Агентство "Шарашка і партнери"

– Я вас знаю?

Віта здивувалась. Еге ж, хто б сумнівався… Вона не настільки значний персонаж у житті Віктора, щоб Елла запам’ятала її обличчя. Кидатися грошима і обзиватись – це запросто, і немає різниці, хто на лінії вогню, – всі кривдники не гідні уваги.

– Ні, – це була чиста правда. – Не знайомі й навряд чи будемо.

– Тоді чому на вас мої капці?

– Тому що вони вже не ваші.

Елла перетравлювала відповідь довго. Віта встигла досягти багатоповерхових будинків і знайти автобусну зупинку, коли поруч зупинилася машина.

– Я пам’ятаю вашу маму, – долинуло з-за опущеного вікна. – Вона – мила жіночка. І я нітрохи не ображена на вас за Віктора. Він вміє викликати прихильність до себе. Коли йому чогось хочеться, він добивається цього будь-якими засобами. Сідайте. Я відвезу вас додому і розповім, чому зв’язуватися з ним дуже небезпечно.

– Тому що його турбота нестерпна? Я в курсі.

Елла відчинила двері.

– Віктор називає це родовим прокляттям.

– Егоїстичний характер?

– Те, що його жінки помирають одна за одною. Іванка, Марина, Катя… Впевнена, ви чули хоча б про Марину. Дружина, знаєте? Автокатастрофа і все таке. Але я – приземлена людина і не вірю в містику.

– А в що вірите? – Віта і не помітила, як залізла на сидіння. – У те, що він – маніяк, який добре замітає сліди?

Відповісти Елла зволила лише коли попереду замаячила знайома вулиця, де вона вже бувала за наводкою Тіна.

– Я далека від фантазій. Віктор – не вбивця, це точно. У його житті всяке траплялось, проте він зовсім не поганий чоловік. Проблема в тому, що давним-давно він декому сподобався. Одній жінці. Женев’єв. Можете не запам’ятовувати – її імені не знайти в мережі. Вони зустрічалися, потім розійшлися… І вона пообіцяла, що Віктор ніколи не знайде щастя.

– Колишня-вбивця? Вам не здається, що це занадто… Хм, надумано?

Елла висадила свою пасажирку біля під’їзду.

– Якщо вам не хочеться стати трупом номер чотири, забудьте про нього, – попередила аж надто серйозно.

У Віти склалося враження, що співрозмовниця або чогось не договорює, або натякає, що винищить усіх суперниць особисто.

– Як її звали? Ну, ревниву маніячку?

– Женев’єв Лієланд.

Від'їжджаючи, Елла не витримала, голосно повідомила:

– Вона мертва, але все одно переслідує його.

Ось тільки ніхто цієї сенсаційної заяви не почув. У голові Віти крутилось одне слово: «Лієланд», а все інше проскакувало повз увагу.

***

//18 березня, 11.00

проспект Дружби//

В кафе було порожньо. Непримітний чоловік зайняв віддалений столик і попросив кави. Задумливо пошкріб пластир на щоці і витягнув планшет.

– Господи! Вибачте! Вибачте! Я все приберу! Я… Я заплачу!

Необережна офіціантка, що вилила напій прямо на екран, засмутилась і перелякалася.

– Не треба. – Відвідувач підвівся. – Хіба що за каву.

Він вийшов на вулицю і притуливсь до стіни. Планшет не подавав ознак життя.

Чоловік набрав цифру «один» на швидкому наборі телефону.

– Жені? Знову провал. У нього нова хатня робітниця. Ні, не коханка. Спокійно, я швидко просікаю такі фішки. Розумна, гадина. Не геройствувала, викликала охорону. Думаю, треба припинити пошуки. Це марно. Він мав би викинути кулон відразу! Досить, Жені! За останні дні сталося занадто багато невдач, щоб списати все на збіг. Хтось маніпулює мною і підбирається до тебе. Час залягти на дно.

