Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Не минуло й тижня, як до замку завітали фагри - ціла делегація в білосніжних туніках і тогах, супроводжувана рабами і слугами. Їх провели в урочистий зал, де вже чекали міністри з королевою і принци з вельможами. Усі одне одному вклонилися. Фагри, як зазвичай, були бородатими і чорноокими, смаглявими і стриманими. Їхня мова, все ще пестила слух, а складки тканин - радували око. Так і могла виглядати справжня велич, якби тут не були присутні члени королівської родини.

Гості ввічливо вклонилися принцам, королеві, почали свої розмови з міністрами. Фагрів прибуло близько двадцяти осіб, не рахуючи їхньої прислуги, якої було не менше і яка виділялася відсутністю тоги - вони стояли лише в туніках. Діти, помічаючи повну відсутність штанів у цих незвичайних людей, одразу ж почали завалювати питаннями своїх вчителів і слуг, які самі знали про цих людей не так і багато.

Крім вельмож, що тут жили весь рік, до цього дня приїхали і багато хто з фронту, оскільки Нільс був зацікавлений в об'єднанні військ, Август бажав використовувати кораблі фагрів для обманного маневру, а лікарі з винахідниками просто хотіли обмінятися знаннями. Але, не дивлячись на такий взаємовигідний сенс їхньої зустрічі, місцеві шукали серед усіх цих бороданів і одну конкретну людину.

- А з вами не прибув наш старий знайомий Клавдій-Август? - поцікавився Філіп у того, з ким говорив. - Він, знаєте, був досить близький з нашим королем і його компанія була б зараз бажаною для нашого монарха.

Чоловік кивнув:

- Так, звісно, Клавдій-Август приїхав із нами. Однак, він людина дуже сором'язлива і скромна, тож першим рідко коли починає бесіду, - обернувся на натовп і голосно покликав цього чоловіка на ім'я, використовуючи його рідне звучання.

Зовсім скоро, до них вийшов доволі стрункий чоловік, прикрашений невеликою густою бородою і коротким темним волоссям. Клавдій тримався скромно, але велично, акуратно, але красномовно. Кивнув старому знайомому товстуну. Той кивнув у відповідь.

- Здрастуйте, міністре, - неголосно вимовив він.

Аріф багато в чому змінився, проте не змінилися його очі - все такі ж чорні й уважні, готові поглинути будь-кого, хто в них подивиться.

- Наша війна йде успішно, - продовжив свою промову Філіп, звертаючись уже до них обох. - Імрі зовсім скоро стане повною власністю кромійців.

- Вибачте мою зухвалість, але його величність зараз на полі бою? - вирішив довідатися хімік, оглядаючи королеву з дітьми і міністрів, серед яких він ніяк не міг знайти самого монарха.

- Ох, його величності зараз нездужає, - засмутився радник. - Ми сподівалися, що дехто з ваших мужів зможе поставити його на ноги.

- А що з ним? - стримуючи цікавість, видав скромний гість.

- Він перехворів місяць тому якоюсь лихоманкою на полі бою. Зараз, він майже не встає з ліжка.

- Який жах... - здивувався інший. - У такому разі, ми зобов'язані нанести йому візит і якомога швидше.

- Завтра, ми організуємо вашу зустріч, - кивнув Філіп.

Однак, даремно він дав таке слово, не порадившись із королем, чиї напади гніву ставали дедалі частішими і менш контрольованими.

Давид лежав серед відверто зруйнованої кімнати. Його ліжко та перина були понівечені мечем, чий зламаний шматок леза стирчав в одній із великих тріщин. Килим був вимазаний численними плямами від вина та їжі. По кутах бігали таргани з іншими комахами, ліжко кишіло клопами, а під стелею вже давно влаштувалися павуки, що забігали сюди, через розбиті вікна. Меблів тут майже не було. Давид зіпсував усе, що не могли винести, і зламав усе, що могли. На підлозі валялися дерев'яні тріски, які марно намагалися прибирати в міру можливості, під стелею висіла зіпсована і частково розбита люстра, яку вже багато разів намагалися збити. Картин і гобеленів тут не залишилося, тому що король усі їх неминуче розрізав би й знищив, як це зробив із балдахіном, чиї рвані й розрізані краї вже не могли приховати від того вітру, що залітав сюди вночі мимо так самих понівечених штор. Король знищував усе, що тільки міг, а що не міг - намагався. На стінах і підлозі були якісь плями від їжі, сажі та вина. Штукатурка була обдерта і збита, золоті елементи - відірвані і викинуті. Монарх не шкодував своїх сил на знищення, тож кісточки на його руках розбилися, а обличчя ще сильніше посіріло.

Густав, спостерігаючи за тим, як із кожним днем королю стає дедалі гірше, усіма силами намагався напоумити його й заспокоїти, однак ні на що, окрім злоби, він не натикався. Давид міг кинути в нього всім, до чого тільки дотягнеться його рука.

Зустрівши перед королівськими покоями цілий натовп у білих тогах, забризканий вином слуга не виявив жодної дружелюбності для того, щоб пустити їх до короля, який щойно жбурнув у нього цілий глечик із пійлом, що розплескалося по всій підлозі.

- Його величність не в настрої, - сухо видав на них слуга, тримаючи порожній глечик у руці.

Філіп розширив очі, спостерігаючи за тим, як капає з голови камердинера.

- Його величність усе ще в гніві? - пошепки запитав його радник, не бажаючи афішувати їхню розмову перед гостями та іншими присутніми.

- У гніві він буде, якщо я не принесу вина. Зараз, він спокійний, - опустив голову, бажаючи скоріше спуститися і наповнити глечик напоєм. - Дозвольте, - став протискуватися крізь натовп.

Радник насторожено проводив очима Густава і покосився на фагрів. Подумав про те, що потрібно повідомити про них короля. Набравши побільше сміливості, увійшов, сказавши гостям трохи почекати. Пішов до спальні через доглянуту і незайману гнівом вітальню. Відчинив двері й заглянув усередину:

- Ваша величність...

Не встиг він закінчити, як його різко перебили:

- Хто знову приперся в мої покої?! Це - мої покої! Від слова "спокій"! Так залиште ви мене в спокої!

- Ваша величносте, - просунувся всередину, - я привів до вас фагрів, що мають допомогти вам.

- А я просив допомоги?! - подивився на нього змарнілий чоловік, на чиєму тілі нічна сорочка висіла наче на палиці з перекладиною у вигляді плечей. - Ну так ідіть звідси! Чи вам зайнятися більше нічим як порушувати мій спокій?! Залиште мене в спокої!!! - закричав не своїм голосом.

