Агентство "Шарашка і партнери"

***

//15 березня, 01.00

вул. Лісова//

Магія Шаєнни закінчилася швидко і несподівано. «Жигулі» просто зупинились, перекривши рух іншому транспорту.

– Приїхали, – саркастично промовив Шарашка. – Карета перетворилася на гарбуз. Виходь, сумна Попелюшко.

Віктор теж згадував цю казку… Віта здивувалася схожості їхнього мислення.

– Навіщо ви залучили поліцію? – Вона вийшла на асфальт услід за Тіном і постаралась не слухати роздратовані крики, що долинали звідусіль. – Це не жарти!

Іносвітець підштовхнув її до тротуару.

– Обережніше, тут калюжі. І це не ми. У твого Віктора вистачає недругів.

«Твого Віктора» прозвучало з такою образою, що Віта не втрималася від посмішки. Що за дитяче суперництво? Смішно, чесне слово.

– Але з усіх його недругів тільки ви були там, – нагадала недовірливо.

– Рівень небезпеки підскочив занадто різко. З п’ятнадцяти до сорока відсотків за кілька хвилин. Ми не могли залишатись осторонь!

– Говори за себе, партнере. – Поруч замахав крилами Шарашка. – Якби дехто вночі спав, а не марив про романтику, інша «дехто» зараз підмітала б сукнею підлогу за ґратами!

Віта з подивом зауважила, що ворона не має акценту, та й загалом теревенить без запинок, тоді як Тін, хвилюючись, навпаки, говорив короткими фразами.

– Ну то залишили б мене, – сказала, не бажаючи показувати, що взагалі-то вдячна за несподіване «викрадення». – З моїм замовленням уже розібралися. Ніхто нічого і нікому не винен.

– Серйозно? – Птаха зробила віраж. – А договір ти почитати не пробувала, розумнице?

Віта зніяковіла. Про існування договору вона не забула, але й переглянути його не встигла. Прийшла додому, кинула пакет із намальованим папугою на стілець, зайнялась іншими справами… Аркуш, схоже, випав, і лежав він на підлозі доти, доки батькові не знадобився папір, щоб прочистити принтер. Потім договір відправився у відро для сміття. Мабуть. У будь-якому разі ніхто його більше не бачив.

– Не вийшло… Вибачте.

– Хто б сумнівався, – саркастично клацнув дзьобом Шарашка. – От і не мели дурниць! Нам видніше, коли розривати контракт.

– Але я… – почала було Віта.

– Але ми… – в тон їй протягнув Тін.

Ворона облила їх обох бризками з гілок, що нависли над тротуаром.

– Партнере, ти занадто чесний. А ти, землянко, взагалі мовчи! Твоя думка нікого не цікавить.

Заявив би таке хто завгодно з людей (нехай навіть горезвісний Віктор), Віта б не на жарт образилась. Однак що взяти з ворони зі смішним мультяшним голоском? Це ж просто сміхота!

Але не варто забувати, що ім’я пернатого начальства стояло в назві Агентства.

– До речі, щодо думки… – нарочита байдужість давалась Віті важко. – Ти ж збирався помирати, Шарашко? Чи вже ні? Хай там що, а я повинна тобі за що-небудь віддячити. У мене є непогана ідея, як тебе підгодувати.

Птах видав кілька дивних звуків, що могли означати обурення.

– Замовкни, жінко!

– Хочеш без хвоста залишитися, вороно? Нагадати, що зараз у твоєму Агентстві не залишилося нікого, крім тебе?

– Партнере, це переходить усі межі!

Тін провів Віту через нерегульоване перехрестя, і вона зорієнтувалась, що неподалік – квартира іншосвітців.

– Ти ж звільнив мене, Шарашко. Мене і Наталю. Забув? – прозвучало гірко.

– Ти знаєш, що я говорив несерйозно, – в писклявому голосі вчувалася напруга.

– А я серйозний.

– Що?!

– Ми з Тіном збираємося відкрити своє агентство, – Віта необережно вибовкала те, що не могла викинути з голови весь минулий тиждень.

