Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Наступного дня, було складено васальну присягу короля королю і влаштовано новий бенкет, який тривав аж до наступного ранку. Пили і їли всі, так само як веселилися і сміялися. Нелегко довелося тільки слугам, але і їх мало хто за людей сприймав. Коли гості поїхали, що сталося за кілька днів, Давиду спало на думку сходити на річку, благо погода дозволяла. Незважаючи на те, що наближався кінець вересня, на вулиці було тепло. Сяяло сонце, цвів верес і літали комарі. Вирушити на пікнік, король вирішив усією сім'єю, та у своє найулюбленіше місце.

Була середина дня, коли всі прибули на пологий берег, зарослий травою і затінений деревами. Королівська сім'я швидко примостилася на ковдрах з подушками і почала розмовляти, періодично беручи щось зі столиків поблизу своїх місць.

Антон примружився, подивившись на зелену крону над головою, крізь яку пробивалося яскраве сонячне світло, що падало на його обличчя. Поруч сиділа Даніела, прикриваючись від сонця білою парасолькою.

- Вам подобається така погода? - сухо, з кислим підтекстом запитав принц свою дружину.

- Якби не сонце, - зітхнула та. - А чим вам погода не подобається? Останні теплі дні.

Той холодно глянув на батька, що знову бавився з Людовіком, весело лоскочучи підлітка.

- Ваша величність, я хотів би дізнатися, де зараз перебуває моя мачуха. Я її зі свого весілля не бачив.

- Вона зараз у замку, на березі Скелястої затоки, - позитивно відповів Філіп, спостерігаючи за тією грою.

- Вона хвора? Я не чую від неї жодних звісток.

- Вона... - ніяково задумався блондин. - А навіщо тобі? - глянув на старшого. - Чому ти цікавишся?

- Хочу знати, що вона нічого не накоїть, далеко від королівської родини. Досить нам минулих її проступків.

- Не турбуйся, - глянув на того король, кидаючи на себе молодшого сина в обіймах. - Королева там живе під сімома замками. Нікого до неї не пустять, без мого дозволу.

- Невже, ви одумалися і все-таки вирішили її покарати? - видав на того Антон.

- Там інша причина, але будь упевнений - за час її перебування в тому замку, вона нічого поганого не зробить.

- Буду дуже на це сподіватися.

Людовік повалив батька на ковдри, породивши цим сміх у всіх, крім його старшого брата, що холодно спостерігав за ними. Давид повалив із собою і дитину:

- Ух який бешкетний хлопчисько! - схопив його щоки й подивився в очі. - Рум'яний, як персик у липні! - потріпав. - Красень! - розворушив його волосся. - Кра-се-нь! - чмокнув у лоб.

- Безневинна юність! - вигукнув Філіп, відпиваючи з келиха. - Ангельська! Хаха!

- Людовік і справді янголятко! - підтвердив король, милуючись його дитячою посмішкою. - Але щось від дияволеня в тобі точно є! - знову поцілував лоб і відпустив.

Хлопчик весело обійшов короля навкарачки і, коли той піднявся, щоб сісти, напав на нього наче дикий тигр, потішивши цим усіх присутніх.

- Рраарррр... - вкусив батька в шию.

- Вмираю! - весело корчився Давид. - Ой умираю! Не бачити мені більше цього світла! Ах! Ах! Згасаю на очах! - впав на ковдру і прикинувся мертвим, виваливши язик.

- Актор! Актор! - аплодував Філіп.

Людовік же почав його спонукати до "воскресіння":

- Ні! Ти не помреш! Ти будеш жити! - припав до його губ своїми і вдихнув у родича життя.

- Я живий! - схаменувся той, енергійно піднімаючись. - Живий! Моє сонце відродило мене! - звернувся до дитини. - Моє гаряче сонце! - потріпав його за волосся і міцно обійняв, звернувши увагу на юнацький рум'янець. - І червоне! І сяюче! - щиро усміхнувся його очам.

Даніела посміялася, трохи поплескавши цій грі. Поглянула на чоловіка, очікуючи побачити його стриману посмішку, як виявила один лише шматок льоду, що зображав його обличчя.

- Антоне! - весело штовхнула його. - Не будьте таким серйозним! Іноді, подуріти не соромно!

Батько впустив молодшого до себе на ноги, почавши безжально його лоскотати. Первісток кивнув на це:

- От звикне Людовік до чоловічих колін і що ви тоді скажете? - випив, тоді як інші подивилися на нього, скинувши посмішки. - Людовік уже дорослий, щоб гратися з ним у такий спосіб.

- Антоне! - здивовано вигукнув Філіп. - Що з тобою не так?

