Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Минуло ще трохи часу. На дворі був уже кінець вересня. Святами і розвагами займалася знать на чолі з королевою, а король все копався в політиці. Ісаак знову почав відступати, а Давид - захоплювати. "Ще трохи, - думав кромієць, - і можна буде до угоди прийти." Гроші в скарбниці були, народ не бідував, проте з кожним днем правитель ставав дедалі злішим і дратівливішим. Причиною цього була не обіцянка Карла, яка все не справджувалася, хоча і вона вносила свої корективи, а непомірна крикливість маленького принца. Такого голосистого немовляти ще не бачили в цьому замку.

Людовік кричав так часто й голосно, що кров із вух йшла. Він кричав, коли був голодний, коли хотів пити, коли забруднив пелюшки, коли його неправильно взяли або одягли, коли йому щось тиснуло, коли на нього світило сонце і коли він лежав у тіні. Він кричав завжди. Ніхто не міг заспокоїти дитя остаточно. Його заколисували і годували, співали пісень і колискових, щось розповідали і показували, а він все кричав. Думали, що його прокляли, тож привели священика, але навіть це не допомогло. Навколо дитини кружляли всі, хто тільки міг, але нікому не вдавалося її заткнути надовго. Щойно немовля заспокоювалося, минало не більше півгодини, як воно знову починало кричати.

Нормально спати не міг ніхто. Особливо король, чиї нерви поступово починали здавати. Щоб прибрати зі свого життя цей крик ночами, Давид переселив принца в найвіддаленіше від себе крило, щоб його взагалі не було чути, але навіть звідти, через часом відчинені вікна, до короля доходив цей плач, який виводив із себе не менш за дурних підлеглих, що вічно робили все не так.

У такому шумі, працювати було неможливо, і на кожному зі службовців позначався цей тягар крику і вічного плачу.

Була середина вересня, коли королівські нерви вже не витримали. Міністри з монархом якраз сиділи на раді й обговорювали деталі складання мирного договору, як знову почувся цей крик. Чоловіки поглянули на вікно, відкрите для свіжого повітря, і обтяжливо зітхнули. Лакей зачинив раму. Однак повернутися до обговорення вже було неможливо. Кожен із міністрів насторожено завмер, дивлячись не на гнів, а на справжню лють, яку Давид стримував з останніх сил.

Король був уже червоним і вистачило б однієї краплі або одного слова, щоб вивести його з себе. Цією краплею з'явився порив вітру, що несподівано відчинив інше вікно і впустив усередину пронизливий дитячий плач.

- Він мене дістав! - схопився король, закричавши не своїм голосом. - Я його вб'ю! - рішуче вийшов, скипаючи від злості.

Міністри повідкривали очі. Давид не жартував і настрій його був занадто прямолінійним, щоб сприйняти ці слова як перебільшення. Аміран не міг довго сидіти на місці, тож підскочив і злякано побіг слідом:

- Ваша величність! - нагнав його в коридорі, намагаючись зупинити.

- Руки! - гнівно відкинув їх. - Я прикінчу його! Він до краю мене дістав!

- Ви не можете взяти такий гріх на душу!

- Його душа вже не безгрішна!

- Але він дитина!

- Він мене дістав!

Якими б аргументами Аміран не сипав, король залишався непохитним, і його не зупиняло навіть те, що це його син, що це принц, що це всього лише крик, яким грішить кожен з людей у своєму дитячому віці. Давид був налаштований тільки на смерть і кров. Його не зупиняло навіть те, що його відверто не полюблять за це, а то й зненавидять.

Увірвавшись у дитячу, монарх закричав:

- Заткніть його зараз же! Інакше я вб'ю його!

Няньки перелякано глянули на нього. Усі вони зараз якраз і займалися тим, що намагалися заспокоїти дитину.

- Я не дозволю вам зробити цього! - з божевільними очима перегородив шлях Аміран.

