Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Не минуло й місяця, як король вирушив на війну, забравши з собою всіх генералів і маршалів, армію, вірних слуг і лицарів з вартою. Королівський палац значно спорожнів. Усі рішення ухвалювала рада з товстуном-Філіпом на чолі. Управління країною багато в чому лягло на плечі цієї шістки, без Нільса й Августа, що займали ключові ролі в боротьбі за землю. Королеву звичайним чином нікуди в управлінні не пускали, бо прав їй таких не надали ще з часів одруження, тому Тереза, як і до цього, була зайнята лише вельможами та дітьми, які вже тривалий час перебували в Хорії, у діда Антона. Маркіз же брав участь у вихованні свого королівського онука не дуже активно, бо разом з усіма вирушив на поле битв, щоб завоювати собі, королю і онукові нові території.

Давид ішов новими землями досить легко. Противник-король усе ще приходив до тями й мобілізував сили, як його загарбник уже пройшов близько шістдесяти кілометрів на південь, до жаданого берега моря, де розташовувалися вигідні торговельні шляхи. Нехай Давид брав не кількістю і силою, нехай не досвідом, якого в нього було не так багато, а підступністю, напором і підлістю, розсилаючи диверсантів, шпигунів, озброюючи дедалі більше своїх людей вогнепальною зброєю, здатною ламати кам'яні стіни так, наче вони були дерев'яними. Не варто приховувати того, що імріанці також були озброєні порохом і рушницями, проте кромійська техніка значно випереджала місцеві механізми, чим власне й набувала певної переваги.

Сушею йшов сам король із піхотою, кіннотою, стрільцями і зграєю вчених, здатних йому допомогти в завоюванні цих мусульман, а морем супроводжував усіх Август, який мірно захоплював усю берегову лінію, буквально відрізаючи імріанцям хід до води, на якій їхня перевага була надто очевидною. Горіли порти, знищувалися і пробивалися кораблі, вмирали тисячі мирних і військових людей. Втрати були з обох боків, проте виграш часто був на боці кромійців.

***

До 21-го травня, в Хорію прибула сама королева, прихопивши фрейлін, друзів і невелику свиту. У цей самий день Антону виповнювалося сім років. Розгорівся цілий бенкет із пирогом, солодощами, блазнями і подарунками, де маленький принц радів усьому, що тільки бачив і куштував. Свято це розійшлося більш ніж на 300 осіб, близько половини з яких становила численна рідня з боку маркіза Холодного. Ці люди й справді плодилися як кролики. Філіп, спостерігаючи скільки ж усього дарують його братові, знову образився у всепоглинаючих ревнощах і заздрості до цих численних родичів. Королева, з уже п'ятимісячним животом, могла тільки стежити і спостерігати за всім тим, що відбувалося навколо.

Було чути галас, гамір, усюди бігали діти, змітаючи солодощі зі столу, ніби зграя голодних пташенят, хапаючи своїми руками все, що вони тільки бачили. Тереза навіть порахувати цих дітей не могла, так швидко вони моталися залом, замком і прилеглим до нього двором. Понад двадцять чорнявих голів від чотирьох до дванадцяти років грали в салочки, час від часу даючи споглядати серед них когось не настільки темного в зачісці. З ними ж бігав і білявий Філіп, кілька шатенів і кілька не таких темних брюнетів. Малолітня орда змітала будь-кого, хто траплявся їм на шляху. Так падали навіть деякі лицарі, не в змозі встояти проти цього потужного натиску, що прилітав ніби вітер просто в обличчя.

День промчав так само стрімко, як діти, що грали у салочки. Усіх поклали спати, погасили свічки. Дорослі нарешті могли відпочити, засівши хто у своїй спальні, а хто й в урочистому залі, бажаючи доїсти й допити те, що залишилося.

Тереза, сидячи на своєму почесному місці й допиваючи вино із позолоченого кубка, стомлено дивилася на недоїдений шматок м'яса на своїй тарілці й тяжко про щось думала. Було вже близько опівночі. Дорослі продовжували відзначати, купками сидячи за деякими зі столів. Навколо королеви засідали її фрейліни та друзі.

- Лихе свято сьогодні вийшло, - прокоментувала Жанна, відпиваючи зі свого кубка. - Цих Холодних стало ще більше. Вони як гриби після дощу.

- І справді, - задумливо кивнула Тереза, не відриваючи погляду від тарілки.

- Чи не хочете ви спати, ваша величність? - чемно запитала Віолетта. - Пізно вже.

