Агентство "Шарашка і партнери"

***

//16 березня, 12.30

вул. Лісова//

– Поточні ризики: «ти-Віктор» – менше десяти відсотків, «ти-я» – близько п’ятнадцяти, «ти-Шарашка» – майже шістдесят, – монотонно повідомив Тін, зайшовши до невеликого приміщення зі строкатою вивіскою – так званого офісу агентства.

– І тому він мене уникає? – Віта з цікавістю роздивлялася. – Даремно. Я запам’ятала того замовника. Побачу – втечу в людне місце. Та й потрібна йому не я, а Шарашка.

Одинокий стіл із мінімумом паперів і канцелярського приладдя, крісло на коліщатках, нова розетка, товстий кабель, світлі жалюзі, порожня етажерка, засохлий кактус у горщику і простенька акварель…

– Чим ви тут займаєтеся? – Віта не помітила слідів фінансової діяльності.

– Тут Наталя працювала. Шарашка не любить приміщення. А я – виконавець.

– І що робила Наталя?

– Те, що тепер будеш робити ти, – вислуховувала замовників, складала їхні психологічні портрети і пропонувала рішення проблем. Шарашка займався прогнозуванням, я – ризиками і правками.

Віта виглянула у вікно. Гнітючий пейзаж… Занедбаний будинок, сміттєві баки, вдалині видніється куточок вулиці. Комірчина – так вона назвала б це місце. А Тін говорив – офіс. Воістину у кожного своє бачення світу.

– Тут прибрати треба. – Палець залишив помітний слід на запиленій поверхні.

– Прибирала Наталя, – пролунала переконлива відповідь.

Ну що за люди, га? Ніби без Наталі іносвітці як без рук. Чи її відсутність стала для них приводом бити байдики?

– Гаразд, сьогодні… Господи, а це що за дивак? – Віта втупилась у двір, через який йшов високий, атлетичної статури чоловік у веселеньких шортах, смугастій майці і гумових шльопанцях на босу ногу. – Місцевий юродивий чи «морж»?

Хто такі моржі, Тін знав. Неповороткі ссавці, живуть на півночі, мають бивні і вуса. Чому новоспечена колега назвала моржем щетинистого качка з довгими чорними патлами, рівними зубами і начебто синіми очима, залишилося за межею його розуміння. Довелось пояснювати, а тим часом дивна людина зникла з поля зору.

– Так, він морж, – із затримкою погодився іншосвітець. – Взагалі холоду не боїться. Навіть мінусових температур. Забудь, навряд чи ти його ще побачиш.

– Чому?

– Його час закінчується.

– Правильно буде – час його оренди закінчується. – Віта спробувала поліпшити мовні знання співрозмовника.

Погляд Тіна висловлював здивування, і вона змінила тему. Нехай сам вчиться. Головне – люди його розуміли, а все інше буде практикою.

– Готова?

– До чого?

– До роботи. Сідай, я покажу тобі роздруківку розмови з об’єктом «Зінаїда Лиска». Дзвінок прийняв Шарашка, тому не звертай уваги на зауваження.

Віта, проігнорувавши стілець, пробігла очима короткі рядки. Звичайне привітання, недовіра Зіни і неприязнь ворони, трохи злих висловлювань та погроз, відмова, прохання, різка відмова, слізливе прохання…

– Що?! – Внизу сторінки знайшлося дещо цікаве. – Чому я цього не знала?!

– А хіба об’єкт Зінаїда Ли…

– Не називай її об’єктом!

– Хіба Зіна – твоя подруга?

– Зараз подруг у мене кіт наплакав. Після навчання всі роз’їхалися, втратили зв’язок… На жаль, соціальні мережі не замінять справжнього спілкування. Але з Зіною я працювала! Вона постійно розповідала про своє життя. Не уявляю, як вона тримала в таємниці дитину!

Тін нагадав, що суть завдання не в тому, проте Віта думала про інше. Секретарка Зіна охоче ділилась історіями про чоловіків, але жодного разу не згадала, що у неї є десятирічний син. Вона приходила вчасно, ніколи не відпрошувалася на дитячі свята, не скаржилась на завантаженість, не поспішала до сім’ї, не брала відгули через хворобу дитини. В її житті ніби не було інших клопотів, окрім гулянок і салонів краси. Навіть реготуха Маша заздрила її безтурботності.

Життя одинокої матері непросте. Зіна завжди посміхалась і не вимагала особливих умов. Виходить, вона базікала, та не відкривала душу? Її удавана бравада – просто маска?

