17.2
***
//19 березня, 15.15
Прирічковий парк//
– Кар-р-р!
– Не прикидайся. Я знаю, хто ти.
Велика ворона спробувала вирватися з маленьких, на вигляд дуже слабких рук невисокої жінки в чорному плащі, але та безжально притиснула птицю до паркової лавки і опустила коліно на її шию.
– Брен? – запитала крижаним тоном. – Чи Ештар? Відповідай!
Ворона клацнула дзьобом, безуспішно намагаючись дістати супротивницю.
– Ештар. – Шаєннка злегка послабила хватку. – Хлопчику мій, ти заслуговуєш на похвалу. Скільки років тобі вдалося протриматися? Десять? Така бездарність, як ти, без захисту сім’ї не могла сподіватися і на тиждень! А чим ти відплатив мені? Чим?! Ти розповів моїй доньці про чужий світ! Хто тебе напоумив? Кажи!
Навколо тонких пальців почав клубочитися туман. Птаха закричала, забилась у конвульсіях. Її трясло і викручувало, немов через неї проходив електричний струм.
– У мене багато часу. Раджу говорити, Ештаре. Ти ж розумієш: тобі не витримати. Такий слабак, як ти, не має мужності.
Ворона протрималася майже годину. Хрипіла, відключалася, відчайдушно боролась… Потім заплющила очі.
– Розумний хлопчик. Відразу треба було впустити мене до свого розуму. – Жінка відкинулась на спинку лави і стиснула долонями голову птиці.
Через деякий час вона відпустила Ештара і втомлено потерла скроні.
– Стільки гидоти навколо вас, – фиркнула презирливо. – Отже, Женев’єв полюбила людину? Того, кому не дано відчути силу магії? Хробака, який посмів її відкинути? Моя донька стала такою дурною…
Ворона сіпнулась, її дзьоб відкрився, з горла потекла темна рідина, схожа на кров.
– А землянин не промах. – Шаєннку не розчулили страждання птиці. – Забрав амулет, щоб убезпечити себе. Був би він не настільки жалюгідний, я б висловила йому повагу. Ти нічого не наплутав, Ештаре? Моя донька справді згодна піти з цього кошмарного світу? Навіть вбивати нікого не збирається, тільки хоче повернути свою магію?
Ворона захрипіла, і жінка тицьнула в неї пальцем.
– Ештаре, ви обидва такі жалюгідні… Але вона – моя кров, а ти – виродок, який зганьбив сім’ю. Прощай.
Птаха зникла. Перетворилась на дим і розвіялася парком.
Прибулиця з Шаєнни обтрусила долоні і підвелася. З сумом подивилась на бруд біля далекої річки, збила носком чобота пролісок, що виліз за межі квітника.
– Якщо ти одумалась, Женев’єв, мати тобі допоможе, – промовила тихо. – Непоганий тут магічний фон. Прирічковий парк, так? Краще б назвали цю суцільну калюжу болотом.
До чогось прислухалася, знизала плечима і попрямувала до дороги. Тепер, коли наміри доньки відомі, час взяти участь у її планах.
***
//19 березня, 15.20
вул. Лісова//
«Це був поцілунок?» – Віта відскочила, ледь не віддавивши ногу комусь із роззяв.
Поруч повискувала Маша і скиглив Дмитро, заламувала руки Ася і бісилась Аглая Іванівна, що вискочила на шум. Уся компанія в зборі і готова перемивати кістки, поки язики не зведе судомою.
– Вибач, Аліно. Це само собою вийшло.
Віктор брехав – це те, що Віта могла сказати точно. Не само собою, не випадково, не під впливом моменту! Він знав, що робить, і, якщо Віта правильно витлумачила його злегка розчарований погляд, розраховував на більш ефектну ситуацію.
Їй варто було відсахнутися. Вона б втратила рівновагу, і йому довелося б ловити її закривавленими рукам. А потім – пристрасний поцілунок як у мильних операх і люб’язне пропонування чистого одягу. Зрозуміло, що з кривавими відбитками на спині Віта розгулювати не захотіла б, тому в машину б сіла. А далі справа за добре підвішеним язиком, банківською карткою і, можливо, телефонним дзвінком батькам.