Філіп судорожно кивнув і вийшов, миттєво закривши за собою двері. Волосся на його голові стало дибки, втім як і на всьому тілі. Неспокійними кроками поспішив назовні. Фагри, на його жаль, могли чути деякі з криків короля, тож уже перезиралися й обмірковували все це.

- Вибачте, - почав радник перед усіма, - але його величність справді в поганому настрої.

- Дозвольте мені поговорити з ним, - зголосився Клавдій-Август, підійшовши до нього. - Я пам'ятаю раніше, його величність прислухалися до мене.

- Ідіть, - вказав очима, - але будьте обережні, король у гніві.

Той кивнув і увійшов. Цей новий замок, нові покої і нові кімнати не були йому відомі, проте Клавдій думав діяти як і багато років тому. Знявши свою тогу, щоб вона не заважала ухилятися від можливих кулаків, чоловік поправив туніку й акуратно увійшов усередину.

- Кого ще принесло?! - закричав король, обертаючись на двері.

- Давиде, це я, - м'яко почав той.

- Тільки одна людина могла називати мене на ім'я! - обурився цій зухвалості.

- Давид, це я - Аріф, - повільно попрямував до нього. - Пам'ятаєш? Ти купив мене на ринку рабів і потім відпустив із фаграми.

На того знову дивилися ці темні очі, в яких хотілося потонути без сліду. Однак зараз монарх не збирався помічати всі ці чесноти, що полонили його колись:

- Увірвався в мої покої! Нешанобливо говориш! Хто ти такий?! Пішов геть! Залиште мене в спокої!

- Давиде! - злякано схопив його зап'ястя, щоб той нічого в нього не кинув. - Ти хворий. Що сталося? Ти блідіший за смерть, худіший за скелет і неконтрольованіший за дитину.

- Хворий! Вважаєш мене хворим?!

- Так, цілком.

- Твоєї думки не питали! - ривком звільнив свої руки і відштовхнув його. - Пішов геть! Я не хочу тебе бачити і знати! Я нікого не хочу бачити і знати! - закричав на нього голосніше. - Геть! Геть!!! - схопив подушку, з-під якої побігли комахи.

Клавдій одразу здригнувся від цієї картини, підскочив і втік, не забувши прихопити з собою тогу. Опинившись разом з усіма, він одразу почав передавати те, що король і справді дуже агресивний і зовсім недружелюбний. Тут же підійшов Густав із вином на одязі та в руках. Зайшов, віддав пійло його величності і трохи заспокоївся, бачачи, як жадібно той спустошує тару. Після такої пиятики, Давид бешкетував дещо менше, тож службовець і справді заспокоювався, але тільки за себе. За короля йому навпаки ставало дедалі страшніше й страшніше.

- Його величність не в собі! - дивувався Філіп, сидячи наступного дня на раді. - Він перед моїм носом вилив на свого слугу вино і мало не побився з якимось фагром! А на мене накричав так, що волосся на спині дибки стало!

- У Давида завжди був потужний голос, - задумливо видав Аміран, втомлено дивлячись на стіл.

- Король не в собі! - обурено вдарив кулаком по столу Броніслав. - Зараз у нас немає короля!

- Полегше з виразами, - покосився на того велетень.

- Тримайте язик за зубами, - їдко видав Люціус на військового. - Ваше невдоволення нічого не вирішить.

- Король усе ще не прийшов до тями? - запитав Нільс. - Він нам потрібен на полі бою.

- Нам він теж потрібен, - видав Філіп, складаючи руки в замок. - Два роки він не торкався цього столу і вже місяць не підписував паперів із нашими наказами. Питання кому з нас він потрібен більше...

- Невже, Давид такий хороший стратег, що без нього вам ніяк? - покосився на військових скарбник.

- Стратег може він і не найкращий, але він чудовий полководець. Тільки його статус міг вгамувати генералів-гордеців і вибрати якийсь один план наступу. Зараз же ці пси гризуться як справжні собаки, готові вбити один одного, аби все було по їхньому. Солдати бунтують. Бажання воювати ні в кого немає. Ще й базіки розвелися, що рознесли по всьому табору плітку про те, що королю взагалі тепер байдужа війна.

- Зараз йому все байдуже, - відвів погляд Люціус.

- Швидко ж у всіх бажання пропало, - видав Аміран. - Лише місяць минув.

- Як виявилося, цього більш ніж достатньо, коли немає жодної визначеності. Якщо король найближчим часом не прийде до тями і не повернеться до табору - доведеться зупинити захоплення, а час зараз найвигідніший для того, щоб навпаки продовжувати.

- Але якщо дивитися по карті, - продовжив скарбник, - найважливіші місця ми вже зайняли. Рудники, торгові шляхи... Не думаю, що Давид хотів і немічні райони захопити. Вони будуть нам тільки тягарем.

- Ви, мабуть, не розумієте, як на імріанців вплинув від'їзд короля, - жорстко подивився на нього Нільс. - Вони наступають на нас! - ткнув пальцем у стіл. - Поки король лежить у своєму ліжку цілими днями - ми втрачаємо захоплені території!

Усі повідкривали очі.

- Та що ж ви за командир такий?! - підскочив Аміран. - Не можете навіть армію зібрати, щоб вони позиції не здавали!

- Не в нас справа, а в імріанцях! - встав.

- А ви провину не перекладайте!

- Їх ця хвороба тільки надихнула! Тим паче, що військові і науковці постійно гризуться!

- Який це має стосунок до нашої розмови?!

- Ці люди похилого віку повчають нас як свою роботу робити! Люди, що мечем навіть орудувати не вміють нормально!

- Ваша справа - меч, а їхня - мізки! Потрібно мати розум, перш ніж діставати меч!

- То нам слухати цих недотеп, що в таборі як курчата ходять?!

Почався цілий скандал, де кожен звинувачував усіх, але тільки не себе. За Нільса заступився Август, Броніслав, а за Амірана - Люціус, Філіпп, що наполягали на тому, що військові все ж таки мають знати свою справу і діяти з розумом, а не за примхою. Платон же, як представник церкви, хотів лише миру, про що і намагався достукатися до кожного з присутніх, проте ніхто його не слухав. Новий лікар і зовсім сидів мовчки, навіть не знаючи що йому сказати і що зробити.

Подібний галас тривав так довго, що вже всі всіх встигли образити, зачепити і мало не оголосити війну. Два табори дивилися один на одного як на кровних ворогів, не в силах заспокоїти свій запал. Суперечка закінчилася так нічим і не вирішившись, і лише через те, що Аміран і Нільс уже практично зчепилися в бійці. Хоча, якби не розсудливість скарбника - цей галас усе тривав би й тривав.

