Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Було вже 17-те квітня, як Давид зазіхнув на те саме містечко, на околицях якого було четверта для нього золота копальня. Першу він узяв собі для прокорму армії, другу подарував коханому Карлу, третю відрядив на потреби населення, а ось ця послужить його особистим потребам і наповнить особисту скарбницю. Король уже потирав руки, уявляючи, як підірве стіну цього міста і як увірветься до нього подібно до варвара, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не захоче схилити перед ним коліна.

Плани були грандіозні, але й приготування - теж. Розвідники оглядали кожен сантиметр, шпигуни і диверсанти проникали в саме місто, готуючи його для здачі, воїни готувалися до сутички, а слуги начищали лати, наточували леза і підковували коней. Робота кипіла і це не могло не тішити. Які плани, які грандіозні мрії, але Давид все ж не забував про пророцтво. Щодня його ретельно оглядав іменитий лікар і щодня виносив один і той самий вердикт - король здоровий, що заспокоювало того рівно на день, до наступного огляду. Давид часом навіть думав, що якби він зміг провести всі ці два роки нічого не підхопивши, то і далі хвилюватися йому було б нема чого. У такому разі, він би підкорив всю Імрі, забравши весь півострів собі. Це ж як йому посміхнулася доля, раз дала такий гарний момент для перемоги над таким, здавалося б, сильним супротивником? Король сам не міг повірити у свою удачу, однак і своїх заслуг він теж не применшував.

- Давиде, - перервав його думки Карл, який зайшов у намет із вулиці в повному обладунку, але без шолома.

- М? - покосився на нього король, уже вдягаючи сорочку після огляду лікаря.

- Не хочеш прогулятися? - підійшов до вина. - Сьогодні така гарна погода. Гріх не погуляти, - налив собі. - Сонце, вітерець... Казка, - повернувся до нього, відпиваючи з кубка.

- У нас завтра початок облоги. Куди ти гуляти зібрався? - піднявся і почав заправляти сорочку в штани. - По табору гуляй.

- Та ну. Я скучив за нашими кінними прогулянками, - неохоче відставив вино на стіл.

- Я - король. Куди ти мене відводити від війська зібрався? Усюди шпигуни і вороги. Хочеш, щоб мене підстрелили на цій прогулянці?

- Зробити з тебе не короля не так уже й складно. Одягнися простіше і шолом одягни. Хто тебе впізнає?

- Карле, ти якісь дурниці пропонуєш. Гуляти напередодні облоги. Відчуття, ніби ти з імріанцями знюхався і хочеш мене в пастку заманити.

- Що?! - з жахом викотив очі. - Як ти тільки подумати міг про це?! Та ти...! Ти...! Та пішов ти! - різко розвернувся і вийшов.

Давид важко видихнув. Подивився на слуг, що стояли поруч з одягом у руках і почав одягатися.

Пройшовшись верхи табором і подивившись, чи все у кожного гарнізону добре, король вирушив до генералів, щоб востаннє обговорити облогу і всі можливі варіанти розвитку завтрашніх подій. Якщо коротко, то планували підірвати стіни, застрелити лучників на цих же стінах, увірватися в місто і розпустити свій прапор. Давид розраховував уже до вечері взяти цю фортецю, щоб зі спокійною душею і радістю в гаманці вирушити спати.

Після обговорення, король пообідав, трохи потренувався і вирушив відпочивати, щоб завтра точно бути повним сил і енергії. У наметі було досить нудно, тож Давид ходив табором, дивлячись на небо, і всім тілом відчував, що Карл не обдурив, кажучи про чудову погоду. Вирішив миритися з ним і викликав нікуди інакше як на пікнік.

Слуги поквапилися, знайшли непогану галявину поблизу табору, залиту сонцем, принесли туди крісла зі столиком і накрили скромну вечерю. Варта оглянула місцевість, зайняла свої позиції. Карла, якого запросили трохи заздалегідь, попросили зняти лати, для чого саме, той не одразу зрозумів, але все ж підкорився. Прийшов на місце, де на нього вже чекали.

Давид радо посміхнувся:

- Погода і справді гарна, але гуляти занадто небезпечно. Посидимо на одному місці? - примружився від сонця, що сліпило його.

Воїн невдоволено склав руки на грудях:

- Ти назвав мене зрадником і шпигуном. Ти вирішив, ніби я зраджую тебе! - гнівно кинув на нього.

- Це був дурний жарт, - підійшов до нього. - Не сердься... - погладив його щоку. - Мені тут усякого-різного принесли, - обернувся і вказав рукою на столик. - Хочеш спробувати? - повернувся до коханця і, поки той ще злився, спритно його обійшов, поклав руки на плечі й повів із собою до крісел. - Дивись, яке сонце сьогодні яскраве, - підняв обличчя на чисте небо. - Жити під таким сонцем хочеться, - глянув на фаворита. - Де хочеш сидіти? - зупинився. - На сонечку чи в тіні?

Той уже поглядав на страви. Показав пальцем на скляну банку з якимось соусом чи варенням:

- Що це?

