Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Настав ясний і теплий травень. Ласкавий вітерець колихав верхівки дерев, а сонце давало красуватися і без того прекрасним бутонам троянд.

Королева якраз сиділа в саду і грала зі своїми знайомими в карти, тим часом музиканти грали щось абстрактне, а діти грали на зеленій галявині, залитій сонцем. Принци раз у раз бавилися один з одним, зі своїми друзями, постійно регочучи й пустуючи на очах у слуг, няньок і королеви.

- Як усе-таки незвично, - міркувала Тереза. - Хто б міг подумати, що не заткнутий вчасно рот зможе стати причиною такої лютої війни?

- Це часто-густо, - задумливо почав Аміран, роздивляючись свої карти, - війни, що починаються через дрібниці. Певно, Давиду від самого початку ці імріаці не подобалися, адже ця образа була нічим іншим, як останньою краплею в чаші його терпіння.

- Його величність досить цілеспрямована людина, хочу я сказати, - невимушено підмітив маркіз де Жаннер. - Кажуть, він уже більше половини Імрі захопив.

- Я думаю, захопить усю, - почала ходити королева. - Пам'ятаю, він говорив щось про імперію. Здається, Карл його напоумив на все це.

- Ну, - задумався барон, - я не можу сказати, що ця ідея погана. Дивлячись на те, який зараз час і які сили є в Кромії - ми цілком можемо стати імперією.

- А вам і не терпиться, - усміхнулася йому Вікторія. - "Скарбник імператора".

Аміран не зміг приховати задоволеної усмішки:

- Це буде особливою мірою пестити моє самолюбство, - відпив вина.

До гравців швидким кроком підійшов камергер - чоловік уже не молодий і виснажений важкою працею управителя. Вклонився королеві, її свиті та неспокійно простягнув конверт:

- Ваша величність.

Тереза трохи насторожилася, дивлячись на обличчя службовця. Інші також зацікавилися. Відклала карти, розкрила лист і почала читати. По закінченню, важко зітхнула.

- Що сталося? - не стримав цікавості Олександр.

- Король повертається, - подивилася та на них. - Буде вже завтра-післязавтра.

- Війну закінчено? - насупилася Вікторія.

- Про це нічого не написано, - подивилася в лист Тереза й опустила плечі. - Давид насилу пережив страшну лихоманку, - підперла голову долонею. - І зараз його стан бадьорим не назвати.

Аміран якось насупився:

- Про що ще йдеться?

Та намагалася тримати мовчання, але зрештою сказала, ніби відриваючи правду від серця:

- Карла вбили. Як сказати про це хлопчикам? - повернулася до Принців, що гралися зі своєю сестрою.

- Убили? - здивувався кожен, трохи занепокоївшись станом короля.

- Так, - зітхнула Тереза, повертаючи очі на папір. - Давид зараз безумовно в печалі. Я бачила як він кружляв навколо цього Карла з ранку до ночі. Але й для мене Карл не був чужою людиною, - опустила голову. - Він був непоганим другом...

Маркіз переглянувся з сестрою. Барон міг тільки співчувати королівському подружжю. Тереза відвернула голову, склала руки на шестимісячному животі й піднялася, а за нею й інші. Сьогодні, дівчина більше не хотіла грати.

По замку йшли спішні приготування. Слуги розторопно приводили королівські покої в належний вигляд. Кожен робив усе, щоб йому не прилетіло від камергера і щоб король не був розчарований. Кухарі вже маринували м'ясо для приїзду монарха. Вельможі приводили свої туалети до ладу. Зрештою, Давид не був тут уже цілих два роки і в якому настрої він приїде - ніхто не знав. Чи буде король добрим або ж навпаки до кожної дрібниці чіплятися стане? Доводилося тільки гадати і спішно готуватися, щоб зустріти того, хто до територій Кромії додав уже багато інших плідних земель, не кажучи про копальні й торгові шляхи.

Настав день приїзду. До замку завчасно приїхав гонець і оголосив усім, через скільки прибуде карета з самим його величністю. Вельможі, королева і принци швидко вбралися і пішли зустрічати того героя, якого збиралися охрестити Великим.

Сонце, як на зло, не ховалося за хмари, змушуючи блищати яскраві тканини і сяяти різні коштовності. Над Терезою тримали парасольку, щоб та не втратила аристократичну білизну шкіри. Інші пані прикривалися хто чим може.

Але ось почулися далекі фанфари. Зовсім скоро стали виднітися і коні, запряжені в карету для далеких мандрів. Охорона, сам екіпаж. Усі їхали так, як їм і належить - з граничною точністю і манірністю, в яких виднілася рука Густава. Шторки на вікнах були закриті, тож ані городяни, ані будь-хто інший не бачили тих, хто сидів у кареті.

Вельможі востаннє поправили свої вбрання. Вони мали бути ідеальними. Зрештою, це король і він повернувся додому, через цілих два роки суцільних битв і перемог. Принци теж привели себе до ладу. Антону тоді було вже майже 8 і стояв він у блакитному костюмі, Філіпу не так давно (у січні) виповнилося 6 і він був у золотому. Кожен із хлопчаків із нетерпінням чекав на цей приїзд, коли вони нарешті зможуть вдосталь погратися з батьком і з його другом - улюбленим Карлом, про смерть якого принцам усе ще не сказали.

