Агентство "Шарашка і партнери"

//16 березня, 13.30

вул. Лісова//

Таксі з заляпаними брудом номерами зупинилося на узбіччі. Водій опустив скло і зміряв пильним поглядом вузький провулочок, у глибині якого виднівся шматок обшарпаної стіни і вікно з опущеними жалюзі. Глянув на годинник, презирливо скривив губи.

– Шарашкіна контора, – пробурмотів зло. – Ну-ну, подивимося, хто буде сміятись останнім.

Пожовклі від курива пальці відкрили бардачок і витягли щільно закручену пляшку з прозорою маслянистою рідиною. Чоловік зняв ковпачок, із насолодою принюхався до різкого неприємного запаху.

– Ну почекайте, скотиняки… Зруйнували моє життя, а тепер за мізки взялися? Балакуча ворона, подумати тільки! Буде вам ворона… І півень буде! Побачите, як клюється червоний півень!

Не закриваючи посудину, водій заховав її під полу куртки. Вийшов із машини, озирнувся… Перехожі поспішали у своїх справах, не звертаючи на нього уваги.

Він прошмигнув у провулок. Притулився до стіни, перевів подих… Руки тряслись, почали закрадатися сумніви.

Повз пройшов дивак у шльопанцях. Пригальмував, зиркнув як на ненормального, хоча йому самому не помішали б санітари і гамівна сорочка.

– Кар, – сказав, сяючи голлівудською посмішкою. – Кар-кар.

Чоловік із таксі не встиг усвідомити, коли його кулак метнувся вперед. Але нахаба, що наважився знущатись, відскочив значно швидше.

– Дур-рник, – розреготався напоказ.

Водій розумів, що не наздожене цього молодчика, і його лють розгоралася все сильніше.

– Мерзота, – видихнув він, міцніше притискаючи до себе пляшку. – Навколо одна мерзота!

***

//16 березня, 13.50

вул. Лісова//

– Курочкіна?!

– Добрий день, Зіно. Це Роман? Привіт, Ромчику! Мене звуть Віта, приємно познайомитися.

– Курочкіна! Це жарт такий? Прихована камера?!

Віта опустила очі. На щось таке вона й чекала… Ніхто з колег не сприймав її серйозно. Курочкіна – тихе працьовите доповнення інтер’єру в бухгалтерії, і ніяк інакше.

– Віталіна Сергіївна – рівноцінна партнерка у нашому Агентстві, – серйозно оголосив Тін. – Якщо вас щось не влаштовує, ви завжди можете відмовитися від замовлення.

– А договір? – стрепенулася Зіна. – Ваш головний змусив його підписати! І оплату взяв!

– Уже? – в один голос здивувалися «партнери». – Скільки?

– П’ять кіло вермішелі швидкого приготування, ковбаса і торт.

«Приголомшливо. Наталя була б у захваті», – подумала Віта і перевела погляд на дитину.

– Ромчику, ти...

– Роман, – відразу ж насупився той.

Вона спробувала підійти з іншого боку:

– У тебе гарне ім'я.

– Ім’я як ім’я. Буває й гірше.

– Мого першого вчителя звали Романом Євгеновичем. А твого? Чи в тебе вчителька?

Хлопчисько посміхнувся вперше за весь час, проведений в Агентстві.

– Вчителька. Медуза Горгоніївна, – вимовив повільно, явно насолоджуючись ефектом.

– Романе! – обурилась Зіна. – Не ганьби маму! Твою вчительку звуть Меліса Григорівна, і вона дуже мила інтелігентна жінка.

– Вона стара і дурна!

– Те, що вона не вміє користуватися комп’ютером, не робить її поганою!

«Мінус один кандидат у шкідники», – залишилось розглянути безліч інших.

– Зіно, ви з Ромою самі живете? Без бабусі з дідусем?

– Я з дитбудинку. Але живемо ми з… – Секретарка зиркнула на сина. – З тим, хто любить Романа як рідного.

– З дядьком Сашком! – додала дитина.

– З Олекс…

– З дядьком Сашком! У нього є свої діти! Вони вже великі! Старі! Їм по двадцять років!

Віта поперхнулася подихом. Серед їхніх спільних знайомих було кілька «Сашків», включно з Олександром Петровичем, – директором і, заодно, особистим кошмаром Аглаї Іванівни. На підприємстві ходили чутки про інтимні стосунки секретарки Зіни і начальства, проте майже всі співробітники вважали їх вигадками язикатої Маші.

– Петрович? – приховати здивування не вдалось.

– А то ж ти не знала, Курочкіна! Засуджуєш?