- Персикове варення, - з ніжною посмішкою приліг на його плече. - Хочеш?

- Ну, - невимушено покосився на всі боки, - відмовлятися не буду, - відірвався від короля і підійшов до столу.

Відкрив банку, відірвав шматок хліба і ножем намазав собі солодкий бутерброд. Ледве засунувши такий великий шматок до рота, він почав жувати. Було надто сухо, тож налив собі вина і запив, знову відкусив і знову запив. Шматок, який він собі відламав, був і справді занадто великим, тож воїн замазав цим варенням собі весь ніс і трохи щоки, ставши схожим на неакуратну дитину, яка надто зайнята поїданням солодкого і зовсім не звертає уваги на свою чистоту. Пальці, до речі, теж вимазалися варенням. Отже, в одній руці Карл тримав кубок із вином, а в іншій - порожнечу з брудними і солодкими пальцями.

Давид підійшов і розчулився цьому замарашці, дістав хустинку, готуючись її витерти, як помітив, що Карл язиком намагається злизати все варення навколо рота. Та й розсміявся:

- Дай же мені витерти тебе! - приготував хустку, надіту на пальці.

- Я все з'їм! - упевнено заявляв той, язиком намагаючись дістати до кінчика носа, забрудненого солодким.

- Хаха! Дай же допоможу!

- Моє варення! - поспішно осушив кубок і поставив його на стіл, почавши облизувати пальці.

- Карле, ти ж королівський фаворит, - засуджував з усмішкою.

- І що? - підняв на того очі.

- Ти маєш бути менш неохайним. Візьми хустку, - простягнув йому свою.

- Менше, більше... - взяв тканину і почав витирати обличчя. - Більше, менше...

- Тепер, ти дуже солодкий, - усміхнувся. - Тобі треба вмитися, поки бджоли не налетіли.

- А в тебе є тут...? - озирнувся в пошуку слуг.

- Так, ось там, - вказав до одного дерева. - Миска для полоскання рук.

- Тепер там пополоскається моє обличчя, - рішуче попрямував до слуги, що ховався за деревом.

Умившись, помивши руки й витершись, барон повернувся на галявину. Давид уже сидів, насолоджуючись теплом сонця, що його освітлювало.

- Ти як ящірка, - усміхнувся друг, сівши в друге крісло.

Король усміхнувся:

- Багата ящірка, золота ящірка... Мені вже не терпиться. Ось візьму цей рудник...

- Рибу будеш? - перервав його друг, уже приготувавши прилади в руках.

Давид глянув на того.

- Знаю я всі твої плани, - не дивлячись видав Карл. - Давай насолодимося сьогоднішнім днем. А завтра вже будемо називати тебе золотою ящіркою, - потішно глянув на нього. - Дивись яка природа, яка погода, - показав навколо, окидаючи поглядом всюдисущу зелень. - Нарадієшся ти ще своєму золоту. Давай порадіємо сонцю, - подивився на нього.

- Ніколи не знаєш, що тебе зацікавить - золото чи природа з полюванням, - задумливо видав той.

- Золото я люблю, - поїдаючи рибу почав той, - і корони, персні всілякі, але коли в тебе є все, ти можеш насолоджуватися одним лише сонцем.

- Сонце всі люблять, - підняв очі до неба і розслаблено закрив їх.

- Тільки це, сонце ж різне буває, - вказав на нього ножем і знову продовжив їсти.

- Ти про що? - насупився, не відкриваючи очей. - Сонце як сонце. Що ще може бути сонцем? Воно одне.

- Ти можеш бути сонцем, - подивився на нього.

Давид опустив очі на Карла.

- Ти - моє сонце, - серйозно видав той і продовжив їсти. - Дня без тебе прожити не можу.

Король ласкаво посміхнувся:

- Я - твоє сонце, а ти - мій Місяць, - простягнув ногу і погладив стопою його гомілку.

- У якому сенсі? - підняв голову.

- Не знаю. Просто звучить красиво, - потішно посміхнувся. - Без тебе я - не я. Ти ось можеш уявити Місяць без сонця?

- Ну, вночі один тільки Місяць.

Той подавився сміхом:

- Ось ти вночі й не спиш, а я з першими променями прокидаюся! - штовхнув його ногою.

Карл розсміявся:

- І правда! Ти - моє сонце і я - твій Місяць!

- А з тим, що в нас спільне небо... - загадково нахилився і склав руки на столі.

- Усе моє - твоє? - заманливо продовжив, також нахилившись до нього.

- Саме, - кивнув, підвівся і дотягнувся до його губ, щоб захопити їх у чуттєвому поцілунку.

Наступного дня, тільки-но розквітло, Давид насамперед дізнався, чи не хочуть жителі міста здатися без бою? Ті не хотіли. "Ну що ж, - знизав плечима король, - не хочуть без бою, здадуться з боєм." Були підняті всі війська, зібрані й озброєні всі гарнізони. Давид, не наважуючись порушити своїх ритуалів і особистих забобонів перед нападом на кого б то не було, викликав до себе Карла, сів з ним на край ліжка і зітхнув, напружено обмірковуючи готовий план. Лицар дбайливо обійняв того, як міг міцно, будучи в латах, і поцілував у щоку:

- Усе буде добре. Ти захопиш це місто і я називатиму тебе золотою ящіркою, - потішно посміхнувся.

