Давид ІІІ - Великий король (3ч)

Був травень. Вечір. Агат Високий – племінник Амірана - саме йшов до своєї дружини, щоб повідомити одну чудову новину, як раптом, просто під її дверима, молодий чоловік почув відгомони ніжних і солодких стогонів, що лунали зсередини. Тут же обурено насупився і схопився за ручку, з силою смикнувши її на себе. Двері виявилися зачиненими. Усередині всі затихли.

- Анно! - гнівно закричав він. - Я..! Ти не уявляєш...! Та як...?! - він усе хотів щось їй крикнути, але постійно стримувався, не бажаючи афішувати свою рогатість на весь маєток. - Зараз же відкрила мені!

Дівчина несміливо і схвильовано підскочила до дверей, виглянула назовні. Прикриваючись однією лише сукнею, дружина злякано тремтіла, дивлячись далеко вгору:

- Це не те, - тихо лепетала на виправдання. - Я поясню. Не кричи...

- Сука! - дав їй потужного ляпаса, від чого Анна впала на землю. - Під носом! - рішуче увійшов і щільно закрив за собою, не бажаючи розпускати інформацію далі.

- Це не те. Я поясню. Я все... - злякано лепетала Холодна.

- Замовкни! - гнівно навис над нею. - Прямо під носом! Де він?! - став ходити кімнатою, заглядаючи в усі кути й місця, куди міг сховатися коханець. - Де?!

- Агате, - схвильовано піднялася та, кидаючи сукню і підбігаючи до чоловіка, - я все поясню, не кричи...

- Йди геть! - відкинув її руки. - Мерзота! Де?! - попрямував до ширми.

- Агат! - злякано перегородила йому шлях.

- Значить він тут! - розгнівався і відкинув дружину, ніби та була пухом.

Навіть не збираючись зазирати за цю ширму, молодий чоловік напросто зніс її своїми довжелезними руками, змусивши повалитися її ледь не на Анну, що лежала поруч.

- Сука! - гнівно подивився на тремтячий силует, що ховався під ковдрою, сидячи навпочіпки і притискаючись до кута. - Мразь! - скинув ковдру і одразу ж схопив того, хто сидів, за волосся, з силою піднявши його на повний зріст.

Лише побачивши хто перед ним, молодий чоловік спантеличено застиг. Це була темноволоса дівчина, якась служниця, що тремтячими руками намагалася закритись, відсторонитись, захиститися від цього велетня.

- Я все поясню! - підскочила Анна. - Я все поясню!

- Де він?! - відкинув служницю і знову почав ходити кімнатою, шукаючи того безсмертного, що наважився зазіхнути на його дружину.

Дружина, помітивши, що Агат знову когось шукає, одразу ж підскочила до дівчини, накинула на плечі ковдру і сховалася разом з нею під однією тканиною, притискаючись оголеним тілом до такої ж оголеної прислуги.

- Де?! - метав блискавками той. - Де?! - гнівно обернувся.

- Тут більше нікого немає, - злякано пролепетала Анна. - Не кричи. Я все поясню.

- Як "не має"?! - знову почав перевертати можливі укриття. - Я чув!

Дівчата потупили погляди.

- Це були ми, - неголосно повідомила Анна. - Більше тут нікого немає.

- Як це ви?! - обурено подивився на них.

- Ну, - ніяково почала дружина, ховаючи очі, - загалом... Тут немає чоловіків, крім тебе, - підняла на нього боязкий погляд. - Це ми з Нарцисою тут... - опустила очі. - Трохи захопилися.

- Як це?!

- Це... Це були ми, - підняла погляд. - Це ми тут із нею...

- Та як це?

- Ну ось... - опустила обличчя. - Ось так...

- То тут немає мужиків? - швидко окинув кімнату поглядом.

Ті боязко помотали головами.

- Тільки ми, - видала Анна.

Агат грізно підійшов до неї, взяв за підборіддя і направив обличчя до себе. Уважно придивився до очей:

- Ну, хотіла пояснювати? Пояснюй, - відпустив її і склав руки на грудях.

- Ну, - ніяково переглянулася з коханкою, - ми тут... - опустила очі. - Обіймалися, цілувалися...

- І займалися чимось іще?

- Ну, ем, так, - винувато опустила голову. - Займалися.

- І давно ви так "займаєтеся"?