"Не для того я так ризикував своїм життям і душею під час цих ритуалів, щоб ти його вбив!" - обурювався чорнокнижник.

- Я - король! - голосно нагадав тому Давид. - Як ви смієте йти проти мене?! Це зрада! Стража!

Що-що, а ось голосистість у Людовіка була точно від батька. Тільки ці двоє могли перекричати одне одного, стоячи в одній кімнаті.

- Зрада, якщо я дам вам це зробити! - наполягав велетень. - Вас зненавидять усі!

- Він дратує мене! Я ненавиджу цю дитину!

- Він ще зовсім малий!

Усередині вже стояли чоловіки в латах, готові будь-якої миті схопити Амірана і кинути в темницю.

- Але вже завинив!

Дитина ж, на подив, затихла. Няньки миттю витерли її соплі зі сльозами і продовжили заколисувати, щоб вона не кричала знову. Король злісно подивився на немовля, визираючи з-за худого і високого тіла:

- Заткніть його назавжди!

- Краще відішліть його, - поспішно видав скарбник, - але не вбивайте.

- Ця... - крізь зуби почав Давид. - Дитина... - попрямував до неї, з ненавистю дивлячись на маленьке обличчя. - Мене в край дістала. Приберіть його! - махнув рукою. - Відшліть! Щоб я не бачив і не чув його!

Людовік, спостерігаючи з жіночих рук цього злого чоловіка, усміхнувся і простягнув до нього руки, ніби бажаючи схопити. Няньки могли тільки дивуватися, як після цих криків дитя може тягнутися до того, хто ці крики створив. Давид відсторонився, з презирством спостерігаючи за тим, як на нього дивиться ця істота в пелюшці. Людовік по-дитячому розсміявся, з цікавістю розглядаючи золоті лінії на королівському одязі. Засунув руку в рот і почав задумливо її жувати. Монарх тільки скривився. У нього відверто й точно не було симпатії до цього нащадка.

- Приберіть його, - махнув рукою і пішов на вихід.

Жінки кивнули. Аміран оглянув їх, теж кивнув, ніби заспокоюючись, що все добре закінчилося, і поспішив за королем. Рада продовжилася вже в тиші та спокої. Однак ті тривали недовго.

Уже за вечерею, замок знову охопив цей крик. Давид вчепився в прилади, знову намагаючись стримати ту бурю, що панувала всередині.

- Якого біса він ще тут? - зло подивився він на лакеїв, які якимось чином мали знати про відбуття принца.

- Він так кричить... - неохоче протягнув Антон.

- Він дуже гучний, - кивнув Філіп. - Я його навіть у своїх покоях чую.

- Голосистості йому не позичати, - втомлено підтвердила Тереза.

- Вислати його! - гнівався король.

- Парадоксально, що він замовк, коли ви говорили про це при ньому самому, - зауважив Аміран.

- Ви хочете сказати, що це немовля вже розуміє слова короля? - здивувався Люціус.

- Не знаю чи розуміє, але точно до них прислухається.

- Можливо, розуму в нього стільки ж скільки й гучності, - констатувала королева.

- Нехай його заткнуть нарешті! - накричав Давид на слуг, закликаючи тих вирушити до принца.

Лакеї швидко кивнули й поспішили вийти. Цей крик уже дратував і їх.

- Скільки він кричить! - звернувся до столу король. - Він мене виводить!

Усі мовчали, не знаючи що й сказати на виправдання дитині. Невдовзі, плач затих, проте вже за годину знову продовжився. І цього разу, короля не міг зупинити вже ніхто.

Він вихопив кинджал, що лежав у нього під матрацом, накинув на нічну сорочку халат і важким кроком вирушив у дитячу. Очі говорили про все. Густав, якого розбудило різке відчинення дверей, тут же підскочив і побіг слідом за королем. Але він був простим слугою, тож прислухатися до його думки ніхто й не збирався.

Давид йшов важко, загрозливо, усім своїм виглядом показуючи, що він збирається робити. У дитячу він увійшов різко, ледь не винісши ногою двері, через те, що їх перед ним недостатньо швидко відчиняли.