Король схвильовано покосився на нього:

- Влаштуємо після перемоги вечерю?

- Звичайно. Як забажає мій повелитель, - ліг скронею на його голову, ніжно поглядаючи на володаря.

Той схвильовано зітхнув, опустивши очі на підлогу. Стиснув кулаки й рішуче кивнув:

- Так, я візьму цю фортецю, - піднявся. - Цей рудник буде моїм. І земля буде моєю. Усі ці люди стануть моїми підданими, - повернувся до воїна, повністю готовий до сутички.

Карл ніжно посміхнувся очима і теж піднявся:

- Ви мій непереможний імператор, - наблизився до нього і невимушено поцілував у губи. - Давид III Великий Завойовник, - натхненно видав на нього.

Той рішуче кивнув, повністю погоджуючись із почутим.

- То давайте захопимо всі їхні землі, - впевнено стиснув кулак, готовий схопитися за меч.

Давид кивнув:

- Частина цих земель буде твоя, - ступив до нього, пристрасно поцілував, відсторонився, твердо подивився в очі і знову кивнув, пішов до коня, повністю налаштований тільки на бій, тільки на перемогу.

Карл незабаром теж пішов на вулицю і побіг до свого гарнізону, щоб не підводити командира.

Уже за півгодини все військо стояло навколо фортеці. Завойовник давав останній шанс здатися городянам без бою, але ті ніяк не могли дозволити собі такий безсторонній крок. Навели один на одного вогнедишні знаряддя й гармати. Давид дістав свій меч, підняв над головою. "В атаку!"

Одномоментно зазвучали сурми, вибухи гармат і крики воїнів, що почали гатити один в одного. Поле бою незабаром затягнулося димом, ніби туманом, огортаючи ворожу армію і місто, що руйнувалося. Імріанці, бачачи, що загарбник озброєний вогнепальною зброєю значно краще і більше, стали турбуватися. Особливо вони занепокоїлися, коли одна із зовнішніх стін почала мірно розвалюватися від тих чавунних ядер, що регулярно в неї прилітали. Однак справжню паніку посіяли вибухи й гуркіт не з обличчя, де стояв Давид, а зі спини, де почала руйнуватися одна з мечетей. Диверсанти попрацювали на славу, заклавши бомби в найнесподіваніших, здавалося б, але дуже важливих для підтримання духу, місцях, як-от церкви й мечеті, деякі дороги й площі, місця на стінах і в ратуші. Вибухи чулися скрізь і спереду, і ззаду. З таким чудовим засобом як порох, Давид навіть не дуже хвилювався з того приводу, що драконів йому так і не вдалося вмовити воювати на його боці. Хоча, періодично розмірковуючи над цим, король зізнавався, що з цими страшними істотами все йшло б набагато швидше, хоч і після них нічого б не залишалося. Пожежа - річ заразна і не дуже контрольована все-таки.

І так, коли поле бою було поглинуте димом, а стіна з воротами - розвалені, король послав своє військо прямо до міста. Коли свої залізли на стіну і проникли в місто, бійня почалася і на мечах, шаблях, сокирах, тож багатьом стрільцям стало не до того противника, що стоїть за десятки метрів.

Імріанці трималися й оборонялися довго, наполегливо, але коли перебили всіх стрільців на мурі, коли проникли десятки вояків просто в місто... Почалася нова бійня, рукопашна. Ось тільки особливої надії городяни могли не плекати. Ховаючись по своїх будинках і підвалах з маленькими дітьми, вони лише хотіли скоріше все це закінчити. Закінчити крики і кровопролиття, закінчити вибухи і дзвін металу. Просто здатися, але зберегти в живих хоч когось із тих синів і чоловіків, що відчайдушно намагалися зберегти місто під владою Ісаака і його синів, які не поспішали на допомогу через занепад власного війська.

Давид зупинив стрілянину по місту, щойно почув поклик рога, який сповістив його про проникнення війська за мур і браму. Король навіть трохи здивувався такій швидкості пролому воріт. Йому на мить здалося, ніби городяни самі відкрили його війську, аби тільки закінчити все це. Але ні, бій тривав. На підмогу вирушили ще кілька гарнізонів, які принесли своєму королю найсолодший звук у світі - дзвін дзвонів, що означав здачу міста.

Давид не міг не посміхнутися. Нарешті й у нього буде особистий золотий рудник. А то що він, без копальні і без копальні? Якийсь неповноцінний король. А зараз-то зовсім інша справа. І земля, і золото. Глядиш, скоро взагалі імператором стане і що тоді? Буде сам собі королів призначати.

Радості не було меж. Бій був закінчений. Облога - також. Сонце вже кренилося до заходу сонця, а на годиннику ще не було і сьомої.