Король притиснув улюбленого сина до себе, почавши пестити пальцями його мочку.

- А що не так із вами? - подивився спадкоємець на батька.

- Антоне, - суворо звернувся монарх, - йди прогуляйся.

Син насупився, у чому легко можна було помітити обурення. Встав, стискаючи кулаки й щелепу, і пішов. Уже відходячи на галявину, він міг почути невимушений голос Людовіка:

- Та він просто заздрить. Він доверху заповнений однією тільки заздрістю, - показав язик брату в спину.

Даніела трохи занепокоїлася цією промовою. Обернулася на чоловіка.

- Та яка заздрість? - усміхнувся Філіп. - Він просто занадто правильний. Не турбуйтеся, - махнув принцесі. - Погуляє і заспокоїться. У нього просто найкращий друг - священик. Від нього Антон і понабирався цієї "правильності", - знову усміхнувся і відпив із келиха.

- От би тобі цієї "правильності" піднабратися, - глянув на того батько.

- А що зі мною не так? - усміхнувся.

- Занадто багато похоті. Приструнив би ти себе.

"І так завжди, - з образою думав Антон, чуючи кожне з їхніх слів. - Людовіка, що б він не робив, миттю прощають, Філіпа тільки просять змінитися, а мені все потиличники і різки. Чим я гірший?" - відвернувся і похмурим кроком пішов убік.

Повернувся молодий чоловік не менш ніж за півгодини. На обличчі його красувалася звичайна холодність, а в руці - гілка квітучої хризантеми. Підійшовши до дружини, він одразу ж віддав їй квітку, беземоційно заявивши, що вона повинна любити такі речі, як ароматні бутони квітів. Даніела навіть посміхнулася, тим самим дякуючи за милий подарунок, проте одну з квіток на гілці вона все ж відірвала:

- А то як небіжчиці даруєте, - усміхнулася.

Антон уже сидів поруч і міг лише дивитися на те, як один бутончик летить у неспокійну воду, де плескалися його брати з батьком. Відвів погляд, щоб не бачити що з цією квіткою станеться, адже була велика ймовірність, що врешті-решт бутон опиниться в руках молодшого, якому він нічого й ніколи дарувати не хотів.

Філіп весело покликав старшого до них, махнувши рукою:

- Гей! Вода чудова! Йди до нас!

- Хочете поплавати? - люб'язно звернулася Даніела до Антона, притримуючи парасольку на плечі.

- Ні, - твердо й похмуро видав той. - А ви не хочете поплавати? - подивився на неї з якимось знущанням у голосі.

- Ви знову злий, - з докором прошепотіла.

- Радше засмучений, - відвернувся.

- І на кого? На що?

- Не важливо.

- Не сказала б, - колюче висловилася.

- Не на вас і не через вас, - подивився на неї. - Це вас заспокоїть?

- Так, трохи.

- Ось і чудово, - відвернувся.

- Вічно у вас поганий настрій.

- Якби мені його не псували, він таким би не був.

- Ви знову хочете посваритися?

- Ні, - піднявся.

- Куди ви зібралися?

- Додому. Тут я втрачаю час.

- Ви хочете поговорити зі своїм другом-священиком?

- З чого ви взяли? - подивився на ту.

- Мені так здається.

- У вас хороша інтуїція, - кивнув і вирушив до коней.

Однак не встиг принц сісти на свіжосідлану кобилу, як почув крик, галас, гам, що поширювався з берега, на якому всі сиділи. Одразу побіг до сім'ї, залишивши схвильованого конюшого сам на сам із конем. Примчавши на місце, з жахом припав до батька, що голосно відкашлював воду, сидячи на мокрих від його тіла ковдрах.

- Що сталося? - миттю запитав братів, дружину і слуг. - Що сталося? - став схвильовано плескати короля по спині, бажаючи допомогти швидше позбутися зайвої води в легенях.

- Ногу на течії звело, - не спокійніше відповів Філіп, притримуючи батька в сидячому положенні.

Той був уже червоним від натужного кашлю, який виштовхував назовні лише малу частку того, що було всередині.

- Куди ви дивилися, якщо дозволили монарху піти під воду?! - у гніві дав Антон середньому запотиличник.

- Та я схопити його намагався! - обурився блондин. - Ти знаєш, яка там течія на глибині? - показав на річку. - Забирає за мить!

Давид поплескав по ліктю старшого, заспокоюючи:

- Я вижив. Не турбуйся. Усе обійшлося, - нахилився і виплюнув слину з брудною водою. - Дай рушник, - простягнув руку до Густава, що був завжди під боком.

Камердинер у мить накрив короля білою тканиною і почав його витирати.