- Так, я досить втомилася, - кивнула та. - Допоможіть дійти і дайте мені мою скриньку з парфумами.

Фрейліни неоднозначно переглянулися:

- Навіщо вам парфуми на ніч? - встали й почали допомагати їй підніматися.

- Просто дайте, - встала, спираючись на трон і підлокітник.

Роздягнувши й уклавши її величність, королеві надали ту саму скриньку, побажали гарних снів і загасили всі свічки, залишивши горіти одну тільки лампу під стелею закритого балдахіна. Знемагаючи від втоми і важких думок, королева взяла скриньку і, поставивши її на опуклий живіт, дістала з неї один гарний флакон. Відкрила, понюхала. Запах був не з приємних, тож Терезі довелося затиснути ніздрі пальцями, перш ніж залпом випити цей розчин і повернути флакон на місце. Закривши скриньку і поставивши її на тумбу поруч із ліжком, дівчина важко зітхнула, поклавши свої долоні на круглий живіт. "Я втомилася чекати болю. Болісне очікування вимотує мене більше, ніж будь-що інше. Нехай це буде зараз, - закрила очі для сну. - Я хочу це закінчити."

Прокинулася королева вже о четвертій годині ранку і в калюжі власної крові, з хворобливим криком закликаючи своїх слуг і фрейлін, хапаючись за низ живота. Ті підскочили як ошпарені, швидко заполонивши всю спальню. З жахом переглянулися, побачивши це криваве роздолля на матраці і ковдрах, схопили королеву і миттю почали допомагати їй, якщо не народити, то хоча б не померти.

О шостій годині черево королеви було вже порожнє від тієї маленької дитини, вимазаної кров'ю і навколоплідними водами, що навіть не скрикнула, з'явившись на світ. Якщо чадо і було ще живим, щойно вийшовши з матері, то довго воно не прожило, бо буквально через десять хвилин лікарі визнали його мертвим. Тереза спостерігала за всім цим без жаху, але з гнітючою тугою, не в силах щось сказати оточуючим. Це вбивство було тільки на її чистих і білих до цього руках. Дівчина відводила погляд, не бажаючи дивитися на цю маленьку людину, що навіть не змогла почати своє життя, як уже його закінчила.

Щойно королеву відмили й переодягли, змінили матрац і постільну білизну, Тереза знову лягла під ковдру, гнітюче накрилася і наказала принести їй солодкого, щоб хоч якось заповнити цю порожнечу, яку вона сама в собі створила.

Синові й пасинку про цей інцидент нічого не розповіли, тож хлопчаки зовсім не були обтяжені будь-яким горем, дозволяючи собі веселитися і радіти, продовжуючи свято. Дорослі ж, особливо Холодні, швидко довідалися про все, що сталося, і відразу занепокоїлися, думаючи, що причина такого пізнього викидня була в їжі або веселощах. Коли з цими занепокоєннями прийшли до Терези, дівчина мляво всіх заспокоїла, сказавши, що причина, найімовірніше, у втомі і довгій дорозі, яка тривала понад 12 годин. Господарів це заспокоїло не сильно.

Увесь день Тереза хотіла провести в ліжку, проте вже після обіду до неї забіг пасинок зі своїми чорнявими друзями.

- А де батько? - з ентузіазмом підскочив до дівчини Антон і склав руки за спиною. - Він не приїде зовсім? Він завжди був на моєму дні народження! І дядько Карл! Де вони? Вони спізнюються?

Королева не посміхнулася навіть удавано:

- Король на війні... Він не може приїхати. Так само як і Карл.

- А чому ви сумна? - перейнявся. - Вам погано? Ви теж хочете побачити його величність?

- Так, - несильно кивнула. - Я теж хочу його побачити.

- Коли батько приїде? Він ще довго буде всіх перемагати?

Та знизала плечима:

- Я не знаю. Але коли він усіх переможе - він одразу приїде і повідомить усім про свій подвиг.

- Мій батько - герой! - розвернувшись до друзів, гордо повідомила дитина.

Тереза втомлено посміхнулася:

- Ідіть грайте. Щойно прийдуть якісь звістки з фронту - я повідомлю тобі.

- Я теж хочу надіслати листа! - з ентузіазмом повернувся до мачухи.

- Добре, напиши і надішлемо наші листи разом.

Антон широко посміхнувся:

- Одужуйте! - розвернувся і повів своїх друзів назад.