Екіпаж скоро під'їхав до натовпу, повернувшись до нього одним боком. Двері його відчинилися. Усі затамували подих. Назовні не вийшов, а буквально виліз той, на кого всі ці люди так довго чекали. Тільки-но король ступив на бруківку, багато хто жахнувся. Давид був настільки худим, що інші без проблем могли бачити його вилиці, що випирали, запалі очі та щоки, слабкі пальці з хворими нігтями і бляклі обвітрені губи з кривавими тріщинками. Навіть не блідий, а відверто сірий колір шкіри відтіняв темні кола під опущеними очима, додаючи королю не віку, а моторошності. Той став на землю зовсім невпевнено і слабко, так, ніби навіть вітер міг із легкістю повалити монарха на кам'яний майданчик. Спина його була згорблена, голова і плечі - опущені. Густав наполіг, щоб той вдягнувся як належить, однак у такому вигляді Давиду зовсім не пасували королівські тканини та костюми, корона виглядала на ньому відверто зайвою і заваленою кудись набік.

Навіть не подивившись на тих, хто його вітав, монарх попрямував усередину. Повільно, волочачи ногами і не даючи жодної роботи рукам, що просто бовталися з кожним його кроком, Давид хотів скоріше опинитися у себе.

Вельможі з шоком стежили за ним. Густав, що вискочив одразу за королем, здавався порівняно з ним ледь не самим життям. Активний, розторопний і як зазвичай неспокійний. Він наче тарган чи мураха почав роздавати накази, які ні від кого, крім нього, й не звучали.

Давид не був у горі, він не був у сльозах чи в істериці, він був дуже пригнічений, спустошений.

Філіп, будучи ще надто малим, щоб знати всі "дорослі правила", подивився на матір і, ніби побоюючись вигляду батька, неголосно запитав:

- А що з його величністю? Він захворів?

- І де Карл? - пошепки підключився Антон. - Він не втішить нашого батька? Він завжди це робив.

Тереза миттю шикнула їм, закликаючи замовкнути. Однак ці питання встигли дійти до королівського слуху. Давид похнюрився ще більше. Вельможі насторожено спостерігали. Короля незабаром провели в його покої і викликали всіх необхідних слуг, щоб привести його величність до ладу.

Наступного разу, коли пощастило бачити короля, був обід. Давида до цього часу відмили, постригли й поголили, гарно вдягли, прикрасили коштовностями й короною, але всі ці новації все одно не робили його обличчя красивішим. Здавалося, навіть навпаки, що більше його намагалися зробити таким, як і раніше, - то сильніше було видно цей контраст настрою, постави та опущеної голови з сірими очима.

Вельможі вже на всю шушукалися, неспокійно обговорюючи цей вигляд, цю поведінку і що взагалі могло такого статися. Чутка про смерть поширювалася недостатньо швидко, але до цього вечора, знали про неї вже всі. І все ж, незважаючи на таку втрату, багато хто думав про наслідки хвороби, посилаючись, що за Марікою Давид сумував зовсім по-іншому. Принцам, тим часом, усе ще не говорили, почасти не розуміючи, як же донести до них таку страшну інформацію.

У їдальню зайшов король. Усі замовкли, уважно спостерігаючи за ним. Стали до столу. Слідом за монархом сіли. Король був повністю занурений у свої думки і явного апетиту в ньому не прокидалося. Він навіть не підняв руки, щоб узяти прилади, щоб просто доторкнутися до них. Вельможі очікували дій владики, не наважуючись порушити правила етикету й почати їсти до нього. Однак той усе сидів, втупившись на тарілку, і мовчав, зрідка моргаючи.

Так минуло понад три хвилини, перш ніж Філіп не витримав і смикнув брата за рукав, почавши йому шепотіти:

- Антоне, чому батько не їсть? Що відбувається?

Старший міг тільки знизати плечима:

- Не знаю. Я сам не розумію. Батьку, ваша величність, - звернувся він до свого пригніченого родича, - що з вами?

Мабуть, це один із небагатьох людей, хто міг в обличчя запитати короля про те, що ж із ним таке. Однак той продовжував мовчати.

- Батьку, - неголосно і боязко підключився Філіп, - а де дядько Карл? Він із вами не приїхав?

Дорослі з тривогою покосилися на дітей, розуміючи, що їхні запитання можуть зробити тільки гірше. Але хлопчики всіх цих облич просто не розуміли.

- Батьку, - схвильовано повторив звернення старший.

Той несподівано схопився за голову, з докором прикриваючи власне обличчя і вдаряючи ліктями в стіл.

- Я забув...! - болісно простогнав король, стискаючи своє лагідне волосся худими пальцями. - Забув! - підняв голову і у відчайдушному, стрімкому пориві змів увесь сервіз на підлогу, розбивши білосніжну порцеляну. - Я забув поховати його! – звалився він на стіл. - Забув...! - закрився руками, що тієї ж миті схопилися за волосся.

