1.2
Ранок явно не був добрим. Начальниця увірвалася в бухгалтерію розлюченою фурією. Її завите волосся відливало темним фіолетом, червона помада розмазалась навколо губ, ліве око оточували плями туші, під правим наливався синяк. Зламаний ніготь, мокрі коліна і подовжений вдвічі розріз спідниці довершували картину.
«Цікаво, скільки сьогодні людей посковзнулося на тому ж місці, що й я?» – подумала Віта, підсовуючи крісло ближче до столу, щоб приховати яскраво-білі смужки спортивних штанів, які погано поєднувалися зі строгим жакетом.
Але Аглая Іванівна помітила дещо інше.
– «Палка пристрасть»? – Вона двома пальцями вихопила з рук Маші коробку з диском, на якій сліпуче усміхався накачаний красунчик. – Ось чим ти займаєшся в робочий час, Курочкіна?!
Обурюватися не мало сенсу. Так, фільм тримала Маша і будь-яка нормальна людина лаяла б її. Але Маша – протеже директора, а Віту взяли на роботу замість племінниці Аглаї Іванівни. Неважко здогадатися, хто з дівчат заслужив осуд.
– Пробачте, більше не повториться.
Стандартне вибачення прозвучало як глузування, і начальниця зовсім роздратувалась.
– Звичайно, не повториться! Це друге попередження! Ще одне – і вилетиш ти звідси, люба, кулею!
Диск Аглая Іванівна не віддала. Кинула на свій стіл з явним наміром демонструвати всім підряд, скаржачись на недбайливих підлеглих.
«А платити за збиток мені», – з гіркотою зрозуміла Віта і пообіцяла собі відтепер ігнорувати всі прохання оточуючих.
Втім, вона знала, що довго не протримається. Не так її виховали. Не на тих книгах і не на тих фільмах.
Батьки завжди говорили, наскільки важлива взаємовиручка і наскільки гидкий егоїзм. Вони досі впевнені, що доброта врятує світ. Животіють у холодній «хрущовці», віддаючи крихітні пенсії за комуналку, і вірять в ідеали. Або вдають, що вірять… Часом розчаровуватись у своїх переконаннях дуже боляче.
– Дімочко, ви мені не допоможете? – Поки Віта роздумувала про минуле та сьогодення, начальниця помітила, що з роз’єму вилетів кабель, і набрала номер техпідтримки. – Чомусь інтернет не працює. Перевірите, голубчику?
Молодий чоловік з’явився негайно. Швидким кроком перетнув приймальню, постукав до Аглаї Іванівни. Диск із провокаційною назвою зразу ж привернув його увагу.
– А це наша шановна Віталіна Сергіївна так розважається в робочий час, – проспівала начальниця, кокетливо поправляючи зачіску. – Добре, що здебільшого співробітники – гідні і відповідальні люди, а то з такими, як вона, ми б пішли жебрачити по світу.
Віта не дуже засмутилась. До знущань Аглаї Іванівни вона майже звикла, тим паче всі знали: Віталіна Сергіївна – зразкова працівниця. Сам директор хвалив її за старанність, ввічливість, високий рівень підготовки та лояльність до понаднормових годин. А фільм – це ж взагалі смішно! Живемо у вільній країні, кожен має право дивитися що завгодно.
– То ось на яких півників клює наша Курочкіна, – зареготав Дмитро. – Чи не зависоко вона себе несе? Не дивно, що хлопця в неї немає. З такими запитами… Ха-ха, мабуть принца чекає. Тільки принцам потрібні принцеси, а не общипані квочки.
Віта не відразу зрозуміла, що сталося. Її пальці застигли на мишці, погляд не відривався від екрана, а в свідомості билась одна-єдина думка: «Як він міг?».
Протяг хитнув відчинені двері, і в поле зору потрапила задоволена Аглая Іванівна. Аж ніяк не безневинним жестом вона погладжувала руку молодого чоловіка, що роздивлявся сплетіння шнурів. Вони обидва сміялись… І Маша реготала як божевільна. Ася тактовно ховала посмішку. А Зіна поспішала повідомити новий жарт якійсь подрузі, і її не турбувало, що оточуючі все чують.
Коли руйнуються ідеали, це боляче. До сьогодні світ Віти був зовсім іншим. У ньому дійсно існував «принц» – чемний Дмитро Анатолійович: двадцяти семи років від народження, з хорошими манерами, ласкавими очима і бездоганною репутацією. Нереально привабливий чоловік, з яким вона не наважувалась і словом перекинутися. Тепер же цей образ розлетівся на гострі осколки, і кожен із них встромився в серце як отруйне жало.
«Це неможливо», – гупало в голові.
Дмитро… Він не такий! Він не буде насміхатися над людиною на догоду начальству!
Чи не на догоду?..
«Я стерплю», – Віта стиснула кулаки, щоб не розплакатись.
Добре, що мрія вчасно показала своє справжнє обличчя. Так навіть легше. Закоханість потрібно викорінювати як безнадійно хворий зуб: смик – і залишилась лише кривава діра.
– Мабуть, у матусю пішла, – пролунав знущальний голос Аглаї Іванівни. – Та ніс задирала, поки не стала перестарком. А як сорок стукнуло, миттю вошивого бомжа захомутала. Як-то кажуть, хоч поганенький мужичок, та свій.
Цього Віта пробачити не змогла. Так, її батько був бідний. Так, до знайомства з матір’ю жив у комунальній квартирі. Так, працював учителем історії та приносив додому копійки. Так, не вмів отримувати гроші з нічого. Але хіба це робило його поганою людиною?!
Вони з мамою щасливі. Ледве зводять кінці з кінцями, зате обожнюють одне одного навіть через двадцять п’ять років шлюбу. Як сміє тричі розлучена начальниця їх судити?!
– А ну сиди. – Маша не дозволила встати і висловити все, що накопичилося на адресу Аглаї Іванівни. – Зовсім дурна? Зміюка тебе провокує. Зірвешся зараз – вилетиш звідси назавжди. Їй через два роки на пенсію, тоді і поквитаєшся.
Віта знала, що два роки такої «роботи» навряд чи витримає. Але не поворухнулась, навіть коли «Дімочка» пройшов зовсім поруч. І коли начальниця знову і знову починала розмову про її недбалість, нічого не заперечувала.
«Два-три, три-два, п’ять-шість… » – нав’язливо крутилося в голові.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!