Додому всі поїхали тільки за тиждень, за який королева встигла трохи погладшати, поїдаючи надто багато солодкого і мучного. Печаль Терези сходити і не збиралася, тож за кожним новим прийомом їжі дівчина неабияк наїдалася, від чого її талія поступово ставала все менш осиною.

Заповітні листи були відправлені щойно всі повернулися додому. Тими ж днями, Аміран і Тереза зустрілися в саду на вечірній перекус. Королева знову їла булочки і пила багато вина. Чоловік дивився на неї не без смутку:

- Мені шкода вас.

- Мені від цього не легше, - витерла рот серветкою. - Якщо Давид помре - я вб'ю вас, - подивилася на нього.

- Я буду з вами згоден, - склав руки разом, опустивши очі на стіл.

Листи Давид отримав уже за п'ять днів, сидячи у своєму наметі серед військового табору та попиваючи вино. У той час як король щось читав, його фаворит був зайнятий розгляданням карти і фігурок, якими позначали військові сили.

- Діти сумують за тобою, - несподівано видав правитель, йшовши очима по першому тексту.

Карл невимушено поправив фігурку, поставивши її обличчям до фронту:

- Я теж сумую за ними. Славні хлопчики.

- Сподіваюся, ти сумуєш за ними не так сильно, щоб зірватися з місця і поїхати додому.

Знайомий потішно обернувся:

- І покинути тебе? Я скоріше ДЛЯ тебе так зірвуся і поїду хоч на край світу.

Давид задоволено посміхнувся, беручи інший лист до рук:

- За мною б ти сумував сильніше.

- Ну, - неоднозначно почав той, - я б так не сказав.

- У сенсі? - насупившись, подивився на нього.

- Я б не сумував за тобою, - задумливо попрямував до нього.

- У якому це сенсі? - невдоволено спостерігав за ним.

- Я не зможу і на тиждень розлучитися з тобою. Тож... - нахилився до нього, упираючись рукою в стіл. - Зовсім збожеволівши від туги, я б одразу ж помчав до тебе і знайшов би тебе, хоч би де ти там був.

- А якщо я буду в полоні? - скептично видав.

- Думаєш це зупинить мене? Я всіх уб'ю і переріжу, доберуся до тебе, схоплю і звільню, - усміхнувся. - І я знову буду з тобою.

- Який же ти божевільний... - задумливо похитав головою, роздивляючись його очі.

- Ти б вчинив так само, - усміхнувся і пригорнувся до короля в поцілунку.

Давид ласкаво посміхнувся, коли приятель закінчив свої ніжності:

- Так, я зробив би так само, - знову подивився в лист, почавши його читати.

Карл ще трохи закохано поспостерігав за королем і, відштовхнувшись від столу, попрямував до глечика з вином. Правитель усе ще був зайнятий читанням, як до нього прибіг захеканий гонець:

- Лист від старого короля, ваша величність! - швидко вклонився, поспіхом простягаючи Давиду конверт.

- Давай сюди, - підкликав його пальцями той і взяв папірець у руки.

Карл тут же зацікавився, роблячи невеликий ковток з повного кубка. Гонець знову вклонився, хапаючись за ремінь сумки, що висів у нього на грудях, і поспішив піти, відходячи назовні задом. Давид розкрив печатку, розкрив лист і почав читати, насупивши свої брови. Фаворит уважно спостерігав. За підсумком, король просто фиркнув, відкинувши папірець убік і взявши той лист, який читав раніше.

- Що там? - зацікавився коханець.

- Батькові не подобається, що я "зруйнував союз, який він стільки років зміцнював". Імріанці - це не ті люди, з якими треба "дружити".

- Але вони ж були не такими поганими, коли він видавав за них твою сестру?

- Думай, що говориш! - обурено подивився на нього. - Він поріднився з ними через те, що він боягуз! Він мене хотів одружити з тією принцесою-потворою, щоб тільки налагодити з ними мир! Він боявся, що імріанці нападуть на нас! Не тут-то було! Я сам захоплю весь берег і все те золото, що вони добувають! - вдарив кулаком по столу. - Їхня земля буде моєю! Весь півострів стане моїм! - трохи підвівся, бажаючи додати своїм словам ваги.

- Я тобі вірю. Просто... Ну, Ліза твоя сестра. Твої племінники наполовину імріанці.

- Мені робить це честі?! Мої родичі - імріанці! - змахнув рукою. - Дякую батькові за цю ганьбу! - впав у крісло.

- Коли ти став так ненавидіти всіх їх? - насупився. - Раніше ти так не злився...

