ставало безпричинно страшно, а це хоч трохи його заспокоювало. Вільгельм піклувався про свого пана як міг добре. Він усе для нього робив, не шкодував сил і співчуття. Захищав, дбав, усіма силами оберігав. Людовіку навіть здавалося, що ця людина, цей безрідний слуга, любив його кратно більше, ніж обидва його брати разом узяті. Він намагався піклуватися у відповідь. Щоправда, у нього це виходило погано. Хворий стан мало що міг дозволити принцу зробити. Але, принаймні, він намагався полегшити долю Вільгельма, доглядаючи за самим собою. Хлопчики часто говорили, обмінювалися думками, обговорювали щось і іноді грали. Оскільки паж уже багато років працював, прислужуючи принцу, то часу на ігри з друзями й однолітками в нього просто не було. Тож це була дуже гарна можливість "надолужити згаяне".

Людовік все ще був дитиною, на відміну від свого слуги, якого ще потрібно було навчити "правильно" грати солдатиками. Вільгельм просто соромився видавати себе за дитя. Він-то вже працює, при чому не один рік, а тут іграшки. Це було якось неправильно. А ось Людовік хотів бути дитиною. Він відмовлявся вчитися, не хотів приймати правила дорослого життя і бути серйозним. Навчання йому не подобалося, на відміну від іграшок, до яких він повернувся через такий час. Солдатики, коні, м'ячики та інші забави вже були майже забуті й замінені на реальну зброю, лати, справжні бої та бійки, як принц знову до них повернувся, ніби йому знову було п'ять років. Хлопчик не хотів дорослішати, не хотів ставати великим і сильним. Йому це перестало бути цікавим.

Подібні зміни декого лякали. Філіп навіть боявся за те, що той удар головою об підлогу значно похитнув інтелектуальний розвиток його молодшого брата. Але Людовік усе ще міг відповісти на запитання, які він встиг вивчити до хвороби батька, усе ще міг розв'язати якісь арифметичні задачі, але він цього мало хотів. Хлопчик перестав бути серйозним і продовжував цікавитися зовсім небагатьма речами, серед яких були іграшки, мистецтва і природа за вікном. До того ж, він знову носив свою дитячу корону, подаровану на п'ятиріччя. Здавалося, він усіма силами намагається повернутися в той вік. Ось тільки посміхатися він так і не почав. Сюжети в його іграх із Вільгельмом були трагічними, очі його були тьмяними, а корона, яку він часто поправляв, постійно спадала, ніби не було їй місця на його голові. Незмінним залишалося одне - плач. Граючись або думаючи, або просто розмовляючи, Людовік міг зануритися у свої думки і скоро почати пхикати, ховаючись від усіх у руках Вільгельма. Той обіймав його, жалів, гладив, заспокоював як тільки вмів, чому Людовік був вдячний до глибини душі. Він любив цього слугу за доброту, за те, що він не дивиться на його сльози косо, за те, що готов обійняти і потримати за руку. Він був справжнім плечем, на яке принц міг спертися, не боячись, що його впустять. Він сам був готовий зробити для цього хлопця все, що той попросить.

Час був післяобідній. Хлопчаки знову грали в щось, будучи на ліжку. Вільгельм грав дерев'яною конячкою, змушуючи скакати її по пагорбах ковдри:

- Цок-цок-цок.

Людовік був чарівником, що причаївся за кущем і хотів зловити коня. Обличчя його було не байдужим, але майже нудьгуючим. Хлопчик сумував.

- Я прибув, щоб взяти в тебе чарівних трав! - важливо заявив кінь. - Я хочу знову стати людиною! Іго-го!

- Не будеш ти людиною, - відповідав чаклун. - Будеш мені служити.

- Але я хочу людиною! Іго-го! - поскакав навколо себе.

- Ні. Ти будеш служити мені. Або я вб'ю тебе.

Вільгельм покосився на пана. Стало якось боязко, хоч це й була проста гра.

- Але я хочу служити тобі в людській подобі! Іго-го!

- Ні. Я перетворю тебе на жабу.

Паж засмучено подивився на принца:

- Я не хочу в жабу. Вони огидні.

- То що ж? - продовжував запитувати володар магією. - Уб'єш мене?

- Затопчу! - накинувся на нього кінь. - Ти перетвориш мене на людину! Перетвориш! - весело наполягав слуга.

