Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Був початок квітня. Давид був зайнятий на нараді зі своїми нечисленними міністрами, його дружина Тереза читала книжку, сидячи на лавці в саду, а діти, разом із "дядьком Карлом" і кількома слугами, розважалися неподалік, воюючи між собою дерев'яними мечами. Чоловік весело підбурював хлопчаків, тоді як ті намагалися битися. Чорнявий Антон, ніби лицар, закривався постійно щитом і робив випади, б'ючи брата скрізь, як тільки міг. Філіп же - абсолютний блондин із блідими веснянками та блакитними очима - лише намагався атакувати, відверто боячись родича і ледве-ледве тримаючи маленький щит у руках. Хлопчисько не був слабким тілом, що можна було легко зрозуміти з того, як той бігав, але духу Філіпу явно не вистачало.

- Захищайся! - войовничо бив того Антон, влучаючи мечем у щит.

З тремтячими колінами, брат якось зупиняв усі ці випади, сам очікуючи, що будь-якої миті може впасти і програти. Страх програшу та болю щоразу грав проти принца. Зрештою, хлопчик впустив меч, оступився і просто впав, наспіх прикрившись від брата щитом. Антон урочисто вдарив його у захист:

- Я - переміг!

Філіп напросто розплакався. Метушливо вибрався з-під щита і втік до своєї мами, що з важким зітханням подивилася на це заплакане обличчя, що підбігло до її спідниці. Посадила дитя на лаву поруч і почала втішати.

- На полі бою ти теж до матері бігти будеш? - обурився Карл, бачачи все це. - Ніхто тебе не захистить! Повертайся сюди! - показав на його минуле місце. - Що це за герцог, що сам кидає меч і тікає?

- Він усе одно програє, - розвів руками кронпринц. - Навіщо його кликати?

- Він твою армію вести буде, - подивився на того дорослий. - Ти хочеш, щоб це робив боягуз?

- Я сам свою армію поведу! - урочисто заявив хлопчик. - Поведу і поб'ю всіх своїх ворогів! - став у бойову позу, прикрившись щитом. - А він, - вказав на брата мечем, - зрадник, раз тікає з поля бою!

Філіп лише підібрав ноги й сильніше розплакався, почувши таке звинувачення на його адресу. Хлопчик гірко плакав, через те, що він знову в програші. Усі кажуть йому, що він боягуз, а він не хоче бути боягузом, але в нього просто не виходить. Нічого не виходить. Він може тільки тікати і плакати, притискаючись до материнських грудей. Тереза ж просто думала, розмірковуючи, що ж зробити з дитиною, щоб прибрати ці страхи, яких у того хоч відбавляй. Син боявся ледь не всього на світі, і це терміново потрібно було змінювати. Якби тільки вона знала як. Їй лише 23 виповнилося. Не встигла дівчина ще пізнати життя, щоб розбиратися з такими проблемами.

На прохання і навіть накази повернутися на бій, Філіп лише мотав головою, метушливо витираючи зап'ястями щоки. Він знав, що знову програє, знав і просто не хотів засмучувати цим матір, яка відверто не раділа минулим заслугам сина. Зрештою, Карл силоміць схопив дитину на руки й відніс назад. Поставив на землю, сунув у руки маленькі меч зі щитом і сказав братам битися. Але не минуло й хвилини, як Філіп знову впав на землю і програв. Наступні сльози могли передбачити все. Тереза важко видихнула.

Після обіду, дітей відправили на урок грамоти, тож дорослі могли спокійно подумати в тиші. Тереза, змучена всім тим, що відбувається з її дитиною, викликала до себе Карла. Той прийшов без особливого настрою. Вклонився королеві й сів на стілець, куди та вказала.

- Мене турбує боягузтво Філіпа, - почала дівчина.

- Воно всіх турбує.

- Ти, як воїн, маєш знати, що в цьому випадку робити.

- Змушувати його не боятися.

- Яким чином? Він одразу починає плакати.

- А ви його тут же жалієте, - обурився. - Ви і на полі бою, і в поєдинку чекатимете його біля своєї спідниці?

- Ти сам бачиш, що мені це не подобається.