Воєначальники вирушили в табір. Давид одразу наказав почати готувати йому вечерю і налити вина, з яким він сів у крісло і розслаблено зробив ковток. Після вдалої облоги завжди було якось особливо добре на душі.

- Які ж чудові ці гармати, - із задоволенням розмірковував король, у присутності їхнього першого творця - Германа. - Стріляють як дихають, - усміхнувся. - І навіть дим такий гарний, такий зручний. Мм... Казка.

- Я радий, що ви такої доброї думки про ці механізми, - вдячно вклонився той.

- Як тільки ми без них жили? Господи, - поставив кубок і склав руки за голову, дивлячись угору, - як же вдало складається моє життя. Порох, гармати, захоплення всього півострова і майбутня імперія... Хах, але ж із чого починалося? З того, що я в цій же країні собі раба купив, - з усмішкою глянув на присутніх.

- Аріф дуже допоміг нашій науці, - підтвердив Герман.

- Більш ніж! Ніколи не пошкодую, що купив його задорого! Хаха! Всього 500 кранге! Всього 500, а зараз ми скільки виручили?

- Більш ніж у 100 разів, - задумливо кивнув військовий скарбник.

- Так-так, - підняв голову. - Ми перемагаємо імріанців за допомогою їхнього ж раба! - від душі розсміявся.

Присутні підтримали цей настрій.

- Хах і нова перемога! Що ми отримали, скільки втратили? - подивився на своїх. - Скажіть мені завтра після сніданку. Не думаю, що втрати вже сьогодні встигнуть порахувати.

Ті кивнули і пішли геть. Король же знову випив і зняв вбрання, переодягнувшись у щось легше і простіше. Попросив якогось слугу привести до нього Карла, та скоріше, щоб він вечеряв не сам, а в компанії свого натхненника на перемоги. Юнак кивнув і тут же втік, проте звісток він не приносив дуже довго, що Давида, звісно ж, засмутило, але він спокійно знайшов цьому пояснення: "Карл напевно зараз допомагає товаришам по службі. А його від цього не відірвати. Гаразд уже, завтра тоді зустрінемося". Вечеряв він у компанії своїх же воєначальників, даючи тим гарний привід похизуватися перед королем не тільки військовими талантами, а й манерами, цікавістю та гумором, які той дуже любив. Зрештою це перетворилося на невеличку гулянку з багато накритим столом і великою кількістю вина.

Ближче до опівночі, коли короля доволі помітно вже хилило на сон, до намету забіг переляканий лакей.

- Ваша величність, - тремтячим голосом почав він, ламаючи собі пальці на спітнілих руках.

Веселий натовп глянув на того.

- Що сталося? - розслаблено і втомлено відкинувся на спинку Давид. - На нас нападають?

- Н-ні, - опустив голову, вкриваючись потом. - Т-там... - проковтнув слину.

- Та говори вже, - нетерпляче махнув рукою.

- Вашого Карла знайшли.

- Він поранений? - насторожено підвівся, а за ним і вельможі з генералами.

Слуга схвильовано кивнув, не наважуючись підняти на правителя очей. Той встав, жестом покликав із собою Густава і вийшов, закликавши із собою цього лакея, який провів його до одного намету, де юрмилося якось занадто багато людей.

Воїни раз у раз зазирали один одному за голови, неголосно перемовлялися і просто цікавилися у ближніх, що ж буде далі. Усі вони виглядали стривоженими. Давид насторожився ще більше. Серце вже починало вискакувати з грудей, не в силах контролювати власне хвилювання.

- Король! - гласно повідомив усім Густав, від чого багато хто здригнувся і розступився, шанобливо пригнувшись перед Давидом.

Той, насторожено поглядаючи на всіх цих людей, неспішно зайшов усередину. За ним же слідував і Густав. Усередині орудували лікарі, з тим же Олександром на чолі. Точніше, вони не орудували, а просто напружено думали, іноді перемовляючись і вирішуючи, що ж їм робити. Щойно прозвучала репліка королівського камердинера, медики стривожено повернулися до виходу. Приховувати щось було вже безглуздо. Залишалося лише дивитися за королем і за тим, щоб йому не стало погано.

Давид увійшов. Кожен із присутніх дивився тільки на нього, на його насторожене обличчя і схвильовані очі. Навпроти стояв стіл, на ньому лежала людина, все ще одягнена в лати.

- Мені сказали, що Карл поранений, - тут же звернувся владика до Олександра, всіма силами намагаючись стримати внутрішнє занепокоєння.

- Так, - опустив той голову і відійшов убік, даючи королю споглядати людину на столі.

Давид подивився на нього. Це лежав Карл. Блідий, закляклий, з кров'ю, засохлою на його сорочці та штанях, що виднілися через отвори пробитого кулями заліза. Млявий, бездиханний.

- Щ-що з ним? - із зусиллям видав король, стиснувши спітнілі долоні, намагаючись надати впевненості самому собі.

- Він мертвий, ваша величність, - мигцем глянув на нього Олександр, говорячи спокійним тоном.

Давид проковтнув слину, відчуваючи, як руки й ноги його починають відніматися, а обличчя нещадно бліднути.

