Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Минуло близько двох років, перш ніж Давид помітив за Людовіком підозріло знайомі йому речі. Хлопчик постійно облизувався, вимазавшись їжею, і майже ніколи не витирав усе хусткою, що за нього призвичаїлися робити няньки. Він також постійно смикав короля за вуха, коли той брав його на руки. І дуже радів, коли у відповідь гладили його вушко, погладжували по голові й міцно обіймали.

Король, який до цього вже встиг почати себе картати за власну неуважність, щодо Карла, що абсолютно точно збирався повернутися, періодично йшов у роздуми. Думав він близько кількох днів і досить напружено, так, що ніхто не міг його відволікти.

Однак все стало зрозуміло, коли монарх надав дитині два варення на пробу - з персика і з вишні, а також показав кілька портретів свого друга, розглядаючи які, дитина активно трясла ручками і сміялася, ніби заманюючи батька подивитися на ці полотна разом з ним. За підсумком, вишневе варення було різко відкинуто вже після першої спроби, а ось персикове, хлопчик не хотів відпускати ні за яких обставин.

Коли чаду стало зле, від такої кількості солодкого, Давид взяв його на руки і забрав до себе, кажучи, що вкладе його спати. Однак у спальні, чоловік посадив втомлене дитя на коліна і м'яко повернув до себе його невеселе обличчя з засмучено надутою губою. Подивився в очі. Пару секунд він лише мовчав і роздивлявся, але раптом ніжно посміхнувся.

- Я так на тебе чекав... - міцно поцілував хлопчика в лоб і з тугою його стиснув, обрамляючи руками з усіх боків. - Так сумував за тобою...

Людовіка ж хилило в сон. Тож опинившись у теплих обіймах, він заплющив очі і повністю розслабився, збираючись провалитися в небуття. Давид, помітивши, що той почав дрімати, лагідно посміхнувся і знову поглинув його у своїх обіймах, зовсім не бажаючи випускати і ділитися з кимось ще.

Відтоді, король оберігав свого меншого так ласкаво і любляче, що старші сини мимоволі піддалися заздрості та ревнощам. Давид був суворий і м'який з дітьми приблизно однаково, але Людовіка він став любити більше і дозволяти йому став більше, щоправда не без своїх обмежень і покарань. Не дивлячись на те, що королівських дітей бити не мав права ніхто зі смертних, часом, нерви монарха здавали, і він вже з різками в руках погрожував своїм дітям за непослух. В один із таких порок, що траплялися зовсім не часто, всі присутні виявили просто-таки панічний страх Людовіка перед цими прутами, від яких він одразу ж відбіг у дальній куток кімнати, весь стиснувся і гірко розплакався, лякаючись усього, що відбувалося навколо. Нехай король тоді й карав Антона, проте ненавмисне дісталося й Людовіку, що перебував поруч лише з волі випадку.

Налякані були всі, навіть первісток, про якого благополучно забули, переключившись на паніку молодшого. Давид миттю припинив погрози, підскочив до улюбленця і схопив його на руки, почавши заколисувати і заспокоювати. Дитина плакала довго і голосно, так, що її насилу змогли привести до тями і вкласти в ліжко. Монарх весь цей час перебував поруч.

Зрештою, ближче до ночі, хлопчик боязко звернувся до батька:

- Ви будете і мене бити цими палицями?

- Ну що ти, - оперативно підсів Давид і погладив його голову. - Я нікого бити не збирався. Не бійся, я тебе не чіпатиму...

- Мені страшно, - сховався за ковдрою. - Ви були таким злим.

- Вибач... - втомлено зітхнув. - Я не хотів налякати тебе. Йди до мене, - взяв його разом із ковдрою, обгорнувши тканиною тіло, і посадив до себе на коліна. - Я ніколи тебе не вдарю. Присягаюся. Я завжди виконую свої клятви.

- Завжди-взавжди?

- Так, завжди-завжди, - поцілував його чоло.

Дружбу і довіру було відновлено.

Протягом наступних років, принца почали навчати манерам і наукам, які були йому не так цікаві як бійки та мечі. Старших братів на той час уже долучили до порад, де вони сиділи і здебільшого мовчки слухали, не наважуючись сказати щось недостатньо розумне. Утім, Давид був радий навіть мовчанню, бо головною роллю дітей зараз було вбирання знань і досвіду, а не вигадування якихось своїх рішень і законів.

Після ради та обіду, старші принци зазвичай йшли на кінну прогулянку, навчаючись верхової їзди, в той час як їхню сестру залишали в замку, долучаючи до вишивки, співу і танцю.