- Не дуже. Півроку напевно.

- Не довго значить?

Дівчата винувато мовчали.

- Королева вирішила прийняти тебе і зробити фрейліною, - видав нарешті той. - Поїдеш у королівський замок.

- Ти злишся на мене? - підняла погляд.

- Я ще не вирішив, злюся я чи ні. Але ти все одно поїдеш. А ця... - подивився на служницю.

- Не роби з нею нічого, - злякалася дружина, обійнявши Нарцису міцніше. - Вона ні в чому не винна.

- Це була її ініціатива?

- Нас обох. Ми... Не злись. Адже ми...

- Я хочу бачити докази того, що ти й справді була тут тільки з нею.

- Які докази? - широко розкрила очі. - Як тобі довести?

- Поцілуйтеся.

Дівчата невпевнено переглянулися, проковтнули слину, відверто побоюючись господаря будинку, наблизилися одна до одної й почали глибоко цілуватися. Агат спостерігав за цим усіма силами намагаючись не видати свого задоволення від споглядання подібного дійства. Ті й справді зімкнулися губами не як подруги, а як справжні коханки, міцно обіймаючи одна одну й ніжно пестячи язики в обох ротах. Молодий чоловік задоволено хмикнув. Анна тут же глянула на чоловіка, відриваючись від Нарциси, і помітила ту хитрість погляду, що завжди переслідував її перед запрошенням в одне ліжко. Потупила погляд.

- Що ж, я вірю тобі, - прихильно видав Агат. - Накажи своїм слугам зібрати твої речі. І я чекаю на тебе в себе, - самовдоволено посміхнувся, розвернувся і вийшов.

Дівчата невпевнено переглянулися.

Уже через день Анна прибула до двору. Королева зустріла її сидячи у своїх покоях, тоді як Віолетта вголос читала якусь баладу, а Вікторія вишивала. Жінка ця - дружина короля - мала поганий вигляд. Розпухла від такої кількості їжі, набравши понад двадцять кілограмів після минулорічного викидня, вона грузно сиділа у своєму кріслі й поглядала у вікно, слухаючи Віолетту тільки одним вухом.

Родичка - тітка пасинка - зробила реверанс, вітаючи її величність. Тереза лише мигцем глянула на новеньку у своїй свиті. Зітхнула, відвела погляд до вікна і трохи подумала, перш ніж дати Анні наказ. Вона попросила піднести стопку листів, що лежали в скриньці на столі. Отримавши різьблений коробок у руки, дівчина почала мляво копатися в ньому, попросивши Холодну відвідати її племінника. Гостя тут же вклонилася і вирушила до Антона. Тереза ж незабаром дістала якийсь конвертик, розкрила його і з сумом почала читати, повільно ковзаючи очима по рядках.

Зрештою, королева мало не розплакалася, чого фрейліни просто не могли не помітити.

- Ваша величносте, - схвилювалася Жанна, - що з вами?

Та мимоволі відвернулася, прикривши долонею обличчя.

- Ваша величність? - занепокоїлася Віолетта, відірвавши очі від книжки.

- Ідіть геть, - тремтячим голосом видала та. - Я хочу побути сама.

- Але що сталося? - піднялася схвильована Вікторія.

- Залиште мене, - покосилася на них.

Ті неохоче кивнули, не бажаючи йти і кидати подругу в сльозах. Вийшли. Щойно двері за ними зачинилися - Тереза дала волю своїм сльозам, що бурхливими потоками стали стікати по щоках і підборідді.

Фрейліни засіли в покоях Вікторії.

- Що це було? - неголосно цікавилася Віолетта. - Що сталося?

- Про що говорите, мої пташки? - увійшов заінтригований маркіз де Жаннер. - Щось сталося вже? Я маю знати про це одним із перших, - наблизився до сестри, якою була Вікторія, і поклав руки на спинку її крісла.

- Та королева, - почала Жанна. - Її настрій з кожним днем не кращий.

- Щось незвичайне сталося?

- Плаче, сумує, а від чого - не каже, - знизала плечима Віолетта.

- Я думаю, справа в дитині, - вирішила Вікторія. - Скоро рік як вона втратила її.

- Але в неї є здорові син і донька. До чого так довго страждати? - видав маркіз.

- Ви не розумієте, - махнула на нього кузина.

