Агентство "Шарашка і партнери"

***

//19 березня, 14.30

вул. Лісова//

Віта відверто злилася. Сиділа на лавці біля якогось під’їзду, крутила в пальцях телефон і ледь стримувалася, щоб не виплеснути накопичені емоції на співрозмовника.

– Ну й навіщо було стрибати під машину? Навіщо?! – хотілося кричати так голосно, щоб усі в цьому світі дізналися про його дурість і приєдналися до осуду. – Що це змінило?!

– Не знаю. Але це точно порушило запланований хід подій.

Тін стояв під старою тополею, на якій вже зазеленіли бруньки, і старанно дивився в інший бік. Чи то ховав розбиту губу, чи уникав вітру – незрозуміло, проте Віту засмучував його нарочито безтурботний вигляд.

– Що значить – запланований хід подій? Це ж тільки Шарашка… – Вона замовкла. – Не тільки Шарашка, – додала через якийсь час.

– Ми обидва чули шаєннський акцент. Це не може бути збігом, – наполягав Тін. – Не впевнений, що ціль – твій Віктор, але він напевно один із елементів ланцюжка.

– Він не мій Віктор! – На жаль, Віта не могла підбігти і гарненько струснути іносвітця. – Ви самі привели його в моє життя!

– Гаразд. Нехай буде наш Віктор.

– Ти знущаєшся?!

– Ні.

Вона придушила різкі слова, готові зірватися з губ. Тін справді не насміхався і не дорікав. Варто було звикнути до того, що для нього деякі речі аж ніяк не очевидні. Може, тому їй і було комфортно поряд із ним – з чоловіком, який сприймав Курочкіну такою, яка вона є, і не поривався змінити ні її зовнішність, ні характер, ні оточення.

– Ходімо до мене на роботу, – знову запропонувала Віта. – Дорогою вирішимо, хто розмовлятиме з Олександром Петровичем. Я майже готова поступитися цією честю тобі.

Умовити Тіна було нелегко. Він наполягав на тому, що потрібно зачаїтися і не висовуватись, а Віта жадала скоріше знайти Зіну і покінчити із замовленням без номера.

– Пішли, – нарешті здався іншосвітець. – По одній стороні вулиці, дотримуючись дистанції. І розмовляти з тим Петровичем буду я.

«Півгодинна прогулянка? Чудово!» – Віта встала з лавки і підморгнула Тіну:

– Все вийде, партнере!

Не вийшло.

Біля знайомого офісу стояла карета швидкої, співробітники шепталися по кутках.

– Віто! Ти ж виходиш тільки з понеділка! А у нас тут повний капець. – Ася поспішила поділитися новинами. – У директора серцевий напад. Он та відвідувачка якраз була в нього і перелякалася до смерті! Його зараз заберуть. Це ж виходить, що поки він у лікарні, зміюка головна!

«Зовсім чудово», – Віта сумно подивилась у вказаному колегою напрямку.

Незнайомка була молодою – років вісімнадцяти-двадцяти, не більше. Витончена, як статуетка, з приємним обличчям і неймовірно темними очима, вона нагадувала іноземку, хоча чому створювалося таке враження, навряд чи хтось міг би пояснити. Можливо, через незвичне поєднання високих вилиць і пухких яскраво-червоних губ? Через одяг, пошитий на замовлення за особливим дизайном? Через погляд, що ніби читав думки всіх навколо?

Пискнув телефон.

«Я пам’ятаю її», – прийшло повідомлення.

Знову Шаєнна? Віта зиркнула через плече і розгледіла непримітного серед натовпу Тіна.

«З ваших?» – написала у відповідь.

Двері будівлі відчинилися, медики викотили блідого директора. Коли каталка проїхала повз незнайомку, губи дівчини ворухнулись. Олександр Петрович сіпнувся, немов пориваючись вчепитися їй у горло. Вона посміхнулась, і ця ледь помітна посмішка подіяла на нього як звіриний оскал.

– Не смій! – прохрипів він, безуспішно намагаючись до неї дотягнутися. – Це не мій… не мій…

Його запхали в швидку.

– А мені начхати. – Невідома дівчина дивилась услід автомобілю, що від’їхав, і наче не помічала уваги спостерігачів. – Головне, ти його любиш.

«Ніякого акценту», – трохи розчарувалась Віта.

Вони помилилися. Це звичайна земна красуня з екзотичною зовнішністю і якимись особистими стосунками з директором.

– Ерлейне міа, леран дер.

Тін! Віта так захопилася роздумами, що зовсім випустила його з поля зору. Коли він встиг підійти до таємничої кралі?