– Що?! – Її супутники хоч у чомусь проявили абсолютну одностайність.

– Ти згодна?

– Ти здурів?

Неважко здогадатися, кому належала кожна з цих фраз. Але визнати поспішність рішення Віта не наважилась. І без того співрозмовники не найкращої думки про неї.

– Замість Наталі будеш? – раптом запитав Шарашка мирним тоном.

– А… А… Буду.

«Я зійшла з розуму», – промайнуло в голові.

Однак Тін так зрадів! А з усім іншим можна було розібратися пізніше.

***

//15 березня, 02.00

вул. Волошкова – вул. Лісова//

– О Боже! Де ти була?

Віта не думала, що зуміє правдоподібно пояснити батькам, чому вона вийшла з дому в джинсах і куртці, а повернулася в дорогій вечірній сукні, тому заїхала на орендовану квартиру. Годинник вже пробив північ, остання маршрутка помчала геть… А ось сусідка якраз вискочила на сходовий майданчик покурити.

Звичайно ж, дивний для тутешніх місць одяг не міг не привернути її увагу.

– На вечірці. – Причин виправдовуватися не було, але й мовчки пройти повз не дозволяла ввічливість. – Це з прокату. – Невелика брехня допомогла уникнути непотрібних розпитувань.

– А, зрозуміло. – Жінка вмить втратила цікавість. – А до тебе недавно хлюст якийсь заходив. Чи то стриптизер, чи поліцейський, ха-ха-ха! Довго дзвонив! Микита з восьмого навіть прибіг сваритися. У них там дитина хворіє, ледь заколисати – і на тобі, гості галасливі.

– Поліція?..

– Та біс його знає. Але в формі. У тебе неприємності? І як тебе звуть?

– Н-ні. Немає у мене неприємностей. Принаймні я про них не знаю. Я Віталіна.

– Віта?

– Або Аліна.

– Ліля. Приємно познайомитися. Ти це… Будь обережна. По-моєму, я того мужика тут не вперше бачу.

Віта потиснула простягнуту руку, сказала «Дякую» за турботу, побажала доброї ночі і увійшла в свою холоднючу квартиру.

«Ну хто ще хоче мою душу?» – нав’язливо лізло в голову.

Спочатку вона вирішила, що поліція зацікавилась нею за вказівкою Віктора, потім – що випадок з блакитними «Жигулями» правоохоронні органи класифікували як викрадення і почали розслідування. Однак якщо сусідка дійсно помітила людину в формі ще раніше, ці домисли не мали сенсу.

Чи Ліля перебільшувала? Відверто фантазувала? Обманювала?!

– Безумство, – вголос промовила Віта, витягуючи з шафи звичний одяг. – Як у якомусь трилері… За законами жанру, посеред ночі за мною прийдуть… От халепа!

Вона одягла теплі штани і в’язаний светр, з радістю виявила під ліжком старі кросівки, а на вішалці – коротку куртку. Подумала, що такими темпами скоро від гардеробу не залишиться нічого, кинула погляд на темне вікно, сіла на ліжко…

І почала взуватися.

Віта не вважала себе боягузкою, не вірила в те, що злочинців зацікавить її непоказна персона, і ставилася зі скептицизмом до дивовижних збігів. Але за останні тижні життя навчило її обережності.

Відімкнути тутешні замки просто, непомітно вивести людину з будинку – ще простіше. Глухе місце… А потім пізно буде розбиратися, помилка це чи фатум. Тим паче, на дверях з’явились підозрілі подряпини. Не факт, що їх там раніше не було, проте Віта воліла перестрахуватися.

Вона прогортала книгу номерів у телефоні і натиснула кнопку виклику. Прослухала стандартне звернення оператора, назвала адресу. Скривилась, коли їй озвучили суму, але змусила себе підтвердити замовлення.

– Таксі під’їде за п’ятнадцять хвилин.

Прекрасно. Цього вистачить, щоб усе обдумати і, можливо, змінити рішення.

