Агентство "Шарашка і партнери"

***

//18 березня, 21.30

вул. Миру – вул. Волошкова//

Потрібний автобус не йшов і не йшов. Віта глянула на годинник і зрозуміла: чекати марно. Треба потрапити в центр, а звідти ходить набагато більше транспорту.

Окружними шляхами вона дісталася до парку, розташованого за дві зупинки від орендованої квартири. Постояла хвилин п’ять, роздумуючи, куди б податися далі, і вирішила не випробовувати долю проти ночі. Завтра буде ясно, що робити. А поки – дім, милий дім, і ніяких іносвітців. Крім Шарашки, звичайно ж, – викидати його трупик в природне середовище ніхто не збирався.

На відміну від Люсі, яка звикла мати справу з земними істотами, Віта сумнівалась, що Шарашці в принципі потрібно дихати. Та й серцебиття – вкрай сумнівний показник для створіння, у якого навряд чи є це саме серце. Ні, тварюку, здатну пробити потрійне пластикове вікно, дитячі рученята не придушать!

Ліхтарі блимали, і через це йти безлюдною вулицею було відверто страшно. Тим паче, попереду намалювалася п’яна компанія, яка з реготом жбурляла порожні пляшки в дорожні знаки. Віта воліла уникати неприємностей, а не розбиратися з ними, тому повернула в парк – на знайому стежку, якою не раз ходила вдень.

– Ти там як, птахо? – поплескала рукою по сумці.

Шарашка навіть не ворухнувся.

Легке занепокоєння кольнуло сильніше. Раптом йому справді зовсім зле?

Попереду виднілась альтанка. Віта поставила сумку на лавку, розстебнула блискавку… Ворона була жалюгідною і безнадійною. Пошарпана грудка пір’я без краплі життя…

«Я його вбила?!» – мимоволі Віта відчула страх, смуток і навіть справжнє горе.

Обережно торкнулася птаха, перевернула на бік… Здається, теплий, хоча і це в разі іншосвітців не можна назвати індикатором стану.

– Не надумай померти, вороно. – Віта витягла птицю і спробувала розворушити. – Як я перед Тіном виправдаюсь? І взагалі, тобі ж іще магію повертати! Ти повинен якось прибрати триметрову дистанцію! А-а-апчхи! А-а…

Вона позіхнула. Подумала, що ніколи не виправиться, бо так і не навчилася бачити небезпеку. Поспішно запхнула ворону назад, засмикнула блискавку…

І відлетіла до стінки альтанки, оскільки сумка «вибухнула», відштовхнувши її геть.

«Невже я побачу перетворення?» – майнула зайва для ситуації ідея.

Не побачила. Світ померк, потім стало зовсім темно. Віті спало на думку, що якщо і цього разу обійдеться без чудових пейзажів Шаєнни, буде прикро.

І реальність зникла.

***

//18 березня, 22.30

вул. Степова, передмістя//

Віктор розплющив очі і застогнав. Вечір? Ніч? Ранок? У кабінеті було темно. Щільні штори повністю закривали вікно, і лише з прочинених дверей пробивалися слабкі промінчики. Торшер? Чи на кухні господарює сонце? Вірогідніший другий варіант.

Судячи з відчуттів, минула ціла вічність. Побите тіло боліло, відмовлялося слухатись, вимагало не ворушитися і не намагатися встати на ноги. Між іншим, правильно вимагало… Підвестися не вийшло, тільки кров розмазалась по світлому килиму та заново розквасився ніс. Зате вдалося помітити телефон, що впав у запалі боротьби.

Віктор простягнув до нього руку і з подивом виявив: пальці не слухаються. Сфокусував погляд, перетерпів приступ нудоти… Вивихнуті, точно. Він пам’ятав, як тендітна жінка в темному плащі калічила їх по одному і ставила питання. А навіщо? Нащо вона докладала стільки зусиль? Віктор розповів про Женев’єв після першого ж вибитого зуба. Виклав усе: і про її божевільну закоханість, і про те, як це йому лестило, і про страх, який він відчув, зрозумівши, що розійтися по-доброму не вдасться.