- Абсолютно, - підтвердив той.

Уже за годину про подібну подію дізнався і барон Грізі.

- Досі страждає?

- Звичайно, друже мій, відповідав йому маркіз. - Сходили б ви до неї, та заспокоїли. Ви її завжди до тями приводите.

- І справді, завжди.

До королеви велетень постукав уже через двадцять хвилин. Тереза якраз сиділа за своїм трюмо, розклавши скрізь листи, і заплаканими очима ковзала по деяких рядках.

- Ваша величність, - звернувся Аміран, - я знаю, що ви там. Дозвольте мені увійти.

- Заходьте... - мляво відповіла, продовжуючи роздивлятися тексти.

Зовсім не почувши відповіді, чоловік наважився трохи відчинити двері й зазирнути всередину.

- Ваша величність?

- Чого вам? - запитала та, витираючи хусточкою куточки очей.

- Терезо, - засмутився той, - що вас турбує? - увійшов і прикрив за собою.

- Багато розуму не треба, щоб здогадатися.

Аміран зітхнув, відчуваючи свою провину:

- Я дуже шкодую. Неймовірно співчуваю вам, - попрямував до неї. - Але це було необхідно. Мені самому було складно прийняти мій вчинок, - поклав руку на її плече.

- Ви про що взагалі? - здивовано насупилася, подивившись на нього.

- Про вашу дитину, звісно ж.

- Ви думаєте, я горюю за ним?

- А по кому ж?

Та опустила очі на листи й вибрала один із купи, простягнула велетню:

- Ось за чим я сумую.

Чоловік узяв листок і ніяково помітив дещо:

- Кхм, почерк знайомий... - почав читати.

"Терезо, ваші лінії такі незрівнянні, що сьогодні вони наснилися мені. Ваша лебедина шия, ваш ніжний і витончений стан, ці білі долоні з верткими пальчиками, чиє тепло я хочу відчувати на своєму тілі. А ваші губи, щойно я погляну на них, так і ваблять доторкнутися до них, так і ваблять заволодіти ними без розуму."

Аміран прочистив горло:

- Кхм… Навіщо ви зберігаєте все це? Я думав, ви давно позбулися цих листів, - ніяково повернув листок на стіл.

- Мені подобається перечитувати їх, - взяла цей лист. - Ви так красиво писали мені...

- То ви знову хочете отримувати такі записки?

- А ви напишете їх точно такими ж? - нещасно подивилася на нього.

- Ні звісно, вони будуть трохи іншими. Не пам'ятаю я, щоб писав вам щось ідентичне двічі поспіль, - взяв випадковий лист і пробігся по ньому очима.

- Ви вихваляли мою красу...

- Вона була очевидною, - невимушено видав. - "Коли ваші уста торкнуться моїх"... Добре писав однак.

- А зараз ви пишете не так добре?

- Практики належної немає, - залишив листок на іншому папері. - Остання моя коханка не любила подібних речей. Зате добре на прикраси реагувала, - склав руки за спиною. - Жінки ласі або на красиві слова, або на золоті сережки.

- А чоловіки ласі на красу, - опустила очі.

- Усі на неї ласі. Людську душу завжди полонитиме щось прекрасне.

- Але Давида це не стосується.

- Чого б це? Король поціновувач гарної музики та ландшафтів. Природа заворожує навіть вас.

- Ось тільки я нікого більше не заворожую, - відвернулася.

- Терезо, чи варто вам переживати через це?

- Вінсент покинув мене, щойно мені почали перешивати сукні, - понурила голову.

- Значить, він не розгледів вашу внутрішню красу. Чи варто триматися за людину, яка закохана тільки в обличчя?

- Наче ви кращі. Теж кинули мене.

- Ми з вами розлучилися через ваш титул і статус, який я не смію затьмарювати своїм "прекрасним" ликом. Зрештою, ви маєте давати приклад усім придворним дамам, а водитися зі мною ідея не з найкращих. Пригадую, - підняв очі до стелі, - якось мені сказали, що немає людини з більш поганою репутацією, ніж я. Тож... - опустив очі на королеву. - Вашій популярності це пішло б не на користь.

- Який чоловік - така й дружина.

- Так, - задумливо кивнув. - Любовні справи королівського подружжя завжди на вустах і завжди з часткою осуду. Можливо, це єдине, що псує вашу з Давидом репутацію.