Усі з шоком спостерігали, не в силах сказати чи зробити хоч щось. Але король так сидів не довго. Зовсім скоро він схопився, ніби переляканий заєць, і поспішив до себе, продовжуючи картати себе за своє упущення. Вельможі піднялися, проводжаючи монарха. Слідом побіг Густав. Багато хто з тривогою переглянувся, коли владика пішов.

- Що з ним? - раптом хтось запитав.

- Наш король не в собі, - категорично відгукнувся якийсь чоловік.

- Ви теж не в собі, - грубо попустила його Тереза, - якщо дозволяєте собі такі висловлювання.

- Вибачте, ваша величносте, - подивилися їй в очі, - але з вашим чоловіком справді щось не так і це щось не робить його справжнім королем.

- Варта!

- Вам слід було тримати язик за зубами, - спокійно констатував Аміран.

- Я висловив лише загальну думку. Король не в собі, - ткнув пальцем у скатертину. - І це бачать усі. Якщо ви не бачите цього, - до нього підійшла охорона, - то мені шкода вас.

- Проведіть нашого гостя до темниці, - роздратовано видала королева.

- Я багато чого бачу, - дивився на того велетень. - Благо зріст і положення дозволяють.

- Робіть висновки, - кивнув придворний, вийшов з-за столу і прослідував за воїнами, сподіваючись, що в темниці його триматимуть не дуже довго.

Усі знову переглянулися.

- Але де дядько Карл? - дивувався принц Філіп. - Він завжди допомагав батькові.

- Так, - кивнув його старший брат. - Дядько Карл завжди його заспокоював.

- Дядька Карла більше немає, - видала королева, опустивши очі на їжу і сівши в крісло.

- Як це "немає"? - спантеличився молодший. - Він приїде потім?

- Дядько Карл якось засмутив батька? - задумався старший. - Але він ніколи так не робив.

- Він помер, - не витримав хтось із вельмож і вийшов з-за столу. - Його вбили на війні.

- Убили? - шокувалися хлопчики й сіли.

- Він більше не заспокоїть короля, - взяла кубок Тереза і відпила трохи.

- На війні завжди хтось помирає, - зітхнув Аміран і теж присів.

- Але дядько Карл... - сильно опечалися Філіп. - Він же був непереможним...

- Його вбили кулі. Їх ніхто не переможе.

- Погані кулі... - опустив голову хлопчик і просто розплакався, закривши обличчя руками.

Антон також значно знітився, опустивши очі до ніг.

Давид, щойно прийшовши до тями, в розпачі скинув прикраси і каптан на підлогу, почавши буквально руйнувати все, що він бачив. Летіли меблі, коштовності, рвалися тканини і брязкав метал.

- Я навіть не поховав його гідно! - у сказі кидався він предметами в стіну.

Камердинер, забігши в покої слідом за королем, злякано притулився до дверей, боячись як би в нього самого щось не прилетіло. На шум приспіли й інші слуги. Вартові могли тільки тривожно прислухатися.

Давид вигукував якісь слова, кидався предметами й руйнував інтер'єр, штовхав усе, що бачив, і зовсім не шкодував сил для злості на самого себе, на ті меблі, які їх він шматував власними руками. Єдине, що врятувало кімнату від повного знищення, то це довга відсутність їжі в організмі цього варвара, готового на все. Давид просто впав на коліна, безсило кидаючи свічник на підлогу і свою голову на груди. До нього підбігли слуги, почали піднімати й прибирати, однак той відмахнувся, грубими жестами і словами змусивши всіх їх вийти. Зараз короля боявся навіть Густав, якого виперли за двері разом з усіма. Замок за ними зачинився. Давид замкнувся у своїх зруйнованих покоях на ключ, притулився до дверей і спустошено сповз на підлогу, де просто розплакався, розгубивши вже всі сили для того, щоб стримуватися.

Густав зміг до нього пробратися тільки ввечері, до часу вечері. Камердинер виявив свого пана на ліжку, зануреного у свої розпачливі думки і зовсім не помічаючого оточуючих людей. Почав швидко й тихо підбирати бодай ті золоті дрібнички, що були дещо цінніші за зламані меблі та порвані простирадла з балдахіном. Стрімко все зібравши, чоловік склав золото в скриньку:

- Ваша величність, я віддам ваші прикраси ювеліру. Здається, деякі з них потрібно привести до ладу.

- Принеси вина, - сиплим голосом сказав той.

Слуга кивнув і вийшов. Однак прийшовши назад, він уже не міг увійти. За час його відсутності, король поставив стіл впоперек дверей, тим самим загородивши до себе прохід усім, окрім хіба що надто відчайдушних, готових проповзти під або над столом. Густав оперативно поставив глечик на стільницю і вийшов, розуміючи, що зараз його слухати точно не стануть. Давид, не гаючи часу, вже за годину був п'яним настільки, що переставав себе контролювати. Однак зараз у нього не було настрою щось руйнувати, окрім хіба що власного тіла, тож король мирно сидів на підлозі, спершись на різьблену ніжку ліжка, і безглуздо дивився в якусь точку, регулярно собі підливаючи і регулярно викликаючи Густава, з наказом принести більше вина. Таким чином, Давид починав не пиятику, а справжній запій, що поглине його практично на місяць.