- У нас є ще якісь запитання? - почав Філіп, намагаючись заспокоїти всіх переходом на іншу тему.

- Я пропоную закінчити війну! - вдарив кулаком по столу Аміран. - Щойно Нільс, - гнівно показав на нього пальцем, - відвоює всі наші землі назад! Його управління в мене в печінках уже! - знову вдарив по столу.

- Ваше в мене - теж! - огризнувся той.

- Заспокойтеся! - намагався вгамувати їх перший радник.

Однак його спроби мало працювали.

- І поступитися цьому бовдуру?! - обурювався скарбник.

- І поступитися цьому чорнокнижнику?! - підскочив Нільс.

Платон злякався, покосившись на кожного з них.

- Так і у вас під боком є ці зрадники?! - кисло видав Аміран. - Зрадники, що повстали проти короля! Який у нас чудовий полководець! - саркастично змахнув рукою. - Слухає кожного шпигуна і зрадника, що в нього під носом ошивається! Як тільки ви відразу всю Імрі знову Ісааку не віддали?!

- Та я задушу тебе! - гнівно вигукнув той і ривком накинувся на велетня.

Бійка таки почалася і розняти цих двох не могли ще довго. Принаймні так здавалося Філіпу і Платону, що в розбиранні брали участь тільки словами. Цього дня, рада більше не тривала.

Аміран пішов у свої покої, де зовсім скоро лікар почав обробляти його садна, а Віктор підбирати новий одяг натомість розірваного.

- Ніколи б не подумав, що ви влізете в такого роду бійку, - розмірковував маркіз де Жаннер, дивлячись на приятеля.

- Цей виродок вивів мене, - все ще дихаючи гнівом, відповів той.

- Тепер, думаю, ви повною мірою зрозуміли, чому ж я його так не люблю, - взяв вина.

- Він - одутлуватий тупиця, якого хрін знає за що посадили на місце міністра.

Олександр підніс кубок, ніби це був тост:

- Бідна кузина, - відпив. - Вона йому вже двох дітей народила.

- Не нагадуйте ще й про те, що ця тварюка розмножується.

Приятель глузливо посміхнувся:

- Як взагалі до бійки дійшло? Ви начебто вмієте стримувати себе, та й з головою у вас усе гаразд.

- Не знаю. Не втримався. З такими як він, тільки кулаками і можна спілкуватися.

- Не падайте більше так низько, - усміхнувся. - Це вас негідно.

- Схоже на те, що тепер у мене є новий ворог.

- Не думаю, що він буде таким розумним, як попередній, - поставив кубок на стіл.

- Асхан не був розумним. Йому просто щастило.

- У будь-якому разі, ви перемогли його.

- Цього перемогти буде не складніше. Щойно король прийде до тями - він поставить його на місце.

- Давид так сильно любить вас?

- Ні, просто він усіх ставить на місце. Сам не розумію звідки в нього така твердість і в такі роки.

- У які? - усміхнувся. - Йому вже 27 буде цієї осені.

- Я пам'ятаю як він ставив усіх, ще будучи хлопчиськом. Подумайте про те, який стрижень має бути в людини, якщо в її двадцять років до неї прислухаються люди мого віку? Навіть не прислухаються, а просто замовкають. Це сильна людина, Олександре. Назвіть хоч одну людину, хто вселяв би мені страх так само, як він.

- Ось тільки зараз, Давид не вирізняється ані силою, ані стійкістю.

- Друже мій, ви пам'ятаєте, є такий вислів: "В ураган, очерет тільки шелестить, а сосна - ламається"? Той стрижень, про який я вам кажу, він зараз просто зламаний. І я нічого не знаю про те відновиться він чи ні. Є ймовірність, що нами правитиме Антон, ще будучи дитиною, а служити малолітньому королю... - похитав головою. - Наша сварка з міністрами ніколи не вщухне.

Незабаром, про цей інцидент знали вже всі. Усі, крім короля, якому ні це, ні що-небудь ще не було цікаво. Давид продовжував безглуздо сидіти або лежати у своїй спальні, пити вино і періодично трощити цю кімнату, в якій трощити-то було вже й нічого. Він міг дивитися в стелю, на стіни, на підлогу й килими, на розбиті вікна, які він не давав полагодити, на понівечені штори й балдахін, що мірно погойдувалися на вітрі, на вогонь, під час погляду на який у нього завжди стискалося серце, пригадуючи одну сварку, що завдавала йому надто багато болю, через його власну жорстокість.

***

- Як ти смієш так говорити з королем?! - розлютившись, дав він своєму Карлу ляпаса, від якого той не ухилявся, даючи бити своє заплакане обличчя. - Ти продовжуєш поводитися як скотина?! Після всього того, що я тобі дав?!

- Чому тобі насрати на всіх, хто тебе любить? - з шаленим болем подивився той просто в очі, в саме нутро, в душу цієї людини.

- Насрати?! Та як ти смієш?! - загорявся король гнівом.

- Тобі завжди було на мене байдуже, - похитав головою, ніби приходячи до істини. - Ти ніколи не кохав мене так сильно, як я тебе. Я готовий був померти за тебе. Не на словах. А ти... Ти знищив мене. Убив зсередини. Убив моїм власним коханням, - із силою і відчаєм взявся за серце.

- Що за маячню ти несеш?! - влупив йому ще сильнішого ляпаса. - Як ти смієш сумніватися в моїй любові до тебе?! Я довіряю тобі більше ніж собі!

- А чи кохаєш? Ти взагалі знаєш, що таке кохання? Тобі щиро начхати на почуття, тобі щиро начхати на кохання, бо ти абсолютно не знаєш, що це таке.

Давид врізав йому, від чого той, не чинячи опору, впав на килим.

- Я - король, - переможно навис над ним.

- Дитина, - похитав головою Карл. - А ми - твої іграшки. Усі. А я - дерев'яний солдатик, якого ти кинув на підлогу і жорстоко наступив, розчавивши своєю ступнею мені груди. Ти не людина. Не для тих, хто любить тебе.

Давид стиснув кулаки:

- Густав! - подивився на двері.

- Так? - скоро відчинилася та.

- Я знаю цю людину значно менше, ніж раніше, - жорстоко подивився на Карла. - Нехай його висічуть. Можливо, після цього, я його почну пізнавати більше.

- Я всього лише іграшка... - болісно протягнув той. - Дерев'яний солдатик, - піднявся. - Колись я зламаюся так, що ти не зможеш полагодити мене. Я сам стрибну у вогонь, - вирушив до дверей, похнюпивши голову. - У вогонь, який звільнить мене від усього, - поклав руку на серце.