- Якщо дивитися на вас, то стає зрозуміло, що репутація - це не так уже й важливо.

- Хм, - усміхнувся, - але не для королівського подружжя. Мене рятує лише те, що я під крилом у вас із Давидом. Якби не це - я б давно сидів у своєму баронстві і знову програвав би свій маєток у карти. Пив, гуляв, - подивився у вікно, - і спокушав би жінок. Ех, славні часи.

- Як у вас тільки енергії на це вистачає? - подивилася на нього.

- Для веселощів достатньо і келиха вина, - усміхнувшись, подивився на неї.

- Дайте мені цей келих.

- Хах, боюся вам це вино не буде до смаку. Ви віддаєте перевагу більш м'яким сортам.

- Це була метафора.

- Ох, вибачте, не відразу зрозумів. Могли б ви сказати не метафорою? - з усмішкою нахилився до неї.

- Дайте мені бажане. Я хочу задоволення... - поклала долоню на його щоку.

Той насторожився:

- Чого ви хочете, Терезо?

- Ви робили мені так добре, коли ми тільки почали зустрічатися...

- Терезо, мені не зносити голови, - тут же вирівнявся і боязко погладив шию. - А я б не хотів розділяти свої тіло і голову.

- Ви так говорите, тому що я некрасива? Раніше у вас був спосіб.

- І то, він був неповноцінним, - з докором видав на неї.

- Давайте займемося повноцінним.

- Та ви з глузду з'їхали! - у шоці відійшов. - Ви вбити мене хочете? Я думав, ви протегуєте мені з любові, а не з бажання вкоротити мій вік. Якщо Давид дізнається, а я впевнений, що рано чи пізно саме так і буде! Він стратить мене! Ви цього хочете?!

- Аміране, я кохання хочу, - страдницьки видала на нього. - Подивіться на мене. Я - потвора. Товстуха.

- Ви не такі товсті, як самі думаєте. Є тітки й товстіші, - різким рухом поправив комір.

- Та на мене чоловіки не дивляться!

- Може тому що ви королева і їм дорогі їхні життя, а не тому, що ви набрали вагу?

- Раніше їх мій титул не відштовхував.

- Ви були надто красиві для того, щоб встояти, - змахнув рукою і відвернувся.

- То тепер я некрасива? - відчайдушно вигукнула. - Ви визнаєте це?

- Зараз, із вами голову втратити складніше. Раніше ви могли запаморочити й найрозсудливішого, - покосився на неї.

- Про себе говорите?

- Ну що ви. Мені закрутити голову неможливо, - повернувся до неї. - Але те, як ви маніпулювали мною, справді лякає. Ця хитрість, підступність, ніжність і сексуальність часом вибивали в мене землю з-під ніг. Коли я бачив вас, я й справді хотів вчепитися у ваше тіло руками і скуштувати вашу солодку шию, сподіваючись, що не втрачу розум від цього смаку.

- А зараз? Зараз ви так робити не хочете, - сумно відвернулася.

- Я був закоханий. Спочатку завжди бажання сильніше, ніж потім.

- А зараз би ви закохалися в мене? - обернулася.

Той ніяково мовчав, стиснувши губи. Відвів погляд.

- Навіть ви не розгледіли мою справжню красу? - запитала, на межі плачу.

- Ну що ви, - підняв очі й підійшов, спустився поруч на коліна. - Неправда. Я її розгледів і навіть злякався.

- Я і всередині некрасива? - завила в плачі.

- Терезо, ну що ви, - схвильовано поспішив обійняти її. - Ви дуже красиві всередині, просто ви такі напористі й сміливі, що я злякався вашої рішучості. Не плачте, - дбайливо погладив її волосся. - Ви красиві, просто ви трохи погладшали.

- Я знову хочу бути худою! - притулилася до велетня.

- Вам потрібно просто менше їсти. Згадайте, як ви харчувалися раніше. Жодної страви не доїдали, а зараз ви дійсно наїдаєтеся. Вам просто потрібно контролювати себе і все буде добре.

Дівчина втягнула соплі, піднявши очі на його підборіддя, що було біля чола:

- Я хочу, щоб мене любили. Чому мене більше ніхто не любить? Невже чоловікам потрібна одна тільки краса?