- Бачу, проте нічого не змінюється. Припиніть його жаліти.

- Не можу я дивитися на його сльози.

- Доведеться терпіти.

- Цікаво чи терпиш ти, коли плаче Давид?

- Він не плакса, - склав руки на грудях. - Король ніколи не плаче.

- А ти?

Воїн відвів погляд.

- Коли плачеш ти, ти ж хочеш, щоб він приголубив тебе? Ось і Філіп цього хоче. Змушувати не варіант, потрібно придумати щось інше.

- Я не знаю що, - подивився на неї. - З віком страх зникає сам.

- Але незважаючи на це, повно вельмож-трусів.

- Ви не до того звернулися. Я не знаю, що робити з дітьми і як їх виховувати.

- Ти з ними ладнаєш. Мені цього достатньо.

- Не знаю, покажіть йому як б'ються дорослі. Можливо, це вразить його і він буде повторювати.

- Гарна ідея. Одним із цих дорослих будеш ти.

- Яка честь однак.

- Одягніть лати і бийтеся як на смерть. Я хочу, щоб мій син побачив справжню бійку, а не те, що вони роблять із його братом.

- Будь по-вашому.

Уже наступного дня, ще до полудня, в сад, на простір із густою травою, вийшли два лицарі, на кроці дзвенячи своїми кольчугами й латами. Позаду йшли зброєносці, принци, королева і слуги. Дівчина сіла на стільчик у затінку фруктового дерева і помахала на себе віялом. Маленькі принци були змушені стояти. Обидва хлопчики з цікавістю дивилися на ці купи металу, що вбирали людські тіла, на зброєносців і шоломи, на те, як легко воїни розтинають мечами повітря, випробовуючи зброю. Ті розступилися і закрили забрала. Тереза наказала починати.

Бій цей справді йшов на смерть. Дзвеніли мечі, лати. Було чути гуркіт обладунків і гучне дихання суперників. Вони штовхалися, били кулаками й клинками, намагалися в будь-який спосіб збити супротивника з ніг і влучити вістрям під латний обладунок, бажаючи проткнути цю нахабну плоть.

Принців усе це лякало. Антон дивився з побоюванням на те, що відбувалося перед його очима. Він чесно й відверто боявся, що дядька Карла можуть убити. От сильно вдарити, повалити на землю і вбити. Філіп же приходив у жах. Він дуже швидко розплакався і підбіг до матері, ніби рятуючись від усього цього. Однак Тереза лише поклала руки на його плечі й повернула маленьку голову до поєдинку, щоб він продовжив дивитися на все це. Коліна його вже тряслися, очі - тремтіли, а дух - намагався втекти.

Зрештою одного з лицарів повалили на спину. Оскільки ті були в схожих латах, хлопчики не зрозуміли, Карл це чи ні. Другий заліз на першого коліном, бажаючи повністю знерухомити. Антон закрив обличчя руками, боячись побачити як одного з них уб'ють. Філіпу ж було до такої міри страшно, що він узагалі ніяк поворухнутися не міг. Нарешті нижній прогримів:

- Я не програю, сука! - різким рухом скинув його з себе, підскочив і відштовхнув п'ятою супротивника вбік, даючи собі пару секунд на перепочинок.

Другого понесло травою, однак він швидко зупинився, відновив рівновагу і накинувся на Карла з новим подихом:

- Ти не непереможний! - зіштовхнувся з ним мечами.

- Спробуй доведи! - штовхнув його від себе.

Вони знову зчепилися. Принци ж з цікавістю стали спостерігати знову, вже точно знаючи, де їхній друг. Філіп вражено втягнув соплі, від шоку переставши плакати. Факт того, що падіння - це ще не програш здивував хлопчика неймовірно сильно. Він-то завжди вважав, що падіння на спину - це все, кінець, а воно виявляється ні. Виявляється, можна встати і це буде все той самий бій.

У поєдинку очікувано переміг Карл, чому суперник був звісно ж не дуже радий. Однак це була все ж таки заслуга завзятості та витривалості, в яких лицар просто не хотів поступатися. Після бою, принци з цікавістю підбігли до знайомого і жваво почали розпитувати про все на світі. Навіть Філіп виявляв інтерес, періодично шморгаючи носом і витираючи вологі щоки зап'ястями.