Людовіку виповнилося п'ять, якраз за три місяці до 35-тиріччя короля, що міг святкувати і 18-тиріччя царювання. Ця п'янка обіцяла бути грандіозною. Давид планував скликати всіх своїх знайомих і старих приятелів, не забувши про незліченну рідню першого сина. Але зараз ще відходили від дня народження молодшого, якого урочисто коронували в ключовий момент святкування, перед розрізуванням красивого і високого торта. Хлопчик хизувався своєю маленькою короною як тільки міг. Здавалося, що він навіть спить із нею.

- Тобі не здається, що це перебір? - запитав Антон, коли вони з другим братом прогулювалися на конях узліссям.

Старшому тоді було вже 13, голос його ламався, тіло - витягувалося, а обличчя вкривалося огидним висипом із дрібних прищів. Філіпу ж було тільки 11 і миловидність його обличчя залишалася незмінною, так само як і золото волосся.

- Ти про що? - відгукнувся другий за старшинством.

- Батько ніби з глузду з'їхав. Згадай, як він веселився вчора. Але ж післязавтра день, коли загинула моя мати.

- Я співчуваю тобі, але вона померла дуже давно, а Людовік живе досі. Хочеш, щоб ми не святкували його появу?

- Не хочу, щоб батько так веселився, - відвернув невдоволене обличчя. - Він носиться з ним, як... Як я не знаю хто.

- Мені здається, ти просто заздриш. Адже з тобою він так не носився.

- З тобою теж, - подивився на того.

- Але я дружу з Людовіком і тобі краще дружити з ним.

- Навіщо мені його дружба? – відвернувся Антон. - І без цього непосиди прожити можу. Тим паче згадай як він кричить. Оглохнути можна.

- Ти занадто суворий до нього. Він хороший. Ми теж колись були невгамовними. І він зараз майже не кричить. Він же не в колисці.

- Не хочу я дружити з ним.

- Чому? Ти з ним навіть не грав толком жодного разу.

- Потрібно мені це витрачати час на якісь ігри. Я буду королем, - гордо вирівнявся, подивившись далеко вперед. - Королем, а не нянькою для брата.

Філіп зітхнув, опустивши очі.

По поверненню, принци переодягнулися і зайшли в загальну вітальню для всіх дитячих спалень. Приміщення було заповнене пані та дівчатами, що старанно вишивали якісь візерунки та картини у себе в руках.

- Я зараз зайду до батька і підемо в сад, - сказав Антон Філіпу, перш ніж вийти.

Той кивнув уже потилиці. Сів у крісло і розслаблено в ньому влаштувався. Вишивальниці працювали практично в тиші, лише зрідка перемовляючись і хіхікаючи.

Антон прибув до королівських покоїв, що розташовувалися неподалік, повідомив Густава про свій візит і склав за спиною руки, чекаючи відповіді монарха. Слуга зайшов, незабаром вийшов і запросив молоду людину всередину. Принц упевнено пройшов до самої спальні, де на власне нещастя виявив монарха в компанії маленького Людовіка з короною на голові. Вони сиділи в кріслі біля вікна і читали якусь книжку, з цікавістю проговорюючи кожен новий рядок.

- Ваша величність, - підійшов і вклонився Антон, не видаючи на обличчі незадоволення, побачивши молодшого родича.

Ті відволіклися від читання і поглянули на кронпринца. Побачивши, що його слухають, спадкоємець престолу запросив короля подивитися їхній із Філіпом бій. Давид кивнув, кажучи, що прийде, запитав, чи є ще якісь бажання, і, почувши негативну відповідь, повернувся до книжки, яку продовжив читати улюбленцю.

Старший вийшов не найзадоволенішим, проте зараз він збирався справді здивувати монарха, тож образи Антон залишив на потім.

Повернувшись до дитячих, виявив брата, який наполегливо заглядав у чиєсь п'яльце з-за спинки. Він був так захоплений розгляданням, що навіть не одразу помітив родича, який незабаром гукнув його і покликав із собою. Філіп у той самий момент змінився в обличчі, відверто боячись і соромлячись того, що його помітили за подібним проявом цікавості. Він-то хотів мигцем, непомітно, невимушено проходячи повз, а сам... Нічого крім втечі не залишалося. Миттєво покинувши приміщення, він швидко наздогнав брата і вже з ним поспішив донизу, в сад, де їх знову перевдягнуть, вручать мечі зі щитами і дадуть повну свободу дій.

Почали всі, тільки коли спустився король і зайняв приготоване для нього крісло, пригрівши на колінах Людовіка, що сам до нього напросився.

Бій цей не був таким уже запеклим і небезпечним, тож спостерігав Давид здебільшого лише за перебігом поєдинку, відмічаючи якісь позитивні й негативні аспекти для кожного із синів, котрі запросили його, вочевидь, для оцінювання їхніх здібностей. Філіп, будучи нижчим за свого родича, вирізнявся жвавістю і напором, хитрістю і витримкою. На відміну від Антона, що нападав завжди, коли була нагода, молодший чекав особливої миті, коли можна буде вдарити у слабке місце, яке не завжди встигали прикрити. Попри таку значну перевагу, виграв Антон, чия фізична сила явно перебільшувала.