Якась жінка пройшла повз, зачепивши чоловіка, що розмовляв, краєм довгого чорного плаща. Він на мить подивився вдалину, потім звернув увагу, що мобільний мовчить. Глянув на темний екран, клацнув кнопками… Безрезультатно.

– Ну що за?.. – прошипів стурбовано.

І подумав, що плащ перехожої, яка вже сховалася за рогом, нагадує крила ворони.

***

//18 березня, 11.10

вул. Зарічна – вул. Лісова//

– Це була Елла, так? – Мама якимось дивом побачила з вікна, що улюблена донька вийшла з кавового мінівена. – Ви вже потоваришували? Вона така добра, ввічлива, і слухає уважно. Запроси її коли-небудь на чай.

– Обов’язково, мамо. – Віта швидко перевдяглась і відкопала на антресолях останнє взуття, що залишилося в наявності, – теплі кросівки на товстій підошві. – Я на роботу. – За цей тиждень вона навчилася брехати, не червоніючи. – Що купити до вечері?

Запхнувши список у кишеню, Віта збігла вниз і без зволікання попрямувала на Лісову. Елла як подруга її зовсім не цікавила. Та й вистачить друзів на найближчий час. Одні шаєннці чого варті! З ними б розібратися, а не шукати нові пригоди на свою голову.

Знайома квартира виявилися замкненою. Віта без зайвих сумнівів постукала до сусідів і з’ясувала, що мешканець не з’їжджав – принаймні бабусі, які сподобали лавку біля під’їзду, нічого такого не помітили.

Оскільки SIM-карту з телефону завбачливий Віктор вийняв і обіцяв давати двічі на день (лише для дзвінків додому), довелось позичити один зі старих маминих номерів.

Віта набрала Агентство, прислухалася до гудків. Понадіялась, що невідомий абонент не насторожить Шарашку. Напевно, так навіть краще. Дзвінок Віталіни Курочкіної, люб’язно наданої в несвідомому стані у розпорядження Віктора Глода, він би скинув, тут і думати нічого.

– Що? – відповів злий мультяшний голосок.

Гіпотеза спрацювала, і це додало впевненості.

Віта прикрила мікрофон хустинкою.

– Мені потрібен Тіолейн.

– Хто це? Зінаїда? Заспокойтеся, ми вже знайшли вашу дитину.

Точно, Зіна! Через всю цю метушню з викраденням і втіканням її проблема зовсім вилетіла з голови.

– Чому ви не відповідали на дзвінки? Треба бути турботливішою матір’ю! – продовжував Шарашка.

«Хто б каркав!» – подумала Віта, придивляючись до потоку транспорту.

– Де він?

– У вашого колишнього співмешканця Васильєва Євгена Івановича, де ж іще? – прогарчали у відповідь. – Вони обидва свято впевнені, що знайшли один одного. Нічого не хочете розповісти, га? Наприклад, про те, що хлопчик дійсно син цього Васильєва? Що розійшлися ви після того, як завагітніли? І що Євген був упевнений, що дитина не народилася?

«Вкрай цікаво», – то хто ж брехав? І чому? Роман настільки особливий, що Зіна придумала йому підроблену біографію? Чи Євген намагається видати бажане за дійсне?

– Адресу назвіть.

– Ви не знаєте адресу будинку, в якому прожили два роки? – насторожилася ворона.

– Вашу адреса. Ви виконали замовлення, тепер моя черга. Подяка, пам’ятаєте?

– У вас не вийде, – обірвав Шарашка. – Не зараз.

Віта розгубилась. Що йому знову заманулося? Все ж ішло так гладко!

– Чому?

– Ви не задоволені. Але можете приїхати в Агентство.

– Воно ж згоріло, – вирвалося необережно.

– І Зінаїда Лиска цього не знала, – сумно підтвердила ворона. – Це ти, землянко? Забудь про Шаєнну. Ти ж не хочеш померти? Ось і партнер не хоче стати причиною твоєї загибелі. Прощавай.