Незнайомка не вірила. Била, забруднюючи свої білі манжети бризками крові, і запитувала й далі. Про час, який вони провели разом, про сварку, про той фатальний день, коли Жені зникла навіки. Про кулон, звичайно ж. Про тих, хто допомагав замести сліди. Про почуття, уявіть собі!

Віктор швидко відключився. Не звик до болю, та й вона не шкодувала сил. Їй не сподобалася його слабкість. Вона шаленіла… Напевно. В будь-якому разі до непритомності він не пам’ятав ні перебитих ребер, ні синців на животі, ні розпухлих колін.

Віктор підчепив краєм долоні мобільник і притягнув до себе. Заблоковано, щоб його… Ввести пароль вдалося з третьої спроби, зайти в швидкий набір – з другої.

Цифра один… Елла. Віктор майже торкнувся екрана, проте щось його зупинило. Ні, більше ніяких прохань. Вони справді розійшлися. Пора дивитись у майбутнє, а не чіплятися за минуле.

Двійка. Адвокат, здатний витягти з будь-якої колотнечі законними і не дуже методами. Він точно знає, що робити, але навряд чи прямо порушить закон. З ним не можна бути відвертим, особливо зараз, коли він і без підозрілих історій дивиться косо. Вважає, що вбивство Каті – вина Віктора. Правильно, якщо чесно, вважає…

Три. Бідна дивачка з купою заскоків. Навряд чи вона візьме слухавку. Образилася, здається. Жінки – дивні істоти, їм неможливо догодити. Проявляєш увагу – нав’язуєшся, даєш більше особистого простору – ігноруєш, намагаєшся захистити – контролюєш, залишаєш у спокої – кидаєш…

Віктор роздумував недовго. Тицьнув мізинцем у номер Елли.

«Підтвердіть видалення», – вискочило віконце.

Як просто…

Осколок ребра вп’явся у тіло від необережного руху. Віктор зойкнув, вибрав номер Віти.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності», – почув байдужий голос автомата.

Так, її SIM-карта лежала в його гаманці.

Віктор скрипнув би зубами, якби міг доторкнутися хоч до одного з них. От же ж невдача!

Тепер би згадати, чи говорив він небезпечній незнайомці про дурненьку Курочкіну… Не факт, але й не виключено.

Навіщо та жінка увірвалася в його будинок? Що хотіла почути? Чому не вбила?

Віктор відштовхнув телефон і заплющив очі.

Вона повернеться. У неї була можливість помститися, проте вона нею не скористалася. Отже, справа в іншому. Їй потрібен кулон? Смішно. По-перше, це просто казки. По-друге, Віктор зізнався, що викинув його в грудні минулого року. Скарб Женев’єв покоїться на дні річки в Прирічковому парку.

Оглушлива трель дзвінка змусила Віктора здригнутися.

– Павловичу? – Він прийняв виклик. – Якраз збирався вам телефонувати, Павловичу…

– Елла вагітна, – приголомшив адвокат. – Ви знали?

– Уже не вагітна. – Серце чомусь защеміло, але Віктор не дозволив собі думати про недавні події.

– Все ще вагітна, – як припечатав Олександр Павлович. – Її лікар – мій хороший друг. Він вирішив, що вам буде корисно про це дізнатися. Сподіваюсь, ви розумієте, що така лояльність вимагає відповідних дій?

– Заплатіть скільки вважаєте за потрібне, – в горлі пересохло і говорити було важко. – Прошу, збережіть це в таємниці.

– Вам нема про що турбуватися. Вітаю, скоро ви станете батьком. На добраніч.

– Стривайте. – Віктор не уявляв, що робити далі. – Мені потрібна ваша допомога. Приїжджайте, Павловичу. Я не шуткую. Двері відчинені, ворота, напевно, теж… Ні, ніякої поліції. Краще знайдіть медика, який вміє мовчати. До речі, рентгенапарат можна замовити додому?