Уже задоволений від перемоги і гордий за самого себе, кронпринц подав руку братові, який упав у битві, і підняв його з трави. Обидва повернулися до монарха і витерли чола від поту. Кожен чекав необхідних слів похвали, незважаючи на деякий смуток того, хто програв.

- Що ж... - задумливо почав Давид. - Не поганий бій. Для вашого віку - непогано. Філіпе, ти станеш чудовим воїном, якщо продовжуватимеш займатися.

Той кивнув, переводячи дух після бійки.

- А я, батьку? - щасливо очікував старший, думаючи, що його залишили "на солодке".

- Ти теж непоганий. Але чогось примітного у твоєму веденні бою немає.

Розчарування і спантеличеність, що миттєво проявилися на його обличчі, помітив кожен:

- Але я виграв.

- Я це не заперечую.

- Я ж переміг, - наполягав той. - Чому немає нічого примітного?

- Ти б'єшся так само, як і всі. Твій брат має цікавішу тактику.

- Але програшну, - показав на того Антон. - Він програв.

- Ти перевершив його силою.

- Але ви незадоволені, - продовжив його думку, опустивши руку.

- Я не розчарований, - піднявся. - Тобі немає потреби бути добрим воїном, - улаштував Людовіка на своєму передпліччі. - Ти маєш бути хорошим королем, - розвернувся і пішов до замку.

Антон провів його обуреним поглядом і махнув у повітрі мечем, намагаючись позбутися гніву, що вирував усередині. Філіп, спостерігаючи таку реакцію, був дещо спантеличений, однак якби він почав питати - брат усе одно тільки б огризався зараз. Тож довелося середньому відійти до слуг і надати їм своє тіло, щоб вони якнайшвидше позбулися цих металевих пластин, тоді як усередині почала проростати певна гордість за самого себе і за свій бій.

Трохи згодом, уже за кілька годин, усі вийшли до вечері, а там і до саду, де королева влаштовувала невеличке свято без особливого на те приводу. Запрошено було багато знатних людей, серед яких було й багато дітей, підлітків. Менші, з Людовіком і Марією, грали в салочки і хованки, сміялися, реготали і просто веселилися, чим завдавали дискомфорту деяким із дорослих. Давид, краєм вуха чуючи, що декому така компанія не до душі, схиляв усіх просто не звертати на дітвору уваги. Ті веселилися у своїй компанії, а дорослі - у своїй.

На межі перебували підлітки, особливо Філіп, якому регулярно натякали на те, що його місце з невгамовними дітьми 5-9 років, що принца очевидним чином обурювало. Антон також перебував на роздоріжжі. Попри те, що він був кронпринцом і засідав на раді, дорослі ставилися до нього надто поблажливо й несерйозно, вбачаючи в цій людині не володаря й майбутнього володаря, а нікого іншого, як простого хлопця із завищеними очікуваннями.

Маючи неуспіх у дорослих, спадкоємець хотів пошукати удачі серед пані, тож незабаром пішов у жіночу компанію приблизно свого ж віку. Філіп же, за наявністю юності, ще не мав такої тяги до протилежної статі, тож знайшов своїх друзів і почав гратися з ними в хованки, в глибині душі сильно обурюючись на те, що він підтверджує бачення себе серед дорослих як дитини.

Антон, хоч би яким вихованим і підкованим у науках він не був, користувався не такою популярністю, як, наприклад, його мачуха чи навіть батько. До якого періодично-постійно хтось підходив, заводив розмову і намагався фліртувати, кидаючи чіпляючі погляди. При чому неважливо хто це був - чоловік чи жінка. Король майже завжди люб'язно з усіма розмовляв, проте ніколи не призначав зустрічей чи побачень, залишаючи своїх "залицяльників" з однією лише надією, яка руйнувалася вже при наступній їхній зустрічі. Давид був компанійським, але аж ніяк не таким велелюбним, яким його хотіли бачити. Давня легковажність залишилася позаду, але нові молоді та красиві знайомі ніяк не могли втриматися від спроби завоювати королівське серце і залишитися в ньому назавжди. До дружини король не ходив, любовних зв'язків не мав (про що говорили за спиною), а отже - його серце повністю вільне.

Жінки, збираючись до короля, одягали тільки найкрасивіше, поводилися максимально ввічливо й догідливо. Чоловіки, що не гребували подібним зв'язком заради впливу і влади, своїми манерами не поступалися ні на крок. Але всіх їх чекала одна й та сама доля - відсутність перспектив і просування в цій справі. Серце монарха не було вільним і звільняти його для когось він точно не збирався.