Монарх невдоволено сів у крісло і зімкнув руки на грудях.

- Солдатик, - уїдливо протягнув на вогонь. - Щоб ти сам згорів, - взяв їстівний каштан і кинув у полум'я.

***

Після всіх цих спогадів, король заливався сльозами. Сльозами відчаю і болю через свою черствість, через свою жорстокість, через непослідовність і розпещеність, через постійне помикання Карлом так, як йому хотілося, зовсім про нього не думаючи. Давид справді став вважати, що ніколи не кохав свого друга по-справжньому до того самого моменту, поки воїна не вирішили повісити. Що він ніколи не поважав його, що ніколи не цінував і приносив один тільки біль. Він загравав з іншими, танцював на балах з іншими і надавав купу уваги всім, але тільки не приятелеві, який міг лише дивитись на все це і не був у змозі бодай щось зробити для того, щоб це припинити. Давид згадував усі свої юнацькі закоханості та захоплення, в яких він часом міг зайти трохи далі, ніж передбачено етикетом. Згадував, як Карл відводив погляд, коли він мрійливо розхвалював якусь молоду дівчину, з якою нещодавно спілкувався. Як кидав його без уваги, щойно принцу ставали нецікавими його розмови. Як легко відштовхував і кликав тільки тоді, коли сам того хотів.

Давид нищив себе спогадами, уявляючи себе на місці фаворита в усі ці болючі для того моменти. Принц був до нього жорстокий, але й лицар наймилішим не був. Він промивав юнакові мізки, аби відвернути його від дівчат, спокушав на непотребства, намагаючись прив'язати його до себе за допомогою шантажу, робив усе, щоб той був задоволений із ним і нещасний з іншими. Карл залякував суперників, погрожував дамам і поводився зовсім не по-лицарськи.

Зараз король бачив, чому той так поводився - через банальні ревнощі, але тоді, в молодості, він лише злився і відвертався від коханця, що Карл досить швидко зводив нанівець, уміючи керувати цією людиною як ніхто інший.

Нехай, від самого початку це була пастка і мерзенна сітка, павутиння, в якому хотіли втримати Давида обманом і маніпуляціями, але зараз... Ця маніпуляція вийшла з-під контролю. Давид був прив'язаний до свого улюбленця занадто сильно, занадто міцно. Тепер, він не міг без нього жити, він не розумів як. Як можна жити без половини тіла? А без половини душі? А без серця, яке давно вже йому не належало? Давид не розумів. Тому й повертався постійно до цієї сварки, яка була не тільки переломним моментом у їхніх стосунках, а й містила такі болючі, але як ніколи підходящі під його теперішній стан слова: "Колись я зламаюся так, що мене не можна буде полагодити. І тоді, я сам стрибну у вогонь. У вогонь, який звільнить мене від усього".

Король усе ще дивився на гострі язики полум'я, що грали в каміні.

Сьогодні, його величність поводився відносно спокійно, що Густава не те що б напружувало, але значно насторожувало. Монарх не впадав у сказ, наказав покликати кілька лакеїв і сам умився, змінив сорочку на свіжу, дав змінити постільну білизну. Такі різкі й несподівані зміни здавалися камердинерові дивними, але він усе ж таки трохи радів тому, що король нарешті одужує. Монарх дав себе поголити, причесати, від ванни відмовився, але був не проти обтирання чистою водою і рушником. Слуги, спостерігаючи це повернення до охайності, не могли натішитися. Уже перед вечерею, замком почали ширитися чутки про те, що Давид стрімко повертається до колишнього стану і зовсім скоро приборкає печаль, повернеться до колишнього життя.

Густав, коли його попросили принести їжі, аж очі від подиву викотив. Посмішку слуги було не передати, коли той влаштовував вечерю своєму панові. Давид трохи поїв, попросив залишити кілька глечиків вина на ніч (що здалося камердинерові трохи дивним) і попросив усіх піти, нібито він збирався молитися і спати.

З першим він справді не обдурив. Густав, маючи вже усталену звичку зазирати до короля, підгледів у замкову щілину як той стояв на колінах і щось шепотів. Зрадівши поверненню розсудливості, слуга зі спокійною душею пішов спати.

Ледве скінчилася вечеря і всі лягли у свої ліжка, біля покоїв короля змінилася варта. Як вона то зазвичай робила - прийшли нові воїни і замінили старих, що вирушили спати. Опівнічна бесіда йшла тихо і цілком гладко. Лицарі обговорювали короля, курс монети, а також війну, деякі моменти політики і врешті-решт перейшли на панянок, серед яких вони із захопленням виокремлювали своїх улюблениць. Один надавав перевагу пампушкам, а от інший - худеньким.

- У жінок мають бути форми, - шепотів перший. - Щоб схопитися було за що. Щоб коли бачиш її голою - силует промальовувався рифлений. Жінка - як шматок м'яса - має бути соковита і з жирком, - приятельськи усміхнувся.

- Що мені ці товстухи? - усміхнувся інший. - У струнких ноги які, а груди як виділяються. От у твоїх - подивишся в профіль - що груди, що живіт - один чорт випирають. А мені худенькі подобаються, вони як статуетки.

Той раптом насторожився. Покрутив головою, виглядаючи когось. Співрозмовник притих, почавши всіма силами прислухатися. Секунд десять вони стояли мовчки.

- Чуєш? - повернувся він до другого, якось насторожено косячись на всі боки і вдихаючи носом. - Смердить.

- Смердить? - насупився і теж подивився коридором, прислухаючись до запахів.

- Димом ніби, - відійшов від дверей і подивився в обидва боки коридору.

- Та так. Горить ніби щось, - підняв голову і широко розплющив очі, бачачи, як із-за дверної щілини під стелею сочиться темний дим. - Король горить!

- Король?! - перелякався і тут же увірвався в покої, як застиг на порозі.

У вітальні вже нічого не було видно від диму, що заполонив цю невелику кімнату, де продовжував спати Густав. З королівської спальні долинав тріск деревини і лютий шум вогняних язиків, що пестили тіло ще живого монарха.

- Пожежа! - закричав на всю глотку другий, намагаючись розбудити слуг і вельмож із вартою, що перебували десь поблизу.

Перший ривком увійшов і, потонувши в димі, намагався знайти хоч щось, хоч когось. Густав з переляку схопився, хоча голова його дивним чином розколювалася.

- Пожежа? - мляво схопився він за вилиці. - Ваше... - перевернувся до короля і буквально впав на підлогу.