Через п’ять хвилин зателефонувала мама. Через десять Віта, виснажена брехливими поясненнями, вийшла в темний двір. Пройшлася перед під'їздом, щоб зігрітись, помітила таксі, зупинилася…

Щось насторожувало. Те, що автомобіль під’їхав занадто швидко? Заляпані брудом номери? Нерозбірлива емблема? Водій, який одразу помітив її в тіні?

– Дівчино, таксі викликали?

– Ні, я просто покурити, – ляпнула Віта і почервоніла через власну параною. – Є запальничка?

Запальнички у незнайомця не знайшлося.

«Мені треба до психіатра», – приречено вирішила Віта, роздумуючи, як перетворити це все на дурний жарт.

Тим часом водій взявся за мобілку.

– Лілю, перевір, вона вже вийшла? – сказав тихо, скоса поглядаючи на Віту. – Зрозуміло. Так. Ні, сам впораюсь.

Екран погас, і його обличчя занурилося в пітьму.

– Розумна дуже? Сідай у машину.

– Я вас сфотографувала і відправила фото знайомим. Якщо зі мною щось трапиться, вони вас з-під землі дістануть.

– Сідай!

Віта сіла – в справжнє таксі, що спізнилось. Уточнила адресу, з невдоволенням зауважила, що незнайомець вперто слідує за нею, втупилася у вікно, рахуючи вулиці. Коли до будинку іносвітців залишилося небагато, набрала вивчений напам’ять номер.

– Два-три, три-два… Ні, це я не вам. Алло, Шарашко?

– Землянко! Залиш нас у спокої! Ніч надворі!

– Ти не гнівайся, Шарашко. – Віта відчувала, що ось-ось розреветься. – Мені справді потрібна ваша допомога.

– Ти маєш на увазі – «наша» допомога? Партнере! – ворона заговорила вбік. – Віта і Віктор… Що там з ризиками?

– Нижче десятки. Щось трапилося? – голос Тіна на задньому плані звучав стурбовано.

– Чула, землянко? У тебе все добре! Спи далі!

– Я не сплю. Я…

– Шарашко, ризик пов’язаний зі мною! – долинуло здалеку. – Майже шістдесят відсотків! Запитай, де вона?

– Я біля вашого будинку! – викрикнула Віта. – Спустіться хто-небудь!

– Шарашко, пара «ти-Віта» дає вісімдесят відсотків! – пролунав тривожний крик Тіна. – Джерело небезпеки – ми!

Таксі зупинилося.

– Дівчино, приїхали.

Машина з закритими брудом номерами припаркувалася поруч, нітрохи не ховаючись.

Віта потягла час, вдаючи, ніби шукає давно відраховані гроші. Запитала про знижки для постійних клієнтів, похвалила сервіс… І зрозуміла, що потрібно виходити.

До під’їзду вона полетіла як на крилах, і лише біля самих дверей згадала, що не знає код.

– Ну і хто тут у нас живе? Невже чаклуни-екстрасенси? Спасибі, крихітко, ти мені дуже допомогла. – Незнайомець з несправжнього таксі, не поспішаючи, підійшов до неї. – А номер квартири назвеш? Ні? Ну й мовчи. Будинок невеликий, сам розберуся. Чи хочеш щось сказати?

– Ви хто? – Віта озлилась, виявивши, що ненароком допомогла невідомому.

– Дуже незадоволений замовник номер п’ять. А моє ім’я тобі не потрібне.

– Якщо ви хочете побачити керівництво Агентства, йдіть до їхнього офісу! Вдень!

– Мені не офіс потрібен. Не грудаста секретарка і не бовдур виконавець. Я прийшов до бісового Шарашки. До цього виродка, що зруйнував моє життя!

Незнайомець говорив так люто, що Віту пройняв озноб. Вона відступила на кілька кроків, вперлася спиною в стіну.

– Добрий вечір, Ігоре Семеновичу, – продзвенів зовсім поруч голосок з мультика. – Претензії? Чи бажаєте ще одне замовлення?

Чого б не бажав Ігор Семенович, йому цього зробити не вдалося. Він закотив очі і знепритомнів. Як виявилось, не кожен може зустріти балакучу ворону і зберегти здоровий глузд.