Тоді як Давид набував звання того, чию пристрасть здобути практично неможливо, його дружина користувалася зовсім протилежною славою. Завжди серед чоловіків та їхніх залицянь, вона купалася в увазі як сир у маслі, закохуючи в себе одним лише поглядом. Високошляхетні чоловіки обожнювали її за красу і ту спритність, з якою вони падали в безодню почуттів, дозволяючи собі заплутатися в павутинні її уваги і поцілунків. У той час як жінки терпіти її не могли, називаючи за спиною повією і порочною дівкою, що не гідна бути королевою. Країною, на їхню думку, керувала розпуста. Багатьох пані навіть не бентежило те, що король уже тривалий час не мав жодних інтимних стосунків, окрім хіба що рідкісних елітних повій, яких інколи до нього приводили, щоб охолодити запал гніву за тривалої відсутності будь-кого в ліжку. Але ці зв'язки були швидкоплинні і відбувалися до такої міри рідко, що на них й уваги ніхто не звертав. Але жінкам було все одно. У їхніх головах, Давид продовжував бути содомітом і рідкісним збоченцем, а Тереза - являла саму суть пороку і похоті.

Попри таке, їх змушені були поважати. Принаймні короля, що володів таким внутрішнім стрижнем, що всім ставало страшно, щойно хтось зачепить його. Тереза ж, якщо була шанована не за стрижень, то з нею точно рахувалися через прямолінійність характеру і неабиякий вплив серед чоловіків, що кружляли навколо неї. Нехай їхнє кохання вона здобувала завдяки легкому флірту і спокусливим натякам, але ворогам вона могла прямо в обличчя висловити все, що про них думає, за що залицяльники тільки захоплювалися нею.

Цього вечора, роль кожного з королівського подружжя залишалася незмінною: Терезу оточували чоловіки, які вихваляли її красу і легкість, а Давид просто розмовляв з усіма, з ким хотів.

Наступного дня, на раді, король встиг помітити якусь легкість і усміхненість у свого старшого сина, що не було частим.

- Про що ти думаєш? - усміхнувся король мрійливому підлітку, пробуджуючи його від бажань.

- А? - окинув той поглядом раду, нібито його запитали про щось важливе. - Я, як член ради, але ще досить юний, довірюся вам, мій батьку, - перевів погляд на нього. - Прийму будь-яке ваше рішення.

- Про що ти так сильно мрієш? - посміявся монарх. - Навіть міністрів не чуєш!

Інші також розсміялися.

- Ем, я буду уважнішим, - зарум'янився той і ніяково опустив очі.

- Думай про своє кохання за дверима цієї зали! - поплескав його по плечу король.

Антон зніяковіло йому посміхнувся і опустив голову, бажаючи приховати червоне обличчя.

Нічого особливо важливого на раді не розібравши, дітей відпустили, після обіду, на кінну прогулянку, де Філіп розпитував свого брата так активно і наполегливо, що починав дратувати.

- То ти закохався? Хаха! У кого? Скажеш? Як її звати? А вона гарна? Я її знаю? Хаха! Наш кронпринц закохався! Закохався! Закохався! Що? Уже одружуєшся? Хаха! Будеш зі своєю дружиною спати разом! Вона буде тобі вишивати, а ти будеш їй трофеї з полювання носити! Хахаха! Антон йде під вінець! Мені варто називати її сестрою? Сестриця хтось там! Хахаха!

Юнак від усіх цих запитань тільки ніяковів і червонів. Як би не намагався він заткнути свого брата - все в нього не виходило. Навіть погрози не діяли. Філіп був неприборканий у своїй цікавості та бажанні познущатися.

Таким чином, про закоханність принца було відомо всьому замку вже до вечора.

- Замовкни нарешті! - злився брат, придавлюючи братнє обличчя подушкою, у спальні.

- Закохався! Закохався! - продовжував уїжджати той.

- Та замовкни ти!

Філіп тільки сміявся і брикався.

- Закохаєшся ти - я теж знущатися буду!

- Не закохаюся! - визирнув на нього з-за подушки і показав язика.

- Щоб ти відкусив його!

- Хаха! Тільки після твого!

- Гидота! - знову брався його душити.

На щастя, цього вечора постраждали тільки нерви Антона, але ніяк не життя Філіпа, що здавалося старшому надто вже активним і настирливим. Другим щастям було те, що маленькому герцогу скоро набридло це все і він заспокоївся, надавши свою енергію для чогось іншого. Для кронпринца це було свято.