- А де щит? А лати важкі? А меч? А як ти виграв? А чому той другий програв? А ти завжди носиш кинджал? А кольчуга велика? А навіщо вона потрібна? А під кольчугою? А підлатник навіщо? А рукавичка важка? А як ти рухаєш у ній пальцями? А як у тебе меч не випадає? А як ти бачиш через шолом?

Чоловіка просто завалили запитаннями, на які він ледве-ледве встигав відповідати:

- Щита немає, бо мене захищають обладунки. Так, вони досить важкі. Нате, самі спробуйте, - віддав їм клинок, даючи відчути його вагу. - Так, кинджал завжди має бути зі мною. Кольчуга теж захищає мене. Підлатник потрібен, щоб я удари відчував не так сильно, ну і щоб не натирало все це. У рукавичці можна рухати рукою, - показав їм як ворушить пальцями. - У шоломі є прорізи. Через них багато чого видно.

Принци продовжували запитувати знову і апетит їхніх запитань не йшов ще дуже довго. Зрештою вони самі захотіли побитися. Хлопчиків переодягли, дали їм дерев'яну зброю, яка була зовсім не такою вразливою як металева, поставили на галявину і дали свободу дій. Ті прикрилися щитами і почали битися. Щоправда надовго, запалу Філіпа не вистачило. Хлопчик знову почав лякатися дій свого брата, перечепився і впав, швидко прикрившись щитом.

- Я - переміг! - знову констатував Антон. - Ти завжди програєш, - прибрав меч і розвернувся, почавши йти вбік. - З тобою навіть битися не цікаво.

Філіп же, несподівано для оточуючих, виглянув з-за щита, перевіряючи, що там робить його брат. Тихо піднявся і підкрався до нього ззаду. Ткнув кінчиком меча в спину, неголосно висловившись:

- А я не казав, що здаюся, - втягнув шмарклі, побоюючись реакції когось із оточення.

Карл усміхнувся:

- Хаха! Антоне, ніколи не повертайся до супротивника спиною!

Кронпринц роздратовано зробив різкий поворот і вибив зброю з рук супротивника, яку той слабко тримав:

- Переміг я! - вдарив Філіпа, що ледве встиг прикритися щитом.

- Але ти його навіть не торкався мечем, - прокоментував Карл. - А він тебе в спину заколов.

- Він лежав переді мною на спині! - обурився хлопчик, вказуючи на брата.

- Але він же не сказав, що здається і не втік. Значить, бій тривав.

- Й-я виграв, - тихенько сказав Філіп, побоюючись Антона.

- Не чесно! - крикнув на того брат. - Вдарити в спину - це не чесно!

- Але ти сам відвернувся, - помітив Карл. - Він лише скористався твоєю слабкістю.

- Я - не слабкий! Це цей боягуз - слабак! - вдарив того в щит.

- Й-я не слабкий, - штовхнув брата прямо щитом, добре за ним ховаючись. - І виграв - я.

- Я! - обурився другий. - Я виграв! - замахнувся мечем, почавши новий бій.

- Я, - захищався Філіп, не в силах дати відсіч, оскільки меча в його руці вже не було.

Карл і Тереза стали спостерігати за цією дивною бійкою, де кожен кричав своє "я". Антон жваво нападав, тоді як брат міг тільки штовхатися, доводячи свою правоту. Зрештою, перший щось таке вигукнув, що явно образило другого. Філіп різко штовхнув родича вперед і повалив на землю, притиснувши його до трави своїм же щитом:

- Виграв я!

- Ні! - відпустив меч і кулаком дав йому в ніс, від чого брат одразу здався і розплакався, впавши на траву.

- Я виграв! - підскочив Антон і ткнув його мечем у шию.

Брат ображено зиркнув на нього, піднявся і втік до мами, бажаючи отримати захист від цього забіяки. Тереза зітхнула, однак це було хоч щось, хоч якийсь прояв сміливості власного сина. Ніс усе ж таки не був зламаний, тож відбувся принц одним лише болем.