Людовік залишив іграшку. Вільгельм миттю глянув на нього. Принц сидів мовчки, дивлячись на іграшку.

- Ваша високість? - боязко почав він. - Я щось не так зробив?

- Ти вбив його.

- Як? - злякався. - Він же маг. Він зараз воскресне.

- Ні, не воскресне.

- Чому?

- Нудна гра, - відвів погляд.

- Давайте зіграємо в щось ще.

- Не хочу. Усі ігри нудні.

- Можу покликати музикантів.

Пролунав вибух пороху від братньої рушниці, що почала стріляти неподалік. Вільгельм аж здригнувся. А Людовік ніяк не відреагував.

- Може... Ви помалювати захочете?

Принц глянув на стіл, де зберігалися його малюнки. Вони були чорні, всі у вугіллі та чорнилі, якими їх творили. Слугу ці картинки відверто лякали. Він вважав їх надто моторошними. Такі могли й у кошмарах прийти.

- Не хочу, - відвернувся. - Я не знаю чого хочу, - пройшовся втомленим поглядом по кімнаті.

- Може, принести вам солодкого? Персики, варення. Я бачив ще пряники, коли йшов із кухні. Вони так солодко пахли. Їх напевно щойно спекли.

- Не хочу, - опустив голову. - Почитай мені вірші або баладу якусь.

- Яку? - почав прибирати іграшки.

- Будь-яку. Мені все одно.

- Добре, зараз, - прибрав фігурки вбік і підійшов до книжкових полиць, повернувся вже з якимось твором у руках. - "Балада про воїна в місті Миру", - сів на місце, читаючи назву книжки.

- Добре... - простягнув до нього руку.

Хлопчик глянув на неї. Відкрив книжку, поклав її на коліна, упершись ногами в царгу ліжка, взяв принца за руку і почав читати. Людовік втомлено дивився на нього і слухав, іноді пропускаючи якісь звуки повз вуха. Цей твір йому майже не подобався, але заповнити гнітючу тишу кімнати хотілося хоч якимось голосом. Він чув, не слухаючи, він спостерігав, не бачачи деталей. Людовік не знав, чого хотів і про що просив, не знав, чого він узагалі хоче. Але в компанії йому було добре. Його не просили відповідати, його не просили підтримувати бесіду, навіть слухати цю розповідь від нього не просили. Йому було прийнятно. Ані холодно, ані жарко, ані цікаво, ані нудно. Йому було ніяк. Але оточений цим голосом, він відчував хоч щось. Йому подобалася ця людина, він їй довіряв.

Минуло лише п'ять сторінок, як Вільгельм відчув характерні посмикування рукою. Підняв занепокоєний погляд на принца і помітив як спотворилося його обличчя. Хлопчик тихо пхикав, пускаючи сльози заплющеними очима.

- Ваша високість... - співчутливо видав паж і відклав книжку. - Давайте я почитаю вам щось інше? - підсів до нього. - Щось більш позитивне, - стиснув руку обома, намагаючись заспокоїти. - Що вам подобається? Чого б ви хотіли?

Людовік розплющив очі, повні сліз:

- Поцілуй мене...

- Поцілувати? - шоковано видав той.

Вільгельм явно не був готовий до такого прохання і перетворювати його на життя він точно не хотів.

- У чоло. Ну поцілуй мене, - жалібно просив принц.

- Ах, у чоло, - з полегшенням видихнув слуга.

Нагнувся, торкнувся губами шкіри. Людовік пригорнувся до його грудей, ніби ховаючись від усього на світі, і заплющив очі, намагаючись витерти їх зап'ястям.

- Ви хочете, щоб я цілував вас? – піднявся паж, упираючись рукою в ковдру між ними.

Друга рука все ще була зімкнута з приятельською.

- Так, - видав той, крізь схлипи. - Іноді...

Антон, тим часом, був винагороджений компанією Філіпа, що прийшов на його прохання.

- Передали, що ти кликав мене, - склав середній брат руки на грудях.

- Так, - віддав порожню рушницю слугам, взявши з їхніх рук заряджену. - Ти знаєш, який завтра день, а який післязавтра – тим паче, - почав цілитися в небо.

- І що ж ти хочеш?

- Йди до Людовіка і поговори з ним. Завтра важливий день. Нехай поводиться належно або взагалі не висовується. Я не потерплю, якщо він підведе нас своєю звичайною поведінкою, - зачаївся, придивляючись до здобичі.