- Це точно? - перевів уривчастий погляд на лікаря.

Погляд, у якому було більше хвилювання і болю, ніж Давид міг у собі тримати, але які він не повинен був показувати оточуючим. Олександр не зміг довго дивитися в ці очі, тож скоро пустив голову:

- Так, ваша величність. Це точно.

Король повільними й уривчастими рухами повернувся до Карла, і глянув на його бліде обличчя з холодними синіми губами й темною засохлою кров'ю на дводенній щетині. Він лежав, трохи прочинивши рота і заплющивши очі, ніби спав, але не дихав. Лежав у своїх рідних латах, які викував ще дуже давно. У цьому улюбленому захисті, в якому він бився з товаришами по службі і в якому тренувався перед турнірами. У цьому обладунку, що мав берегти його від будь-якого болю та ран.

Давид не міг поворухнутися. Не міг зітхнути або моргнути, не міг зробити хоч щось, просто розуміючи, що якщо він зробить нехай і найменший крок назустріч своєму другові, то впаде на коліна, запливши такими гіркими сльозами, яких він сам ніколи не знав. Він впаде в такий сильний розпач та істерику, що просто збожеволіє від внутрішнього болю і криків, він втратить розум, втратить здоровий глузд і занапастить сам себе.

Обличчя його з кожною хвилиною бліднуло, губи - темніли, очі наливалися сльозами, а підборіддя жалібно зморщувалося. Сам король уже був схожий на свого фаворита. Такий самий млявий мрець, що пильно дивиться на частину своєї душі, на сенс свого існування, на ту бездонну радість, що завжди його сповнювала, на цього натхненника, що завжди вірив у перемогу і що завжди давав надію, за катастрофічного програшу.

Давид зронив сльозу. Не було чутно нічого. Усі мовчали й насторожено чогось чекали. Усе це припинив Густав, що зі співчуттям і тугою помітив, як король сам готується віддати богу душу, особисто позбавивши себе простого повітря. Підійшов і обійняв того збоку за плече:

- Ходімо, ваша величність.

Давид безсило опустив голову, перш ніж камердинер розвернув його і повів на вулицю. Воїни провели короля зі своїм, специфічним співчуттям, у якому не могло не загубитися і якась повага до його стриманості та самовладання.

Привівши його величність у намет, Густав посадив Давида на край ліжка й одразу ж налив тому вина, дбайливо простягнувши кубок, намагаючись хоч трохи заспокоїти його душу. Але Давид, дивлячись на все крізь завісу сліз, вибив кубок з рук камердинера і розплескав вино по килимах і меблях, що були навколо. Ліг на ліжко, відвернувся від усіх і накрився другою подушкою, не бажаючи когось бачити й чути. Густав кивнув, розуміючи, що зараз йому краще зі своїми розрапані не лізти. Підняв кубок і відніс вино до столу. Вигнав усіх слуг і вельмож, яким було надто цікаво, що ж сталося з їхнім повелителем. Вийшов сам, не збираючись пускати всередину кого б то не було.

Усю ніч слуга періодично заглядав до короля і перевіряв, як він там. Чи живий, у якому стані, що робить і про що думає? Давид не ворушився майже всю ніч, чим чимало налякав Густава. "Цей Карл буквально забирає його з собою," - думав схвильований слуга. Але ось серед ночі правитель нарешті заворушився і рух його був не найприємнішим. Монарх ліниво перекинувся до іншої частини ліжка і болісно почав рвати, видаючи назад усе те, що він напередодні з'їв. Камердинер тут же забіг, чуючи відповідні звуки. Підскочив до короля, підставив до нього миску, щоб він рвав туди, і сів на край ліжка, притримуючи правителя за торс, щоб він обличчям не плюхнувся в те саме, що з нього виходило. Закінчивши з цим, Давид мляво впав на подушку, з порожнечею в очах втупившись у якусь точку і спокійно даючи своїй брудній слині стікати на тканину, в яку вона легко вбиралася. Густав, спостерігаючи цю невластиву своєму панові поведінку, міг тільки більше почати перейматися за його душевний і тілесний стан. Король навіть не прагнув умитися, не хотів витерти свої губи й прополоскати рот, він просто давав собі бути брудним і мерзенним, смердючим. Утім, а чи відчував він запахи і смаки? Слуга розумів, що ні.

Швидко позбувшись блювоти, що була в мисці, камердинер знайшов і розбудив пажів із лакеями, сказав їм прибратися в королівському наметі. Крім того, розбудив лікаря, досить ясним тоном сказавши йому, що потрібно оглянути короля. Після повернення Густав помітив, що його величність навіть на міліметр не ворухнувся. З прочиненого рота продовжувала сочитися брудна слина, а спорожнілі очі продовжували дивитися все в ту ж точку простору. Пажі встигли запалити кілька свічок і почати прибирати ту калюжу під ліжком. Лакеї тихо забирали всі столи і страви, що залишилися тут після вечері. Робота все ще кипіла, коли сюди увійшов той самий лікар зі своєю скринькою, і підійшов до короля. Вклонився монарху і почав його обстежувати.