- Не дихай! - схопив його вартовий і за пахви витягнув у коридор, куди примчали вже інші вартові та слуги.

- Король горить!

Увесь натовп у латах помчав усередину туманного божевілля, що вже починало розсіюватися, розходячись стелею довгого коридору. Знать злякано повиходила зі своїх кімнат, будучи хто в нічній сорочці, а хто в халаті.

- Пожежа! - почали кричати слуги, розносячи з собою звістку по всьому замку, бігаючи по воду.

Одразу ж підібравшись до дверей, лицарі, не замислюючись, із силою смикнули їх, готуючись, що вони будь-якої миті можуть на них упасти. Однак ті не відчинилися, що всіх тільки налякало.

- Заклинила! - крикнув хтось один і почав намагатися виламати двері з ноги, з розбігу плечем.

Ось тільки двері ці були надто масивні й відчинялися в інший бік, щоб їх можна було відчинити в такий спосіб.

- Неси сокиру!

- Яка сокира?! Мечем рубати! - вихопив свою зброю і почав бити по замку, сподіваючись зіпсувати запірний механізм і виламати його з тіла дверей.

Така тактика не дуже допомагала, тож по сокиру все ж побігли. А вогонь тим часом почав просочуватися через дверні щілини у вітальню. Воїни вже відчували, який же жар на них чекає всередині королівської спальні. Здавалося, рятувати короля безглуздо - він все одно вже мертвий, бо в такому пеклі вижити просто неможливо. Однак, надія вмирає останньою, і лицарі продовжували битися над цією перешкодою, щоб врятувати хоча б тіло монарха, яке не повинно було згоріти занадто швидко. Надію також вселяла відсутність запаху горілого м'яса, який поширюється, зазвичай, від спалених тіл.

Густава і вельмож якраз проводжали на вулицю. А слуги спішно носили відра, багато води розхлюпуючи дорогою. Ось нарешті двері піддалися, хоча це скоріше просто згоріло дерево, куди були вкручені петлі. Сокира не знадобилася. Двері самі впали перед воїнами і дали змогу хоча б зазирнути всередину. Впали вони в спальню, тим самим загасивши хоч частину вогню, щоправда, це допомогло не дуже.

Кімната була охоплена полум'ям. Горіло все - від стін до стелі. Лускали шибки, тріщало дерево і пищало пролите вино, що закипіло від того жару, який панував всюди. Тут було так спекотно, що вже за кілька секунд, обладунки варти розжарилися так, що почали буквально смажити своїх власників, наче ті були в сковорідці. Воїни вискочили в коридор, мало не волаючи від того, як їм гаряче. В обличчя прилетіло по відру води, через яку деякі пластини різко зігнулися і видали досить моторошний тріск. Варта тут же помчала назад і вже у всеозброєнні дала вогню оточити себе.

Багато хто побіг до ліжка, очікуючи виявити тіло сплячого короля саме там, проте згорілий матрац виявився порожнім. Зазирнули по кутках, швидко шукаючи монарха очима і руками, що в кімнаті, охопленій полум'ям, було не найлегшим завданням. Розпечене повітря палило обличчя й тіло, спалювало легені й обпікало очі. Палкий і стрімкий вогонь горів усюди, затьмарюючи сажею і димом стелю. Язики пестили металеві обладунки й дуже швидко їх нагрівали, змушуючи варту одразу ж вибігати й просити ще одного відра на ці розпечені лати, що знищували своїх носіїв так само, як пожежа кімнату.

Слуги, що носили воду, хоч і марнувалися на вояків, проте прагнули загасити й полум'я, що наче холера вже захоплював вітальню.

Люди, що вже перебували на вулиці, могли споглядати лише стовп густого непроглядного диму, що стрімко піднімався з розбитого вікна королівської опочивальні. Королеву з дітьми провели в інше місце, приставивши до них не тільки охорону, а й достатньо слуг, що зможуть привести Терезу до тями, якщо раптом їй стане зле.

Вартові бігали туди-назад уже тричі, і все безрезультатно, як до всіх них несподівано не прийшла страшна думка про те, що короля могли придавити тими дверми, які впали і до цього лежали аівно, але тепер здавалися всім поваленими на найясніше тіло. Їхні половинки миттю почали намагатися підняти й відкинути вбік. Однак і під дверима короля не виявилося.

Зрештою, його знайшли - і де? - у каміні, лежачим без свідомості й одягу. Воїни миттю схопили його тіло в мокрий рушник і винесли в коридор під загальне кашляння. У покої кинулися десятки відер води, які подавав цілий ланцюжок зі слуг. Воїни, надто нагріті вогнем і пригнічені димом, швидко віддали немічного короля в чужі руки і висунулися у вікна, намагаючись вдихнути свіжого повітря. Давида сунули якомусь рослому лакею, що за раз приносив по чотири відра, і сказали йти на вулицю. Чоловік, не збіднений силою, одразу ж побіг до сходів, а за ним ще пара слуг. Як не здавалося всім дивним, але їхнього правителя практично не торкнувся вогонь. Це тіло не було обгорілим або вкритим опіками, навіть його волосся і брови залишилися на місці. Усім здавалося це дивовижним і проявом ледь не дива - божественного знака, що ця людина має жити. Усім, що свідчило про пожежу, в якій знайшли цю людину, був лише гар, що неоднаково забарвив королівську шкіру в чорний.

Знать, що збіглася вся до короля, не могла повірити своїм очам. Яким худим і слабким він був, але абсолютно не понівеченим вогнем і жаром, що оточували владику хто його знає скільки.

Вогонь незабаром загасили, заливши залишки королівської спальні десятками літрів води. Усіх заспокоїли і проводили спати. Давида, що був живий, але непритомний, поклали в чуже ліжко, вигнавши його власника спати в якесь інше місце. Барон, якому випала ця честь, лише благоговів від думки, що в його ліжку спатиме не просто король, а людина, відзначена самим Богом, яку він шанував як нікого іншого.

Вельможі заснули з великими труднощами. Усім їм буквально не вірилося в те, що вони стали свідками дива, що зійшло на короля в момент його безтурботного сну. Природно, що про самоостійний підпал і спробу самогубства ніхто і думати не хотів. Усім запам'яталося лише диво і вогнетривкий король.

Давид прийшов до тями вже під ранок. Оглянув покої, слуг, що з широкими посмішками були готові прислужитися, і прийшов у глибокий відчай, почавши плакати так гірко, як ніколи до цього. Лакеї, поставлені до короля, зовсім скоро були вигнані, а підлога біля ліжка - забруднена блювотою, де нічого, крім шлункового соку, і не було.

- Це диво, - дивувався Філіп, сидячи на раді.