– Тут не все. – Зворотна сторона аркуша була порожня. – Про що просила Зіна? Це щось, пов’язане з дитиною?

За вікном знову пройшов чоловік у шортах. Віта зіщулилась – дув сильний вітер, і навіть у приміщенні відчувався холод.

Тін простежив за її поглядом і потягнув жалюзі.

– Не гай часу. Інше я розповім на словах, тому що… Ну, ми не дуже добре розбираємося в законах…

– Наталя розбиралась, – виникло незрозуміле роздратування, немов жінка, яку Віта ніколи й не бачила, була її суперницею. – Пам'ятаю. Хочеш сказати, Зіна намагається зробити щось незаконне?

Тін трохи збентежився.

– Не знаю… Мати відповідальна за дитину, так? Вона її народила і виростила. А батько? У нашому світі обоє батьків рівнозначні, якщо з самого початку не обумовлено інше. А у вас всі ці розлучення, співмешкання, вільні стосунки… Я поки не розібрався.

– Зіна розлучена? – Віті здалось, вона вловила суть проблеми. – І її колишній чоловік хоче мати повну опіку над дитиною?

– Не зовсім так, – іносвітець явно не міг підібрати слова. – Зінаїда Лиска прожила з Євгеном Васильєвим два роки. Вони не були одружені, розійшлися мирно, а через рік вона народила дитину. Не від нього, – уточнив, скоса поглядаючи вбік. – Але в свідоцтві про народження записаний Васильєв.

– І він збирається судитись?

Тін заперечливо похитав головою:

– Ні. Він про це взагалі поки не знає.

– Вона хоче подати на аліменти?

– Ні. Зіна вирішила сама виховувати сина.

– Тоді що їй потрібно?

– Не їй. Хлопчику. – Шаєннець заспокійливо усміхнувся. – Казав же, це складно. І, мені здається, не зовсім законно. Чи на дітей закони про переслідування не поширюються?

Втративши багато нервових клітин, Віта зрозуміла суть проблеми. Десятирічний Роман одного разу нишпорив у документах і побачив ім’я свого нібито батька. Воно здавалося знайомим, тому хлопчик використав пошуковик. Інтернет повідомив, що Васильєв Євген Олександрович – відомий депутат, багатий підприємець, та ще й майстер спорту. Мрія, а не тато!

Для Зіни ситуація склалася не найкращим чином, оскільки син втовкмачив собі в голову, що без Євгена Васильєва життя погане і безрадісне. Вона божилася: Васильєв із мережі – це не той Васильєв, однак дитина запитувала, де ж тоді справжній.

«Справжнього» втягувати в свої проблеми жінка не планувала. Назвати інше ім’я не могла, бо ж сама його не знала – татусь Романа був випадковим коханцем, відгукувався на прізвисько «Лапа» і після кількох зустрічей зник без прощання.

А хлопчика немов підмінили! Він не вгамовувався ні на день, вимагав «тата» і погрожував, що сам буде його шукати.

– Стривай. – Віта трохи розгубилась від потоку інформації. – Зіна хоче, щоб ми знайшли несправжнього Васильєва?

Тін невпевнено усміхнувся.

– По-моєму, ні. Вона намагається утримати сина від усіх Васильєвих.

– Від обох? Чи тільки від депутата?

Іносвітець жестом фокусника витягнув із внутрішньої кишені куртки невеликий планшет.

– Від шістьох Євгенів Олександровичів Васильєвих, які живуть у цьому місті, зокрема колишнього співмешканця Зіни. Кажу ж, справа складна.

Віта відчула, як у неї відвисає щелепа.

– Вони всі знаменитості? – уточнила, не вірячи.

– Через інтернет можна знайти лише двох, я вже перевірив. Але хлопчик звідкись довідався адреси і телефони шістьох!

Вона наморщила лоба.

– Я не дуже вірю в надприродні здібності Романа, – промовила задумливо. – Їм хтось керує.

– Зіна теж цього боїться. Тим паче, той, хто знайшов аж шістьох…

Стук у двері змусив Тіна обірвати фразу.

– Це напевно вона. Сідай. Слухай уважно.

– Стривай! Шарашка ж казав, що ви самі вибираєте замовників. – Віта злегка запанікувала.

– Вибираємо. Але Зіна – особливий випадок.

– Тому що вона – моя знайома?

Якраз це і бентежило найбільше.

– Тому що вона вміє бути вдячною і легко вірить у незрозуміле.

«Ніколи не помічала», – а тим часом двері відчинилися.