Наступного дня, міністри зібралися в залі ради. Філіп склав руки в замок, неоднозначно поглядаючи на колег. Люціус поглядав на всіх не менш підозріло, Аміран задумливо чекав на те, що їм скажуть, Броніслав сидів зі скептичною міною, а обличчя Платона сьогодні вирізнялося особливою кислинкою.

- І так... - зітхнув перший радник, наважуючись нарешті заговорити.

- Обговоримо поведінку короля? - перервав його Броніслав. - Це обурливо. Що з ним стало? - встановив кулак на стіл. - Мені передавали промови про його перемоги. З його обличчя не скажеш, що все це правда.

Міністри неоднозначно і задумливо промовчали, не наважуючись якось спростувати почуте.

- Давид і справді став зовсім іншим, - вирівнявся Аміран. - Здається, ніби з нього вийняли весь розум, усю силу і замінили соломою, зробивши з могутнього короля опудало для прикраси будинку, - оглянув знайомих.

- Чи не занадто різко як для характеристики короля? - покосився на нього Люціус.

- Зараз кожен із присутніх хоче висловитися в схожих виразах, - відвів погляд той.

- Ця династія не вирізняється твердістю духу, - вдарив по столу Броніслав і відкинувся на спинку.

- А чи про неї йдеться? - покосився на того велетень.

- Давид має твердість духу, - підтримав скарбника Філіп. - Проблема лише в тому, що вся ця твердість у нього тримається за рахунок інших людей.

- Хоч еліксир вічного життя винаходь, - задумався Аміран, - щоб ніхто з його рідних не вмирав.

- У нього був надто сильний зв'язок із цим Карлом, - не без гидливості зазначив Платон.

- Ви, звісно, маєте рацію, - кивнув Філіп, - проте зараз нам потрібно щось робити для сьогодення і майбутнього, а не нарікати на минуле. Ви бачили обличчя цього нещасного? Та він сам скоро на той світ відправиться.

- Несприятливий час Карл вибрав для того, щоб померти, - констатував Люціус. - Нехай би це сталося пізніше - було б легше.

- Потрібно привести короля до тями, - зазначив головний.

- Приведіть до нього священиків, - задумливо видав скарбник. - Згадайте, як він годинами в капелі сидів, коли йому було душевно погано. Зрештою, наш король любить церковну музику, - знизав плечима. - Можливо, від неї йому стане краще.

- Безсумнівно, ми займемося цим, - кивнув архієпископ.

Не цього ж дня, але наступного, до Давида прийшов цілий натовп зі священиків, ченців і музикантів. Густава, звісно, попередили з приводу всього цього, проте вже з порога, він повідомив "делегації", що його величність не в найкращому настрої для того, щоб слухати когось. Платон частково пропустив це повз вуха, покладаючись на колишню повагу Давида до церкви та бодай часткову щиру її шанобливість. Однак даремно чоловік був так налаштований на успіх.

Перед приходом архієпископа, слуги як могли прибрали королівські покої і прибрали той стіл, який раніше закривав прохід. Платон все ж таки людина важлива, шанована, перед ним не можна, щоб було брудно і не прибрано. Але при всьому цьому, короля їм умовити змінити одяг не вдалося, тож лежав той уже третій день в одному й тому самому, пив вино, хмелів і на очах сірів, не бажаючи взагалі ні з ким говорити.

З самого початку до Давида зайшли майже десять осіб церковної свити.

- Ваша величносте, - м'яко й турботливо почав Платон, - ваша печаль зумовлена втратою друга, якого всі ми любили, проте ви, як особа Кромії...

- Та пішли ви, - відвів той порожній погляд до стіни.

Священики витріщили очі, від такої різкості.

- Але ваша величність, - схаменувся головний, - я не можу. Я прийшов сюди, щоб заспокоїти вашу душу, щоб утихомирити вашу печаль.

- Це не печаль, - жорстоко подивився на всіх них король. - І я знаю, що мого Карла ви не любили. Лицеміри, - відвернувся, впавши на подушку. - Ви зневажали його за те, яким він був, за те, як він завоював мою палку любов. За все. А самі? У ваших монастирях процвітає розпуста і корупція. Дякую мені за цих "слуг божих", що так затято поклоняються тому, кого немає.

- Що ви таке говорите? - перелякалися ті.

- Хм. Якому такому богу поклоняються всі ці люди? Я такого не знаю. Ви завжди говорите про доброту і справедливість, а самі - його ж слуги, є повною протилежністю. Злість, заздрість, ненависть, презирство і лицемірство без особливих на те причин. То про якого бога ви говорите? - подивився на них. - Про вашого істинного владику чи про того, про якого ви говорите на проповідях?

Ті були значно збентежені всіма цими звинуваченнями.

- Бога, про якого ви говорите в церквах - немає, - нещасно впав король на подушку. - Якби він був - Карл би не помер, - болісно стиснувся в клубок.

- Ваша величність... - співчутливо почав Платон, підійшовши до короля. - Це випробування...