– А потрібно? – вклинився Тін, що тихо ловив кожне слово.

– З якого дива? – нахмурилася Віта. – Просто не розумію, звідки з’явилася проблема.

«Олександр Петрович, сорок п’ять років, розлучений. Двоє дорослих дітей: дочка вчиться десь закордоном, син займається торгівлею. Колишня дружина знову вийшла заміж і кудись переїхала», – чемно підказала пам’ять.

– Романе, тобі подобається дядько Сашко? – іносвітець вирішив перехопити ініціативу.

– Він нормальний, – пролунала ухильна відповідь. – Але Дімка був кращим.

– Ще б пак. Діма досхочу годував тебе морозивом, а потім носив цукерки в лікарню. Абсолютний ідеал, – пробурмотіла Зіна.

Запитувати: «Діма – це Дмитро Анатолійович, мій колишній «принц»?» – Віта не стала. Зважаючи на ухильний погляд секретарки, відповідь очевидна.

– Романе, хто порадив тобі знайти рідного батька? – повернувся до справи Тін.

– Медуза Горго… Меліса Григорівна.

– Їм задали написати твір, – пояснила Зіна. – Про сім’ю. Відтоді й почалось. І якби він хоч на телефоні сидів або в комп’ютері… Але ж ні, вже двічі з дому тікав. Один раз сам повернувся, вдруге з поліції забрала. Там ще погрожували повідомити в соціальні служби, на облік поставити як неблагополучну родину… Не уявляю, як на нього вплинути.

– Розкажіть правду, – серйозно запропонував іншосвітець.

– Розказала… Тільки він мені не вірить. Каже, що точно знає: тато – Євген Васильєв, як в метриці написано, а я брешу, бо якщо він до нас повернеться, дядько Сашко піде. Чи не божевілля?

Віту зачепили кілька слів.

– Точно знає? Романе, звідки ти це знаєш?

– Нізвідки. – Хлопчина опустив голову. – Просто знаю.

Чим більше його розпитували, тим сильніше він замикався у собі. Смикав зав’язки на капюшоні, колупав нігтем стільницю, шмигав носом… І мовчав.

– Зіно, з ким Роман часто спілкується? Кого він вважає авторитетом?

– Які ще авторитети? Він навіть мене не слухається. Дядько Сашко нудний, нянечка дурна, вчителі злі, сусіди вечорами спати заважають, тому їх Роман не любить особливо сильно, постійних друзів у нього немає. Не уявляю, хто б міг втертися до нього в довіру.

«І ще треба дивуватись, що хлопчик незадоволений своїм життям», – але, звичайно ж, Віта нічого не сказала вголос.

– Ну, візьметеся? – Зіна поглядала вбік. – Чи повернете ковбасу, ха-ха?

Тін, на відміну від Шарашки, погоджуватися не поспішав.

– Що вам потрібно? – Він дивився на співрозмовницю, не кліпаючи. – Щоб Роман перестав тікати на пошуки Васильєва? Щоб Роман змирився з існуванням Олександра? Чи щоб ми знайшли того, хто впливає на Романа?

Секретарка невдоволено скривила губи.

– Хіба це не одне й те ж? Принаймні перший і третій пункти пов’язані.

– Вам потрібно чітко сформулювати замовлення, – наполягав шаєннець.

– Я вже підписала контракт! Там написано, що ви вирішите мою проблему!

– Яку з них? –не відступав Тін.

– Усі!

– Виберіть одну.

Зіна скрипнула зубами.

– І тут тяганина… Гаразд, нехай буде перша. Хочу, щоб Роман припинив ризикувати життям, ганяючись за фантомом. А нічого, що вам доведеться спочатку вирішити третє питання? – Вона явно зловтішалася.

– Не обов’язково.

– Ну і як ви собі це уявля… Боже мій, що це?!

– Мамо!

Важка каменюка розбила вікно і з гуркотом прокотилась по дерев’яній підлозі. Скло розлетілося всюди, дрібні осколки впали на стіл, гостра крихта подряпала хлопчикові щоку.

– Мамо! – Він притиснув долоню до ранки. – Мамо!

Зіна закрила його собою, потягла до виходу.

– Як відчувала, що не треба з вами зв’язуватись! – викрикнула, штовхаючи двері. – Бандити! А ви що тут робите? – адресувалося комусь зовні. – Відійдіть! Романе, не забруднися! Чоловіче, обережніше зі своїми банками! Ви дитину мало не вбили!

Віта ошелешено озирнулась. До кімнати увірвався холодний вітер, підняв папери, що лежали на столі, хитнув стулку дверей, але не відкрив, наче з того боку щось штовхнуло її назад.