- Заткніть його зараз же! - схопився король за ніж. - Не те його життя закінчиться не встигнувши початися!

Від такого бойового настрою, няньки здригнулися. Одна з них якраз притискала дитину, яка кричала, до грудей, намагаючись укрити її від цього батька, що хотів зарізати сина, як просту худобу. Густав, зрозумівши нарешті, що тут буде, жахнувся.

- Ваша величність! Вам не варто цього робити! Це буде великою помилкою!

- Заткніть його! - лютував той.

Жінки злякано притиснули дитячий рот долонею, тим самим приглушивши, але не зупинивши плач назовсім.

- Я ненавиджу його! Я вб'ю його! Чому він ще тут?! Я сказав вам прибрати його з мого будинку! - наблизився.

- Ви не сказали КУДИ його відвезти, - боязко сказала якась нянька.

- Неважливо! Куди завгодно! Лише б подалі звідси! - подивився на дитя: - Замовкни! Чудовисько! Замовкни! Або я вб'ю тебе!

Той хотів би повернутися, але нянька притискала його обличчя до себе занадто міцно, тож хлопчик закричав голосніше. Король скипів:

- Дай сюди! Я позбудуся його! - схопив дитя і буквально вирвав його з жіночих рук. - Ти - мрець, маленький виродку! - притиснув його до себе і виніс у коридор.

Жінки і Густав поспішили було за ним, намагаючись зупинити його наміри, але король і не збирався їх слухати. Він йшов засліплений гнівом і ненавистю. Йшов не на вулицю, а у свої покої, щоб одразу тіло і знищити, щойно він зробить бажане. "Зарізати і спалити це диявольське створіння. Місце йому у вогні!"

Однак, повернувшись до себе і наспіх замкнувши двері перед носом цих настирливих слуг, що всіма силами намагалися його схилити до милосердя, король виявив, що дитина не тільки замовкла, а й заснула. Роздратовано подивившись на цю істоту, Давид прошипів крізь зуби:

- Якщо ти прокинешся і знову почнеш кричати - я прикінчу тебе не замислюючись, - зло поклав його на своє ліжко, поклавши по обидва боки подушки, щоб Людовік не скотився на підлогу, а сам король його не задавив уві сні.

Ліг, насторожено дивлячись на немовля, поклав біля ліжка кинджал і заплющив очі. Слуги тим часом божеволіли у вітальні. Вони ходили з боку в бік, боязко прислухалися і нервово голосили, намагаючись не говорити занадто голосно. Усі вони були як на ножах. Сам Густав хвилювався не менше.

Ніч минула в тиші. Давид спав так міцно, що навіть опівнічне пробудження сина не змогло порушити його сну. Слуги навпаки, заснути ніяк не могли і лише напружено чекали ранку, коли виявлять холодний трупик немовляти, зарізаний власним батьком. Жінкам, від таких думок, ставало так погано, що вони могли втратити свідомість.

Король прокинувся досить пізно, вже після восьмої і то не зі своєї волі. Не спав його син, що в сутінках кімнати роздивлявся все, що бачив і багато белькотів, але так неголосно, що Давид і подумати не міг про те, що Людовік може бути таким тихим. Щоправда монарха розбудив усе ж таки не лепет, а запах. Його син відверто обкакався, та так, що здавалося, що той їсть як справжній дорослий. Правитель одразу ж підскочив, миттєво закривши ніс пальцями, і побіг у вітальню, щоб змусити Густава прибрати все це. Його перекошене від гидливості обличчя насторожило всіх.

- Приберіть, - кисло вказав король за спину і пройшов у цю кімнату, тікаючи від пронизливого запаху дитячих какашок.