- Та ви хоч раз замислювалися, - обурено подивився на того, - про те, що тільки завдяки Карлу я став розумним і улюбленим королем? Що тільки завдяки йому я той, хто я є. Якби не він - ви б усі ненавиділи мене! І замість любові до нього, ви всі кривитеся, ображаєте його і всім своїм виглядом показуєте, який він вам огидний. Мені нагадати, що у ваших монастирях процвітає гріх і гірший за його кохання до мене?! На відміну від ченців, які його зневажали, Карл був таким вірним, що готовий був убити себе від думки, що він може стати зрадником! Хіба йому не вистачало смирення?! Чи йому не вистачало благородства?! Він був найкращим! А ви! Ви прийшли, тільки щоб вам самим було добре! І вам справді насрати на те, як сильно я його кохав! Як сильно я страждаю! Я не хочу вас бачити! Ідіть геть! - махнув від себе і знову завалився на ліжко, не бажаючи дивитися на них.

Платон тільки й чекав слушної нагоди покинути короля, тож зволікати з відходом не став. Щойно весь натовп вийшов у коридор, а за ним і музиканти, що чули ці звинувачення, один зі старих капеланів почав:

- Частково, я не можу не погодитися зі словами короля.

- Я теж обурений тим, що в монастирях стільки пороків, що мова про них навіть до короля дійшла, - стрепенувся єпископ.

- Ні, я про характеристику Карла, - акуратно підмітив той. - Я пам'ятаю як він до мене кілька разів на сповіді приходив. Погодьтеся, побачити таку людину в стінах церкви, та ще й з такою метою - це досить незвично.

- І які ж гріхи ви йому прощали? - поцікавився Платон.

- Порушення обітниці безшлюбності, богохульство і гординю.

- Дивно, що в цьому наборі немає найголовнішого його пороку.

- Я сам був здивований, - продовжив капелан. - Коли я запитав його про це, він сказав, що вважає дивним вибачатися за те, яким його створив Бог.

- Цей чоловік був невігласом, - категорично зазначив Платон. - І негідним любові короля.

- Імовірно, ви погано його знали, - неголосно видав капелан, якось побоюючись іти проти архієпископа. - На сповіді він вибачався за якісь дрібниці, про які інші майже не замислюються. Наприклад, одного разу він прийшов і щиро розплакався, кажучи про те, що підвів короля й узагалі ледь не зрадив його. А мова була про якусь дрібницю.

- Якби він тільки за свою грубість перед королем так плакався, - вимовив інший.

- За це, ймовірно, він не почувався винним, - відвів прикрий погляд сповідник.

- Якою б людиною він не був, - продовжив Платон, - зараз нам потрібно говорити з королем. Потрібно напоумити його.

- Але як? Він справді сумує за своїм фаворитом. Вони були практично братами.

- Ви на чиєму боці? - вороже зупинився і подивився на капелана.

- На боці милосердя. Потрібно бути милостивими до людини, що втратила свого близького, яким би він не був.

- Я й не кажу про відсутність милості. Я про те, що королю потрібно допомогти швидше впоратися з цим. Подивіться на нього. Давид не виглядає повним життя. Цей Карл буквально тягне його за собою.

Капелан мовчав.

- Я радий, що ви зі мною згодні, - кивнув архієпископ і пішов далі.

За кілька днів, до королівського замку прибули кілька чоловіків – три брати Карла Рахіса, старший з яких наслідував його титул барона. Їм було 33, 37 і 39 років. Всі вони були грубуватої зовнішності, з щетиною і в не найвитонченіших вбраннях, які годилися хіба що для полювання в якомусь лісі. Серед високого суспільства вони вочевидь були вперше, про що свідчили здивовані очі й невпевнені кивки, погляди, що проводжали повз панночок, виряджених у шовк і атлас. Брати намагалися триматися разом.

- І він тут жив? - боязко запитав молодший.

- І не тільки жив, - прошепотів старший, окидаючи поглядом картини і свічники.

- Як часто ми шкодували про те, що робили? - невимушено видав середній.

- Зараз, він нам відплатить за все, - потер руки первісток. - Хоч після смерті користь принесе.

Середній покосився на того не дуже схвально. Молодший теж уже мріяв про гори золота.

- Міг хоча б прикинутися, що тобі шкода його, - видав другий за старшинством.

- Таких не шкода, - махнув рукою старший.

До них підійшов якийсь службовець.

Густав тим часом проник у королівську спальню:

- Ваша величносте, прибули брати барона Керлі, - говорив він неголосно і так, щоб у жодному разі не зачепити чутливість монарха.

Давид лежав на ліжку, розкинувши кінцівки, і безглуздо дивився в стелю. Близько хвилини слуга чекав відповіді, після чого знову звернувся до правителя:

- Ваша величність, прибули брати...

- Я чую, - байдуже відповів. - Що їм потрібно?

- Імовірно, вони хочуть дізнатися про долю баронства Керлі, - ніяково видав. - Адже... Барона немає, дітей у нього не було, дружини теж і... Вони хочуть привласнити його собі.

