Агентство "Шарашка і партнери"

//4 березня, 20.43

проспект Дружби//

– Випадковий чинник. Завдання провалено.

– Стан замовлення номер чотирнадцять?

– У процесі виконання. Оскільки часткова провина за невдачу лежить на замовнику, рахунок не змінюється.

– Подальші плани?

– Спостереження і сприяння. Новий об’єкт на сімдесят відсотків відповідає необхідному профілю.

– Головні параметри романтичного героя і владного героя не збігаються.

– Згоден. Імовірність зміни характеру – нуль цілих п’ять десятих відсотка. Доведеться збільшити шанси.

– Особисте втручання?

– За обставинами.

***

//4 березня, 20.45

проспект Дружби – вул. Волошкова//

«Я сиджу в калюжі», – перше, що спало Віті на думку після того, як в оточуючій її свідомість темряві з’явилося світло.

Штани промокли наскрізь і, здавалось, ось-ось примерзнуть до тіла. Пальці захолонули, спина нила, голова розколювалася.

– Дівчино, ви в нормі? – з легкою зневагою запитав низький чоловічий голос.

Незнайомий, до речі. І дуже приємний.

Майнула здогадка, що це напевно говорить телевізор або радіо, оскільки у реальних людей не буває настільки ледачого й водночас гордовитого тону. Ну і реальна людина точно не буде цікавитися, чи в нормі той, кого збила машина. Не в голлівудських фільмах живемо.

– Не знаю, – пробубніла Віта. – Нехай швидка розбирається.

Її досить грубо поставили на ноги.

– Все окей, дівчина знепритомніла від переляку, – прозвучало впевнено.

«Взагалі-то від того, що сріблястий позашляховик, гальмуючи, штовхнув мене на бетонний стовп», – хотілось заперечити.

Голова, на якій, здавалося, боліло навіть волосся, служила наочним доказом.

– Ні-ні, не треба викликати поліцію. Ми знайомі, самі розберемося.

«У мене немає знайомих, що роз’їжджають на джипах», – але, звісно ж, знову не вдалось вимовити ні слова.

Віту запхали на м’яке, оббите начебто справжньою шкірою сидіння, на коліна кинули впущену сумочку і мобільник.

«Агов, я нікуди їхати не збираюся!» – але дверцята зачинились, ледь не прищемивши пальці.

З боку водія в автомобіль сіла масивна темна фігура. Широка рука повернула ключ, завурчав мотор…

– Ви хто? – голос поки слухався погано. – Випустіть мене!

Незнайомець нічого не відповів. Вирулив на сусідню смугу, повернув на проспект…

– Мені не туди!

Однак водія це не турбувало.

Віта почала міркувати, наскільки шансів вижити, вискочивши з машини на ходу, більше, ніж шансів нарватися на маніяка, коли невідомий припаркувався біля банкомату. Тільки-но він вийшов, вона смикнула двері. Заблоковано! Хто б сумнівався…

Викрадач був відсутній дві-три хвилини. Повернувся він із пристойною пачкою грошей – і протягнув їх пасажирці.

– Компенсація, – буркнув крізь зуби. – Називай адресу, відвезу додому.

Що таке пачка банкнот, Віта знала – батькам часто давали пенсію дрібними купюрами. Всі продавці косились, коли вони купували продукти. Черга, доки перелічиш… А відтоді, як Віта почала працювати, вона регулярно міняла матері з батьком гроші.

Але коли на купюрах красується американський президент, це зовсім інша справа.

– Е… е… це навіщо?

«Мамі й тату на мої похорони?» – вколола неприємна думка.

– Напишеш відмову від претензій і підпишеш угоду про нерозголошення.

– А… е…

– Мені не потрібна увага преси і судові позови. Домовимось – не ображу. Що, мало?

Віта відчайдушно почервоніла. Вона, дурненька, нафантазувала всякого, а незнайомець, виявляється, просто хоче убезпечити себе.

– Та ви що! – почала виправдовуватись. – Не треба! Це не ваша провина. Я ж чула, там якась дитина вискочила на дорогу. Ви справжній герой! Але, якщо можна, на Волошкову підкиньте? Або хоч до найближчої зупинки?