І на що сподівався, звертаючись до неї мовою, якої не існувало в цьому світі? Та навіть якби невідома справді була з Шаєнни, навряд чи відкрилася б першому-ліпшому перехожому.

«Вибачте, що?» – очікувала почути Віта.

– Леран, моа еліне, – вимовила незнайомка.

***

//19 березня, 14.40

вул. Миру//

– Не розумію твого чоловіка. – Шарашка крутив радіо в автомобілі, не затримуючись ні на одній станції. – Він надто терплячий. На його місці я б давно викинув тебе зі свого життя. Ну або відшмагав би так, щоб ти й думати забула про коханців.

Наталя припаркувалася біля узбіччя, обвила свого супутника руками і залишила слід рожевої помади на його губах.

– Він намагався. – Потерлася щокою об його щоку і кинула ключі в кишеню. – Двічі. А один раз навіть по-справжньому.

– Щось я не бачу результату.

Вона жартівливо виштовхала Шарашку на тротуар і зачинила двері.

– Передні зуби у нього вставні. І пластинка в коліні. Я з дитинства займаюся бойовими мистецтвами, до мене краще не лізти з домінуванням… Тому, хто слабший, краще не лізти, розумієш? – Наталя змовницьки підморгнула, поправляючи волосся.

Шарашка покосився на табличку з назвою вулиці і відступив, пропускаючи інших пішоходів.

– Не дивися на мене так. – Він пройшов крізь ворота і зупинився біля порога довгої приземистої будівлі, витираючи ноги. – Ці дивні ігри не для мене. Якщо я тебе вдарю в пориві пристрасті, ти залишишся калікою на все життя. За умови, що виживеш, звичайно.

– Буркотун! Кохання буває різним, хіба не знаєш?

– Знаю. Воно ще й підкрадається непомітно. Наприклад, наш провальний об’єкт Віктор Глід майже готовий до справжніх почуттів. Імовірність – понад п’ятдесят відсотків, а пів місяця тому було всього півтора.

Довгий коридор лікарні вивів їх до палат. Шарашка глянув на номер, звірився із записником.

– Це було востаннє, так? – Наталя притулилася до його плеча.

– Це було прощання. Більше я не звертатимусь до тебе по допомогу.

– Закриваєш Агентство? – Вона спробувала зазирнути йому в очі.

– Мабуть.

– Сумно…

– Пора дорослішати і поважати правила цього світу. Не порушувати закон, переводити бабусь через дорогу, не спати з чужими дружинами… Нічого складного.

Зіну вони знайшли біля вікна. Вона сиділа на ліжку, гріла долоні великим кухлем гарячого чаю і печально дивилася вдалину.

– Ви родичі? – Хтось із персоналу помітив двох підозрілих осіб і поспішив до них.

– Друзі. – Наталя відповіла широкою усмішкою. – Ось, тортик принесли. І фруктів трохи.

На цьому розпитування закінчилися.

Шарашка зачинив двері, прилаштував коробку з тортом на тумбочку біля ліжка.

– Видужуйте, – промовив настільки дружелюбно, наскільки зумів. – Замовлення виконано. Ми знайшли вашого сина. З ним усе гаразд, він щасливий і…

– Не кажіть мені, де він. – Зіна опустила очі. – Не треба.

– Чому?

Вона зціпила кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців.

– Я не знаю, – відповіла після паузи. – Клянуся, не знаю! Просто відчуваю, що це небезпечно. Не кажіть мені! Один із шести… Це гарне співвідношення. Вони довго шукатимуть!

Наталя сіла поруч із нею, накрила долонею її руку.

– Про кого ви? Хто шукає вашу дитину?

Зіну почала бити дрібна дрож.

– Я нічого не знаю! Нічого не пам’ятаю! Там була дівчина… така мила, сущий ангел… Вона стала демоном! І був ще хтось… Називав її сестрою, а вона наказувала йому як рабу. Їм потрібен Роман! Мій Роман! Вони знову прийдуть до мене… Ангел, демон і раб… Я не хочу знати, де мій син!

На крик прибігла медсестра, випровадила відвідувачів із палати.

– Тобі це нічого не нагадує? – вже за воротами лікарні запитала Наталя. – Як на мене, схоже на якийсь фільм.

Шарашка відчинив для неї двері автомобіля.

– Або на справжню Шаєнну, – відповів, дістаючи з заднього сидіння нову куртку і відриваючи етикетку. – Їдь без мене, мені треба декуди заглянути.

– Куди?!

– Маю перевірити одну здогадку. Це далеко.

– Я підвезу!

Він пішов, не озираючись.