Няньки перелякалися, думаючи, що йдеться вже про труп, тож до спальні вони рушили вже в сльозах і повні горя. Камердинер несхвально поглядав на монарха. Йому в жодному разі більше не хотілося прислужувати цьому монстрові, який був здатний на щось подібне. Давид найменше звертав уваги на ці погляди. Він швидко взяв якийсь фрукт, розламав його і притиснув до носа, стоячи в самому кутку кімнати. Нюхати подібні речі й далі, він точно не збирався.

Але ось почулося полегшене і радісне охання жінок, які увійшли до спальні. Вони швидко прибрали те, що зробив Людовік, у пелюшку, куди він був загорнутий, і поспішили на вихід, обіймаючи і притискаючи до себе вже голенького принца. Той був сам спокій. Давид провів його підозрілим поглядом. Хлопчик же жував язик, прощаючись поглядом із батьком.

Слуги, бачачи живу і недоторкану дитину на руках у няньок, теж полегшено видихнули.

- Ви все-таки не зробили цього, - розслабився Густав, подивившись на короля.

- Він справді не тупий, - видав Давид, косячись на вихід, - раз усю ніч мовчав. Провітри там, - кивнув на спальню і взяв яблуко, яке почав їсти.

Усе це вкрай дивувало мешканців замку. Після недавніх подій, що миттю розлетілися серед прислуги і вельмож, ставлення до короля значно змінилося. Його стали вважати дуже жорстоким і безсердечним, але в той же час цілком розсудливим і відхідливим, раз він таки не вбив свого сина. Принцам про все це не говорили, бо подія була надто лякаючою для їхніх дитячих умів.

Однак, як добре і спокійно не почався день, за обідом, Людовік знову почав кричати. Давид втомлено видихнув. Цього разу він був не такий злий як учора, його стан можна було назвати втомою, але аж ніяк не люттю. Багато хто скидав це на спокійну ніч і на те, що король встиг добре виспатися. Однак наказ, який він дав, взагалі не клеївся з усім тим, що було до цього. Він сказав принести дитину прямо до нього. Здивувалися навіть слуги. Ця зміна була занадто радикальною для того, щоб сприймати її спокійно.

Але ось немовля принесли. Їдальня заповнилася його пронизливим голосом і криком, що був спровокований невідомо чим. Принци та принцеса миттю позакривали долонями вуха, а дорослі скривилися, реагуючи на шум цілком нормально, але не так як король. Той спокійно встав, змушуючи всіх наслідувати його приклад, підійшов до Людовіка і серйозно, роздратовано, зло подивився в його дитячі очі:

- Заткнися зараз же.

Той почав затихати, спостерігаючи за королем.

- Замовкни, інакше я викину тебе з вікна.

Той усміхнувся, знову почавши жувати свою руку. Давид був серйозний, а ось син сприймав усе це як безневинний жарт.

Вельможі здивовано кліпали очима, спостерігаючи за тим, як немовля виконує накази свого батька вже у двомісячному віці. Нянька з дитиною стали недалеко від короля, що знову сів за стіл. Усі повернулися до трапези. Людовік знову був сама дружелюбність і тиша. Він рухав своїми кінцівками, замотаними в пелюшку, крутив очима і постійно жував то руку, то язик з губами. Йому було дуже цікаво спостерігати за всіма цими людьми. Король же просто насолоджувався тишею і спокоєм, поглинаючи їжу.

Принци та принцеса, дивлячись на свого брата чи не вперше, могли тільки дивуватися його старанності та розумінню. Той навіть говорити й ходити не вмів, а вже був слухняним. Хлопчики переглянулися між собою. Вони були не такими слухняними...

По закінченню трапези, правитель пішов відпочивати, Людовіка віднесли в дитячу, а решта стали займатися своїми справами.

- Бачив, як він одразу замовк? - здивовано говорив Філіп своєму братові.

- Так... - задумливо кивнув той. - Кричав-кричав і замовк одразу, як батько сказав йому.

- Він буде дуже слухняним, - наївно кивала білява сестра.

- А нас він буде так слухати? - підскочив Антон. - Я теж буду королем, - гордо вирівнявся, - отже, і мене він повинен буде слухатися.