- Карл отримав ці землі не для того, щоб вони потім відійшли до його родини. До його жорстокої сім'ї. Я ненавиджу їх, - розжалобився Давид. - Вони знущалися з нього. Вони били його, - шмигнув носом, приготувавшись плакати. - Принеси вина.

- Може і їжі?

- Вина.

Густав кивнув, вийшов.

Брати, що приїхали, тим часом мали честь розговоритися з тим іще базікою - з маркізом же Жаннером. Такі простаки певною мірою забавляли чоловіка, тож він був не проти трохи поглумитися з них.

- То це правда? - широко розплющували ті очі й роти, слухаючи чергову байку.

- Звичайно-звичайно, - переконливо кивав Олександр. - У нас усі так роблять. Прерогатива багатих і знатних, - оглянув свої персні.

- А правда, - зацікавився молодший, - що наш брат керував облогою?

- Цього я не знаю, але країною він керував - це точно, - подивився на них.

- Країною? - значно здивувався старший.

- А ви не знали? Хах, у якому світі ви живете? Давид коронував Карла. При чому двічі. Ха-ха!

Брати тривожно переглянулися.

- Той ходив тут як по своїй оселі. Казною розпоряджався, будинки будував, - махнув рукою маркіз. - Чого там? Взагалі армію очолював. Досить вдало, - усміхнувся.

Раптом до них підійшов Густав. Вклонився маркізові, кивнув барону з братами. Олександр завзято штовхнув слугу ліктем:

- Підтверди, Давид же коронував Карла і жезл у руки дав?

Той подивився на знатного вельможу:

- Так, правда все це. Я саме від нього, - перевів погляд на чоловіків.

Ті викотили очі:

- Від Карла?

- Від його величності, - зарозуміло подивився на них камердинер. - Король не хоче вас бачити і знати. Він обізнаний про ваші стосунки з його фаворитом і його величність не збирається ні під яким приводом віддавати вам майно свого улюбленця.

- Обізнаний? - трохи насторожився старший. - Ми його брати.

- Король знає про це. Його воля - нічого вам не віддавати.

Ті переглянулися. Думка про золото вже давно застелила їм думки і здоровий глузд.

- Але що ж його величність робитиме з усім цим? - запитав молодший.

- Упевнений, він знайде що, - видав на них Густав. - Ви поховали його гідно?

- Ну, - оглянув братів первісток, - так.

- Король буде радий почути це, - кивнув їм слуга.

На цьому, розмова була закінчена. Густав кивнув, розвернувся і пішов до його величності, що знову сидів на підлозі й нещасно випивав, дивлячись на роздряпану плиту каміна, яку він понівечив мечем у недавньому пориві гніву.

- Ваша величність, - вклонився слуга, бачачи, що його взагалі не слухають, - похорон вашого улюбленця відбувся за всіма правилами.

- Похорон? Відбувся? - спантеличено повернувся до того. - Карла поховали не в Імрі?

- Ні, його тіло відправили до його родини. Так чинили з усіма знатними особами, - шанобливо кивнув.

- І ти про це говориш мені тільки зараз? - скривився в гніві й обуренні.

Густав напружився:

- Ви були такі сумні, що навіть слухати б мене не стали. До того ж, його поховали ще коли не минула ваша лихоманка.

- Його поховали за всіма правилами?

- Вважаю, що так.

- Гаразд, йди, - відвернувся. - І принеси ще вина.

Той кивнув, вийшов. Окрім вина приніс ще й тарілку із закусками, щоб король міг поїсти хоча б щось.

Наступного ж дня, Давиду стало значно гірше. Його знову атакувала невідома хвороба, що бажала позбавити цих земель навіть такого немічного і слабкого в цей момент короля.

Удень, якраз до часу пробудження, Густав тактовно заглянув до нього, як він робив зазвичай уже багато днів. Заглянув і скрикнув від жаху. На цей крик миттю побігла варта. А Густав стрімголов помчав до короля. Давид лежав на підлозі й корчився від нападу задухи, хапаючись за шию, намагаючись проткнути її своїми пальцями й зістриженими нігтями, що лише дряпали багряну шкіру. Губи його були синіми, очі - виряченими, а рот - постійно відкритим, наче риба, що намагалася схопити повітря.

- Ваша величність! - прибрав його руки від горла. - Лікаря! - крикнув слуга у коридор, коли двері затулили вартові. - Не вмирайте! - тут же повернувся до монарха і почав робити все, що йому розповів одного разу Карл.

Набравши у свої легені достатньо повітря для них обох, Густав із зусиллям притулився до королівських губ і зробив насичений видих, що був впущений не без опору тієї гортані. Здолавши цю невідому хворобу, король відкинувся на килим і просто почав дихати, оговтуючись від усього цього.

Імениті лікарі, наче зграя круків, прибігли вже за годину, коли Давида проти його волі помили, напоїли, нагодували й поклали в чисте ліжко, де той міг вдосталь відпочити. Королівську шию тим часом промив і обробив менш іменитий медик.