- Вам потрібно додому, - рішуче заявив первісток.

- Навіщо? Я в порядку, - відкашлявся той.

- Усе добре, - встряв Людовік. - Я захищу батька.

- А тебе хто захистить? - втомлено глянув на нього Філіп.

- Упевнений, що через тебе все це і сталося! - розлютився Антон, звертаючись до меншого.

- Та він узагалі ні до чого! - обурився середній, захищаючи батьківського улюбленця. - Ногу зводить від холодної води, а не від Людовіка!

- Не заперечуй його провину! - став на повний зріст Антон.

- Яку провину? - піднявся слідом. - Те, що він запропонував скупатися в річці?

- Так це була його ідея! Чому я не здивований?! - саркастично змахнув руками.

- Заспокойтеся обидва, - суворо видав король. - Заткнулися і сіли на свої місця. Винен у цьому тільки Диявол, а не дав потонути мені тільки Бог. Іди до мене, - покликав пальцями молодшого сина.

Людовік, загорнувшись у рушник, сів поруч, пригорнувшись до родича в печалі від усього, що сталося, а Давид одразу приголубив його. Антон, спостерігаючи за всім цим, з досадою сів назад. Даніела хотіла було заспокоїти його, погладивши по плечу, але той мовчки огризнувся, відвернувши обличчя вбік. Філіп просто почав витиратися, поглядаючи на старшого брата і на батька з молодшим. Принцеса тим часом, прикривала свій погляд парасолькою, щоб не бачити чогось непристойного.

Посидівши ще трохи на березі, родичі поїхали назад. За вечерею, король поводився як завжди: їв, сміявся, жартував і піклувався про неохайного Людовіка, що до 13-ти років так і не навчився належною мірою володіти серветками. Антон дивився на все це без задоволення. Йому щоразу хотілося дати братові по потилиці, за таку його поведінку, але щоразу його зупиняв банальний страх перед батьком, що не тільки насварить його, а й виставить свого улюбленця в найвигіднішому світлі, в той час як старший син залишиться ні з чим. "Навколо одна несправедливість," - думав Антон, з приводу їхніх стосунків у родині.

Як би звичайно і нейтрально пройшла вечеря, вже вночі королю стало погано. Його нудило, мучив жар і ломота в тілі, що до ранку лише посилилися. Лікарі кружляли навколо нього з самої ночі, роблячи якісь процедури і даючи пити якісь мікстури. Дітей до Давида не пускали, бо всі боялися про заразність цієї хвороби. Тож залишалося принцам стояти під дверима його покоїв і чекати якихось звісток від слуг. Антон ходив коридором з боку в бік, напружено про щось думаючи, Філіп стояв біля стіни, тяжко її підпираючи, а Людовік рюмсав, скорчившись у кутку. Вердикт лікарів не був для дітей заспокійливим. Вони говорили про гостре отруєння. Давид не розлучався з горщиком і тазом, куди вирушала блювота і не тільки. Антон миттєво розлютився, почавши звинувачувати слуг у недогляді та зраді, підозрюючи, що це хтось із них підсипав королю отрути в їжу. Філіп схвильовано схопив якогось лікаря за руку і відвів, почавши питати, що ж буде з монархом далі. А Людовік тільки голосно розплакався, змусивши багатьох зніяковіти, а Антона тільки більше розлютитися.

Пускати в королівські покої нікого з них не збиралися, тож дітям довелося скоро розійтися. Старші брати вирушили на раду, де перший син найактивнішим чином став змушувати міністрів знайти винного. А молодшого намагалися відвести на уроки, куди він точно не хотів іти, чинячи опір так люто, як ніколи раніше.

Минуло два дні, перш ніж принцам дали побачити свого батька. Їх привели до нього після обіду, вдень. Людовік, тільки-но його впустили в королівські покої, одразу ж зірвався з місця і з криком, що переходив чи то в плач, чи то у вереск, помчав до короля. Старші брати зайшли до спальні більш стримано, однак і в них на душі не було спокійно. Вони побачили монарха в жахливому стані.

Давид лежав під двома ковдрами, страждаючи то від жару, то від ознобу. По кутах кімнати була розставлена м'ята, що заглушала неприємні запахи блювоти і діареї, сморід від якої досі не вивітрився. Обличчя його було блідим, із запалими щоками й очима, навколо яких виднілися темні кола. А на лобі лежав компрес, який намагався хоч якось остудити хвору від температури голову.

Старші принци увійшли, коли молодший уже стояв біля батьківського ліжка на колінах і стискав його руку, бурмочучи під ніс якусь молитву, сподіваючись цим врятувати улюблену людину. Філіп співчутливо зітхнув, чуючи трепетне дихання і тихі сльози. Антон дивився лише на короля, який не спав, але був не в змозі піднятися.