Під час обіду, на якому була присутня королівська сім'я, міністри і найближчі вельможі, Карл невимушено повідомив королю про цю бійку:

- Твої сини побилися, сперечаючись за те, хто ж був переможцем у попередній бійці.

- Хіба це так складно вирішити? - розрізав Давид шматок м'яса.

- Та просто Філіп його хитрістю переміг.

- Не переміг! - розлютився Антон. - Він упав! Переміг я!

- Він його з одним щитом на землю повалив, - невимушено продовжив Карл.

- А меч? - глянув король на фаворита.

- Був вибитий із рук.

- Ну, перемогти можна і зовсім без зброї. Молодець, - подивився батько на меншого, що трохи соромився всього цього обговорення за спільним столом.

- Ти не переміг! - невдоволено штовхнув його Антон. - Переможець тільки я!

- Антоне, - суворо подивився на нього батько, - припини поводитися зухвало. Це негідно майбутнього короля. Прийми свою поразку гідно і подумай що робити наступного разу, щоб не припуститися тих самих помилок.

- Так, батьку, - опустив той голову і невдоволено покосився на брата.

Після уроку грамоти, принци пішли в дитячу. Філіп тут же припав до солдатиків, бажаючи тихо з ними погратися, а Антон визирнув у вікно, вилізши на крісло. До уроку манер у них було ще півгодини, тож коротали діти цей час так, як їм хотілося. Менший з цікавістю уявляв собі якийсь бій, зіштовхуючи дерев'яних солдатиків і відтворюючи звуки сутички:

- Захищайтеся, пане! Ні, це ви захищайтеся! Тищ-тищ!

Старший із неприязню покосився на нього.

- Тищ-тищ! Бдзинь! Я вас уб'ю! Ні, переможцем буду я! Аа!

- Виграв я! - невдоволено вигукнув Антон і кинув у того м'ячик, що лежав поруч.

Брат з побоюванням обернувся:

- Але я ж ударив тебе.

- Ти - програв! Я завжди виграю! Я як дядько Карл!

- Дядько Карл сказав, що виграв я.

- Я!

- Я, - піднявся, залишивши солдатиків.

- Я!

Зав'язалася нова бійка. Няньки ледве розняли цих двох і розвели по різних кімнатах. Філіп залишився в дитячій, а ось брата повели до мачухи. Та зітхнула, побачивши пом'ятого пасинка. Відклала книжку вбік:

- Що сталося?

- Виграв я! Я виграв сьогодні! Не він! Я!

- І тому ти затіяв нову бійку?

- Тому що я правий! Я виграв!

- Тож виклич його на дуель і проведіть ще один чесний бій. Знову поб'єтеся на мечах і нарешті вирішите хто ж виграв. Навіщо влаштовувати бійки так, ніби ви прості селяни? Ви ж принци врешті-решт, вирішіть усе цивілізовано.

- Філіп плакса! - ображено вигукнув хлопчик. - Він слабкий! Він як дівчинка! Як Марія!

- Не кажи так. Він твій брат.

- І що? Він слабак! Я не хочу з ним битися! Він все одно програє! Він і сьогодні програв! Він завжди програє!

- Але може настати день, коли Філіп стане вигравати, - зауважила королева.

- Ні! Він - боягуз! Він ніколи не буде вигравати!

Тереза видихнула:

- Може, тобі поговорити про це з батьком? Та й до чого тобі постійно вигравати? - сперлася на спинку. - Ти королем будеш, а не воїном.

- Це моя честь! - розлютився хлопчик. - Я маю бути найкращим!

- Але подивися на нашого короля. Він - найкращий, хоча б'ється дещо гірше за Карла. Усі поважають твого батька, але при цьому він майже не бере участі в дуелях, бо в нього просто немає для цього потреби.

- Але я маю бути найкращим!

- Кращим за твого брата чи кращим за всіх інших? Ти й так кращий, просто тому, що перший у черзі на корону, - нахилилася до нього. - А ось твоєму братові потрібно навчитися стати кращим. Коли ви виростете і ти станеш королем, ти хочеш мати поруч із собою такого слабкого і боягузливого брата? Твою сестру видадуть за когось заміж, а ось Філіп назавжди залишиться поруч із тобою. Ти справді хочеш, щоб у майбутньому ти соромився свого брата просто через те, що він не зміг стати сміливим?