- Це неправда, - відвів погляд. - Навіть не знаю як сказати чому саме у вас немає нового коханця. Багато хто зазіхнув би на таку, як ви, не тільки з власного самолюбства, а й з вигоди, нового статусу. Ви стали дуже сумні, Терезо, - відсторонився і подивився на її обличчя. - Той ваш запал і пристрасть, що були раніше, просто зникли. З метелика, що пурхає, ви перетворилися на повільну гусеницю. Повірте на слово: у вас був би новий коханець навіть із цими формами, але у вас просто змінився характер.

- Мені вірити вам?

- Як хочете, - взяв з її рук хустинку й акуратно витер сльозинки, що струменіли з очей. - Ви такі сумні, - зітхнув. - Чужий сум стомлює...

- Втіште мене, - взяла його лікті.

- Я намагаюся, ваша величність. Я намагаюся... - опустив хустку.

- Пам'ятаєте, як ми зустрічалися в альтанках?

- Звісно, - поклав руки за її спину.

- А пам'ятаєте, чим ми займалися? - ніжно погладила його долонею по щоці.

- Ми займалися так багато чим, що вже й не згадати, що ж подобалося нам більше.

- Давайте займемося цим, - опустила очі на його ґудзики на грудях. - Я так хочу відчути чиєсь тепло поруч... - почала повільно його розстібати, починаючи з грудей і прямуючи до шиї.

- Що ви робите? - злякано притиснув її долоні до грудей.

- Аміране, згадайте, як вам було добре, - залізла під каптан і поклала руки до сонячного сплетіння, піднявши очі в очі. - Ви ні про що не думали, коли були зі мною.

- Тому що я знав, чим усе обмежиться. Зараз же я турбуюся про те, що у вас є більш відверті плани щодо мене. Мені це, звісно, лестить, однак голова мені дорожча за лестощі.

- Аміране, - наблизилася, інтимно затихнувши в голосі, - як давно вас покинула минула коханка?

- Два місяці тому.

- І ви не хочете заволодіти кимось? - міцно взялася за краї його каптана і наблизила його до себе, а себе - до нього.

- У мене завжди є повії. Терезо, я побоююся вашого натиску, - швидко оглянув їхні позиції.

- Невже даремно я вигороджувала вас перед Давидом, кажучи, що ви не боягуз?

- Я - не боягуз, - категорично подивився в очі. - Я просто вмію оцінювати ризики і зараз ризик дуже високий.

- Але ж ви розумний. Ви можете придумати щось.

- Звісно, я можу придумати щось. Але чи допоможе це мені?

- Іноді, я уявляла вас поруч із собою. В одній кімнаті, в одному ліжку...

- Терезо...

- Уявляла ваше довге тіло... - провела по ньому долонею. - Ваші руки, обличчя... Ваші губи і язик, - заманливо наблизилася до них. - Ви так добре цілуєтеся...

- Я не хочу затьмарювати вас, - трохи відсторонився.

- Я сама вирішую, хто буде мене радувати, а хто - затьмарювати. Порадуйте мене. Хіба ви не бачите, в якому я стані? Я хочу кохання... - тужливо потягнулася до нього.

Чоловік рішуче піднявся:

- Знаєте, - поправив тканину на грудях, - ви намагаєтеся спокусити мене так, ніби я хлопчисько.

Тереза опустила очі, а слідом за ними й голову.

- Найстрашніше, що це працює, - змахнув руками. - Де ключ від вашої кімнати? Я хочу замкнути нас.

Королева підняла на нього зацікавлений погляд:

- Там, на столику, - показала на столик недалеко від входу.

- Як тільки у вас це виходить? - грузно попрямував до ключа. - Керуєте мною так, ніби...

- Я просто знаю вас.

- І це найстрашніше, - замкнув двері.

- Що ж у цьому страшного? - піднялася.

- Ви можете керувати мною, як вам захочеться, - повернувся і рішуче попрямував до дівчини. - Яка ж у ваших руках влада...

- У моїх руках немає влади.

- Але ви якось керуєте, - взяв її за руку і повів до ліжка.

- Ви зважитеся? - здивовано розширила очі.

- Через цю роботу і відстань до столиці, і рідних повій, у мене більше місяця сексу не було. Тож готуйтеся кричати тихіше, - кинув її на ліжко, від чого Тереза широко посміхнулася і сіла, простягнувши до велетня свої руки.