- Людовік... - хрипким голосом почав Давид, сумно дивлячись на молодшого сина. - Ти плачеш...

Хлопчик наївно кивнув, піднявши очі на його обличчя:

- Я не хочу, щоб ти страждав. Це приносить мені муки.

- Ти даремно ллєш сльози... - підняв ослабілу кисть і витер блідими пальцями солоні патьоки на його щоках.

- Але я не можу їх стримати, - сумно впав на руку і ковдру, продовживши страждати.

Старші сини підійшли до ліжка. Філіп погладив голову Людовіка, ніби бажаючи заспокоїти:

- Наш батько обов'язково видужає і встане на ноги.

Давид без радості глянув на середнього.

- Як ви почуваєтеся? - холодно запитав Антон, стоячи з іншого боку.

- Погано мені, - глянув на нього монарх. - І приховати я цього не можу.

- Я наказав знайти того, хто отруїв вас. Скоро, ми його повісимо і все обов'язково владнається.

- Я не думаю, що мене отруїли.

- Дивлячись на ваш стан, я роблю висновок, що на ваше життя зробили замах і я маю намір з'ясувати, хто.

- Якби це було так - поруч зі мною лежав би і мій дегустатор. Мене не отруїли, - перевів погляд на тремтячого сина, який тихо пхикав у його руку. - Згадайте, як ми купалися на річці. Усе через воду, якої я наковтався, - співчутливо стиснув руку молодшого.

Антон злісно покосився на Людовіка: "Якби не цей виродок - батько зараз би справою займався, а не в муках лежав на ліжку".

- Як скоро ви видужаєте? - запитав Філіп, погладжуючи дитячу голову.

- Запитайте лікарів, - підняв король погляд на середнього. - Багато людей знають про мою хворобу?

- Усі, кого Антон на вуха поставив, - покосився на того. - Багато, батьку, - повернувся до короля.

- Можливо, на нас нападуть.

- Та хто посміє?! - обурився старший.

- На війні всі засоби хороші, - подивився перед собою Давид. - Коли слабшає король, слабшає і його народ...

- Ніхто не пройде через наш кордон, - твердо висловився первісток. - Ми дамо відсіч будь-кому.

- Радий це чути, - глянув на того. - Антоне, мені необхідно поговорити з тобою наодинці.

Людовік стрепенувся:

- Ні! - міцно стиснув батькову долоню, подивившись в очі. - Я не залишу тебе! Я ніколи не залишу тебе, коли тобі погано!

- Це на кілька хвилин, - м'яко подивився той на дитину. - Не турбуйся, щойно ми закінчимо, тебе обов'язково впустять і ти знову будеш зі мною.

- Ні! Я ніколи не відпущу тебе! Ніколи не залишу!

- Ніколи. Ми завжди будемо разом, але зараз мені необхідно сказати дещо твоєму братові. Тобі це буде зовсім нецікаво. Ми миттю возз'єднаємося. Все буде добре. Все обов'язково буде добре. Чуєш мене? - стиснув його долоню. - Дві хвилини. Зі мною нічого не станеться. Філіпе, - підняв очі на середнього, - посидь із Людовіком у вітальні. Наша розмова не буде довгою.

Син кивнув, підняв молодшого, що ні в яку не хотів відпускати родича, і відвів його в сусідню кімнату, співчутливо погладжуючи по плечу. Король і принц проводили їх поглядами.

- Що ви хотіли обговорити? - зібрано запитав Антон.

- Нам потрібно багато чого обговорити, але зараз... - глянув на нього король. - Подбай про королеву. Не засуджуй її за те, що вона зробила. Коли дитина народиться, знайди свого дядькаОлександра і попроси його позбутися дитини. Цей гріх буде на моїй душі, тож не хвилюйся.

- Дитина? Мачуха вагітна? - спантеличено насупився.

- Не моєю дитиною. Її потрібно вбити, щоб не завдавала проблем у майбутньому. Олександр зробить усе швидко, тож не турбуйся.

- Вона вагітна? - розширив очі. - І не від вас?

- У мене залишилося зовсім не багато сил. Не перебивай.

Той кивнув, хоч і неохоче.

- Якщо на нас нападуть - ти знаєш, що робити. Із повстаннями і бунтами тобі допоможуть радники. Щодо Людовіка, - показав на старшого сина пальцем. - Не смій ображати його. Він твій брат, хоч ти й не любиш його. Знайди йому найкращих учителів на майбутнє і признач щедре утримання. Я хочу, щоб він жив не гірше, ніж я в його роки.