- Так нехай стане! Я тут до чого?

- Допоможи йому. Бачиш, ти б'єшся краще - то навчи його не боятися бійки. Йому просто потрібно допомогти. А знаю, що в майбутньому, він стане сміливішим. Карл мені сказав, що страх зникає з віком, потрібно тільки допомогти. Так допоможи Філіпу. Не потрібно з ним битися заради чергового звання переможця. Адже ти завжди перемагаєш, а він - перший раз. Що тобі варто? Прояви благородство. Стань мудрим як твій батько і дід. Допоможи Філіпу.

Антон мовчки дивився на неї, якось неохоче погоджуючись з усім почутим. Покосився на миску з драже. Тереза, побачивши, куди він дивиться, взяла й простягнула йому мисочку:

- Помиритеся?

- Так, - ображено видав і взяв цілу жменю солодких кульок. - Але я все одно кращий. Я майбутній король, - підняв очі на мачуху.

- Звісно, звісно, - погладила його по голові. - Біжи, - кивнула на двері.

Хлопчик швидко зник, попрямувавши назад у дитячу. Прийшовши в кімнату, Антон простягнув братові цукерки:

- На. Твоя мама сказала мені миритися з тобою.

Філіп недовірливо глянув на того.

- Вона сказала, що я маю бути добрим до тебе, бо я майбутній король.

- Правда? - шмигнув носом і витер око кулаком.

- Так. Вона сказала, що ти станеш сміливим, якщо я навчу тебе.

- Правда? - зацікавлено до нього повернувся.

- Так. Ти будеш драже? А то я сам його з'їм.

- Буду, - поспішно підійшов до нього і взяв кілька кульок у руки.

Однак уже наступного дня, Філіп знову боявся. Меч у його руці тримався ледве-ледве, коліна тряслися, а обличчя постійно ховалося за щитом, який, здавалося, будь-якої миті може просто випасти з рук. Антон знову його бив, відчуваючи, що навіть опору ніякого немає. Звісно ж він виграв, поваливши брата на землю.

- Він усе одно слабкий! - поскаржився старший мачусі та Карлу.

Нехай Філіп уже не плакав, лежачи на траві, але страх у його очах складно було не помітити.

- Дай йому час, - відповіла Тереза. - Сміливими стають не одразу.

- Перестань бути слабким! - вдарив того мечем у щит. - Ти ганьбиш мене!

Молодшому ці слова "мотивації" зовсім уже не допомагали.

- Підводься давай!

- Ти знову будеш мене бити, - боягузливо видав той.

- Ми б'ємося! Як мені не бити тебе?

Тереза важко видихнула:

- Філіпе! Іди сюди, - спокійно поманила рукою, бажаючи щось запитати.

Хлопчик насторожено вибрався з-під щита і, косо поглядаючи на брата, що міг продовжити нападати, пішов до матері. Віддалившись від місця бою - прискорився. Королева нахилилася до дитини, як та підійшла:

- Чого ти боїшся?

- Він ударить мене, - опустивши голову почав той, відчуваючи провину за власний страх.

- Вдар його у відповідь.

- А він вдарить сильніше, - підняв сумні оченята.

- Так і ти сильніше вдар, - встряв Карл. - У тебе такий самий меч. Атакуй його.

- Він усе одно виграє, - подивився на дядька.

- З чого ти взяв? - запитала мати. - Учора ж виграв ти.

- Антон злився через це, - подивився на неї, скаржачись на брата. - Він потім бився, - опустив очі.

Тереза зітхнула:

- Ти боїшся його? - той кивнув. - Через те, що він ображатиме тебе, якщо ти виграєш? - дитина знову кивнула.

- І він буде королем, - підняв очі. - А королів не можна бити.

- Боже мій! - змахнув рукою Карл. - Можна! Я постійно з вашим батьком бився! І нічого, як бачите - він ще живий!

- Карле, - осудливо глянула на нього королева, - не вчи дітей таким зухвальствам. Вони королівської крові.

- У бою без різниці якої ти крові, - продовжив воїн. - Потрібно просто вижити.