Вистрілив, майже збивши якогось голуба, якого розгодували місцеві жінки. Пернатий злякано полетів до замку.

- Не підведи нас і ти, - кивнув Філіп. - Багато хто знає про твій проступок.

- Думаєш, чутка про нього дійшла і до Славії?

- Плітки цьому добре сприяли.

- Сподіваюся, ти їм не допомагав, - опустив ствол, дивлячись услід здобичі.

- Сподівайся.

- Якось ти обіцяв мені, що завжди будеш на моєму боці.

- Це було до того, як ти побив нашого брата.

- Іди до нього. Нехай, у нього хоч один брат у кімнаті посидить, - віддав рушницю слугам, взявши на його місце заряджену. - Погладь по голівці, він же цього так хоче.

Той розвернувся і пішов.

До Людовіка Філіп увійшов, коли хлопчаки знову гралися. Цього разу, це були тільки коні. Оскільки всі люди в принца завжди помирали, паж захотів грати тільки звірами, а той був і не проти. Зацікавленості другого з часом не додалося. Побачивши дитячі ігри, гість розслаблено посміхнувся:

- Граєте? - попрямував до них.

- Так, - сухо відповів брат, навіть не подивившись на нього.

- Як ти почуваєшся?

- Нормально.

- Як обідав? Як спиш?

- Навіщо ти прийшов? - залишив конячку і склав руки на грудях, хоч це й приносило дискомфорт.

- Дізнатися, як ти. А ще повідомити, що завтра прибуває король Славії.

- Мені до цього яке діло?

- Антон не хоче, щоб ти підвів нас, якщо вирішиш бути присутнім.

- Щоб він знову побив мене? - зло подивився Людовік на брата. - Я схожий на дурня? На того, хто сам собі смертний вирок підпише?

- Ні, просто...

- Ти мене не захистиш. Тож іди геть. Я не хочу слухати повчання від того, хто все одно не допоможе мені.

- Але я...

- Ти - не захистив мене. Твої слова - брехня. Іди геть. Я не хочу говорити зі зрадниками, - відвернувся. - Вільгельме, вижени його.

Хлопчик піднявся, залишаючи іграшку на ковдрі.

- Вибач, я дуже винен, - намагався порозумітися Філіп.

- Я не розмовляю зі зрадниками, - твердо повторив брат.

- Але дай мені шанс.

- Ти дав йому побити мене.

- Я не знав. Я не міг тобі допомогти, тому що просто не знав про його наміри.

Той зло подивився на нього:

- Ти міг подбати про мене заздалегідь. Ти міг виставити охорону. Міг пригрозити Антону смертю, якщо він зважиться на таке. Ти міг зробити що завгодно, але ти нічого не зробив.

- Я винен, - схилив голову.

- Ти прийшов тоді, коли мені вже було погано. Коли було вже пізно. То що ти хочеш зараз? Антон побив мене. Чим ти мені допоможеш? Хочеш спокутувати провину - допоможи. Але допомогти тобі нічим. Забирайся звідси. Я ненавиджу тебе. Ти мене зрадив.

Філіп піднявся, відчуваючи всю провину того, що сталося, розвернувся і сумно вийшов, думаючи тільки про свою ненавмисну зраду.

Наступного дня, прибув Владлен. Багато хто вже не пам'ятав скільки йому років, але пісок зі старого вже явно сипався. Округлий, бородатий і з в'ялим обличчям, усіяним зморшками, він виліз із карети, під руку зі слугою дістався до місцевої королівської сім'ї. Людовік там був присутній, бо його зобов'язував титул. Він стояв тихо, сумно, тримаючи руки разом. Йому потрібно було тільки бути. Говорити або якось взаємодіяти з іншими він не збирався.

Минувши акт вітання, гостей провели на обід. Оскільки погода була похмурою і, можливо, збирався дощ, усі сіли у великому залі й почали бенкетувати. Молодший принц знову нічого не їв, сидячи на своєму місці. Він тільки дивився в тарілку перед собою і про щось думав. Старші брати, помічаючи це, все ще відчували свою провину за те, що сталося. А коли Людовік ледь не розплакався, так і взагалі пожаліти його захотіли. Хлопчик намагався стримувати свої сльози, проте тремтіння від непомітних схлипів і трепет дихання все ж впадали в очі. Старший дозволив тому піти.