- До чого ви все це говорите зараз?

- І одружи його з донькою Піднебесних. Тільки так ми зможемо прибрати їхні землі до своїх рук без зайвої крові.

- Батьку, дайте відповідь. Я не розумію навіщо ви даєте мені ці настанови.

Той опустив руку, сумно зітхнувши:

- Вибач мені, Антоне.

- За що?

- За все, чого я тобі не додав. З тобою, я був не менш жорстокий, ніж із твоєю матір'ю. Мені дуже шкода за це. Піклуйся про країну як про себе самого. Не роби моїх помилок.

- Батьку, ви прощаєтеся? – стривожився той.

- Так. Мені залишилося недовго і я відчуваю це. Антоне, - простягнув до нього руку.

Син поспішно взяв її.

- Не гнівайся на Людовіка за те, що я був такий м'який із ним. Не гнівайся на його зіпсованість моєю любов’ю. Він у цьому не винен.

Первісток відвів погляд, усім своїм виглядом показуючи як йому неприємна ця тема.

- Антоне, я все своє життя пристрасно любив тільки одну людину.

- Людовіка, - з презирством подивився на того.

- Я говорю про Карла. Ти знав його недостатньо добре. Але повір мені, коли я скажу, що Людовік це і є Карл. Він відродився в тілі мого сина і врятував мене від того, що зі мною коїлося після його смерті.

На обличчі сина з'явилися якісь сумніви та підозри:

- Це неможливо.

- У нього ті ж самі звички й уподобання. Я знав свого Карла як себе самого. У Людовіку живе його душа. Постався з любов'ю і розумінням до того, кого я любив усе своє життя. Забезпеч Людовіка всім, чим він захоче.

- Батьку, але це не може бути правдою. Мені здається, ви почали марити, - занепокоївся.

- Антоне, ти пам'ятаєш той малюнок, який Людовік намалював якось? Як він міг створити цю картину, якщо я ніколи не розповідав йому про Карла і він узагалі не знав, що це за людина? Я чудово пам'ятаю той день, який він намалював. Антоне, це і є Карл. Збережи його. Виховай, забезпеч. У нього часом поганий настрій і поведінка, він дуже впертий, але він до такої міри вірний, що його не зупинила навіть власна смерть... Я люблю його.

Той відвів погляд, сумно зітхнувши:

- Ви любили Карла так сильно, що осліпли від власної любові?

- Так, - слабо кивнув. - Він був для мене всім. Збережи його душу. Допоможи їй, після моєї загибелі.

- Не кажіть так. Ви будете жити. Я з-під землі дістану найкращих лікарів світу.

- Я не дочекаюся їх, - іронічно посміхнувся. - У мене так мало сил, що я однією ногою вже в могилі. Заповіт я вже написав. Можеш поглянути кому і скільки я залишаю. Але не кажи про мою швидку смерть Людовіку, - засмутився. - Я не винесу його сліз. Вони ранять мене в саме серце.

- Але що йому сказати? Брехати?

Той опустив очі:

- Скажи, що не знаєш, що зі мною буде. Нехай залишається в невіданні. Можливо, це дасть йому надію.

- Ви жорстокі, якщо справді любите його. Даєте надію тоді, коли її немає.

- Її немає в мене, - підняв обличчя. - Можливо, надія інших мене і врятує, але точно не моя.

- Ви і мені даєте надію? Навіщо?

- Не знаю. Мабуть, не хочеться вмирати, - по-батьківськи усміхнувся. - Поклич священика, доки мені не стало погано, - забрав руку і засунув її під ковдру. - Потрібно передати тобі таємницю влади.

- Зараз? Давайте почекаємо. Може, ви одужаєте.

- Я сумніваюся. Мені погано. Мені дуже погано. Я не доживу і до дня народження. Поклич священика, - кивнув на вихід.

Антон знехотя вийшов у вітальню і покликав із собою людину в рясі, чим привів бідолашного Людовіка в жах. Філіпу насилу вдалося стримати дитину на місці. Коли двері до спальні відчинилися вдруге, підліток забіг всередину швидше за вітер, припав в обіймах до тіла свого хворого родича і міцно його стиснув, тремтячи від хворобливих схлипів. Наступні кілька днів, вони були одним цілим і не розлучалися ні на хвилину.

Людовік усе лежав в обіймах короля і страждав, проливаючи гарячі сльози. Він хотів було втішити, розвеселити і допомогти одужати, але ніяка його допомога монарху не допомагала. Той повільно згасав, просто на очах свого улюбленого сина, що не хотів покидати його за жодних обставин. Давид не міг поглянути на стан дитини без сліз. Людовік страждав, приносячи цим муки і самому королю. Вони обидва сумували від болю всередині, причиною якого був біль іншого.