- Тобі варто повчитися поваги.

- Скажіть це своєму чоловікові, який, як бачите, не проти такої моєї поведінки.

- Та тебе просто перевиховати неможливо. Упертий як баран.

- Ну-ну, я б попросив, - задер підборіддя, склавши руки на грудях. - Цей баран побратим його величності.

- Краще б ти був такий вихований, як упертий.

Підійшов Антон. Мачуха глянула й на нього:

- Вважаю, сьогодні вам битися безглуздо.

- Але він слабкий! - вказав старший на молодшого, натякаючи на те, що його роль вчителя ще не завершена.

- Не кажи так. Сьогодні можете відпочити. Няньки дадуть вам солодкого. Ідіть, - несильно махнула від себе.

Філіп одразу ж зрадів і побіг у замок, бажаючи отримати драже. Антон же надувся і пішов в іншу частину галявини, щоб продовжити махати мечем і орудувати щитом, захищаючись від уявного супротивника. Дорослі подивилися на нього.

- При чому Філіп грає солдатиками, - задумливо почала королева. - Тільки свого брата боїться.

- Може знайти йому іншу дитину для бою?

- Кого? - покосилася на воїна. - У нас є хтось п'ятирічний, кого змушують мечем махати? Може він не доріс ще просто? - сперлася на спинку.

- Та як же, - подивився на неї Карл. - Його брат доріс, а він - ні?

- Чого він узагалі Антона боїться? - глянула на старшого. - Вони майже одного зросту, та й сила в обох схожа.

- Може він його залякав просто. Мої брати мене теж лякали і били в дитинстві. Я їх теж боявся, хоча сам уже міг когось побити.

Тереза покосилася на воїна:

- Щоб ця дитина била мою? Вони нащадки короля. Це нижче їхньої гідності.

- Це ж діти. Вони ще самі не до кінця розуміють, яка різниця між ними і селянами.

- Вони не будуть бити один одного, - перевела погляд на Антона, що махав зброєю. - Потрібно дати Філіпу зрозуміти, що боятися йому нічого. Зрештою зараз-то ти своїх братів не боїшся, - покосилася на Карла.

- Ні, звісно. Але вони ж били мене не за те, що я слабаком був. Вони мене перестали бити тому, що я під крилом короля, а не тому, що я такий непереможний.

- Це дітям знати не обов'язково. Скажімо, що тебе теж ображали, але потім ти став сильним, сміливим і тебе ображати перестали.

- Звучить трохи примітивно.

- Головне, щоб Філіп зрозумів це саме так. Він - герцог. І він не має права на страх.

Дитина тим часом уже гризла цукерки і збиралася грати у своїх солдатиків. Після обіду, Тереза покликала його до себе. У королеви якраз був гість, який вселяв справжній жах у маленьку біляву голову. Філіп поворухнутися боявся в присутності барона Грізі, таким страшним він йому здавався. Мама запросила дитину до себе на коліна, тоді як вона грала в шахи. Дитя побоюючись обійшло велетня, постійно на нього поглядаючи, залізло до королеви на ноги й пригорнулося до її грудей, побоюючись дивитися на цього монстра. Амірану було вже 47, хоча зовні він практично не змінився, як виглядав на 40, так і виглядає зараз.

Побачивши юного принца, барон, звісно ж, йому вклонився, відволікаючись від фігур. Цей чоловік завжди був веселий, але ось його вигляд завжди дитину лякав. Мати запропонувала сину драже, чим той скористався, і вказала на розставлені по дошці шахи, нібито просячи поради. Філіп одразу ж загорівся цією грою, бажаючи, звісно ж, виграти. Такий хід королеви значно спрощував гру і змушував барона трохи піддаватися.

- Бароне, - за кілька кроків почала Тереза, - а чого ви боїтеся?

- А навіщо ви питаєте? - завзято подивився на неї, поки дитина думала куди поставити слона.

- Адже всі когось бояться. Ось у вас був брат... Він лякав вас?

- Трохи. Однак я все-таки виграв у нього. Якщо не в чесному бою, то в боротьбі за життя і правду. У нас із ним були погані стосунки, - повернувся до гри.