- Ну нарешті, - тихо процідив той, втягуючи соплі.

Антон не міг не почути цього.

- Будь ласка, не говори зі мною в такому тоні, - прошепотів йому первісток, намагаючись не привертати чужу увагу.

- "Будь ласка", - піднявся молодший. - Я ненавиджу тебе, - зайшов за крісло і, жестом закликавши Вільгельма із собою, вирушив у покої.

Філіп покосився на старшого. Тому справді було некомфортно від почутого. Спадкоємець відвів погляд.

- Сварки в родині? - запитав якийсь гість Амірана.

- Так, - відповів чоловік, подивившись на того. - Важкий у них час. Тільки нещодавно батька втратили.

- Так, це була велика втрата... А що ви думаєте про Антона? З нього вийде гідний король?

- Ви ж розумієте, що перед вами я можу його тільки хвалити? - взяв келих у руку. - Ви сюди приїхали не як мій друг, щоб я вам розповідав про все.

- Але деякою інформацією нам все ж слід обмінятися. Ходять чутки, що спадкоємець досить жорстокий.

- Так, це правда. Запальності йому не позичати. Однак до справ держави він ставиться так відповідально, як цього не робив навіть Давид, - відпив із кубка.

- А яка в нього політика? Чи варто нам боятися ролі рабів?

- Ну що ви. Він хоче завершити справу батька. Той бажав створити цілу імперію свого часу. Не думаю, що ваше життя сильно зміниться. Принаймні, я цього точно не допущу.

- Ви? - посунувся до нього і трохи притих у голосі. - Усі знають, що почнеться після смерті Владлена. У вас є якийсь план?

- Так. Щоправда, вам він може не сподобається, - подивився вперед, продовживши трапезу.

- Ви збираєтеся влаштувати війну?

- Ні. Оскільки Владлен стане васалом Антона, я думаю, ми зможемо надати заступництво комусь із його зятів. Пам'ятається, синів у нього не було, а брати вже померли.

- Так, їх перерізали на війні з Давидом.

- Не найсильніша династія, скажу я вам.

- Ваша ж, - глянув гість на принців, - узагалі непомітна. Пам'ятається, я тільки в молодшому помітив якусь схожість із батьком. Вони мають хоч якусь спорідненість із Давидом?

- Звичайно. Якщо зовні вони з ним і не схожі як дві краплі, то характером вони мало чим відрізняються. Щоправда, кожен узяв від свого батька щось одне. Антону, наприклад, дісталася вся запальність і любов до порядку... Будьте зі спадкоємцем дуже акуратні. Він зациклений на тому, щоб усе було ідеальним. І сваритися я вам із ним не раджу. У моменти гніву, його неможливо зупинити.

- Що ж можете сказати про інших спадкоємців?

- Вам так цікаво?

- Звичайно.

- Філіп узяв від Давида вітренність і веселість, а Людовік - всепоглинаючу любов.

- Кажуть, молодший був дуже прив'язаний до батька.

- Це м'яко сказано.

- Як гадаєте, Філіп буде хорошим королем, у разі смерті свого брата?

Аміран покосився на співрозмовника:

- До чого ви запитуєте?

- Усе буває в цьому світі, - знизав плечима. - На королів зазіхають частіше, ніж на торговців вином.

- Ви натякаєте на мене? - повернувся корпусом. - Не раджу зі мною зв'язуватися. Ви не знаєте, що я за людина.

- Ну що ви. Ви - торговець вином, що за допомогою карт і характеру дослужилися до скарбника короля, а там і до першого радника. Так само, не варто забувати про ваш роман із королевою.

- Я знаю хто ви, - стиснув губи Аміран і відвернувся, випивши вина. - Павуки...

- Ми всюди, - невимушено видав. - І уряду Славії дуже цікаво, яким королем буде Філіп, якщо його брат раптом покине нас.

- Боюся духу у вас не вистачить. У Антона такий характер, що вбити вам його буде складніше, ніж мене.

- Вас убити нескладно.

- То чого ж не вбили? - глузливо посміхнувся. - Стільки разів намагалися і нічого не вийшло.

- Ваш брат був поганим виконавцем.

- Це правда. Хех, - знову випив.

- Але ми зараз говоримо про Філіпа.