- Воля Божа, - підносив руки Платон.

Ніхто йому перечити не смів, оскільки пояснити все, що відбувається, окрім як божественним провидінням, було просто неможливо.

- Хм, - задумався Аміран. - А хто пам'ятає як нас дикуни в полон взяли? - оглянув присутніх. - Хтось був тоді з нами? Ах, ні... - з жалем зітхнув. - Я тоді не був міністром і тому міг їздити з королем...

- До чого ви згадали це? – спантеличився Люціус.

- Пам'ятаю років сім тому, Давид приїхав до мене в гості і ми поїхали на полювання, де нас взяли в полон дикуни.

- Так, ви якось розповідали цю історію, - скептично кивнув Броніслав. - Байки якісь, - відмахнувся.

- Боюся не байки, - глянув на нього. - Як виявилося, мені тоді не привиділося.

- То що таке? - не розумів Люціус.

- Нашого короля хотіли спалити, - подивився на нього велетень. - Але посеред ночі я бачив його палаючий силует, що тікав і зникав у ночі. Коли я побачив його через кілька днів, коли його привели з іншої частини лісу, я просто не повірив своїм очам. Нехай він був весь у саднах і синцях, але на ньому не було жодного опіку. Я тоді сам не знав що думати. Це просто диво.

- Наш король відзначений Богом, - важливо кивнув архієпископ.

Ніхто не міг заперечувати цього.

Однак, самому Давиду було сумно від того, що він так і не зміг померти. Не зміг позбутися болю і страждань. Не зміг потрапити на той світ, щоб знову бути зі своїм другом, якщо не на землі, то хоча б під нею.

Не наступного ранку, а вже цього вечора, до слуху міністрів і всіх наближених дійшли конкретніші й лячніші подробиці стану монарха. Як виявилося, краще йому не ставало, навіть навпаки - Давид багато разів намагався накласти на себе руки і весь день заливався сльозами, особливо, коли його рятували від загибелі. Вранці, король сповістив усіх про своє бажання поїсти, але не для істинного прийому їжі, а для отримання доступу до ножа, який він марно намагався загнати собі в груди. Іншим ножем, але за тим же сніданком, монарх мав намір перерізати собі горло. Була спроба викинутися з вікна, задушити себе шнуром від штори, з силою вдаритися головою об камінь і розкроїти тим самим череп. Давид божеволів. Він бив тарілки і вікна, дзеркала, намагаючись дістатися до осколків, обманював слуг і варту, намагаючись вихопити у них зброю, намагався схопити якихось комах, щоб отруїтися і померти. Король і справді був винахідливий у пошуках шляху на той світ, проте його зрештою зв'язали й поклали в ліжко, де той провів увесь вечір у гірких сльозах.

Екстрено було скликано раду.

- З королем треба щось робити, - тривожно видав Філіп.

- І скоріше, - кивнув Люціус.

- Його величність і справді збожеволів, - дивувався Платон. - Так нехтувати врятованим Богом життям...

- А що ви збираєтеся робити? - склав руки на грудях Аміран.

- У цьому й проблема - не зрозуміло, що нам робити, - видав радник. - Якби було зрозуміло - ми б уже робили.

- Нехай його оглянуть лікарі, - видав Нільс.

- Вони не знають, що з ним, - знизав плечима Філіп.

- Нехай щось зроблять фагри, - кивнув Август. - Вони ж короля не оглядали.

- Завтра оглянуть, - кивнув той.

- Як би не довелося готувати труну... - задумливо видав скарбник.

- Як ви можете? - обурилися всі.

- Я реалістично дивлюся на речі. Король слабкий і вже довгий час нічого не їсть. Скільки ви самі протримаєте без їжі? А він уже місяць живе. Ось і робіть висновки.

- Треба нагодувати його насильно.

Ця ідея зустріла цілковите схвалення, ось тільки в життя її нормальним чином втілити не вийшло. Перший час Давид яро чинив опір годівлі, а коли його нагодували - все вирвав. Організм не хотів приймати харчування і нормально сприймав тільки вино, в яке стали підмішувати цукор і сік деяких овочів з фруктами. Нагодувати короля м'ясом як не намагалися - не виходило. Була спроба з рибою, але і вона не увінчалася успіхом.

Фагри, після огляду монарха, дійшли дивних висновків. Кожен підозрював щось своє, бо нікому з них так і не розповіли повної картини подій. Усі вони говорили і всі були неправі, про що їх переконували власні побратими.

Міністри та вельможі з лікарями були в замішанні. Минуло вже понад місяць, а так ніхто й не розумів що ж за хвороба підкосила їхнього здорового монарха.

Зрештою настав день, коли Давида не могли розбудити понад півгодини, з переляком смикаючи його кістляве тіло і бризкаючи на обличчя холодною водою. Той знепритомнів. Прокинувшись, король перестав реагувати на оточуючих як раніше. Якщо до цього - він усіх свідомо ігнорував, то тепер - просто не помічав через свій вкрай слабкий стан. З ліжка він підніматися перестав, говорити - теж. Більше не було ані сліз, ані істерик, ані спалахів гніву. Давид просто лежав, трохи відкривши для дихання рот, і повільно помирав. Уже ніхто не сумнівався, що король однією, а то й двома ногами вже в могилі.

До палацу приїхав Агат.

- Де тебе чорти носили? - розлютився на нього Аміран, коли ті засіли в його покоях.

- Вибачте, виникли невідкладні справи, - відвів винуватий погляд.

- Важливіші за життя короля?! Шлявся, мабуть, по притонах.

- З вас приклад беру, - акуратно покосився на нього.

- Розставляй пріоритети правильно! Ти мені потрібен тут не для чесання язика! Бери ту скриньку, - вказав на великий куб, обтягнутий шкірою. - І йдемо до короля, - підійшов до стелажа й дістав із дальньої полиці маленьку, але добротну стару книжку.

- А він важкий, - підняв коробку.

- Упустиш - я тебе на шматки пошматую. І не думай, що я зараз жартую, - суворо подивився на нього.

- Чому б не вручити все це лакеям? - поставив скриньку. - Вони точно впораються.

- З нами піде тільки Віктор. Вікторе!

- Так, ваша милість? - з'явився в проході молодий чоловік.

- Візьми те, що я просив. Ми йдемо до короля.

Агат неохоче підкорився. Прибувши до нових королівських покоїв у такому складі і з такими речами, скарбник значною мірою спантеличив варту, ще більше він спантеличив слуг і лакеїв, зайшовши всередину. Коробку поставили на стіл, а мішок із плеча Віктора - на сидіння крісла.