Монарха знову почали обстежувати вздовж і впоперек, що тому не те що б не подобалося, але викликало одну лише байдужість. Давид навіть не дивився на цей натовп, віддаючи перевагу якимось своїм думкам і предметам інтер'єру. За підсумком, було запропоновано пустити кров, що сподобалося, звісно ж, не всім, особливо проти цього виступив Густав:

- Пустити кров?! - зашипів на тих ніби отруйна змія. - Подивіться на його величність! Ви думаєте в нього багато тієї крові, щоб пускати її?!

Лікарі не могли не погодитися з тим, що кровопускання зараз небажане. Давид уже котрий тиждень практично не їсть і харчується одним тільки вином, від якого обличчя його виглядало дедалі хворобливіше і хворобливіше. Якийсь зеленувато-сірий відтінок шкіри, темні кола під червоними набряклими очима, з жовтувато-синюватими очними яблуками, рожевим носом у дрібних судинах, і запалі щоки з яскраво вираженим скелетом черепа. Волосся його нещадно рідшало, вії та брови - випадали, руки слабшали, а все тіло стрімко худнуло, з кожним днем показуючи все більше кісток. Дивився король кудись убік, навіть не слухаючи всього того, що говорили в нього просто над вухом.

- Ваша величносте, - нарешті вичленував його слух і змусив повернути голову до лікарів, серед яких крутився Густав.

- Вам хочуть пустити кров.

На секунду той завмер, ніби намагаючись усвідомити, що йому сказали. Присутні з напруженням чекали якоїсь реакції. Але раптом, Давид закричав у пориві гніву:

- Забрати в мене кров?! Пустити її?! Позбавити мене останнього?! Позбавити тих частинок, що течуть по моїх жилах?! - сів, спираючись на руки. - Стратити вас за таке треба! - обличчя його почервоніло. - Забрати в мене останнє! Пішли геть! - схопив перше, що потрапило під руку, і кинув у них. - Геть!

Королівський гнів був таким неконтрольованим, що лікарі одразу поспішили зібрати всі свої речі і втекти в коридор.

- Забрати останнє! - кричав їм услід Давид. - Ті дорогоцінні частинки крові! Геть! Геть!!!

Коли всі лікарі нарешті вийшли, король прогнав і Густава, знову наказавши йому принести вина. Слуга пішов геть.

- Забрати останнє, - дивився вслід владика. - Забрати мою кров. Забрати ці дорогоцінні частинки, - стиснув кулак. - Мої частинки. Його частинки, - заплющив очі й відвернувся, прийнявши лежачу позу на боці. - Його дорогоцінні краплі крові, що течуть моїми жилами. Усе хочете забрати. Усього хочете позбавити. Ніхто з вас його не любив, - накрився з головою. - А мене ви не любите тип паче.

Лікарі активно перешіптувалися, як між ними помітили племінника маркіза де Жаннера, що працював слугою в його милості Амірана. Молодому чоловікові було вже трохи за двадцять, проте його послужливість від цього не постраждала. Віктор уважно прислухався до висновків цих лікарів і активно запам'ятовував, бажаючи передати всю цю інформацію своєму панові.

Наступного дня, на раді, питання про стан короля було поставлено ще гостріше.

- Король не в собі і про це вже знають усі, навіть ті, хто його не бачив, - тихо обурювався Броніслав.

- Давид відкидає церкву, кидається на лікарів, - задумливо міркував Філіп, перебираючи пальцями. - Багато п'є і майже нічого не їсть.

- Хто б допоміг йому? - задавався питанням Люціус.

- Хто б нам допоміг? - зітхнув перший радник. - Країна зараз перебуває без свого головного володаря. Був би живий Леонід - йому б віддали кермо влади.

- А ось він, - вліз скарбник, покосившись на Люціуса, - помер запізно, на відміну від Карла. Його вже зрадником дехто встиг наректи, - узяв кубок і трохи відпив. - Король, що переметнувся на бік імріанців... Ця династія принесе нам ще далеко не один сюрприз.

- Але зараз головним чином потрібно приборкати Давида, - вдарив по столу Броніслав.

- Усі тут присутні, - почав барон, - прекрасно знають, хто здатний привести нашого короля до тями, в якому б стані він не був.

- Ну то приведіть його, - обурюючись видав завідувач вартою.

- Не можу, - зітхнув Аміран і подивився на військового. - Король якраз-таки сумує за ним. Хіба що знайти йому якусь заміну, - склав руки на грудях і відвів погляд. - Ось тільки я дуже сумніваюся, що хтось зможе замінити йому таку дорогу людину, як Карл.

- Будемо сподіватися не на нове захоплення, а на старе, - кивнув йому Філіп. - За тиждень, до нас мають приїхати фагри.

- З якою метою? - покосився на того скарбник, уже в голові прикидаючи, у скільки скарбниці обійдуться ці гості.

- Серед них багато лікарів і вчених мужів. Будемо сподіватися, що хоча б їх наш король не закидає виноградом і не випре за двері.

- Вважаю, серед них буде й один наш знайомий. Мені дуже цікаво було б поглянути на нього, - відкинувся на спинку. - Люди в його віці часто змінюються, і мені вкрай цікаво, до чого ж призвели всі ці зміни молодості.