Що лікаря, що камердинера дуже налякав стан короля. Він ніяк не реагував на їхні слова, дії. Руки й ноги його були так розслаблені, що здавалися паралізованими. Порожній погляд і бліде обличчя наводили на думку, що й самому Давиду залишилося недовго. Єдине, що переконувало всіх у тому, що він ще живий, - це періодичне кліпання та майже непомітне дихання.

Дивлячись на залишки блювоти і подібний стан, лікар одразу припустив отруєння, що потрібно було терміново перевірити. Їжу, яку продовжували забирати, сказали не їсти, оскільки вона могла бути отруєна. Вино також просили нікого не чіпати. Лакеї стривожено кивнули на все це, продовжуючи свою діяльність. Королю ж рекомендували промити шлунок і нагодуватися чимось свіжим, точно не отруєним. Густав підкорився. Вискочив на вулицю, розбудив кількох вояк і відправив їх на полювання, підняв із ліжка кухаря. Після повернення вигнав усіх, чия присутність не була необхідною. Подивився, як там монарх, прибрав його ліжко, замінивши брудну подушку на чисту, вкрив і загасив деякі свічки, щоб вони не заважали його величності відпочивати. Вийшов.

Повернувся Густав уже з гарячою дичиною у вигляді фазана. Поруч ішли лакеї, що допомогли накрити на стіл і посунути цей стіл прямо до ліжка. Занепокоєння вселяло те, що Давид знову ніяк не рухався з минулої перевірки свого слуги. Виникли побоювання, що короля і справді паралізувало. Камердинер боявся за це найбільше. Підійшов до голови володаря і присів біля його обличчя. Той, здавалося, навіть не помічає його, продовжуючи дивитися все в ту саму точку, проходячи своїм поглядом майже крізь свого слугу. Густав боязко проковтнув слину:

- Ваша величність, - тихо почав, - лікар сказав, що вам потрібно поїсти. Цього фазана спіймали нещодавно. Приготували, як ви любите - з овочами та коріандром.

Давид рушив очима, безглуздо подивившись на камердинера. Той навіть трохи зрадів, бачачи, що його король все-таки живий і чує його. Однак хворий перевернувся на інший бік, усім своїм виглядом показуючи, що ні говорити, ні їсти він не хоче. Густав кивнув, знову трохи радіючи тому, що той рухається. Вирівнявся і пошепки вигнав усіх лакеїв, залишаючи монарха наодинці із самим собою та їжею.

Ще раз перевірити стан короля наважилися вже за десять хвилин. Давид стабільно не рухався. Густав подумав про те, що той вирішив поспати і, намагаючись діяти дуже тихо, прокрався всередину, сів на табуретку в дальньому кутку, щоб спостерігати за монархом усе ж таки прямо в його наметі, а не з вулиці, щосекунди ризикуючи щось проґавити.

До самого світанку Густав сопіння так і не почув, проте самого його хилило в сон не по-дитячому. Ось пробила шоста година, сьома, а фазан так і залишався недоторканим, король так і залишався нерухомим. Чутка про хворобу правителя ще не встигла розійтися табором, тож деякі генерали були в невіданні. Ось вони і прибули до свого ватажка якраз на початку восьмої, коли король зазвичай уже готовий був усіх слухати.

- Ваша величність! - зайшов цілий натовп із п'яти осіб.

- Що за звичка?! - зашипів на них Густав, ніби змій, підскакуючи з табурета. - Заходити без запрошення! - вигнав усіх на вулицю. - Його величності нездужає, - злобно прошепотів їм на вулиці.

- Але нас просили принести звіт про втрати, - почав виправдовуватися один.

- Потім принесете, - почав гнати їх долонями. - Королю погано. Приходьте до вечора. Усе. Агнесо! - крикнув жінці, що несла кудись цілий казанок із кашею. - Дай хоч трохи підкріпитися, - підбіг до неї, вихопив миску з ложкою з її сумки і швидко насипав собі розпареної крупи.

Жінка такій нахабності рада не була, однак що вона може сказати камердинерові самого короля? На щастя, Густав спустошив миску буквально в одну мить, засунув прилади назад у жіночу сумку і поквапив знайому ляпасом по сідниці. Та хотіла було огризнутися, але вирішила промовчати, тож жодних зухвалостей слуга цього ранку не почув. Поспішив повернутися до королівського намету. Сів на свою табуретку і продовжив спостерігати за найяснішою персоною.

З вулиці долинав гомін військових, брязкіт металу та уривки чиїхось діалогів. Хтось сміявся, хтось щось коментував, а хтось розносив вигуки, ніби кличучи когось. Життя кипіло. Усі готувалися продовжувати свій переможний похід. Багатьох ховали в братських могилах. Мешканці захопленого міста розчищали вулиці й оплакували загиблих, думаючи якими проблемами обійдеться їм цей новий правитель, що з такою легкістю перебив стільки людей і зруйнував стільки будівель.