- Неважливим він королем буде. Чекайте нескінченних воєн і рядів позашлюбних дітей, якщо він сяде на престол. Цю людину не вчили бути королем. Зате воїном він бути вміє. Від нього вам нічого доброго не світить. Хочете життя - поладьте з Антоном. Шлях до процвітання лежить тільки через нього.

- А як щодо Людовіка?

- Ні. Людовік буде таким самим добрим королем, як приятель Давида, з яким він спав. Його на престол краще не садити. Збідніють усі, крім нього самого.

Гість відвів прикрий погляд, подивившись на спадкоємця. Той був істинним Холодним.

Ближче до ночі, коли всі розійшлися і вже збиралися спати, Антон покликав до себе Ганса і сів із ним на звичайну розмову:

- Гансе, ти бачив Людовіка, коли ми зустрічали гостей?

- Так, він виглядав пригніченим.

- Може, ти з ним поговориш?

- Про що?

- Та нехай він пробачить мене. Я був сам не свій. І я це знаю. Батько на тому світі зневажає мене за цей вчинок. Поговори з ним.

- І що мені сказати? Вибачення маєш принести ти.

- Я приносив. Він їх не приймає.

- Принеси ще. Можливо сьогодні, він їх прийме.

- Ти так думаєш?

- Ти став більш смиренним і доброзичливим. Спробуй. Можливо, сьогодні в тебе вийде.

Той зітхнув. Встав, пішов до брата. Постукав і заглянув. Оскільки Антон не дуже хотів бачити злий погляд і чути злі промови, він вирішив спершу поспостерігати, щоб зрозуміти, в якому Людовік зараз настрої. Можливо, його поява зараз зіпсувала б його ще сильніше.

Молодший брат уже лежав у ліжку і збирався спати. Горів камін, освітлюючи кімнату. Горіла лампа, освітлюючи ліжко. Паж сидів поруч на стільці, а принц дивився на нього.

- Уже пізно, ваша величність, - прикрив Вільгельм книжку. - Ви не хочете спати?

- А ти хочеш?

- Трохи. Сьогодні був важкий день.

- Втомився? - співчутливо погладив його руку обома.

Антон насупився.

- Не так сильно. Хочете, що б я ще почитав вам?

- Ну, якщо ти втомився, то можеш поцілувати мене і лягати спати.

- Дякую, - кивнув. - Ви дуже щедрі, - закрив книжку і став нахилятися до Людовіка, як усередину увірвався розгніваний Антон.

- Що ви витворяєте, виродки?! - підійшов він до Вільгельма і, схопивши його за комір, відкинув дитину вбік. - Содоміти чортові!

- Не чіпай його! - перелякався Людовік, піднявшись у ліжку. - Він нічого не зробив!

- Але збирався! - гнівно подивився принц на брата і штовхнув слугу під зад. - Варта!

- Що ти робиш?! - простягнув до того руки молодший. - Зупинись! Не бий його! - встав і підскочив до родича, намагаючись зупинити його гнів.

- Руки! - відкинув його Антон. - А ти взагалі мовчи! Казав я, що відгукнеться нам твоя любов до чоловічих колін! Говорив! Говорив! - повернувся до Вільгельма і схопив його за шию, з силою штовхнувши до воїнів, що прибігли. - У темницю його!

- Ні! - у сльозах кинувся до брата Людовік. - Не чіпай його! Він ні в чому не винен!

- Я з тобою ще не розібрався! - зло подивився Антон на родича. - Сядь, - показав на ліжко. - І не рипайся!

- Що з ним буде? Що ти зібрався з ним робити?

- Ти його більше не побачиш! А поки що, сядь і заткнися! - вказав на ліжко.

- Відпусти його! - вчепився в руку. - Вільгельм мій друг! Він подобається мені!

- Бачу я як він подобається! - відкинув дитину. - Сядь і заткнися я сказав! Чи мені тебе силою змусити?!

Хлопчик злякано відступив, підібравши руки до грудей:

- Не роби йому боляче. Він не заслужив.

- Я сам вирішу, що з ним робити! Сядь і замовкни, якщо не хочеш, щоб я на ньому зривав свій гнів!

Людовік боязко підкорився. Мовчки сів і став чогось чекати. Антон подивився на вартових:

- Ви досі тут?! - махнув рукою. - У темницю його!