Одного погляду на короля було достатньо, щоб зрозуміти, як сильно той потребує сторонньої допомоги. Від усього цього Агат відчув ще більшу провину. Аміран, подивившись на слуг, що стояли під стінкою, жестом їм наказав піти. Ті підкорилися, хоч і не надто охоче. Наступний жест призначався для Віктора і наказував замкнути кімнату на ключ. Але оскільки молода людина й гадки не мала, де ключ, він просто просунув між красивими ручками кочергу. Так-то їх точно не відкриють.

Переконавшись у тому, що зайві люди цього бачити не будуть, Аміран швидко знайшов потрібну сторінку у своїй книзі та сунув її синові:

- Дістань ці інгредієнти, - ткнув у скриньку. - А ти, - вказав на лакея, - окури тут усе.

Обидва кивнули, взялися до справи. Скриньку було відкрито - там виявилося багато найрізноманітніших секцій та інгредієнтів, а мішок - розпущено. Віктор одразу ж дістав кадило, кілька шматків смоли, підпалив їх і почав мірно окутувати це приміщення димом. Аміран щільно зачинив віконниці, зашторив усі вікна. Підійшов до короля і розв'язав його, поклав трохи вище, щоб той напівсидів. Оскільки Давид був на межі втрати свідомості, то він навіть не бачив нічого з того, що відбувалося навколо.

Щойно приміщення було обкурено, Віктору дали трохи сірого порошку, лук із незвичайними стрілами з вільхи, і посадили в крісло. Той дуже швидко сп'янів, почавши бачити навколо себе не лише людей, а й деякі темні згустки, яких тут було разюче багато. Велетні приготували зілля і собі, однак вони його пити збиралися не зараз, а трохи згодом, коли введуть самого короля в транс на межі життя і смерті. Двох ложок зілля і одного заклинання виявилося достатньо, щоб король закотив очі й відкинувся на подушку. Тоді Агат випив їдке зілля, для того, щоб бачити духів, а Аміран - моторошну рідину, для того, щоб контролювати дух короля, який надто активно рвався на той світ, не бажаючи повертатися.

Давид опинився в порожнечі. Порожнеча ця була білою, абсолютно беззвучною і бездушною. Вона нескінченно тягнулася на всі боки і ніде не виднілася лінія горизонту або хоч якась тінь. Він тут був самотній. Худий, немічний і в спальній сорочці, він лише переминався з ноги на ногу, не зовсім розуміючи, що це за місце. Йому здавалося, що так і виглядає смерть, проте тут було так порожньо і самотньо...

Несподівано, почувся голос. Він лунав зі спини, та був до болю знайомий і стурбований:

- Давид, що з тобою?

Той миттєво обернувся, шоковано завмер, відчуваючи, як йокнуло в грудях, і миттю побіг до нього:

- Карле! Карле! - крізь сльози, стрімко притиснувся до нього всім тілом.

Притулився головою, руками, грудьми і ногами.

- Карле! Карле! - відчайдушно і болісно кричав він, слабко стискаючи рідне тіло і випускаючи гарячі сльози.

- Що з тобою коїться, чорт тебе забирай? - схвильовано схопив його за вилиці й подивився в очі.

З такою хворою статурою, Давид здавався нижчим мало не на півголови.

- Карле! Карле! Я сумував! Я не можу без тебе! Я хочу до тебе! Я ніколи тебе не відпущу! - знову міцно до нього притулився, стискаючи зуби і тремтячи, в спробах стримати соплі, що йшли під час плачу.

- Давиде! - намагався напоумити його. - Ти намагаєшся себе вбити! - взяв його за плечі й струснув.

- Так. Тому що я не розумію навіщо мені жити без тебе, - з болем дивився в очі. - Я хочу тільки з тобою. І я помру. Я буду з тобою цілу вічність.

- Ти пам'ятаєш, що я говорив тобі? Я буду любити тебе і старим, і лисим. Я дочекаюся твоєї старості. Ми будемо разом, після того як ти помреш як годиться, а не ось так, - сумнівно оглянув його тіло, що ледве стояло на босих ногах.

- Старість?! - відчайдушно скрикнув, почавши давитися схлипами. - А я? А про мене ти подумав? Чекати він буде. Як Я можу жити? Як Я доживу? - горестно впав на його плече. - Я не хочу. Я не можу. Я помру і буду з тобою зараз, - вибухнув гіркими сльозами.

- Давиде... - з болем у серці притиснув його і став заспокоювати, погладжуючи по голові. - Життя... Воно краще за смерть.

- Без тебе? - став битися об нього чолом.

- Тихо, тихо... - ласкаво приголубив. - Я бачив, як ти хворів. Бачив, як відмовлявся від їжі...

- Ти спостерігав за мною? - видав крізь схлипи, ще не повністю прийшовши до тями.

- Так. Я не можу покинути землю, - зітхнув. - Я не можу заспокоїться, поки бачу, що ти з собою робиш, - тужливо притулився до нього.

- Значить я буду продовжувати! – (Карл здивувався.) - Щоб ти ніколи не був у спокої і завжди був зі мною.

- Мені боляче дивитися на все це...

- А мені боляче відчувати все це, - відсторонився Давид і подивився в обличчя. - Я не хочу жити без тебе. Я хочу тільки з тобою. Я не розумію навіщо мені жити, коли тебе немає поруч. Я теж готовий убити себе заради тебе.

- Я був готовий це зробити через вірність тобі... - сумно погладив лицар худу щоку.

- А я не з вірності? Я тужу за тобою! Я сумую! Я звинувачую в усьому тільки себе! Я недостатньо кохав тебе! - міцно обійняв, ніби вибачаючись. - Недостатньо дбав і недостатньо...!

- Припини! - тут же перебив. - Ти хочеш розплатитися життям за ті образи?

Той миттєво кивнув, втягуючи соплі.

- Ти не вб'єш себе!

- Уб'ю!

- Ні!

- Так! Я хочу до тебе! Я хочу бути з тобою! - притулився головою до голови.

- Ти зруйнуєш те, що було тобі дорого!

- Значить, не таке вже воно мені й дороге, якщо я готовий його зруйнувати заради тебе, - підняв очі.

- Ти зруйнуєш свою імперію, - невдоволено дивився на того Карл.

- І що? Навіщо вона мені?

- Зруйнуєш золоту країну, яку сам створив.

- І що? - повторив більш несамовито. - Яке мені діло до всього цього, якщо в мене немає тебе? Золото, люди, влада і все, що в мене є... Навіщо воно мені, якщо тебе немає поруч? Якщо я з тобою не можу розділити все це, якщо ТИ не порадієш, приміряючи нову дрібничку? Навіщо? - нестямно простягнув на нього, міцно стискаючи тіло.