Ось тільки незграба Курочкіна порушила план. Остовпіла, розгубившись, – і уникла наслідків. Легкий дотик губ – і Віктору самому довелося ловити рівновагу. Але Маша була в абсолютному захваті і клацала камерою, не перестаючи.
– Аліно, поїдемо звідси. Мені потрібно багато чого тобі пояснити.
Віта похитала головою. Досить на сьогодні вистав. Колеги і так тижнями пліткуватимуть, відео розлетиться по знайомих із нібито смішними коментарями, у Аглаї Іванівни з’являться всі шанси захлинутися власною отрутою.
Ще й Тін був мимовільним свідком цього божевілля… Чомусь саме його ображене обличчя зачіпало найбільше.
Але він не підходив. Дивився зло поверх чужих голів і, здавалося, зараз кинеться до Віти. Відкине Дмитра Анатолійовича, що здумав брикатися, засуне Віктора в його ж автомобіль і додасть їм обом пристойного прискорення…
Однак іносвітець не ворушився. Стояв біля чорноволосої незнайомки, на її швидку іноземну мову не відповідав, погрозами не розкидався…
І не наближався.
«Що там із ризиками?» – запізніло збагнула Віта, не уявляючи, як Тін може залишатися спокійним і нерухомим.
Навіть його співрозмовницю зацікавив спектакль. Очі круглі, рот відкритий, на обличчі – напруга і тривога. Ніби трилер якийсь дивиться, а не розмовляє з привабливим хлопцем із власного світу.
– Господи, що я наробив!
Віта різко обернулась. Чого-чого, а таких слів від Віктора вона не очікувала. Як це розуміти, га? Його колотило, погляд блукав…
«Він дивиться на неї», – прийшла несподівана думка.
І загадкова шаєннка витріщалася сюди. Страх Віктора ніби приносив їй задоволення. Вона посміхалась настільки привабливо, що випадкові чоловіки з офісу скалилися у відповідь, забувши про правила хорошого тону.
Всі, крім Тіна. Він кривився й ігнорував її короткі зауваження. Дивився на Віту – з незбагненним смутком, немов прощаючись, і стискав кулаки.
Але не рухався!
«Все заради мого блага», – гірко подумала вона, відвертаючись.
Бісові три метри! Бісів Шарашка! Бісове несправедливе життя!
– Це Жені, Аліно. Ця жінка переслідує мене багато років. Як же не пощастило! Як я міг її не помітити? Сідай у машину! Будь ласка, я відвезу тебе якнайдалі звідси.
«А запхати мене в автомобіль силоміць, як варіант при непокорі – в багажник?» – промайнуло в голові.
Цей Віктор занадто сильно відрізнявся від звичного, щоб ситуація не здавалася підозрілою. Чи на нього справді так позитивно вплинула закоханість?
– Ні. – Віта позадкувала. – Я більше не граю у ваші ігри.
Він забувся і схопив її за руку, залишивши кривавий слід.
– Аліно, повір мені: нам необхідно зникнути!
Віту ніби вдарило струмом, коли загусла кров приклеїлась до долоні.
«Я втомилася», – стало нестерпно гірко й сумно.
Шаєнна, багатий покровитель і справи Агентства довели відповідальну Віталіну Курочкіну до зриву.
– Чуєте сирени? Це поліція. Розбирайтеся з ними самостійно. А я… Вибачте, але я піду. До побачення.
«Чоловік тобі в коханні зізнався, а ти – «До побачення»?» – надумав висловитися внутрішній голос.
Віта заткнула його, всього лише подумавши про божевілля, яке влаштують співробітники вже завтра. Тобто ні, завтра – субота. Пекло почнеться в понеділок.
– Спробуйте не потрапити за ґрати, – сказала Віктору, потроху відходячи вбік.
І, ледве потрапивши за межі утвореного колегами натовпу, припустила вперед. На перехресті озирнулась. Ніхто її не переслідував… Навіть Тін залишився з Жені.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!