Ті кивнули. Поспішили на сходи, а там і вниз. Спадкоємець, провівши їх поглядом, теж вийшов. Замкнув двері на ключ. У вітальні вже стояли стривожені Ганс і Філіп.

- Що ти робиш? - лякався брат.

- Що ви задумали? - не розумів священик.

- Карати Людовіка зібрався, - жорстко відповів Антон. - Виховання батька вже показало свої плоди, - подивився на родича. - І я не збираюся давати їм волю розвиватися, - показав на якогось лакея. - Принеси різки! - той кивнув, миттєво втік.

Людовік, щойно почувши це, вкрився моторошним тремтінням.

- Ти зібрався бити нашого брата різками? - шоковано видав Філіп.

- Тебе висікали? Мене висікали? Час і йому прищепити цю міру покарання. Як би відреагував ти, побачивши, як він цілується з пажем?! - вказав услід хлопчику, якого тягли до в'язниці.

Брат здивовано застиг:

- Що? Як це могло статися?

- Яким би чином це не сталося, наш батько сприяв цьому. І зараз, ти або допомагаєш мені "пояснювати" йому неправильність його дій, або я визнаю тебе співучасником і наказую відшмагати і тебе, за заступництво подібним зв'язкам.

- Але вони були всього лише друзями, - не міг зрозуміти той. - Вони грали в іграшки, говорили.

- Іграшки? Людовік тільки прикидався дитиною. Він уже давно дорослий. І за свої проступки він має отримати заслужене покарання.

Філіп відвів прикрий погляд:

- Ти будеш бити його надмірно сильно.

- Хочеш бити ти? Ніжніше?

- Краще це буду я. Його потрібно тільки покарати, а не побити до напівсмерті, - подивився на старшого.

- Нехай буде по-твоєму, - глянув на Ганса. - А ти будеш допомагати його тримати. Цей чорт боїться різок більше за смерть. Він буде вириватися так сильно, як тільки зможе.

І правда. Тільки-но брати зі священиком і різками зайшли в кімнату молодшого, той відбіг до дальньої стінки, втиснувшись у неї, наче переляканий звір. Обличчя його було таким блідим, що здавалося, ніби він помер. Очі були такими великими, яких ніхто з присутніх ніколи не бачив. Двері зачинилися на замок. Людовік благав, стояв на колінах і молився, плакав, усіма силами просив, але старший брат був непохитний. Він схопив молодшого за плече і проти його волі притягнув до ліжка. Той почав чинити опір, брикатися і вирватися, як тільки міг, однак старші схопили його за руки й ноги, поклали на ліжко і стягнули штани. Хлопчик волав від страху і сліз, що пробирали його до самих кісток. Він ревів, кричав, кликав на допомогу і благав відпустити його, обіцяючи, що він робитиме все, що від нього попросять. Філіп не міг підняти на того руку. Він просто не міг вдарити молодшого брата різкою, якої той боявся так сильно. Узяти на себе роль вихователя зважився Ганс. Оскільки хлопчик порушив заборону церкви, то священик не цурався замахнутися на дитину і відучити того дивитися в бік такого роду стосунків.

Брати тільки тримали. Ганс бив. Стільки церковної лайки, Антон ніколи від свого друга не чув. До цього, він навіть не вірив у те, що той лаятися вміє. Священик лаяв дитину майстерно, бив - ще майстерніше. Філіп, дивлячись на все це, шкодував Людовіка з кожним ударом тільки більше. Різки літали як блискавки, а голос священика розносився немов грім. Старші брати спостерігали за Гансом і кожен, у глибині душі скоро приходив тільки до однієї думки - Антон, попри всю свою нелюбов, приносив би дитині менше страждань.

Людовік здригався, волав, виривався, плакав і благав про пощаду. Однак ці слова не зупиняли, а тільки розохочували того, хто його бив. Очі принца вже нічого не бачили від сліз, що текли по щоках нескінченними потоками. Сідниці майже нічого не відчували від болю, який їм приносили.

Покарання тривало досить довго, проте зупинив його все ж таки Антон. Тільки він міг бачити кров, що проступила на тілі дитини. Філіп стояв із відвернутою головою, не в силах дивитися на все це, а Ганс був так захоплений прочуханкою й образами, що не бачив нічого, крім тіла, якому треба було завдавати болю.

- Зупинися! - гучно видав Антон, зупиняючи руку друга у напрямку до брата. - Він отримав достатньо! Досить! Людовік уже зрозумів свою помилку! - подивився на того. - Ти ж зрозумів?