- Згадай як цей Ісаак насміхався наді мною! - гнівно вказав у бік імріанської столиці.

- Ти дуже злопам'ятний хочу сказати, - трохи відпив.

- Хто б говорив! Сам-то скільки пригадував мені ту дуель!

- Я вже пробачив тебе, - попрямував до нього і поставив кубок на стіл. - Просто я не розумію за що ти їх так різко зненавидів. Мені здавалося потрібно щось більше для початку війни, ніж дурні слова. Тим паче, що він вибачився перед тобою, - присів на королівський підлокітник.

Давид трохи охолонув і притих:

- Ти бачиш скільки в них золота? У них явно більше рудників, ніж у нас. Я хочу взяти ці копальні і шляхи торгові, - зчепив руки в замок, зосереджено подивившись уперед. - У них великий вихід до моря. А ще вони мусульмани. Якщо я захоплю весь півострів...

- Назвеш себе імператором? - невимушено видав.

Давид задумливо покосився на нього:

- А це ідея... Імператор Давид, - гордо вирівнявся в кріслі. - Чорт мене тепер так незначно "чистим" називатимуть, - подивився вперед. - Давид - імператор Кромії. Складемо конкуренцію імперії через затоку. Вона розвалиться, а моя імперія тільки встане на ноги.

Карл м'яко посміхнувся:

- Мій імператор.

Володар покосився на нього:

- Дам тобі значний шматок землі і зроблю герцогом.

Той усміхнувся:

- Шматок імріанської землі?

- А ти проти? Тоді виселю когось із графів сюди і віддам тобі їхні землі. Хочеш? Як тобі Вінолія? Ті графи мені все одно не подобаються. Житимуть тут, а ти - там. Зроблю графство герцогством і призначу тебе герцогом. М? Хочеш?

Карл потішно посміхнувся:

- А корону мені подаруєш?

- Звичайно. Хоч десяток. І якийсь із рудників віддам. М? Як тобі ідея?

- Мені подобається, - задумливо кивнув

- Я буду імператором, а ти - моїм герцогом, - гордо видав. - Вирішено, - глянув на карту. - Залишилося тільки завоювати все це.

- Хах, для тебе це не складе труднощів!

Не минуло й тижня, як Давид узяв ще кілька міст. Пишатися там, звісно, було нічим, тому що містечка були слабкими і практично відразу здавалися самі, але король був загалом задоволений. Плавно просуваючись далі, він ніби тренувався перед сильнішими і потужнішими містами, перед тими, чию облогу потрібно буде тримати не менше місяця.

Настав, зрештою, день, коли до Давида прибув посол Ісаака, який приніс лист, де супротивник у доволі обурених висловах просив свого родича покинути його землі та якнайшвидше.

- Захвилювався старий, - глузливо видав король. - Ну звісно, села скоро закінчаться, то ми на торгові шляхи зазіхнемо.

Генерали підтримали цей тон своїми смішками в бік посла.

- Ах, дивіться, - усміхнувся Давид, читаючи далі, - мій люб'язний свекор хоче бій сам-на-сам, якщо я негайно не залишу землі Імрі, - глянув на посла. - А цей мій "свекор" витримає сутичку? Скільки йому там? 50? 60? Хаха! Та він же старий уже! Передайте своєму королю, що нікуди я йти не збираюся, - склав лист удвічі. - Я візьму те, що запланував, і ніхто мені в цьому не завадить.

Посол кивнув і вийшов.

- Хаха, - глянув на побратимів Давид. - Я думав він ніколи нічого не скаже нам. Довго він думав, щоб написати мені! Хаха! Як він із такою швидкістю перемагати мене зібрався? - взяв вино.

Генерали вибухнули сміхом, чим тільки потішили самолюбство свого начальника.

Наступний лист на себе чекати не змусив. Ісаак призначив бій на досить вигідній для себе місцевості. Нехай Імрі й стояла на одних лише рівнинах, але тамтешній король якось примудрився знайти пагорби, які так зручно виросли, що за необдуманого кроку, Давид легко міг опинитися в пастці, оточений ворожим військом. Одне добре - кромійські розвідники досить швидкі та пильні, для того, щоб у найшвидші терміни донести своєму владиці про крайню невигідність місцевості.

- Він явно хоче заманити мене туди і розстріляти з усіх боків. Не сильно-то оригінальний цей дід. Але ось місцевість свою знає добре...