Наступними днями, Давид помітив у свого сина нові зміни. Він знову став задумливим і мовчазним, але якимось не таким як раніше. У його голові нібито крутилося одне й те саме питання. І питання це, припускав монарх, було пов'язане з предметом жадання. Дивним чином, королю часто здавалося, ніби дитина хоче запитати його про щось, але якось соромиться, не знаючи з чого почати. Зрештою, через тиждень подібних спроб, батько не витримав і викликав принца до себе. Було це вже після вечері.

- Антоне, - із загадковою усмішкою почав старший, сідаючи в крісло, - уже кілька днів мені здається, ніби ти хочеш у мене щось дізнатися, але все не підходиш і не дізнаєшся, - узяв кубок із вином і відпив. - Мені здається чи тебе справді щось цікавить?

Той ніяково зам'явся:

- Ем, ваша величність... Загалом, так, є одне запитання... Просто... Я не знаю як...

- Іди сюди, - поманив долонею.

Гість кивнув, підійшов, сів у крісло поруч і опустив обличчя, все ще соромлячись запитання.

- Це пов'язано з твоїм коханням? - усміхнувся дорослий.

Хлопчик кивнув:

- Вона така красива, така елегантна...

- Ну, - зі спокійною посмішкою видав той, - це дівчина - вже добре.

Принц підняв спантеличений погляд:

- А хто це ще може бути? Не хлопчик же.

- Люди бувають різні, - невимушено знизав плечима. - Але ти продовжуй. Дивлюся, вона тобі дуже подобається.

Той активно кивнув:

- Вона вганяє мене в фарбу, лише я зустріну її.

- Тримай свій рум'янець під контролем, - усміхнувся.

- Та мені й так ніяково, - опустив обличчя. - Я теж хочу їй сподобатися, - почав м'яти пальці. - Що мені такого зробити?

Король трохи сторопів:

- А чому ти до мачухи не пішов?

Син відвів погляд:

- Моє кохання не таке. І я не хочу, щоб вона була така, як її величність.

- Але, якщо чесно, я не дуже пам'ятаю, як мені вдавалося приваблювати дівчат у твоєму віці. З ними достатньо бути милим і люб'язним.

Дитина підняла очі й переконливо кивнула:

- Я сама милота і люб'язність.

- Не пам'ятаю, щоб я їм писав вірші або співав серенади... Спробуй просто погуляти з нею. Слуги облаштують вам куточок саду, де ви можете поговорити наодинці. Будь люб'язним і уважним. Але не давай жодних обіцянок щодо одруження і сам на нього поки що не розраховуй. Ти ще малий, та й наречену тобі потрібно буде підібрати відповідну.

- Але мені говорили, що мою матір ви вибрали за покликом серця.

- Це правда лише частково. Шлюб був і вигідний, і симпатичний мені. Твоя мати справді сподобалася мені при першій нашій зустрічі, - відпив із келиха і поставив його на столик.

- Ви кохали її?

- Під кінець її життя - безмірно. Вона була моїм ангелом і моєю душею. Я дуже страждав, коли вона померла. Я завжди страждав, коли помирав хтось дорогий моєму серцю, - відвів погляд у камін. - Така природа нашої родини... Ми занадто сильно прив'язуємося. Тож будь обережний, - подивився на того. - Не дай цій дівчині закрутити твою голову завчасно.

Антон кивнув.

- А тепер йди, я щось задумався... - глянув король на язики полум'я. - Про своє...

Син кивнув, встав і вийшов, не бажаючи переривати думок короля. Той же згадав один вечір. Одну ніч, що перевернула його життя з ніг на голову і дала поштовх до того, щоб стати тим, ким він був зараз. Давид згадав їхній із Карлом ритуал братання.

Принцу, яким був тоді король, було лише 15, його пажу - 17. Вони стояли біля каміна з уже порізаними долонями і готувалися притулити їх одна до одної.

- Цим ритуалом, - почав принц, - я визнаю тебе своїм братом.

- А я тебе - своїм. Усе моє стає твоїм.

- Моє - твоїм, - проковтнув слину, схвильований важливістю того, що відбувається.

Карл ніжно посміхнувся і притиснувся розрізом до розрізу, взявши його руку в замок:

- Ми - одне ціле.

Давид кивнув, не наважуючись відвести погляду від його очей. "Ми - брати," - видав він про себе і проковтнув слину. Усе це було так хвилююче. Так незвично і важливо, що серце юнака билося швидше, а дихання ставало переривчастим.

Карл, бачачи все це, якось змінився. Очі його стали ще м'якшими, а усмішка - ніжнішою. Він зробив крок назустріч, нахилився і з любов'ю поцілував рожеві губи принца. Після чого відсторонився, подивившись у шоковано-застиглі очі.

Давид буквально закам'янів, не маючи сил ворухнутися після такого. Він зовсім не розумів, що це було. Він ніколи не бачив поцілунків, ніколи не відчував їх на собі, і тим паче не розумів, що б це означало. Він просто стояв, шоковано дивився на друга і чогось чекав.