- І мене, - вирівнявся Філіп, - я старший за нього і буду дуже сміливим. Він і мене повинен буде слухатися.

- І мене, - повторювала Марія. - Я - пані, значить і мене він повинен буде слухатися.

- А пішли до нього, - підбив їх усіх Антон. - Перевіримо кого з нас він буде слухатися більше.

- А підемо, - кивнув брат.

Дитяча компанія, у супроводі двох слуг, вирушила в дитячу Людовіка, що була на іншому кінці замку. Увійшли, заявивши про себе з самого порога, зажадали у няньок аудієнції зі своїм братом і відразу розсміялися, скопом побігши до його ліжечка. Дитина мирно спала, як нетерплячі руки братів її миттю розбудили. Уже почавши плакати від такого зазіхання на свій сон, Людовіка почали перебивати його родичі, що один за одним вимагали від нього тиші. Однак той їх явно не слухався і розплакався тільки сильніше. Няньки швидко взяли його на руки, почавши заспокоювати і заколисувати. Діти продовжували щось вимагати, коли немовля вибухнуло таким пронизливим криком, що їм довелося поспіхом закрити свої вуха і вибігти. Поглянувши на прочинене вікно, всі чудово зрозуміли, що про це скоро дізнається їхній батько, і ось тоді-то, нікому з них не поздоровиться. Перелякані таким діти, миттю покинули крило і втекли до своєї матері, що захистила б їх від будь-яких загроз.

Давид і справді дізнався про це все досить швидко. Вийшовши назустріч своєму крикливому синові, якого вже несли до нього, за наказом від лакея, він узяв дитину на руки і миттєво заспокоїв.

- Чого ти кричиш? - подивився на нього король. - От чого ти постійно кричиш?

- Його високість, - почали няньки, - мирно спали, коли прибули його брати з сестрою і розбудили його.

- Обов'язково кричати через це? Я маю право на тишу? Я король зрештою.

Людовік уже примостився на його грудях з руками і заплющив очі.

- Тільки спробуй прокинутися і знову закричати, - подивився на дитину і кивнув нянькам, закликаючи їх за ним.

Усі прийшли в королівські покої, де Давид поклав сина так само, як і вночі, взяв книжку і продовжив її читати, сидячи біля вікна. Няньки були залишені у вітальні, щоб сильно не заважати.

Уже за дві години, Людовік прокинувся. Помітивши це за неголосним гулінням і рухами, король покосився на нього:

- Тільки спробуй почати кричати.

Той засміявся.

- Я сказав щось смішне?

Дитина повернулася в його бік із веселою посмішкою, почавши грати своїми ногами і руками.

- Ти - нерозумна істота, яка тільки й уміє що кричати.

Той знову відтворював якісь звуки, ніби відповідаючи на все це.

- Нічого смішного тут немає, - повернувся до книги.

Дитина деякий час дивилася за ним, а потім почала бити ручками по подушках і закликати його голосом.

- Що тобі потрібно? - підняв на нього королівський погляд. - Я зайнятий, якщо ти не бачиш. Я думаю про важливі речі.

Той кумедно посміхнувся, знову вдаривши по подушках.

- Ти нестерпний, - опустив очі і продовжив читання.

Людовік знову намагався привернути увагу, при чому так наполегливо, що Давид не витримав і підійшов до нього.

- Що? - роздратовано розвів він руками. - Що ти хочеш?

Той простягнув до нього долоньки, з усмішкою хапаючи повітря. Чоловік закотив очі, але взяв дитя на руки, поклавши його на груди:

- Задоволений? Тепер ти даси мені посидіти в тиші?

Дитина ж почала гратися з його коміром, ґудзиками та мереживом шийної хустки.

- Чудово, - скептично констатував Давид і повернувся у своє крісло.