- Давайте, йдіть до мене, - поманила пальцями.

Той на мить застиг перед кроком до королеви:

- Голос розуму намагається зупинити мене, - сумніваючись оглянув дівчину. - Це все ж таки неправильно.

- Зараз я вирішую, що правильно, а що - ні, - рішуче схопила його кисть і різко потягнула на себе, від чого велетень упав на ліжко, дивом встигнувши виставити руки і зупинити себе від зіткнення з королевою.

Не встиг Аміран схаменутися, як його підтягли до обличчя, заволоділи губами й огорнули руками, ногами, наче хапаючи палким капканом, з якого не було виходу. Бажання і голос пристрасті виявилися гучнішими за розум, тож чоловік майже не чинив опору, незабаром обхопивши жіноче тіло своїми кістлявими пальцями і заволодівши всіма її почуттями, про що повідомив солодкий і тихий стогін. Тереза вигнулася, насолоджуючись усіма поцілунками та рухами цього чоловіка.

Зрештою, вона не змогла стримати гучніших вигуків, чим повідомила оточуючим і Амірану про свою насолоду. Нехай чоловік і намагався бути ніжним, але часом його хіть брала гору, через що Тереза стогнала вже від болю. Зрештою, цей велетень був велетнем не тільки в зрості. За підсумком, королева зрозуміла, що це був мабуть єдиний раз, коли вони займалися близькість "по-справжньому". Ще одного такого разу її тіло просто не витримає. Надто вже велика різниця в їхніх "габаритах".

Давид тим часом балував свого улюбленця як тільки міг. У Карла був день народження, тож не дивно, чому король так обсипав його. Сьогодні владика вирішив тимчасово віддати мало не всю свою владу в руки цієї людини. Карл сновигав замком у королівському вбранні, в короні, із золотими прикрасами на пальцях, і задоволено посміхався, дивлячись на те, як йому кланяються. Давид же одягнувся простіше, вирішивши змішатися зі свитою, що мала постійно ходити за його найяснішою персоною. Він усе дивився і захоплено спостерігав за тим, як задоволено посміхався його фаворит, поважно ходячи володіннями, що належали його покровителю. Вони ніби помінялися ролями. Давид став Карлом, а Карл - Давидом.

Наближався обід, на якому неродовитий барон мав сидіти на чолі столу, тоді як сам король зайняв би його місце, ставши таким чином вторинним. Воїн купався в загальній увазі як сир у маслі. Визнавав ці посмішки, відповідав кивками на поклони і дозволяв собі деякі вольності у висловлюванні окремих думок. Карл буквально став королем. Щоправда тільки зовні і всього на день.

Ближче до полудня прибув якийсь посол зі своєю нечисленною свитою. Гості, зустрівши "короля" в одному з урочистих залів, шанобливо йому вклонилися. Карл прихильно кивнув, трохи переживаючи всередині від того, що це могло бути чимось серйозним і важливим. Свита, зі справжнім правителем, юрмилася в нього за спиною.

- Ваша величність, - вирівнявся посол, - я прибув сюди від імені Філіпа V - короля Норії. Його величність хочуть обговорити з вами один досить важливий момент.

Давид із тривогою покосився на Карла: "Нічого. Нічого не роби."

- Обговорити? - трохи нервово посміхнувся коронований. - Філіп приїхав із вами? - оглянув нечисленну свиту з того боку.

- Ні, - гідно відповів посол. - Я буду говорити від його імені.

Барон обернувся на натовп за своєю спиною, як Давид уже зробив крок назустріч до гостя.

- Я займуся цим, - видав істинний король, тримаючи свою спину так рівно і невимушено, що само собою хотілося вклонитися йому.

Посол, глянувши на цю людину, потім на "короля" і знову на людину, знову перевів погляд на Карла:

- Я думаю, нам краще поговорити все ж таки з вами. Його величність Філіп не хотів би поширюватися про ту інформацію, яку ми будемо обговорювати.

Карл розгублено крутив очима від посла до Давида і назад, чекаючи, коли ж до них обох дійде, що він тут нічого вирішувати не може і не хоче. Зрештою, зважився на трохи жартівливий жест. Зняв свою корону, підійшов до Давида і вдягнув її на нього:

- Я вірю, що ця людина зможе все вирішити і без мене, - обійняв друга за плече і поплескав по плечу, перевівши погляд на здивованого посла: - Я йому довіряю. Він точно впорається.