- А як ви справлялися зі страхом? - погладила дитячу голову, залучаючи Філіпа послухати.

- Хм, так я погрожував у відповідь. Або, якщо це не працювало - придумував план, у якому я в будь-якому разі виграю, - задумливо переставив туру. - Я свого брата не так уже й боявся. Він боявся мене більше, бо не знав на що я здатен.

- Ви були загадкою для свого ж брата?

- Частково. У мене завжди була якась перевага, - усміхнувся, - про яку той знав, але все одно її не розумів.

- Це як? - здивувався хлопчик.

- У мене були таємні союзники, - усміхнувся йому монстр, - і мій брат знав про це. Але він не розумів, хто саме ці союзники.

- А хто це? - знову зацікавився той.

- Мої предки. Дід, прадід...

- Вони ще живі? - широко розкрив очі Філіп.

- Ні, але я міг із ними спілкуватися. Вони приходили до мене в "чарівних снах" і давали поради.

- А мої так можуть?

- Хах, навіщо тобі? - усміхнулася мати. - Ти завжди можеш запитати свого батька, та й діди твої ще живі.

- Батько завжди зайнятий, - обернувся на неї.

- Давай сьогодні до нього сходимо? Упевнена, він нас прийме.

Після гри в шахи, королева попрямувала до покоїв чоловіка, підійшовши до них, повідомила Густаву, що хотіла б поговорити з його величністю, показала сина, ніби вказуючи на те, про що буде розмова. Камердинер кивнув і, перехрестившись, зайшов у покої. Філіпа чесно вражала ця звичка слуги короля.

- Чому він завжди хреститься, перед тим як зайти до батька? - запитав хлопчик у матері.

Вартові, що стояли з боків дверей, могли йому сказати, однак це було зовсім не для дитячих вух.

- Він... - задумалася Тереза, навіть не знаючи як пояснити це. - Просто не хоче відволікати твого батька від важливих справ.

- Але навіщо він хреститься? - спантеличений той, зовсім не розуміючи такого пояснення.

- Це він так сподівається, що твій батько нічим важливим не зайнятий. Ніби просить бога: "Будь ласка, нехай його величність не будуть нічим зайняті, і я їх не відволічу".

- Він любить батька, раз не хоче його відволікати, - задумливо кивнув хлопчик.

- Так, дуже, - підтвердила мати. - Густав дуже відданий слуга.

Невдовзі той визирнув і, кивнувши, відчинив перед королевою двері, запрошуючи її в простору вітальню. Дівчина попрямувала з дитиною відразу в спальню. Та була зовсім не великою і з двома великими вікнами, частково прикритими щільними багряними шторами. Всередині містився камін, ліжко і трохи меблів, зі столиком і великим килимом. Тут було багато червоного і бордового. Король очікувано був не один. Карл задумливо пив вино, повернувшись до вікна обличчям, а Давид просто стояв недалеко від каміна.

- Навіщо завітали? - невимушено видав він, поправляючи свою сорочку.

- Ви відпочивали? - наївно запитав хлопчик.

- Так, на кшталт того, - підтвердив батько. - Розважався після роботи.

- Ми можемо перейти у вітальню? - запитала Тереза, косо дивлячись на воїна.

- Так, звісно, - кивнув їй чоловік і попрямував до дверей.

Усі сіли в крісла.

- То про що ви хотіли поговорити? - закинув ногу на ногу.

- Давид, чого ви боїтеся? - у лоб почала дівчина.

- Оце питання у вас, - здивувався той. - А до чого ви?

- Було б цікаво послухати як ви справляєтеся зі своїми страхами.

- Ну, - обернувся до спальні, - у мене зовсім небагато страхів, - повернувся до дитини, що сиділа на материнських колінах. - Я боюся, що мене можуть скинути і вбити. Але щоб цього не сталося, я просто роблю все, щоб у людей навіть думки не виникло, що є хтось кращий за мене.

- Ви лякаєте їх? - здивувався син.

