Агентство "Шарашка і партнери"

Заяву Віта написала без зайвих заперечень. Відчуваючи, що гірше не буде, зажадала конфіскований диск і попросила відпустити її сьогодні раніше. Ось прямо зараз. Звіти дороблені, однаково доведеться байдикувати. Що Аглая Іванівна думає з цього приводу?

Після короткої промовистої лекції, сенс якої зводився до того, що гулящі закінчують погано і не потрібно уявляти про себе казна-що, «папік» швидко втратить цікавість, дозвіл було отримано.

– Що там? – Маша вже й не пам’ятала, що недавно злилася. – Зміюка не покусала?

– На лікарняний відправила. – Через брехню самопочуття лиш погіршилося. – Грипу боїться. Напевно, так навіть краще… Сходжу до лікарні, відпочину…

– Серйозно? Що на неї найшло? Вона ж рідну матір не пошкодує!

– Не знаю…

Віта вийшла через службовий вхід. Напружено озирнулася, вишукуючи поглядом сріблястий джип. Дурниці, звичайно, – у Віктора досить справ, щоб не зображати сталкера. Але було боязно. Здавалося, ось-ось пролунає ліниве: «Ти зарано, Аліно. Сідай, підвезу», і не залишиться нічого іншого, крім як послухатись.

Немає гідних причин відмовлятися від його допомоги.

Поки немає…

Підтримка – не злочин. А розпливчасте «дайте мені спокій, тому що я так хочу» йому навряд чи сподобається. І нехай Віта не дуже добре розбиралась у неписаних правилах світу, вона знала точно: образившись, Віктор зруйнує її життя за лічені хвилини.

Злякано зиркаючи навколо, Віта завернула за ріг. Про всяк випадок вирішила перестрахуватися і зловити маршрутку на іншій вулиці. Швидко додому, зібрати речі – і до батьків. За два тижні все владнається.

– Номер чотирнадцять, – пролунало позаду.

Вона здригнулася, міцніше стиснула ручки пакета.

– Замовлення провалене. Рахунок не оплачується. Компенсація?

Віта впізнала голос, і це додало їй впевненості.

– А ви… е-е-е… – Вона обернулася.

– Агентство «Шарашка та партнер». Партнер.

«Божевільний з оголошення!» – майнула думка.

Як прикро… Такий молодий, з добрими, трохи розгубленими очима і приємним обличчям… Дивиться поглядом допитливого цуценяти, бідолаха. Засмучений, що його фантазія виявилась мильною бульбашкою.

– Не треба ніякої компенсації. – Віта не відчувала в ньому загрози, особливо посеред дня, в оточенні перехожих. – Хочете, я проводжу вас додому? Назвіть свою адресу.

– Робочу? – слухняно уточнив незнайомець.

– Краще домашню.

– Навіщо?

– Я допоможу!

Виникла заминка. Хлопець смикав сірий рукав і, здавалось, сумнівався, чи варто бути відвертими.

– Ну ж бо, це залишиться нашою таємницею, – підбадьорила Віта, розмовляючи з ним як із дитиною.

– Людям не подобається. Страшно. Незвично.

Вона терпляче дивилась на нього, і він здався.

– Веселкова, сімнадцять. Лієланд.

– Це в США? – Його акцент не був схожий на американський.

– Ні. Ми називаємо наш світ Шаєнною.

***

//5 березня, 17.15

вул. Лісова – вул. Зимова//

В орендовану квартиру Віта не потрапила. Дивак, що назвався Тіолейном з Лієланда, не залишив її байдужою. Він був таким незвичайним і водночас беззахисним, що викликав непереборне бажання допомогти.

Пропащого наркомана новий знайомий не нагадував, згадка психіатрів його не лякала. У нього напевно є батьки, які місця собі не знаходять, розшукуючи сина. А, може, він дійсно іноземець? Скажімо, жертва викрадення? Або нещасного випадку, що спричинив проблеми з головою?

Не завадило б якось направити його думки в більш земне русло і вивідати реальну адресу, проте Віта не уявляла, як це зробити. Про те, що найлогічніше звернутися до поліції або зателефонувати на швидку, вона намагалась не думати.

– Ви сюди як потрапили? – запитала, розраховуючи за номером маршрутки визначити його район.

– Портал. Ваш світ єдиний, де немає магії. Єдиний із відомих у Шаєнні. Ідеальне місце для магічної бездарності. Ну, для мене.

Віта стримала невдоволення.

– «Сюди» означає на цю вулицю. Чим приїхали?

– Нічим. Я тут живу.

Вона відчула полегшення з каплею розчарування. Полегшення – бо місцевого хлопця обов’язково впізнають у якомусь із магазинчиків. Розчарування? Ех, яка дівчина потай не мріє зустріти принца з чарівного світу?

– Їсти хочете?

– Тіолейн, – нагадав він. – Ті… Лі… Тін. Або Лейн. Вибирайте самі.