Карл усміхнувся, поплескав його по плечу, ніби нічого зараз не було, пішов до вина і невимушено випив.

Принца ця подія захопила на кілька днів. Він постійно думав, міркував і не розумів. Зрештою, підслухавши одну чужу розмову і підглянувши за однією парочкою, він зрозумів значення цього жесту, але думок і запитань із міркуваннями побільшало. Давид думав і міркував, поки не настав той самий день, коли він нарешті розв'язав цю неясну ситуацію.

Це був вечір, після вечері та всіх трапез. Вигнавши всіх зайвих слуг, Давид залишився з Карлом наодинці.

- Пам'ятаєш, ми браталися? - ніяково почав молодший, ховаючи очі від співрозмовника.

- Звісно, - спокійно кивнув той.

- І ти потім зробив дещо... - кинув на нього швидкоплинний погляд. - Це було... - розмірковуючи відійшов до ліжка і сів на його край. - Ем... - опустив голову. - Загалом... Я несу якусь маячню, - відвернувся, соромлячись своїх незібраних думок.

- Ні, продовжуй, - турботливо видав знайомий і підсів до нього.

- Коротше, - видихнув, набуваючи хоробрості, - ти поцілував мене, - подивився на нього.

- Так, було таке, - опустив очі, уважно слухаючи продовження.

- Ти... Ну, - відвернувся, ніяково перебираючи думки, - зробив це.

- Так, - задумливо кивнув.

- І, як би... - почухав потилицю. - Ну... Ти вмієш цілуватися напевно... Ну, я роблю такий висновок.

Карл покосився на того.

- І, як би... Ну... Ти міг би навчити мене цілуватися?

Приятель насупився, завмерши від хвилювання. Серце його забилося швидше.

- Мені здається, у тебе є досвід... - задумливо відвів погляд принц, знову почавши міркувати. - І ти міг би ним поділитися зі мною... Якщо хочеш, звісно. Я не змушую, просто... - блукав очима по підлозі.

Знайомий узяв його підборіддя і повернув до себе. Щоки принца горіли.

- Ем, так, - проковтнув слину той.

Друг мовчав.

- П-просто, ну, якщо ти не хочеш - я не змушую. Ну, якщо хочеш, не хочеш... - притих і проковтнув слину, дивлячись на друга так схвильовано, як ніколи раніше.

Карл розслаблено моргнув. Опустив погляд на його вуста і повільно, якось невпевнено і хвилююче наблизився до них, прикриваючи очі. Обидва відчули тремтіння гарячого подиху, на губах одне одного.

- Ти... - ледве чутно почав Давид, але скоро затих, прикривши власні повіки.

- Хочу, - взяв його руку і поклав на своє серце, ніби просячи оцінити наскільки швидко воно б'ється.

Принц непомітно рушив до нього. Обидва зустрілися губами.

Уже дорослий Давид згадував цей вечір із теплотою. "Він був таким солодким, а я так переживав, що все постійно псував," - ніжно посміхнувся. Король думав про цю подію досить довго, щоб надихнутися і почати щось складати. Тут же пересів за стіл, взявши перо в руку. Не минуло й півгодини, як він накидав якийсь вірш, що рвався просто з душі.

Прочитавши своє творіння кілька разів, викликав до себе композитора, щоб той поклав ці рядки на музику. Чоловік прибув уже за кілька хвилин.

- Розумію, я не поет, - простягнув йому свої рядки правитель, - і це не можна назвати чимось геніальним, але я хочу, щоб ви склали для цього музику. Вона має бути ніжною і благородною. Щодо рими - можете підкоригувати, але перед публічним виконанням я хочу особисто переконатися в красі твору і в тому, що сенс не порушено.

Композитор кивнув, узяв листок і пробігся очима по тексту:

"І думаю я про нашу зустріч

Вночі, ми всі у вогні,

Стояли поруч біля каміна

І ділилися жаром, у грудях.

Твої губи так мене пестили,

Що втратив я було розум

І дав тобі, все чого хотіла

Душа твоя, що полонила мою

Я був залежний від компанії твоєї

Не міг я жити без погляду твого

Не міг би жити і тепер,

Згадуючи ласку і душу твою."

Автор з якимось хвилюванням чекав відповідної реакції, і вона була - здивування. Композитор так здивувався цій раптовій романтиці, що навіть не повірив, що король - справжній її автор. Але одного погляду на монарха цілком вистачило, щоб переконатися в цьому.

Розпрощавшись із музикантом, владика вже зібрався спати, як до нього нагрянув малолітній вихор, що одразу ж застрибнув на батькову шию і міцно обійняв.