Густав слухав усе це і думав. Думав багато про що, але частіше - про короля. Скільки років він йому вже служить? Десять? Тринадцять? Він знає цю людину як саму себе і все ж не вважається її другом, щоб мати право просто взяти і втішити після вчорашніх подій. Давид так хотів узяти це місто і величатися імператором, а що буде тепер? Ось він хворіє, сумує за втраченим фаворитом. Чи буде так, як сталося з Леонідом? Чи покине Давид трон, віддавши всю владу своєму малолітньому синові, через таку страшну втрату? Якою ціною він стане імператором і чи стане взагалі? Згадуючи тугу короля за його першою дружиною, Густаву ставало і справді сумно. Якщо він так побивався за Марікою, яку знав лише п'ять років, то як він побиватиметься за Карлом, що з ним був практично двадцять років пліч-о-пліч? Цього камердинер не знав. Але розумів одне - це буде значно довше і страшніше за прості сльози та меланхолію. Густав був навіть згоден повернути до двору цього Аріфа, якого він особисто ненавидів. Повернути, аби той знову відволік короля від його горя.

До полудня Густав все ж забрав фазана і відніс його до кухаря, оскільки на вулиці було дуже тепло і м'ясо очевидно могло вже почати псуватися. На зворотному ж шляху прихопив лікаря, якому повідомив, що король продовжує не рухатися і нічого не їсти. Чоловік знову набрав своїх ліків із різними інструментами і вирушив до намету, над яким майорів яскравий зелений прапор із білим птахом.

Увійшовши, гості зрозуміли, що під час їхньої відсутності Давид все ж таки рухався і робив він це для того, щоб полегшитися. Густав поспішив викликати лакея, що прибере королівський горщик, ну і відчинити сам намет, щоб трохи провітрити. Мляве тіло монарха продовжувало безглуздо лежати і дивитися в одну точку. Лікар знову почав огляд. Оскільки Давид нічого на його запитання не відповідав - чоловік знову мав промацати всього короля вздовж і впоперек, щоб щось своє там з'ясувати. Густав, який звик до більш-менш жвавої поведінки Давида в такий час, усе ніяк не міг звикнути до цих лінощів та апатії, що захопила його пана. Оглянувши монарха, лікар видав усе той самий вердикт - отруєння.

Ось тільки ввечері цей самий лікар починав думати інакше. У короля почався жар, марення і періодичні конвульсії. Тепер це було не просте харчове отруєння, а справжній замах на життя їхнього улюбленого монарха. Цього разу, хворобу приховати не вдалося і вже до ночі про лихоманку знав весь табір. Короля трусило, морозило, періодично рвало і постійно сушило, від чого той встиг вдосталь напитися всього за кілька годин. Маячня, яку він бурмотів собі під ніс, змушувала багатьох думати про гірше. Давид часто говорив про смерть, біль, яскраве сонце і чорний Місяць. Говорив про темряву, про холод і спеку, про те, що він кудись іде і, найімовірніше, йшов він до смерті.

Хвороба монарха була така страшна і стрімко розвивалася, що вже до середини ночі викликали священика, чому Густав чинив опір, але не дуже довго. Давид був відверто п'яний, по його тілу стікали краплини поту, змушуючи тканину прилипати до шкіри, його очі швидко переміщалися з боку в бік, від чого короля тільки більше нудило, а рот не міг зімкнутися, все продовжуючи щось бурмотіти. Коли над ним говорив священик, монарх навіть не бачив його, він лише тривожно шепотів, впиваючись пальцями в ковдру і бігаючи очима по стелі:

- Де ти? Я йду до тебе. Де ти? Скажи мені. Куди мені йти? Я йду. Я не залишу тебе. Я йду. Зачекай на мене. Де ти?

Усі присутні схвильовано переглядалися. Давид заразився або був отруєний і його дні вже рахували на пальцях. Ніхто не думав, що король після цього виживе. Ніхто не розраховував на лікарів. Усіх могло врятувати лише диво. І це диво приходити не збиралося.

Давид марив до самого ранку, коли нарешті зміг заснути. Перші воєначальники вже думали, що їм робити і куди рухатися. Давид заздалегідь склав план, за яким хотів би йти, але починати пересування і захоплення без наказу короля ніхто не міг. Усі боялися, що той може померти і продовжена війна не викликатиме гарних емоцій через велику жалобу. Начальники хотіли почекати ще трохи, щоб ситуація з королем стала більш-менш ясною.

Воїни і слуги, дізнавшись про хворобу, засмучувалися кожен на свій манер. Хтось молився, просячи Господа врятувати цю добру душу, що не без своїх вад вела їх до перемог. Інші ж бачили в усьому цьому проведення і кару небесну.

- Поплатився Давид за все, що він робив, - зітхав один із наближених, граючи з приятелями в карти.

- Та що він поганого робив? - дивувався інший. - У Кромії мир і процвітання, ми тут подвигами займаємося і перемагаємо цих чортових мусульман. Що поганого? Навпаки навіть. Бог вдячний має бути за те, що ми цих неправильно віруючих викорінюємо.