Сів, маючи дитину біля грудей, узяв книжку і дав Людовіку сповзти на коліна. Той був надто захоплений грою з хусткою, тож король зняв її і віддав синові, щоб той робив що хоче, але тихо. Однак той захоплювався білою тканиною недостатньо довго. Уже за кілька хвилин, принц переключився на книжку і царські руки, які він активно намагався схопити. Монарх тяжко зітхнув, спостерігаючи за тим, як йому заважають, зняв якийсь перстень і віддав синові, аби тільки його не чіпали. Людовік був дуже задоволений, почавши гратися і сміятися з цією золотою штукою в руках. Щоправда зовсім скоро, він впустив перстень і почав з цього приводу плакати. Давид, не бажаючи вставати і шукати ту прикрасу, зняв інший перстень і знову вручив його синові. Дитина знову повеселішала.

Уся ця "турбота й увага" тривали доти, доки немовля не описалося. Гнівно підхопивши на руки сина, що зіпсував дорогий каптан, Давид одразу ж віддав його нянькам, а одяг передав Густаву, щоб той зробив з ним хоч щось. Настрій було зіпсовано і сьогодні король більше не брав свого сина на руки, чому другий значно засмучувався.

Після вечері, король таки зробив невелику догану своїм дітям:

- Я хочу тиші, і якщо ви продовжуватимете торкатися Людовіка, змушуючи його кричати, я вас підвішу разом із ним.

Нащадки розуміли ці погрози дуже добре, тож нічого подібного більше робити не збиралися. Однак ближче до ночі, немовля знову почало кричати, щоправда вже не з вини братів із сестрою. Давид, як би йому того не хотілося, був змушений знову покласти сина поруч із собою і лягти в ліжко в його компанії, бо тільки в цьому положенні принц мовчав усю ніч.

Подібним займалися досить довго, тож король навіть зміг звикнути до всього цього. Давиду часто доводилося брати Людовіка на руки і давати йому якісь свої речі, бо тільки цим можна було його повністю заспокоїти. Така прив'язаність до батька багатьом здавалася дивною, хоча дехто знаходив їй цілком логічне пояснення, кажучи про міцний родинний зв'язок, адже цей син був схожий на свого батька більше, ніж усі його брати і сестра разом узяті. Давид цю схожість теж знаходив, щоправда дуже поверхневу. Королю здавалося, що всі його діти в дитинстві були на одне обличчя - щось від нього, щось від матері. Але через те, що йому доводилося дуже багато часу проводити з цим нащадком, він до нього прив'язався і навіть особисто його заспокоював, коли починали різатися зуби. Усім здавалося це більш ніж дивним. Тож не дивно, що першим словом новонародженого було "тато".

Поки Давид няньчився зі своїм молодшим сином, було складено мирний договір і навіть підписано, щоправда на трохи інших умовах. Васальну присягу збирався давати лише шурин - брат Терези, за яким закріпилися захоплені землі. Ісаак же відкупився парою міст, а Давид і не наполягав. У нього й справді було надто багато справ, щоб ганятися за цим старим і змушувати його скласти присягу за той клаптик землі, що в нього залишився. Головні торговельні шляхи, міста і копальні він уже встиг забрати. То навіщо йому ще щось? У крайньому разі, король думав захопити все інше трохи пізніше, коли налагодить лад на тій землі, що вже належать йому.

Людовік - норійський герцог Нотершаль - був украй радий тому, скільки земель за ним закріпили і якими правами його наділили. Крім цього, він був радий зустріти свого хрещеника-теску, сестру і багатьох пані, до яких хотілося прийти серед ночі на адюльтер. Багато хто з придворних міг без особливих зусиль помітити, що ці норійські родичі одного поля ягоди - гінці за любовними зв'язками і любителі яскравих романів. Давида цей родинний зв'язок прикрашав так само, як і спорідненість з імріанцями. Однак він майже не звертав уваги на всі ці чутки. Він був зайнятий новою землею, а не тим, щоб слідкувати за своєю дружиною, яка все одно б продовжувала цілуватися з кимось по кущах.