- Людовік! - підхопив його батько. - А ти чого не спиш?

Той був у нічній сорочці.

- Я подумав про тебе! Ти ж як ящірка! Тебе потрібно постійно гріти! Я буду тебе гріти! - притулився до нього син.

- Хаха! Так мене потрібно зігріти?

- Звичайно! Обіймами!

- А спати хто за тебе буде?

- А я з тобою спати буду!

- Зі мною? - грайливо здивувався.

- Так! Ти - моє сонце! І я буду спати з тобою!

- Сонце? А ти тоді хто?

- Луна! - з ентузіазмом видав. - Ти будеш спати, а я буду тебе охороняти!

- Хаха! Ось так?

- Так!

Король міг лише посміятися на ці незначні речі, що справді його зігрівали.

Минуло не більше трьох днів, як у старшого сина були помічені нові зміни. Він став злим, роздратованим і дуже прискіпливим. Усе йому було не так. Він не хотів слухати правил, ходив постійно надутий і нікого не слухав. Мало того - довів Людовіка до сліз, зриваючись на нього через власну образу. Король цього не витримав. Схопив старшого сина за вухо і повів на серйозну розмову без зайвих свідків. Слуг вигнали, одразу після їхнього відходу - дали потужний запотиличник:

- Ти якого біса на брата зриваєшся? – схопив король первістка за вухо, потягнувши до себе. - Він - дитина ще! Умій стримувати свої пориви! Ідіота шматок! - дав новий запотиличник, через який принц відлетів убік.

- А чого він під ноги сунеться?

- А ти сліпий, якщо не можеш поступитися йому дорогою? - знову схопив за вухо і підтягнув до себе. - Тримай свої емоції при собі! Зривається він на брата! - відкинув убік. - Сила з'явилася, а мізки - ні! Навчайся себе поводити! Ти - майбутній король! Ти маєш бути гідний цього звання! Вгамуй свій запал і почни поводитися розсудливо!

Син злякано потирав вухо, дивлячись на родича.

- Приструни себе сам, інакше тебе напоумять різки! - видав наостанок батько і вийшов.

Там він підхопив заплаканого Людовіка на руки і гнівно вирушив у сад, заспокоюючи дитя. Антон дивився їм слідом із цілою гамою почуттів: з образою, заздрістю, страхом і з бажанням захисту, якого йому точно не збиралися надавати. Огризнувшись на слуг із сестрою та братом, старший похмуро засів у своїй спальні й забився в кут, не бажаючи говорити ні з ким на цьому світі.

Не минуло й тижня, як композитор закінчив свою роботу, продемонстрував готовий твір королю, а там і всьому двору, що зібрався в одній із зал палацу. Вечір музики чудово підходив для представлення цієї ласкавої пісні на честь того, кого серед запрошених не було.

Композитор, що й оголошував усі твори, гласно й радісно повідомив про причетність самого короля до наступного творіння, за допомогою ним же написаних віршів. Багато хто шанобливо поплескав його величності, зовсім не підозрюючи про такий його талант.

- Ну ж бо, ну ж бо, - заспокоїв усіх Давид. - Давайте послухаємо краще, що все-таки вийшло.

"Будете розсипатися в удаваних компліментах, коли це буде хоча б не так помітно і більш виправдано." Зазвучали скрипкові, голос молодого соліста. Приміщення заповнилося чистим благородним звучанням, слідом за яким багато хто розрізнив і слова.

Монарх лише розслаблено дивився кудись у порожнечу, слухаючи знайомі йому рядки, і часом зітхав, ніби справжній закоханий.

- Це так чудово! - почали захоплюватися після закінчення. - У вас такий склад!

- Кому ж ви присвятили це диво романтики?

- Секрет, - з розслабленою посмішкою відповідав той. - Кому це призначається - знає про моє кохання більше за інших, - відвів усміхнені очі, ніби в пошуках предмета свого обожнювання.

Дворяни дізналися про закоханість і це факт. Їм залишалося лише дізнатися, хто саме так вразив королівське серце, що надихнуло його на цілий вірш. Цим сьогодні здебільшого Давида й займали. Знайомі всіма правдами і неправдами намагалися випитати ім'я, однак їм це вдавалося з дуже великими труднощами. Монарх знав толк у приховуванні таємниць і секретів.

Антон же нічого не приховував. Він відкрито став ігнорувати жіночу компанію і проводити більше часу на своєму місці, недалеко від музикантів. Уже явною мірою усвідомлюючи свою непривабливість, він намагався просто не зв'язуватися з цими пані, що своїми смішками над його обличчям, приносили один тільки біль. Вистачить йому й однієї відмови. Другої він отримувати точно не хоче.