- Та не зрозумів ти, - кинув йому карту. - За інше поплатився він. За содомію свою. Чи то бог короля покарав, за те, що він піддався їй, чи то Карла, за те що той Давида спокусив.

- Карл нормальним мужиком був, - встряв третій.

- Людиною він, може, й нормальною був, але ось чим вони з королем займалися... - зітхнув. - Даремно вони.

- Згадай, що вони побратими ще, - кивнув йому другий. - Можливо, цей Карл короля із собою потягти хоче. Згадай як вони кружляли один навколо одного.

- Це так... Потягти і вбити... А потім знову кружляти один навколо одного. Не знаю я як Давид житиме, якщо виживе, - зітхнув. - Сподіваюся, ми вже точно гірше жити не будемо.

Йшли години. Давида періодично бив жар і захоплювало марення. Весь червоний, спітнілий і мокрий, він лежав, обліплений вологими простирадлами, які не встигали міняти, як вони вже бруднилися і намокали об його ж власне тіло. Ще цілий тиждень короля мучила лихоманка, яка являла собою ту саму межу між життям і смертю. Кожен день правителя хилило до загибелі і кожен день його намагалися витягнути з того світу. Хитався він на цьому кордоні щохвилини свого існування, зовсім вже не думаючи про свій порятунок. Давид став безвольною істотою, яка підкоряється всьому, що йому говорять. Йому не було важливе життя, не була страшна смерть. Він лише існував, не даючи нікому звіту і обіцянок, будь-яких слів з приводу майбутнього. У мить, перед ним зникло все. Життя обірвалося на тому самому моменті, коли він втратив частину самого себе, частину своєї душі, частину тіла й основну частину сенсу. Слуги і лікарі спілкувалися з тілом, але не з людиною, якою Давид перестав бути.

Ближче до кінця тижня розум короля почав прояснюватися. Лікарі все-таки зуміли схилити його до життя й утримати тут, міцно хапаючись руками за його існування. Жар поступово спадав, марення - йшло. Не змінювалося тільки мовчазне самопочуття, що не вирізнялося жвавістю та енергією. Воєначальників Давид слухав без інтересу, відводячи сумний погляд убік і нібито пропускаючи всі їхні промови повз вуха. Лікарів він не чув, їхні ліки і процедури - не приймав. Слугами не розпоряджався і давав усе робити тільки Густаву.

У подібному мовчанні минуло ще кілька днів, за які армія почала втрачати деякі зі своїх позицій. Воєначальники вже лаялися між собою, вирішуючи нарешті що ж їм робити.

- Провізія закінчується! Ми могли вже взяти Хара́! - гримав по столу один.

- Ви збираєтеся йти без наказу короля?! Подивимося як він голову вам відсіче, коли прийде до тями!

- Ось саме, що він не в своїй тямі! Армія не повинна страждати через це!

Нільс грюкнув по столу:

- Поки король не скаже нам діяти згідно з його ж планом, ми нічого робити не можемо! Бракує провізії - пошліть людей, що вам її роздобудуть! Вам зараз важливіші військові перемоги чи життя короля?! Нехай оклигає! Незрозуміло ще яку він заразу в цих землях підхопив!

Цього вечора Давид зазвичай для себе сидів у ліжку, втупившись у тканину намету і зовсім не доторкнувшись до вечері. Обличчя його не змінювалося вже кілька днів. У ньому не було скорботи, не було радості, Давид являв собою повну відсутність думок і сенсу. Здавалося, король взагалі ні про що не думає, що також було вельми для нього ненормально. Густав сидів на табуреті, стомлено чекаючи, коли ж той хоч трохи поїсть і знову думав. За останні дні він думав надто вже багато. Йому навіть здалося, що всі королівські думки тимчасово переїхали саме до його голови, щоб потім, коли все мине, спокійно повернутися до свого справжнього володаря.

- Я хочу додому, - несподівано прорік правитель.

Слуга тут же підскочив з місця і опинився поруч з монархом:

- Додому? У Кромію?

- Так, - спокійно повторив той.

- Я накажу почати збирати ваші речі, - кивнув. - Що передати вашим командирам? Вони все ще не знають, що їм робити.

- Нехай роблять, що хочуть, - ліг на бік і відвернувся, накрившись ковдрою.

Густав занепокоївся: "Як це що хочуть? Ви ж імперію хотіли. Як можна дати такий наказ?" Але вголос він нічого не сказав. Вийшов. Дав наказ лакеям і вирушив до Нільса. Розгублено передав волю короля.

- У сенсі "що хочемо"? - не зрозумів той.

Камердинер знизав плечима:

- Його величність саме так і сказав: "Нехай роблять, що хочуть". Я сам не розумію, як йому в голову могло прийти таке.

Той відвів погляд:

- Гаразд. Напевно король ще сумує і не може мислити тверезо. Будемо йти за його планом.

Слуга кивнув і пішов. Уже наступного дня монарха посадили в карету і дали розлучитися з військом, з тим самим місцем, до якого він так довго йшов і яке так хотів захопити, яке назавжди залишиться в його пам'яті як місце найбільшої втрати.