«А ще краще – до лікарні», – однак нагадувати про удар не хотілося.

Раптом цей чоловік подумає, що Віта натякає на каліцтво і вимагає більшу суму грошей?

Долари зникли в бардачку.

– Це так шок проявляється? – водій немов звертався до самого себе. – Нічого, зараз повернемо тебе до тями.

Він включив у салоні світло, і Віта змогла його роздивитися. Далеко за тридцять, приємна зовнішність, костюм явно не зі звичайного магазину, строга краватка. А ще – холодні сині очі, відбілені зуби і гидливо наморщений ніс.

Їй стало незручно. Господар позашляховика розглядав її з цікавістю агронома, який знайшов у своїх ідеальних володіннях колорадського жука. Наче й незначна комашка, але вирішувати її долю треба швидко, інакше зазнаєш лиха.

– Я тут вийду, – прошепотіла Віта, не в змозі витерпіти його крижаний погляд. – Подихаю свіжим повітрям.

Ніякого відгуку. Незнайомець дивився, непривітно кривлячи губи, і Віта відчула, як наростає роздратування. Так, її мокрі спортивні штани погано поєднуються зі шкіряними сидіннями, вимазана брудом сумочка – тим паче. Але хіба вона сюди просилася? Хіба з власної волі сіла в чужий автомобіль?

– Зіниці нормальні, – задумливо видав водій. – Отже, не під кайфом. Ну тоді…

Він осікся. Витягнув з бардачка пляшку з чудернацькою назвою, відкрутив ковпачок.

– Пий.

– Що це?

– Ліки.

– Які?

– Загальнодоступні. Досить ламатися, допомагає всім.

Віта вловила запах алкоголю і заперечливо хитнула головою.

– Ні, ви не розумієте. Мені не…

У скроні вдарив запізнілий біль. На мить зв’язок із реальністю ослаб, а коли гострі голки зникли, губ торкалося прохолодне скло.

– У мене…

Попутник скористався цим, щоб перевернути пляшку.

Язик обпекло, і Віта закашлялась. Частина коньяку (судячи з кольору) потрапила в горло, частина вихлюпнулася на пальто неохайними плямами.

– Майте совість! – Вона дозволила собі розлютитись. – У мене алергія! Мені не можна спиртне!

Як на зло, в сумочці все перемішалося і тремтячі пальці не могли знайти ніяких таблеток.

– Та йдіть до біса!

– Ти зараз заб’єшся в конвульсіях? – Сусід по салону відсунувся про всяк випадок.

– Ні! Але мені буде погано! У вас нічого немає від алергії?

Біля аптеки він пригальмував без зайвих питань. Притягнув купу всього, проте вивчати десятки інструкцій Віта не схотіла – проковтнула подвійну дозу звичних ліків і понадіялась, що на цей раз пощастить.

– Спасибі, до побачення. – Вона вирішила, що за таблетки платити не треба. – Двері розблокуйте, будь ласка.

– Що, ось так і підеш? – в голосі незнайомця прозвучала незвична жалість.

«Ціліша буду», – Віті теж не хотілось потрапити на вітер у мокрому одязі.

– Все нормально, я живу неподалік, – збрехала вона без вагань.

Господар автомобіля вказав на дзеркало заднього виду.

– Це бридко, – прокоментував побачене.

«І свербить так, що немає сил терпіти. Але хто винен, що багатії не вміють слухати?».

– Це кропивниця, – відповіла Віта, поглянувши на своє відображення. – Через спиртне. Вона скоро пройде. Давайте вже попрощаємося, добре?

– Показуй, куди їхати.

Адресу вона про всяк випадок назвала неправильну. Ситуація з рекламним оголошенням поки не потьмяніла в пам’яті, і ризикувати даремно не хотілося.

– Точно грошей не візьмеш? – почула на прощання.

На угоду з совістю Віта пішла – забрала всі таблетки. Деякі дорогі – жах! Вдома розбереться, які підійдуть, а які можна віддати знайомим.

– Щасливої дороги! – сказала наостанок перше, що спало на думку.

Зрештою, підвозили її нечасто, і вона й гадки не мала, що прийнято говорити в таких випадках.