Агентство "Шарашка і партнери"

//18 березня, 00.30

вул. Лісова//

– Шарашко, що з прогнозами?

– А з ризиками?

– Менше десяти відсотків. Прогнози, Шарашко!

– Віктор змінюється занадто швидко. Імовірність того, що він навчиться любити, – майже тридцять відсотків.

– Це неприродно! Ми починали з півтора відсотка!

– Є припущення, що земна любов справді небезпечний вірус.

– Не мели дурниць. Можливо, ми не врахували якийсь важливий чинник. І, Шарашко… Ти впевнений, що ми вчинили правильно?

– Озвуч інші варіанти, партнере. Нагадаю: ми не зуміли б непомітно позбутися трупа.

– Не жартуй так!

– А ти не кажи нісенітниць!

– Але чому саме він?

– Ти знаєш когось іншого, хто здатен утримати її подалі від нас?

– Ні, але…

– Вона врятувала тебе, Тіне. Дозволь врятуватись і їй самій.

– Але…

– Забудь про неї. Ми зникнемо, і все залишиться в минулому.

***

//18 березня, 06.00

вул. Степова, передмістя//

– Ходімо, я дещо тобі покажу. – Віктор відступив, пропускаючи Віту до широких, добре освітлених сходів, що вели до підвалу.

– Катівню? – Вона не поспішала спускатися.

Він невдоволено хмикнув, обійшов її і ривком відчинив двері.

– Тобі сподобається, Аліно.

Несміливі ранкові промені, що пробивалися крізь вузьке віконце біля самої землі, не могли розігнати морок, і силуети пристроїв у глибині приміщення дійсно здавалися зловісними інструментами середньовічної інквізиції.

Віта здригнулась – уява швидко підказала, що трапляється у фільмах, де героїня спускається в темний підвал разом із підозрілим типом.

– Не впевнена. – Віта зупинилась на порозі. – Є варіант, що ми обійдемося без цього?

– Якщо ти цілими днями будеш дивитися телевізор, то захворієш.

«Приголомшливо. Знову все заради мого блага», – втім, сил сперечатися вже не було.

Віктор клацнув вимикачем.

– Як тобі?

Спортзал. Хто б сумнівався.

Бігова доріжка, велотренажер, гантелі, якась штуковина незрозумілого призначення…

– Мені потрібно дякувати? – кисло уточнила Віта.

– Ну ти і колючка! Гаразд, розберешся сама. Не хочеш тренуватися – дивись серіали.

– А книг у цьому будинку нема? – Віта прагнула хоч чимось вколоти Віктора. – Такі прямокутні цеглинки з літерами?

– На другому поверсі. Тисяч п’ять-шість, від класики до любовних романів. Гадаю, ти не нудьгуватимеш.

– Угу. Саме час насолоджуватися розкішшю і радіти життю. – Віта більше не намагалася бути ввічливою. – «Спасибі» казати чи обійдетесь?

– Точно колючка! Я привезу тобі кактус. А якщо будеш поводитися чемно, то куплю їжачка.

Вона запідозрила, що будь-який шаєннський повелитель Зла, нехай навіть із манією величі і хронічною параноєю, був би кращим за турботливого Віктора.

– Їжак – це дешево. Хочу дикобраза.

– Чубатого, індійського, південноафриканського?

– Того, якого ви не зможете дістати!

Як завжди, він не образився. Реготнув, вимкнув світло, повідомив, що в холодильнику є тістечка, шоколад, готова їжа з ресторану, а якщо з’явиться бажання, через п’ятнадцять хвилин доставлять піцу.

– А двері кур’єру хто відкриє? Чи ви вирішили дати мені код?

– Я поїду за пів години, Аліно. У тебе є час, щоб зробити замовлення.

Пів години? Хм, цього вистачить, щоб дещо влаштувати…

– Ви в душ? Маленька порада: добре замкніть двері, тому що мені хочеться влаштувати вам коротке замикання, а електроприладів навколо достатньо.

– Навіщо ж попереджати?

– Не хочу залишитися в компанії покійника.