Навколишні напружено чекали якогось вирішення цієї неоднозначної ситуації.

- Філіп наполягав, щоб я говорив тільки з королем, - твердо зауважив посол.

- Ось із ним ви й поговорите, - видав Давид, знімаючи з себе корону і завантажуючи її на голову друга.

Карл викотив на нього божевільні очі: "Ні. Ти не відправиш мене говорити з ним. Я налажаю. Я щось зроблю не так. Ні. Ні. Не роби цього."

- Давид - це я, - нарешті вирішив ситуацію справжній правитель, повернувшись до посла. - А це, - вказав на свою підміну, - так, одні лише почесті для мого друга.

Карл голосно і полегшено видихнув, опускаючи своє чоло на королівське плече.

- Ходімо, - вказав рукою господар і завойовник. - Обговоримо, що ви хотіли, - повернувся до улюбленця: - А ти розважайся поки що.

Фаворит мало не поцілував того на знак подяки за це "звільнення". Кивнув королю, вирівнюючись і поправляючи символ влади на голові. Давид ледь усміхнувся, спостерігаючи за тим, як той чепуриться. Перевів погляд на посла і пішов із ним до кабінету. Там, обидва сіли, зайняли свої позиції.

- То що ви хотіли обговорити? - сів зручніше Давид. - У мого друга сьогодні день народження, тож я б не хотів надовго залишати його самого.

- Повірте, це важливо, - кивнув той. - До нас дійшли чутки про ваші грандіозні плани щодо завоювання всього півострова. І Філіп хоче особисто від вас дізнатися, яка роль Норії у всій цій кампанії.

- А, - відкинувся на спинку, думаючи, як пояснювати. - Що конкретно вам донесли?

- Що ви маєте намір захопити весь півострів і проголосити свою імперію. Між вами і Філіпом було підписано договір. Чи відмовляєтеся ви від виконання тих зобов'язань, що там описані? Ви зрозумійте, чутки - одне, а почути про це від вас особисто - зовсім інше.

- Скажімо так, - вирівнявся, зімкнувши руки в замок, - у мене справді є грандіозні плани. Але поки що, я маю намір тільки знищити Імрі і забрати все, що сам завоюю. Про імперію ми з Філіпом поговоримо після знищення цього Ісаака. Річ у тім, що Кромія розташовується якраз між Норією та Імрі, і вам вкрай не вигідно мати таку територію так далеко від вашої столиці. Я можу визнати за Філіпом усі права на цю землю, але вона буде під моїм крилом, щоб полегшити управління тими землями. Я чув, що у вас усе ще є деякі проблеми з наповненням скарбниці, а територія, яку ви вже захопили, має кілька золотих шахт. Було б просто варварством забирати в мого тестя такий ласий і необхідний для нього шматок. Я в жодному разі не збираюся йти війною проти Філіпа або тим паче починати з ним тяжбу. Я лише хочу поширити свій вплив. Хай всі доходи йдуть у Норію, але числитися ця земля буде як Кромійська. Самі подумайте, вам набагато вигідніше, щоб усіма цими проблемами опікувався я, а вам ішли тільки суми з податків.

Посол насторожився:

- Ви розповідаєте про це занадто заманливо. Настільки заманливо, що це здається пасткою.

- Я хочу привласнити півострів собі. Моє бажання ви знаєте. Хочу поширити свою владу і стати імператором. А Філіп буде моїм васалом. Зрештою, доходи з рудників я в нього відбирати не збираюся. Сумніваюся, що він погодився допомогти мені тільки як родич і затятий прихильник віри. Вас приманило золото.

- Золото приманювало і вас.

Той усміхнувся:

- Не можу цього заперечувати.

- У такому разі, буде резонно обговорити частку кожного з вас, ваша величність.

- Краще буде зайнятися цим після перемоги. Одне гарантую точно - дохід із золотих копалень повністю ваш.

"Мало добути золото, - думав король про себе, - потрібно ще правильно ним розпорядитися, а з цим у норійців великі проблеми."

- Зараз ми воюємо кожен за себе, - продовжив він. - Скільки завоюю я - моє, скільки завоюєте ви - ваше, але під моїм прапором. Повірте, вам справді вигідно те, що всіма проблемами займатимуся я.