- Припини, - засмутився Карл і зморщив підборіддя. - Я не можу дивитися на твій біль.

- Так дай мені померти, - подивився в обличчя. - Ми будемо разом. І ніхто не буде більше страждати.

- Ні, - помотав головою. - Ми обоє будемо страждати. Ми обидва жили занадто мало.

- Але я не хочу жити без тебе! - колихнув його.

- Хочеш жити зі мною? - видав, готовий пустити сльози.

- Так!

- Тоді я прийду до тебе. Я буду з тобою. Ми знову будемо разом.

- Ти обіцяєш?

- Я даю тобі слово. Я колись порушував його?

- Ні, - мотнув головою.

- Ось. Я прийду. Я знайду спосіб і шлях.

- Як я зрозумію, що це ти?

- Я стукатиму в усі двері, - похитав головою. - Я дам тобі знати. Ти почуєш. Я обіцяю - почуєш. Почуєш мене.

- Я буду дуже уважний. Гранично. Я чекатиму на тебе.

- Я обіцяю. Не більш як півроку, - болісно стиснув його Карл. - І я знову буду з тобою. Знову. Ми будемо разом, - нахилив обличчя.

- Так, разом, - притулився чолом до чола. - Я буду чекати. Буду чекати як ніколи.

- Виживи, - опустив очі. - Зроби свою імперію.

- Хочеш цього?

- Так. Я хочу подивитися на неї, - злегка кивнув.

- Я зроблю все, що попросиш.

Той підняв очі:

- Справді?

- Звісно. Проси що завгодно.

- Поверни себе колишнього. Я не можу дивитися на тебе без болю, - оглянув худорлявий тулуб. - Коли я повернуся - стань таким як раніше.

- Я хочу тебе поцілувати.

- Я тебе теж, - неспішно наблизився до нього губами.

Обидва заплющили очі і сплелися в ніжному тривалому поцілунку.

- Я дуже сумував, - трепетно видав Давид і міцно притулився до друга, ніби шукаючи в нього захисту від самого себе.

- Я теж нудьгував неймовірно, - дбайливо закрив його спину руками.

Король заплющив очі, відчуваючи, що може просто заснути в цих обіймах. Вони були такими теплими, ніжними й ласкавими, що змушували забути про будь-який біль і будь-які втрати.

- Я кохаю тебе... - тихенько прошепотів Давид.

Карл м'яко посміхнувся на це і припав губами до його вушка, почавши дбайливо його цілувати і покусувати. Незабаром, болісна посмішка з'явилася і на королівському обличчі.

Із трансу правитель вийшов ще не скоро. Надто сильно він сумував за своїм рідним, щоб просто так із ним розпрощатися. Розплющивши очі, король міг бачити двох амбалів, один з яких у відключці сидів біля його ліжка і тримав його за руку. Другий уважно стежив за тим, чого не було, а збожеволілий слуга періодично пускав стріли невідомо куди, тож деякі частини інтер'єру були потикані дерев'яними вістрями, від яких залишалися маленькі сліди у вигляді продавлених точок.

- Почекай, не йдіть, - показав Агат долоню порожнечі, ніби звертаючись до когось.

Давид насторожився. Згадалися чутки про те, що Аміран здатний спілкуватися з померлими. Покосився на того. Чоловік усе ще не був при свідомості. Повернув очі до порожнечі, куди був звернений погляд другого велетня в кімнаті.

- Зачекайте. Батько розповість вам, що робити далі, - глянув на того Агат і потормошив старшого за плече. - Батьку, прокидайтеся.

- Пан впав у глибокий транс, - видав Віктор, якого вже майже відпустило. - Зазвичай, його повертає запах розмарину, - піднявся і підійшов до скриньки, взяв кілька листочків, які згодом розтер прямо під носом у велетня.

Через кілька секунд той прокинувся. Протер очі, озирнувся. Кивнув синові:

- Дух ще на місці?

Син озирнувся:

- Так, Карл ще тут.

- Карл... - немічно й ніжно простягнув Давид у бік свого друга, волаючи до нього, і, за мить, ніби відчув як його пальців торкається хтось.

На обличчі одразу ж з'явилася ласкава усмішка, що передувала стисненню улюбленої долоні.

Аміран сумнівно покосився на короля:

- Ви все бачите?

- Карл... Він тут? Він мене бачить?

- Це погано, - піднявся велетень і підійшов до королівської подушки. - Вам сниться сон, - схилився над ним, пильно дивлячись в очі. - Вам сниться солодкий і глибокий сон, - натиснув великим пальцем у центр чола. - Ви спите. Вам потрібно поспати. Сон, - різко натиснув і відключив його. - Тепер він справді спить, - сів на своє місце і закинув ногу на ногу. - Карл. Він усе ще тут?

- Так, - кивнув Агат. - І він шокований.

- Головне, що він тут. Карле, для вашого переродження вже є готовий сосут. Але для проведення відповідного ритуалу мені потрібна виключно ваша річ. Та, яка більше не може бути нічиєю крім вашої. Давид для цього не підійде. І бажано, щоб ця річ була не дуже далеко, бо ритуал потрібно провести якомога швидше.

- Він каже, що король якось робив йому корону і ніхто, крім нього, не міг її носити, - глянув Агат на батька. - Вона має бути десь у замку, у його старих покоях.

- Чудово. Вікторе! Пошуком корони займешся ти. Притягни її щойно знайдеш.

Той кивнув.

- А я вмовлю королеву на проведення всього цього...

Незабаром, усі трави, мікстури і стріли прибрали, вікна відкрили для світла і свіжого повітря, а двері - для обслуговування короля.

Пішовши геть, Аміран наказав наготувати королеві якусь їжу і подати, щоб, як тільки він прокинеться, то мав змогу одразу поїсти. Лакеї, слухаючи про такі гарантії одужання, могли тільки спантеличено переглянутися. Але що робити? З чим чорт не жартує? Можливо, цьому скарбнику все ж вдалося домовитися з правителем і змусити його піти на поправку.

Як не були здивовані слуги, але прокинувшись, Давид і справді попросив їжі, хапаючись за хвору голову. Щоправда, він просив якісь перетерті каші та овочі. У короля просто не було сил на жування. Те, що йому принесли - він не швидко, але все-таки з'їв, порадувавши тим самим кожного зі слуг. Ті знову стали розносити звістку про одужання. Особливо це підкріплювалося адекватною поведінкою короля і якимось блиском надії в його очах. Давид ніби знову хотів жити й дихати.