Хлопчик боязко почав кивати, продовжуючи вкриватися сльозами.

- Ось і чудово! - повернувся старший до Ганса і вирвав з його руки різки, запитавши його очима звідки в тому стільки гніву.

Філіп відпустив брата, наважившись нарешті подивитися на нього. Хлопчик стиснувся в клубок, щойно всі його кінцівки були звільнені.

- Залишимо його, - видав Антон. - Людовіку потрібно добре подумати над своєю поведінкою і зробити висновки, - силою взяв Ганса за лікоть і повів його до дверей.

За ними ж вирушив і Філіп, внутрішньо шкодуючи Людовіка, який продовжував тихо скиглити. Усі вийшли. Всередину зайшли пажі, які мали вкласти принца спати.

- Ти що твориш? - прошипів на Ганса Антон, щойно вони зайшли в його покої. - Ти якого біса до крові сікти його почав? Він тільки дитина!

- Ви казали, що він уже дорослий. І це не така жорстока кара за те, що він зробив, - склав руки разом, нібито правда була на його боці.

- Та я тобі таку кару влаштую - ходити не зможеш, - дав запотиличник. - Він - принц і мій брат. Думай, перш ніж так сікти члена королівської родини!

- Содомітів спалюють живцем, ваша високість.

- Ось того пажа і спалюй. А мого брата не чіпай. Священик чортів, - гнівно оглянув його і вийшов у вітальню, віддав слугам різки.

Там уже стояли шоковані пані з Даніелою на чолі.

- Ви що творите? - неголосно заявила вона своєму чоловікові.

- Мого брата потрібно було висікти, - холодно відповів їй, - покарати за його проступок.

- Знаю я як ви караєте його. На хлопчику живого місця не залишається!

- Його висікав не я - Ганс.

- Занадто сильно кричав ваш брат, щоб я повірила, що його карала така м'яка людина, як Ганс.

- Я теж думав, що він буде м'якшим за мене. Однак я помилився. Людовік отримав навіть більше, ніж заслужив.

- Сподіваюся, хоч за це ви вибачитеся перед ним?

- Я вибачуся тільки за минулий раз. Цей він заслужив і я впевнений у цьому.

- Що ж він таке зробив?

- Проявив зайву прихильність до одного зі своїх слуг. Я не хочу говорити про це в присутності стількох вух, у яких відзначається наявність балакучих ротів, - подивився на почет королеви. - Якщо ви не хочете говорити зі мною наодинці, оскільки ми ще в сварці - поговоріть про це з Філіпом. Він розповість вам не менше, - обійшов пані і вийшов у коридор, попрямувавши кудись углиб замку.

Присутні звернули погляди на середнього брата.

Наближалася північ. Багато хто ліг спати. Людовік теж перебував у ліжку. У нього в ногах, там, за межами ліжка, на двох табуретах спав паж, склавши руки на животі. У каміні тріщали поліна, а під балдахіном горіла лампа. Хлопчик тихо грався конячками, беззвучно промовляючи за кожну її репліки. Ті скакали разом по складках ковдри, разом гралися, спілкувалися, дивилися в камін і на сонце - лампу над головою. Їм було весело. Вони часто щось розповідали одне одному й бавилися. Але ось одного жеребця спіймали злі мисливці й кудись відвезли. Другий кричав йому вслід, намагався зупинити цих людей, але все було марно. Друга забрали за межі ліжка. Кінь бігав по ковдрі, шукав його, іржав, просячи відгукнутися, але у відповідь чув лише шум вітру і тріск полін. Хлопчик подивився у вогонь. Щоки його були вкриті гіркими сльозами. Він тремтів, боячись почати скиглити, він боявся, побоюючись брата, що забере в нього всіх. Усіх, кого він полюбить. Усіх, з ким зможе подружитися. Усіх, хто буде йому дорогий. Людовік бачив тільки вогонь. Полум'я, що поглинало його душу. Він встав, залишивши іграшки на ліжку. Дістав штани зі скрині перед ліжком і тихо вийшов, одягнувши їх у вітальні.