А Філіп тим часом безтурботно грав із Людовіком у ладки. Молодшому було зовсім нудно серед усіх цих дорослих, що говорили про щось своє, тож гра була найкращим для нього виходом. Хлопчик веселився як тільки міг, до тих самих пір, поки до нього не підійшов король і не взяв його на руки.

- Тату! - весело крикнула дитина, хапаючи його за шию.

- Хочеш зі мною посидіти?

- Хочу!

- Тоді пішли, - поцілував у лоб. - А то ці вельможі зі своїми розпитуваннями вже так набридли мені... При тобі вони точно не говоритимуть про щось подібне, - поніс його до себе.

Таким чином, Філіпа залишили наодинці, але, як виявилося, зовсім ненадовго. Незабаром, до нього підсіла Діана - десятирічна кузина Антона. Родичі привітали один одного і почали дуже стандартну розмову про цей захід, яка швидко себе вичерпала. Пару секунд вони сиділи мовчки, відчуваючи певну незручність, але після, дівчинка нахилилася до свого співрозмовника і пошепки почала:

- Тобі цікава вишивка? Я помітила як ти дивився на всіх нас, коли ми нею займаємося.

Хлопчик жахнувся:

- Що ти таке говориш? Нічого такого мені не цікаво. Це нісенітниця і я не знаю, що таке тобі там привиділося.

Та була непохитна:

- Я можу тобі показати як ми це робимо. Якщо тобі справді цікаво.

Філіп насупився. Діана посунулася до вуха:

- Приходь завтра після обіду в сад. До скульптури ангела. Я покажу тобі, - піднялася, зробила реверанс і поспішила до свого місця.

Принц провів її настороженим поглядом.

Сумнівів було дуже й дуже багато, але, щоб не залишати дівчинку в тому саду зовсім саму, що було непристойно, Філіп наважився прийти й бодай порозумітися перед нею, довести, що він до жіночих занять не має жодного стосунку. Братові, перед кінною прогулянкою, він сказав, що наздожене його трохи згодом, а сам поспішив до зеленого лабіринту, в одному закутку якого стояла позначена статуя.

Хлопчик озирнувся. Він був немов маленький воїн, готовий на будь-який подвиг. З-за рогу визирнула Діана і підкликала його до себе жестом. Той знову озирнувся, побоюючись, чи не спостерігають за ним. Пішов слідом за родичкою. Вони сховалися в альтанці, що повністю заросла чагарником.

- Діано, - важливо почав той, - я хочу порозумітися перед вами.

- Пояснишся, - кивнула та й поспішно взяла його зап'ястя, посадила поруч із собою. - Дивись, я сьогодні принесла ось це, - показала йому п'яльця з уже розпочатою вишивкою якихось квітів.

Принц зацікавлено розгледів нитки, стібки, але не минуло й хвилини, як він відмахнувся, оговтуючись:

- Ні. Це мені зовсім не цікаво.

- Ну ти ж брешеш, - видала знайома, дивлячись на його обличчя.

- Хто бреше?! - підскочив. - Не називайте мене брехуном!

- Тихіше ти! - шикнула на нього та й знову посадила. - На весь сад ще закричи, щоб сюди набігли всі, хто тільки може, - осудливо закрила йому рот долонею. - Не пручайся. Я нікому не скажу, що тобі подобається це.

- Якщо батько дізнається, - пошепки почав, прибравши її руку, - він уб'є мене.

- А ми нікому не скажемо. Ти знаєш правило моєї родини?

- Ні. Яке у вас правило?

- Можна робити все, що хочеться, але нікому не говорити про те, що засуджується суспільством. Зрозумів?

- А якщо дізнаються?

- Та хто повірить, якщо ти ховати добре будеш?

- Значить... Ти не скажеш?

- Моя сім'я вміє зберігати таємниці. Не хвилюйся. То що? Хочеш спробувати? - показала п'яльця.

Той озирнувся:

- Може не тут? - повернувся до неї. - Приходь сьогодні до мене. Після кінної прогулянки, у нас буде час до самої вечері. Закриємося, щоб точно ніхто не дізнався.

Дівчинка кивнула.

Після цієї зустрічі, вони стали бачитися регулярно. Із зачиненими дверима, трохи прочиненими вікнами, вони сиділи на світлі й тихо вишивали, намагаючись створити щось прекрасне. Філіп ховав свої творіння як міг добре, але їх все одно періодично знаходили під час прибирання, тож хлопчик з усією своєю упевненістю заявляв, що це Діана така забудькувата, що постійно в нього щось залишає і не забирає. Готові картини також привласнювалися Діані. Голки та нитки - тим більше. Деяким слугам уже починало здаватися, що ця Діана ґрунтовно так облаштувалася в покоях королівських дітей і мітить нікуди інакше, окрім як до їхніх сердець, а потім і до вівтаря.