Давид, щоб не уславитися боягузом, все ж таки погодився на цей бій, однак зі своїми поправками в кромійській армії. На превеликий подив Ісаака, противник вийшов до нього до того нечисленний, що король занепокоївся про те, куди ж вирушили інші солдати. Перед ним стояла щонайменше третина тієї армії, що була на боці Давида.

- Де решта? - запитував монарх своїх наближених.

- Розвідники вже прочісують місцевість.

Чи міг знати цей король, що його самого заманили в пастку. Нехай Ісаак вибрав для своєї вигоди ці пагорби, але він зовсім не врахував довколишній ліс, за допомогою якого Давиду вдалося обійти цього старого і вдарити прямо з тилу. Не встиг "улюблений" свекор розгорнути своє військо, як кромійці вже розстрілювали піхоту і особливо стрільців, які були не найкращими супротивниками через свою перевагу дальнього бою. Поки Ісаак намагався якось зорієнтуватися і щось зробити, з лиця на нього стала насуватися та сама кіннота, що в три ряди мчала напролом через цю низину. Нещасних імріанців затиснули з двох боків як м'ясну начинку між шарами пирога. Їм нічого не залишалося, окрім як намагатися битися одразу на два фронти, не розуміючи, хто страшніший - численна піхота зі стрілками чи бронебійна кіннота, здатна затоптати будь-кого. У бій йшло все і Давид цим не гребував.

Зрештою, Ісаак був змушений тікати, щоб зберегти хоч якусь частину своєї армії на майбутні битви.

- Я недооцінив цього хитруна, - говорив він своїм наближеним. - Надалі, будемо діяти не менш хитро.

Та куди хитріше, якщо цей план придумав навіть не Давид, а багато хто з його підлеглих, серед яких були не тільки воєначальники, а й історики, які добре знали старі методи ведення бою? Давид лише підкинув ідею, що потрібно йти не в лоб, і вислухав остаточний план, якого і дотримувався.

Приймаючи свою неспроможність як стратега й тактика, король прагнув усіма силами приховати це за купою порадників і наставників. Зрештою, піддаючи кожен запланований рух військ ретельному аналізу, розпитуванню й уточненню в багатьох обізнаних людей, Давид намагався убезпечити себе від більших втрат і тим паче від ганьби програшу. Адже хто піде за тим королем, що не здатен витримати бій у чистому полі? Нехай Давид і вмів брати в облогу, після хороших тренувань подібної справи на Славії, але ось чесний бій... Тут він був не такий обізнаний.

За підсумком, вже протягом півроку, в якійсь мірі все ще молодий король, зумів відхопити непоганий шматок суші з берегом, який віддавати він точно не збирався. Коли почалися дощі, воєнні дії довелося ненадовго полишити, тим паче, що Ісаак мав ще дві біди, що вимагали його уваги. Із заходу - повсталі фагри, які хотіли повернути свої рідні острови, а з півночі - норійці, які теж забажали ці непогані землі й багаті рудники.

На Імрі наступали з усіх боків, притискаючи жителів до моря, з якого також міг хтось прийти - хтось достатньо обізнаний про сили та кількість військ у кожної зі сторін. Поки що такого завойовника не було, але гарантії того, що він не з'явиться найближчим часом також не було.

Коли дощі закінчилися, Давид виявив досить теплу зиму, навіть теплішу, ніж та, що була під час завоювання Славії. Король вирішив узяти ще кілька міст і районів, що в нього вийшло без особливих проблем, оскільки вся увага Ісаака тимчасово перекочувала до норійців, що махали мечами занадто близько до столиці. Помітивши такий вигідний момент, Давид не побоявся зайнятися узбережжям, бажаючи скоріше захопити всі багаті та вигідні порти. Якраз через багатство і велику вигоду, ці місця були озброєні дещо краще, тож тут королю довелося затриматися ледь не до весни, але зате весь східний берег став належати йому.

Весняні дощі й відлиги монарх вирішив перечекати в одному із захоплених замків, що особливо йому сподобався через свої захисні стіни, які він сам же й проломив ще весною. Щоправда зараз усе стрімко відбудовувалося.