Минув варту, один коридор, другий, третій, спустився на перший поверх і пройшов у стайню. Там уже всі спали. Дрімали коні, конюхи. І тільки принц босоніж ходив поміж стаєнь. Витерши руками щоки й очі від сліз, Людовік узяв вузду і зайшов до свого жеребця. Розбудив його, заспокоїв, щоб він не іржав. Вдягнув вузду на голову, засунув трензель до рота і затягнув усі ремені. Принаймні він думав, що всі. Хлопчик ніколи не сідлав коня, тож робив усе інтуїтивно, лише думаючи, що чинить правильно. Одягнувши вузду, подивився в бік сідел і зрозумів, що осідлати жеребця він точно не зможе. Тож узяв коня за поводи й тихо повів його на вулицю, намагаючись нікого не розбудити цоканням кінських копит. Вибравшись, став на парканчик і заліз тварині на спину. Але вже одного погляду на зачинені на ніч ворота було достатньо, щоб зрозуміти, що нікуди його не випустять. Озирнувся. Людовік хотів на волю більше, ніж бути чесним чи знатним. Він був готовий на все.

Жеребця довелося залишити. Поспостерігавши за вартовими, хлопчик зрозумів, що ті, хто над брамою, не сплять, а от ті, що стояли внизу - точно дрімали. Перебіжками, спотикаючись об усе підряд, він добіг до воріт. Швидко витер сльози, втягнув соплі, і проліз крізь великі грати. Опинившись по той бік, помчав уперед так швидко, як тільки міг.

- Стій! Хто йде?! - почувся крик у спину.

Людовік не зупинявся і не обертався. Вартові будь-якої миті могли почати стріляти.

Сховавшись у ночі, розчинившись у темряві і відбігши на понад сто метрів, хлопчик обернувся. Ворота були вкриті вогнями смолоскипів, ними бігали люди і щось вигукували, а за їхніми спинами стояв його колишній дім. Замок, у якому він народився і виріс. Будова, в якій його любили й обожнювали. Дім, у якому ніхто його не захистив від власного брата. Поспішно витер сльози зап'ястям. Відвернувся і побіг далі. Він біг уперед, не розбираючи дороги. Він просто хотів бути подалі від місця, в якому йому колись було добре.

Минувши понад два кілометри, Людовік зменшив темп і опустив голову, почавши ледве пересувати стопи по холодному камінню, що пробирало його до самих кісток. На дворі стояв жовтень. Багато дерев уже позкидали своє листя. Час був пізній, небо вкривали хмари. Хлопчик йшов на схід. Не звертаючи. Дорога туди вела тільки одна.

Ближче до ранку, він звернув у якесь село. Люди там починали прокидатися і виходити з будинків, виганяти худобу на випас. Хлопчик дивився на це, але не зупинявся. Місцева дітвора навіть сміялася з нього:

- Дурень облізлий! Босоніж і в такий холод! От же мати мізками обділила! Хахахаха!

Йшов він так до самого світанку, поки не натрапив на шибеницю з трьома мужиками, останки яких поїдали ворони. Зупинився, розглядаючи трупи.

- На дорозі не стій! - відштовхнув його якийсь мужик, що вів стежкою осла з мішками.

- За що їх? - майже нейтрально запитав хлопчик.

- А мені звідки знати. Провинилися, мабуть. Просто так у петлю не сунуть.

Людовік усе ще розглядав трупи. Мужик ішов далі. Але не минуло й десяти хвилин, як одне тіло шльопнулося об землю, а принц сповз із шибениці, стрибнувши босими ногами на мокру траву. Підійшов до померлого і зняв з його голови мотузку. Оглянув її в руках. Вона була мерзенною - у крові, гнилі, смердюча і липка. Намотав її собі на лікоть і пішов далі, проте не далеко.

Зовсім скоро, принц вийшов на пагорб із гіллястим дубом. Поглянув на нього. На ці гілки, цей стовп, листя, що лежало біля коріння, і жолуді, які розтягували білки. Сліз він уже не пускав. Вони були не потрібні.

Заліз на товсту гілку, прив'язав до неї мотузку, впустивши петлю донизу, зістрибнув на землю і забрався на камінь, що стояв біля стовбура. Сорочка його була брудною, ноги - забрудненими, щоки - мокрими. У нього нічого всередині не було. Лиш порожнеча.

Просунув голову в петлю, заплющив очі. Ступив уперед.

Навколо співали птахи, а по ногах стікала роса, коли сонце нарешті з'явилося з-за хмар і освітило вже мертвого принца, чиє тіло погойдувалося на вітрі.