"І вихід до моря матиму я."

- Мені потрібно передати все це його величності, - кивнув посол.

- Звичайно, - погодився правитель. - Передайте, обговоріть. Не забудьте згадати непокірність імріанців і їхній поганий характер.

Той кивнув. Після прощання, Давид знову пристав до свити свого Карла і став уважно стежити, чи все у "короля" добре.

Нехай фаворит і був любителем великої уваги, але вже надвечір йому відверто набридло корчити з себе пихатого індика, що мусить усім посміхатися й кивати. Особливо його гнітив цей одяг, у якому він майже нічого не міг робити через ці об'ємні рукави, незвичне взуття і важку золоту вишивку по всьому каптану, що гнітом лежала на плечах. Що ще заважало, так це корона. Карл навіть не думав, що вона може бути такою важкою. Починала нити шия, сама голова і все тіло. Чоловік хотів би сісти кудись, згорбившись і підібравши ноги на сидінні, але ні, це "не гідно справжнього короля". А йому-то що? Він же не справжній. Але все одно він так сісти не міг. Не тому що не дозволяв собі, а тому що поділ камзола цього не давав зробити. Карл став заручником красивого одягу. Вкотре він переконався, що все-таки ненавидить цю моду.

На вечері "король" сидів незадоволений і втомлений. Давид, спостерігаючи такі зміни в настрої, відверто занепокоївся. Трохи посунувся до нього і тихо запитав:

- Карле, що таке? Тобі не подобається?

Той роздратовано відвернувся. Ну як сказати "так, мені не подобається бути королем"? Ну от як? Особливо в обличчя тому, хто тебе цим королем зробив.

- Карл... - поклав руку на його долоню. - Що не так?

- Я втомився, - покосився на того. - Відпочити хочу.

- А, добре, - тут же кивнув. - Повечеряєш ще тут чи в покої підеш?

- Та тут поїм, - повернувся до столу. - У покої я піду з іншою метою. Ти ж підеш зі мною?

- Звісно, як ти забажаєш, - кивнув.

- Ну ось я бажаю, - непомітно взяв його за руку.

Давид мигцем посміхнувся, роз'єднав їхні руки і взявся за вечерю.

У спальні Карл ледве дочекався, поки з нього все знімуть. Одягнув довгу нічну сорочку і плюхнувся на королівське ліжко, просто обличчям у подушку. Махнув від себе, ніби наказуючи всім вийти. Слуги послухалися, проте до спальні скоро прийшов сам Давид. Самостійно роздягнувся, переодягнувся, заліз на Карла й поцілував ззаду в шию, не в силах стримати усмішку. Той невесело повернув голову на бік:

- Я втомився...

- Тобі сподобалося? - почав гладити його голову, припавши губами до шиї.

- Це виснажливо.

- Я можу тебе розслабити... - заманливо став м'яти руками його плечі, щільно сівши на сідниці. - Зроблю тобі добре...

Той заплющив очі.

- Хочеш? - знову нахилився і поцілував у шию.

- Я зараз нічого не хочу... - відкрив очі.

- Як це? Невже зовсім? - зворушливо засмутився.

Фаворит покосився на нього:

- Ну, від чогось я б не зміг відмовитися.

- Від чого?

Він підкликав до себе. Давид нахилився, притуляючи вухо. Почувся якийсь шепіт. Король усміхнувся, вирівнюючись над коханцем:

- Справді хочеш?

Той дрібно кивнув.

- Ну, перевертайся на спину, - піднявся на коліна.

Лежачий скоро виконав необхідну вимогу і став спостерігати за своїм повелителем, що з певним поглядом перемістився до ніг і задер його сорочку до живота. Нахилився до промежини. Карл розслаблено заплющив очі, глибоко видихнувши в стелю.

Щодо амбіцій, тесть все ж таки підтримав свого зятя, справді пославшись на те, що від імріанців йому потрібне тільки золото, а не проблеми, які, так уже й бути, зголосився вирішувати сам Давид. Про своє рішення, Філіп повідомив королю у схвальному листі, де вже сам проговорив усі ці дрібниці, щоб убезпечити себе від зайвого обману. Давид познайомив своїх генералів із цим листом уже до червня, обрадувавши всіх тим фактом, що тепер обидві нації працюватимуть на його особисте благо.