- Чому б тобі не піти спати до себе? - зовсім тихо і слабко запитав Давид, не в силах навіть поворухнутися.

Принц лежав поруч, притулившись до ковдри, під якою зберігалося ослаблене тіло.

- Я не залишу тебе, - прошепотів хлопчик, втягуючи соплі після сліз. - Ніколи не залишу.

- Піди сьогодні поспи в себе. Не бійся. Я не втечу, - підняв куточок рота.

- Краще б утік. Тоді б, я так не боявся, - весь стиснувся, сильніше пригорнувшись до ковдри. - Я б знав, що з тобою все добре і ти можеш бігати.

- Побігаємо пізніше. Йди. Поспи сьогодні сам.

- Ні. Ніколи. Я не залишу тебе.

- І навіть смерть не завадить тобі.

- Не говори про неї, - злякався. - Нехай вона не знає про тебе. Не називай її, не згадуй.

- Смерть - це частина нашого життя.

- Ні. Ні. Не частина. Вона в самому кінці. Ось нехай і буде в кінці, а не зараз. Я не покину тебе. Я охоронятиму тебе від смерті. Я не пущу її і виборю тобі право на життя. Ти виживеш і ми знову підемо на річку, де будемо веселитися, і я буду оберігати тебе, щоб ти знову не пив цієї брудної води. Я збережу тебе. Я завжди буду оберігати тебе.

Той підняв куточок губ:

- Наблизься, я поцілую тебе.

Дитина підвелася, наблизилася чолом до батьківських губ і відчула ніжний поцілунок сухими, потрісканими губами.

- Я тебе люблю більше за життя.

- Я тебе люблю не менше, - подивився на нього Людовік із вологими очима, підвівся і поцілував у чоло самого короля, після чого ліг на своє місце, поверх ковдри.

Прокинувся хлопчик у поганому настрої. На душі його було надто тяжко, від учорашньої розмови, що відлунювала в ньому й вранці. Час був ранній, сонце тільки збиралося підніматися з-за обрію, не прокинулися ще й слуги, хоча вже збиралися. Людовік підняв сонні очі на батька, щоб дізнатися, чи спить він. Якби він не спав, вони могли б поговорити, а от якщо спав, то хлопчикові довелося б шукати собі заняття самому. Можливо, він би прогулявся кімнатою і запалив деякі свічки, відволікаючись від тяжкості в грудях.

Але не встиг він протерти очі, як насторожено завмер, дивлячись на родича. Король був абсолютно нерухомий і беззвучний. Ніздрі його не відкривалися, груди не піднімалися, а гортань не хрипіла від слабкого вдиху. Рот був відкритий і також нерухомий. Бліді губи на сірому обличчі, всі в тріщинах і дрібних крапельках крові, здавалися мертвими, позбавленими життя. Очі, ті сяючі життям очі, дивилися вдалину, але здавалося, що вони нічого, зовсім нічого не бачили. У них не було життя. Не було душі. Не було короля.

Людовік заціпенів. Кілька миттєвостей, він чекав моргання або вдиху. Секунди тягнулися зі швидкістю години. Син дивився на батька і сам не міг поворухнутися. Він нічого більше не бачив і не чув. Нічого, крім цього тіла, в якому більше не було його дорогого родича.

- Батьку, - тихо прошепотів хлопчик, не чуючи навіть самого себе. - Батьку, - у вухах його дзвеніло. - Батьку! - несамовито закричав, почавши активно його тормошити. - Батьку! Прокинься! Прокинься! Не спи! Прокинься! - відчайдушно будив його.

Однак король не прокидався. Він бовтався в руках дитини немов лялька з плоті й крові, але не більше. У ньому вже не було життя, не було нічого. На крик збіглися слуги, які спали в сусідній кімнаті.

- Ні! Не вмирай! Не вмирай! - відчайдушно кричала дитина, смикаючи монарха так сильно, що він просто зобов'язаний був прокинутися. - Живи! Не вмирай! - припав до його губ і спробував вдихнути в нього життя, як вони робили під час гри. - Не вмирай! Не вмирай!

Слуги миттєво опинилися поруч і забрали Людовіка, винісши його в коридор, щоб заспокоїти. Миттю покликали лікаря, сподіваючись на те, що король не мертвий, а просто дуже слабкий. Поки лікар обстежував монарха, кілька лакеїв заспокоювали його молодшого сина, погладжуючи по плечах і голові, примовляючи, що лікар допоможе. Але Людовік їх не чув, лише пхикаючи і запливаючи сльозами, які йому одразу ж витирали хустками слуги. Чекати вердикту лікаря, хлопчик не став, втікши у свої покої і замкнувшись там на весь день.