– Смішно.

– Я не шуткую.

Незважаючи на те, що Віктор посміхався, Віта бачила: йому стало незручно. Та й двері у ванну кімнату він замкнув – вона чула, як клацнув замок.

Відмінно. До другого клацання можна зайнятися планом.

«Небувалий атракціон для прекрасних (і не дуже) дам! Відчуйте себе принцесою в печері дракона! Скарби наявні, лицар не додається», – промайнуло в голові.

Віта прогнала недоречні думки і поспішила до передпокою, де була єдина у всьому будинку кімнатна рослина – старий фікус, земля в якому вже перетворилася на пісочок. Горщик стояв на невеликому підвищенні – такому собі низенькому табуреті. Швабра під нього не пролізла б, пилосос – тим паче. До того ж хатня робітниця ігнорувала пил у важкодоступних місцях.

– Є! – На паперовій серветці залишився слід.

Панель сигналізації Віта протерла двічі – щоб уникнути помилки. Трохи волога поверхня блищала, і це могло помішати задуманому.

«Чортів Віктор!» – Віта почала здувати пилинки на клавіатуру.

Вийшло непогано. Світлий пил осів на сріблясті кнопки і став майже непомітним. Щоб упевнитися, що вони покриті тонким шаром пороху, довелось мало не уткнутися в стіну носом.

«Перевіримо, чи спрацює», – Віта відійшла на крок, милуючись результатом.

Якщо пощастить, вже до обіду Віталіна Сергіївна вибереться з полону.

У глибині будинку пролунало клацання. Віта поспішила на кухню, витягла першу-ліпшу страву і встромила в неї вилку. Застигла, дивлячись на частину коридору, що виднілась у дверному отворі, і лише через кілька хвилин зрозуміла, що колупає морозиво.

– Я йду. – До неї заглянув причепурений Віктор. – Будь слухняною дівчинкою. Нагадаю: спробуєш відчинити двері чи вікно – приїде охорона. Не поліція, а моя охорона, – останнє він виділив голосом. – Тобі ж не потрібні проблеми?

Віта рахувала клацання кнопок. Один, два… Чотири. Що ж, непогано.

– Бувай, Аліно!

Стук – і тиша.

Віта неспішно попрямувала до виходу.

«Я нічого не знаю про сучасні охоронні системи», – недавня рішучість майже поступилася місцем невпевненості, але вона не збиралася відступати.

***

//18 березня, 08.00

вул. Вишнева, передмістя//

– Це був розіграш, так? – Зіна кричала в слухавку, не соромлячись присутності сторонніх людей. – Якась афера?! Мені потрібен головний!

– Шарашка біля телефону.

Смішний мультяшний голос зовсім не був схожий на приємний баритон чоловіка, що переконав її: Агентство – реальність.

– Хлопчику, не патякай! Поклич тата або ким там він тобі доводиться.

– Я вас уважно слухаю, – телефон не змінив господаря.

Зіна остаточно вийшла з рівноваги.

– Дитино, передай батькам, що я звертаюся до поліції!

– Через макарони і ковбасу? – пискнув телефон. – Вас засміють.

– Через те, що мій син пропав! Щоб вам всім провалитися! Ви ж обіцяли розібратись! – Зіна жбурнула мобільник у стіну.

Задня панель відскочила, батарея випала…

Зіна перелякано почала збирати частини, що розлетілись, однак тремтячі від хвилювання руки не слухалися.

– Боже, що я наробила… – Вона абияк приладнала батарею і, затамувавши подих, спробувала включити телефон.

Екран спалахнув, і Зіна з полегшенням опустилася на підлогу. Треба було заспокоїтись і звернутися до правоохоронців. Саме в такому порядку, оскільки заплакану істеричку дійсно не сприймуть всерйоз.

Моргнув індикатор мережі, з’явився значок нового повідомлення.

«Південна, сім», – говорилось у посланні.

Уже в таксі Зіні спало на думку подивитися на номер відправника.

«Два-три, три-два, п’ять-шість…» – очікувала побачити вона.

Але цифри були зовсім іншими.