Захоплюючи нові міста, Давид прагнув якнайшвидше налагодити там свої порядки і зібрати перші податки на прокорм армії, самого себе. Для звичайних жителів, до речі, життя змінювалося не дуже сильно. Хіба що інший правитель, трохи інші податки, але приблизно тієї самої вартості, та інша монета. Ну, і зруйновані стіни, які відбудовувалися на зібрані податки. Ченці будували свої церкви, силоміць навертаючи декого до своєї віри, до чого Давид був узагалі ні до чого. Купці ж навпаки трохи зраділи, бо під час торгівлі з кромійцями тепер не потрібно було платити прикордонний податок. Та й у принципі "дихалося" підприємцям трохи легше. Одне тільки не подобалося імріанцям - ті чутки, що ходили навколо їхнього нового володаря. Смертний гріх, якому Давид, звісно ж, не піддавався на чужих очах і зовсім його не афішував, але про який усі чудово знали. Мужолозтво псувало все. Яким би гарним Давид не був правителем і як би сильно він не допомагав своїм підданим, імріанці не хотіли, щоб ними керував содоміт, тож повстання стали неминучими. Це, а не вороже військо, стало головною проблемою завойовника.

До самого літа Давид намагався воювати на два фронти - проти Ісаака і проти імріанців, які вірили в ці чутки. У той же час, на поле брані прибув сам Леонід - істинний король, старий король, король, що відрікся. Як його тільки не називали, але він усе ще був королем, хоч і "на пенсії".

Сина він зустрів в одному із залів його нової резиденції. Давид саме розважався, граючи зі своїми придворними в м'яч. Сьогодні був дощ, тож король спромігся побігати в приміщенні. На таку невластиво-активну гру монарха спокусив його фаворит, що завжди бігав десь поруч, бажаючи чимдуж забити противникам гол.

Леоніда помітили не відразу, а коли помітили, то навіть засумнівалися в тому, як йому вклонитися. Давид, помітивши, що багато хто з підлеглих дивляться в бік дверей, також подивився туди.

- Батьку? Що ви тут забули? - витер долонею піт із чола.

Слуги тут же побігли до короля, щоб запропонувати йому миску з водою і рушник.

- Не думаю, що вам варто бути на полі брані, - мокнув руки у воду й умився, витерся шматком тканини.

- Ти не послухав мене, - відносно суворо видав гість.

- Не послухав щодо чого? - віддав рушник слугам і жестом відпустив їх. - Щодо того, що я не повинен розширювати території Кромії?

Тим часом, Карл спіймав тих слуг і теж умився, почав витиратися. Придворні насторожено слухали.

- Ти не повинен був починати цю війну.

- А то що? - глузливо видав. - Я її почав, завоював непоганий шматок і, поки що, нічого поганого зі мною не відбувається. Чого мені боятися? Цього Ісаака? Хаха! Та його сили закінчуються. Не мине десяти років, як Імрі перестане існувати.

Карл обернувся на володаря:

- Забагато порахував. Я думаю тобі і шести років вистачить.

Король прихильно глянув на нього.

- Тебе ще запитати забули! - розлютився старий король. - Розбестив мого сина як останнього ченця!

- Не смійте говорити з Карлом у такому тоні! - суворо і голосно вказав Давид.

- Тебе цей зв'язок не прикрашає! - з видимою неприязню подивився Леонід на сина.

- Ще менше мене прикрашає те, що ви на весь голос зараз говорите про це. Давайте згадаємо, що не прикрашає вас! Ви покинули трон, будучи за життя! Ви не помічали крадіжок у себе під носом! І ви ж змушуєте мене кинути війну, яку я виграю!

- Ти вбив мою доньку! - тим самим тоном почав батько.

- Яка вбила мою дружину! - підвищив тон.

- Напав на свою сестру!

- На її тестя, що при всіх сміявся з мене!

- Не дав позбутися тієї, що вбила твою матір!

- Яка влаштувала геноцид у вас під носом?! При мені - Кромія розквітла! - розвів руками. - Називайте мене монстром, нелюдом і як хочете ще, але війну я не покину! Я привласню цей півострів собі! Кромія буде найбільшою країною цієї частини світу! Це буде моя імперія! Спочатку півострів, а потім і весь берег моря! Я захоплю цей світ і змушу його процвітати! Ви не могли впоратися з однією країною, я ж буду керувати всім! - підняв руки ніби крила ангела, показуючи батькові всю свою велич.

Придворні з повагою кивали своєму королю, що так натхненно розповідав про свої плани. За цією людиною справді хотілося йти. Карл заворожено слухав разом з усіма. Він теж хотів стати частиною цього великого плану. Частиною плану, частиною імперії, частиною самого імператора. Леонід же роздратовано смикнув мускулом, перш ніж розвернутися і піти. Давид урочисто покликав виночерпія і відпив червоного.

- Це буде моя земля, - суворо подивився він на оточуючих. - І ви будете причетні до моєї імперії як ніхто інший.