Ранок Кромії розпочався з жалобного дзвону дзвонів, що рознісся спочатку столицею, а потім і всією країною, сповіщаючи всіх про смерть короля - Давида ІІІ Великого.

Через кілька днів, було призначено похорон. Траурний кортеж розтягнувся більш ніж на 600 метрів, проходячи весь шлях від теперішнього королівського житла, до минулого, що зруйнувалося від поштовхів землі багато років тому. В усипальниці, коли короля занурили в іменний саркофаг і попрощалися з ним, Антону поклали в одну руку золотий скіпетр, а в іншу - важку державу.

- Помер король! Хай живе король! - урочисто вигукнув церемоніймейстер, коли плечі принца накрили мантією.

Зал занурився в відлуння, яке створювали десятки людей, що вигукували одне й те саме: "Помер король! Хай живе король!" Антон окинув усіх величним і холодним поглядом. Тепер, він був повновладним володарем усіх цих персон, тепер, він був самою владою і судом.

Обід, влаштований після, був таким самим гучним, як і будь-який інший. Запрошені пили, їли, іноді сміялися або плакали. Шум був звідусіль. Стіл першого принца з його дружиною стояв на самому виду. Інші спадкоємці їх обрамляли. Людовік сидів праворуч від Даніели, Філіп прилягав правим плечем до Антона.

- Гарний бенкет, як і поминки загалом, - невимушено зауважив блондин, окидаючи втомленим поглядом натовп.

- Будь поважнішим, - покосився на нього старший. - Ми нашого батька сьогодні ховали.

- Чудовий був мужик, - взяв келих і повернувся з ним до некоронованого монарха. – Давай, вип'ємо за нього.

- З іншим випивай, - гидливо відвернувся Антон і подивився на народ, чиїм господарем він тепер був.

Філіп закотив очі й подивився вбік, усе-таки спустошуючи тару. Даніела покосилася на них, глянула на чоловіка і зустрілася з ним поглядом. Ці очі її відверто налякали.

- Дорогий, - тихо й делікатно почала, наблизившись до його вуха, - ваш брат...

- Не дивіться на нього, - відвернувся, знаючи, про кого йдеться, - йому просто бракує виховання. Я це скоро виправлю.

Філіп повернув до нього дещо хмільну голову:

- Що ти виправляти в мені надумав, розумнику?

- Одружити тебе треба, - стримано й велично подивився на того.

- На кому?

- Знайду на кому. Та хоч на Піднебесних.

- На тих, через яких отруїли твою матір?

Антон застиг, наповнюючись люттю:

- Та я тебе...

- На тебе всі дивляться, розумнику, - відвернувся. - Тож не будь занадто тупим для того, щоб влаштовувати дуель, на поминках батька, - уперся ліктем у стіл і поклав сумну голову на руку.

Даніела торкнулася ліктя чоловіка:

- Я не про Філіпа. Любий, - привернула його увагу до Людовіка, що тихо сидів, втиснувшись у крісло, і плакав, витираючи зап'ястями сльози.

- Ти вже дорослий, - пошепки приструнив його старший. - Досить ревіти. Не дівчисько.

Середній повернувся до цієї розмови.

- Він із поховання нічого до рота не поклав, - неголосно повідомила принцеса.

- Значить не голодний, - невдоволено відвернувся Антон. - Нічого. Їжі в надлишку. Не з'їсть він - собак нагодуємо.

Дівчина з докором подивилася на чоловіка.

- От ну що ти за людина? - осудливо почав Філіп. - У тебе серце хоч є?

- Є.

- Кам'яне. Або крижане.

- Що тобі потрібно? - покосився на того старший.

- Досить тобі ображати Людовіка. Він не винен у тому, що сталося з батьком. Пожалій його. Йому, з нас усіх, зараз найгірше.

- Хто б мене пожалів, - повернувся той до меншого брата. - Ніхто тебе жаліти не буде. Ти - принц. Збери свої соплі в кулак і заспокойся. Ти не повинен ревіти, тим паче в усіх на очах. Це не гідно твого титулу.

Людовік відвернувся.

- Антоне, - почав блондин, - ти хоча б знаєш, що таке співчуття? Ну, може, читав колись?

- Я його жаліти не збираюся, - повернувся той до середнього. - Це через нього ви пішли купатися і батько наковтався цієї води. Якби не він, батько зараз був би живий.