- Не зовсім. Я роблю їхнє життя кращим. Якщо людей постійно лякати і нічого доброго не давати - вони ж і обуритися колись можуть. Обуритися і повстати проти мене. Чого я якраз і не хочу. А от якщо всі думатимуть, що я добрий король, то вони й скидати мене не захочуть, навіть навпаки, вони будуть мене захищати. Багато хто мене любить і поважає. Я роблю все, щоб цей стан у людей тримався довше. Ти ж не будеш ображати того, кого любиш і поважаєш? - Філіп похитав головою. - От і люди так робити не будуть.

- Але у вас же є ще якісь страхи? - знову запитала Тереза.

- Вони зовсім уже дріб'язкові. Чого їх боятися? Я всі свої страхи можу передбачити і запобігти.

Вийшов Карл, попиваючи вино. Королева перейшла на нього, сподіваючись, що хоча б той може розповісти Філіпу як нічого не боятися:

- Карле, а ти чого боїшся?

Той аж поперхнувся:

- Зради боюся, - витер губи рукавом, проковтнувши вино. - Зради і бути беззахисним.

"О, - зацікавилася Тереза. - Воно. Давай далі розповідай".

- У сенсі ти боїшся цього? - спантеличився король, подивившись на нього.

- У сенсі? - спантеличився у відповідь коханець. - Ти завжди знав, що я зради не переношу.

- Та ні. Про беззахисність. Ти ж... Окремо поговоримо, - махнув на нього і відвернувся, підперши голову долонею.

Карл насупився, зовсім не розуміючи, про що він.

- Беззахисності? - продовжила королева. - Ніколи б не подумала.

- Ви ж сильний, - здивувався хлопчик. - Як ви можете боятися?

- Так я сильний тільки тому, що боявся. Мені було страшно, ось я і захистився тим, що став сильним. Вдягнув обладунки, взяв меч і нехай хоч хтось подумає, що я вразливий. Навіть думки такої ні в кого не буде.

- Так ти, - задумливо подивився на нього Давид, - в обладунках постійно ходив...

- Щоб почуватися захищеним, - подивився на нього.

- Чому ти ніколи не говорив мені цього?

- А ти не питав.

- То ти теж боявся? - з ентузіазмом видав Філіп.

- Звісно, - кивнув тому воїн. - І твій батько боявся. Усі боялися. Тільки всі свої страхи долали. Я боявся бути беззахисним і тому став сильним, твій батько боявся отруїтися - призначив дегустатора, що запобігає отруєнню, твоя мати боялася вбивства і оточила себе охороною. Усі чогось бояться. І всі мають справлятися зі своїми страхами.

- А чого боїться Антон? - подивився хлопчик на дорослих.

Король знизав плечима:

- Запитай у нього сам.

Після того, як дружина пішла з дитиною, Давид тут же подивився на коханця:

- У сенсі ти беззахисності боїшся? Ти ж даєш себе зв'язувати.

- З тобою, я цим насолоджуюся. Я насолоджуюся всім, що ти зі мною робиш.

- У мене в голові це не вкладається. Коли я роблю це - тобі страшно?

- Чого ти причепився до цього? - поставив кубок на стіл і підійшов до нього. - Мені - подобається. Чого ти ще хочеш?

- Хочу знати, що тобі не погано зі мною.

- Навіть коли мені погано - мені добре.

- Я не розумію.

- Розуміти не обов'язково. Ходімо, - взяв його за руку і підняв. - Нас перервали на цікавому місці, - повів його назад у спальню.

Тереза, на зворотному шляху ще трохи поговорила з сином, щоправда це було вже марно. Хлопчик відверто втомився від такої кількості інформації. Він хотів тільки грати і веселитися, а не вникати в якусь високу мораль цих дорослих. Прибігши до дитячої, дитина одразу ж припала до своїх солдатиків і тільки надвечір попросилася до матері, ніяково попросивши її про дещо. Тереза, звісно, трохи здивувалася, проте наказ слугам дала. Незабаром її маленькому синові мали надати нескладний і легкий обладунок, у якому б той перестав нарешті боятися всього підряд і відчув себе по-справжньому захищеним. Старшому братові таке нововведення не сподобалося, бо було це зовсім уже не чесно. Чому його молодший брат одягає обладунок, а сам він тільки в дублеті? Це було не чесно й Антон очікувано ображався через такий кричущий акт несправедливості.