Віта відвернулася, приховуючи усмішку. Яке хлоп’яцтво! Та нехай, вона охоче підіграє, щоб заманити його в найбільш відвідуваний тутешній заклад – їдальню на перехресті Зимової і Шевченка.

– Добре, нехай буде Тін. Ходімо, я вас нагодую.

«І покажу місцевим всезнаючим бабцям, можливо, хтось упізнає», – залишилось невисловленим.

– Тебе.

– Що? – Несподівана зміна в тоні співрозмовника насторожувала. – Що мене?

– У твоєму світі люди одного віку говорять одне одному «ти».

Цінне спостереження. Не зовсім точне, проте Віта вважала за краще погодитись, а не заглиблюватися в пояснення правил культурного товариства.

Опинившись за столиком, вона на мить пошкодувала, що вплуталася в цю затію. Тін наминав звичайну кашу з такою жадібністю, ніби не бачив їжі тиждень. Кілька замовлених тарілок спорожніли одразу, потім його увагу привернули котлета на пару, тістечка, сік…

І в гаманці не залишилося майже нічого.

На додаток до стражденних фінансів совість теж не давала спокою. Вона чомусь вирішила, що Віталіна Сергіївна зайнялася благодійністю через Віктора. Мовляв, щоб довести: користь можна принести і без позашляховика, і без зв’язків, і без валюти.

Віта і раніше не проходила повз жебрака, не кинувши монетку, поступалася місцем у транспорті, іноді допомагала місцевій лікарні з організацією збору пожертвувань. Але після знайомства з людиною, чиї «добрі справи» були на зовсім іншому рівні, власна незначущість відчувалася особливо сильно.

– Смачно. Дякую.

Віта зітхнула. Годинник цокав, а ясності не додавалось.

– У тебе є знайомі? – запитала без надії на ствердну відповідь.

І невимовно здивувалася, коли Тін повільно кивнув.

– Шарашка.

«А ось і ниточка, яка розплутає весь клубочок!» – зраділа вона.

– Чим він займається?

«Живе в моїй уяві», – очікувала почути наївні слова.

– Вивчає вплив множинних факторів на ймовірності майбутнього.

– Тобто прогнозуванням? – Якщо чесно, Віта сумнівалася, що обійдеться без Лієланда. – А ти?

– Оцінюю поточні ризики.

– Де?

– В Агентстві. «Шарашка та партнер». Я партнер. Забула?

«Якби ж то!» – і все ж вона не могла змусити себе ставитися до співрозмовника як до справжнього божевільного.

В його голосі була така впевненість, що на кілька секунд Віта і сама повірила в існування Шарашки, та й незрозумілий акцент породжував закономірні питання.

– Де розташоване ваше агентство? – запитала, і пообіцяла собі, що якщо почує у відповідь «Шаєнна» або щось схоже, відразу ж відвезе співрозмовника в найближчу поліклініку.

– Лісова, двадцять сім-б, – приголомшив Тін. – Чотириста шістнадцять метрів на південь звідси.

– Тоді ходімо!

Має ж хоч там бути хтось адекватний?

– Навіщо?

– Хочу познайомитися з Шарашкою. – Віта починала втомлюватись від цієї розмови.

– Шарашка не любить людей. – «Прибулець» закінчив їсти і дивився на неї, не кліпаючи. – Особливо тебе.

– Чому це?

– Випадковий чинник порушив розрахунки. Замовлення номер чотирнадцять йде не за планом. Оплату необхідно скасувати.

Віті спало на думку, що Тін насилу підбирає слова. Він говорив короткими уривчастими фразами – зовсім як вона сама на уроках англійської.

– Знаєш, було б непогано…

«…поговорити з таємничим Шарашкою. Не здивуюсь, якщо у звичайному житті його звуть Віктор Глід», – але закінчити речення не вдалося.

– Вибач. Маю йти. У замовленні номер тринадцять різке підвищення ризику. Дуже перспективне замовлення. Не можна зіпсувати.

Мить – і Віта дивилась на порожній стілець. Вона була вражена швидкістю, з якою пересувався Тін. І безшумністю його кроків, до речі. А ще тим, що, незважаючи на поспіх, двері за ним зачинилися без стуку. Ну і підлітки, що якраз заходили до їдальні, якимось дивом розминулися з «прибульцем» без зіткнення.

На вулиці вже сутеніло. Великий настінний годинник показував за п’ять хвилин шосту.

Чому б не поквапитися? Дорога до орендованої квартири займе не менше години, на збори знадобиться хвилин двадцять-тридцять, потім дві пересадки і…

За вікном проїхав сріблястий джип. Віта здригнулась, поспішно відвернулася від вулиці. Подумки себе вилаяла: в місті повно таких автомобілів, навіщо шарахатись від кожного?

– Дівчино, ваш приятель загубив. – Якийсь чоловік подав їй аркуш канцелярського паперу, заповнений рівними рядками.

«Договір», – пояснював заголовок.

– Дякую. – Віта засунула документ у пакет, сподіваючись прочитати в спокійніших умовах.

І вирішила, що варто підкоригувати плани.