Хлопчик закрив обличчя руками, підібравши ноги на сидінні. Спадкоємець престолу помітив це і жорстоко скинув його ноги на підлогу, нахилившись через дружину:

- Сиди за столом правильно! Неук!

Людовік тільки здригався, продовжуючи тихо пхикати і прикриватися руками.

- Не смій звинувачувати його! - обурився Філіп, піднявшись із місця.

- Ти як із королем розмовляєш?! - подивився на нього старший брат.

Усі наближені, а з ними й решта, гуртом затихли, звернувши увагу на королівську родину.

- У цього слюнтяя мужності менше, ніж у равлика! - Антон вказав на меншого.

- Він ще дитина! - змахнув рукою Філіп.

- І що? Це не дає йому права поводитися як дівчисько!

- Ти зараз поводишся не краще!

- Я тримаю своє горе всередині! І він повинен робити те ж саме!

- Тримаєш так глибоко, що навіть не віриться, що воно є!

Антон округлив очі, але не встиг він відкрити рота, як Філіп сів на своє місце і взяв знову наповнений келих:

- Ще раз щось скажеш про те, що Людовік себе неправильно поводить, я пригадаю тобі цю хвилину, коли ти опустив його на очах усіх гостей, які зібралися на батьківських поминках. Ти повівся як справжній козел, - осушив келих і відвернувся.

Даніела спостерігала за шокованою реакцією чоловіка, а Людовік втягнув соплі, витерши щоки від сліз.

- Не дарма, батько не любив тебе, - тремтячим від горя обличчям подивився менший на старшого. - Ти жорстокий і злий. Ти зовсім на нього не схожий, - встав з-за столу і, минувши ряди з гостями, просто вийшов.

Старший стиснув щелепу. Більше, цього дня, вони не говорили.

Увечері, перше подружжя держави вирішило прийняти ванну. Залізли обидва у воду, притулилися одне до одного тілами. Пару хвилин вони мовчали.

- Це сталося занадто несподівано, - раптом видала принцеса.

- Про що ви? - холодно покосився на неї з-за плеча Антон, притискаючи до свого торсу руками.

- Король. Його величність згоріли всього за тиждень. Хіба він був слабкий здоров'ям, щоб згаснути так швидко?

- Ні, не був. Батько був сповнений життя.

- То чому ж він...?

- Я думаю, його отруїли.

- Але кому це вигідно?

- Багато кому.

- Наприклад? - обернулася. - Дивлячись збоку, так ви теж могли допомогти йому розлучитися з життям. Адже ви перший у черзі на трон, - відвернулася.

- Прошу не думати про мене в такому ключі. Батько наполягав на тому, що він був отруєний тільки водою з річки. До того ж, згадуючи те, що він говорив мені, я сумніваюся в його розсудливості, перед смертю.

- Що ж він вам казав?

- Що Людовік - це втілення його близького і померлого друга.

- Карла?

- Звідки ви знаєте?

- Придворні розповіли. Нібито Давид був дуже до нього прив'язаний.

- Це правда. Він помер 13 років тому і відтоді батько кружляв тільки навколо Людовіка. Здається, він сам повірив у свою неправоту.

- Людовік досить милий і добрий хлопчик. Чому ви його так не любите? - обернулася.

- Тому що він абсолютно не вміє поводитися. Згадайте сьогоднішній день. Розплакався перед усіма гостями. Де його мужність? Де твердість характеру? Батько дозволив стати йому м'якотілою плаксою, що навіть сльози свої ховати не вміє. Він - мій брат. Якого біса він поводиться неналежно? Погляньте на його поведінку в принципі: Людовік неслухняний, неохайний, упертий і до того ж не вміє тримати свої думки при собі. Він говорить усе, що йому заманеться, виставляючи себе настільки невихованим, наскільки це взагалі можливо.

- Так, мабуть, ви маєте рацію, - відвернулася. - Але чи правильно так поводитися з ним? Я маю на увазі, що йому зараз і так погано. Може, краще залишити його на деякий час у спокої? Щоб він просто прийшов до тями, - глянула на чоловіка. - Не думаю, що зараз вам вдасться напоумити його і зробити більш твердим. Дайте йому трохи часу.

- Скільки? - насупився.

- Не знаю. Може... Тиждень? Я бачила, як ваш брат був прив'язаний до батька. Йому потрібно звикнути до думки, що його більше немає.

- Ви занадто милосердні.

- Це мій обов'язок. Будучи королевою, я зобов'язана проявляти милосердя. Особливо, щодо близьких.

- Нехай, буде по-вашому. Тиждень я не буду його чіпати. Але нехай він мене не провокує і скиглить у себе в кімнаті, а не у всіх на очах. Подбайте про це.

Дівчина кивнула.