Після роботи, однак, Аміран написав листа своєму синові й вирушив до невістки, щоб дізнатися про її стан і поговорити про щось іще. Дівчину він знайшов у компанії фрейлін, королеви і королівських дітей. Усім вклонився.

- Не очікувала побачити вас тут, - видала Тереза, сидячи в кріслі недалеко від вікна.

- Ох, я лише на кілька хвилин. Як ваше здоров'я, ваша величність?

- Дякую, добре, - кивнула йому. - Щоправда, за чоловіка турбуюся. Подейкують, його стан не вирізняється передбачуваністю і послідовністю.

- Він вічно п'яний. Чого ви чекаєте від того, чиї думки поглинуло вино?

- Їх поглинуло не тільки вино. Але все ж таки. Його величність збирається йти на поправку?

- Про це я не можу судити. Король майже нічого не їсть. Можливо, якби хтось напоумив його...

- Ох, я б із радістю, але бачте, я боюся його в теперішньому його стані. А в такому стані, - показала на живіт, - я ризикувати не маю наміру. Ви самі знаєте, чого мені коштувала ця дитина, і просто так втрачати її я не збираюся.

- Так, звісно, я розумію вас, - схилив голову.

До розмови долучилися діти:

- Як поживає батько? - зі скорботою запитував Антон.

- Ми теж сумуємо за Карлом, - сумно додав Філіп.

Королева зітхнула:

- Боюся так сильно як він, ніхто не може сумувати за цією людиною. Вони були дуже близькі...

- Так, ми пам'ятаємо, - кивнув старший. - Вони як брати. Як одне ціле, - обійняв брата за шию.

- Так, як одне ціле, - із сумом повторила Тереза.

- І вони не можуть жити один без одного, - кивнув молодший, підтверджуючи слова Антона.

- Зараз, - почав велетень, - було б краще, якби вони могли. Королівство неможливе без короля, а його величність не так сильно хапається за життя як би ми всі того хотіли.

- Ми можемо поговорити з батьком? - подивився на нього старший. - Можливо, йому стане легше, якщо ми втішимо його?

Королева навіть розчулилася такій дитячій доброті свого пасинка.

- Ми будемо гладити його по голові, - загорівся ідеєю молодший. - Як це робив дядько Карл, коли обіймав його.

- Я не знаю, чи варто вам іти до короля... - сумнівався Аміран.

- А ми не просили поради! - загордився Антон. - Ми - майбутній король Кромії. Ми самі підемо до батька і втішимо його.

Брат здивувався такому пасажу, проте дуже швидко його підтримав і теж загордився:

- Так, ми підемо і втішимо батька.

Терезі таке наслідування не дуже подобалося, проте братів було вже не зупинити. Буквально за кілька хвилин, вони, в компанії зі своїми слугами, прибули до королівських покоїв і, як годиться за етикетом, повідомили Густаву свою волю побачитися зі своїм батьком. Слуга був так здивований цією дитячою впевненістю, що навіть розгубився на кілька секунд. Однак його скоро поквапили.

- Ваша величність, - трохи здивованим тоном почав він, стоячи в дверях спальні, - до вас бажають ваші діти.

- Що їм треба? - у похмурому настрої налив собі король. - Я не нянька. Нехай ідуть звідси і не чіпають мене, - почав спустошувати кубок.

Густав ніяково кивнув і вийшов. Виглянув до Принців, що чомусь були впевнені в тому, що їх негайно пропустять.

- Вибачте, ваші високості, - вклонився їм камердинер, - але його величність не хоче зараз нікого приймати.

- Ми зігріємо його серце своєю любов'ю, - важливо видав кронпринц, від чого деякі дорослі розчулилися.

- Ваш батько твердий у своєму рішенні, - наполягав Густав.

- Йому дуже погано? - неголосно запитав Філіп.

- Ваш батько в поганому настрої, - звернувся до нього слуга і не встиг договорити, як з-за власної спини почувся лютий крик і звуки хрускоту деревини.

Камердинер з жахом застиг, відчуваючи, як спина і все тіло вкриваються мурашками. Боязко проковтнув слину й обернувся, прислухаючись, що ж міг вигукнути король, однак той не видавав нічого, крім люті, не наповненої сенсом і метою. Було чути звуки падіння чогось, як щось ламалося і хрустіло, як Давид пихтів, кидаючи щось у стіни і на підлогу, як деренчав посуд і як билося скло у вікнах (свої дзеркала король розбив уже давно). Діти, почувши все це, не на жарт перелякалися й одразу ж притулилися одне до одного.

Але ось, напад гніву скінчився, і всі могли почути лише відгомони відчайдушних схлипів, які видавала поранена душа. Кожному стало ніяково, і в багатьох прокидалося велике співчуття до цієї високошляхетної, але геть нещасної людини, чиїх нахилів не схвалювали, але були змушені погодитися з їхньою необхідністю для душевного здоров'я цього короля.

Густав поспішив попрощатися з дітьми і швидко замкнув перед ними двері. А Принців, поки ті ще приходили до тями, поквапилися відвести назад до королеви, якій одразу ж розповіли про все, що чули й бачили.