23.2
***
//6 квiтня, 07.30
вул. Степова, передмістя – Прирічковий парк//
Легка фіранка не рятувала від нещадних променів ранкового сонця. Вони повільно промандрували килимом, перебралися на книжковий столик, торкнулись ковдри, націлилися на подушку… Віктор крізь зімкнуті повіки відчув тепло і яскраве світло й невдоволено прикрив очі рукою.
Штучна тінь продовжила дрімоту на кілька хвилин, проте незабаром почулися нерівні кроки і скрипнуло вікно. Свіжий вітер пройшовся по зіпрілій шкірі, крик горобців у дворі був нестерпним.
– Доброго ранку, – продзвенів мелодійний жіночий голос.
Віктор здригнувся. Кулаки стиснулись, на вилицях заграли жовна.
– Нерви у тебе ніякі. Лікуватися пора, друже. Не японською травичкою, а чимось серйознішим.
Поступово реальність визначилася. Віктор повільно видихнув, повертаючись до тями. Це просто радіо. Звичайний канал, яких тисячі, привітав слухачів. Місце дії – Сонячна система, планета Земля… Шаєнни не існує, магії немає, Женев’єв – плід хворої уяви, і ніяк інакше.
– Сьогодні у мене вихідний, Алексе. Зникни.
– Вихідний у тебе був минулі два тижні. Досить вилежуватися.
– Вали звідси! Я тебе не запрошував!
– Ти кожен день це кричиш, але досі не спромігся змінити код від дверей. Встань. Ти як ганчірка.
Віктор грубо відіпхнув підсунуті гостем кімнатні капці і витягнув босі ноги.
– Хто б казав, Алексе, – буркнув без особливого роздратування. – Бачу, шви вже зняли… Тобі пощастило.
– Можливо. А взагалі-то я сам винен. Якби не пішов до поліції зі своїм нікому не потрібним зізнанням, Жені б мене не чіпала. Ти щасливчик, друже. Нікого в цьому світі не любили так сильно, як тебе.
– І не ненавиділи.
– Дурниці. Ненависть зовсім інша.
– А тобі звідки знати?
– Я дуже довго ненавидів. Себе. Це позначається на характері, повір на слово.
– Ми можемо не згадувати про неї?
Олександр кивнув і прочинив двері, впускаючи до кімнати аромат свіжої кави:
– Ти перший почав.
– Я запитав про твоє здоров’я.
Гість винувато розвів руками.
– Нехай буде нічия, – запропонував, виходячи в коридорчик. – У нас будь-яка тема закінчується Женев’єв.
Віктор дотягнувся до шафи і різким рухом витягнув ящик з білизною. Два тижні… Час пролетів непомітно. Випивка, телевізор, знеболювальне… Він не думав ні про майбутнє, ні про минуле. Але час повертатися в реальність. Алекс має рацію: потрібно пережити те, що сталося, і йти далі.
– Ти як на парад збираєшся, – зауважив друг, оцінивши його краватку. – Ходімо перекусимо?
– Мене вже нудить від локшини.
– Зіна повернулася, приготувала нормальний сніданок. Все минає, Вікторе. Скоро ми забудемо цю пекельну весну.
На кухні шуміла мікрохвильовка, розігріваючи принесені Олександром пластикові контейнери з їжею. Гаряча кава без цукру остигала у великих чашках. На полиці покривався цвіллю забутий казна-коли апельсин, над відром для сміття кружляли дрозофіли, холодильник вражав абсолютною порожнечею.
– Щетина – це твій новий стиль?
Віктор потер підборіддя.
– Сьогодні – так, – відповів, залпом випиваючи каву. – А завтра буде взавтра… Напевно. Чому ти причепився до мене, Алексе? Йди додому. У тебе своїх турбот вистачає.
– Ти про Васильєва? Так, він став проблемою… Але ми вирішимо це питання.
– Як?
– Як зазвичай. Я цікавився ним. Програміст, не служив за станом здоров’я, з родичів жива тільки мати, впливових зв’язків не має, перший ентузіазм щодо сина вже втратив… Домовимося, ми ж не звірі.
Дзеленькнув телефон. Віктор звично не звернув на нього уваги, але Олександр насторожився.
– Навіть не глянеш? Раптом це вона?
– Не вона. А на інших начхати.
Мікрохвильовка замовкла, але сніданок їх уже не цікавив. Чашки вирушили до посудомийки, чоловіки – до виходу. В передпокої Віктор затримався, розшукуючи ключі.
– Зателефонуй їй.
Він вдав, ніби не розчув.
– Не будь дурнем. Зателефонуй їй першим, – наполягав друг.
– Навіщо? Щоб почути те, що я і так знаю?
– Ти нічого толком не знаєш! – розлютився Олександр. – Вона захищала тебе як могла. Це і є справжні почуття, а не дурні зітхання! Телефонуй, довбню!
– Я не буду нав’язуватися. Не хочу, щоб вона вважала себе зобов’язаною. Нехай живе, не озираючись.
– Справді кохаєш?
– Кохаю.
На вулиці зеленіла молода трава. Тюльпани біля паркану пустили стрілки, ранні мухи очманіло кружляли між деревами, з гілок звисала напівпрозора павутина.
Віктор вивів машину за ворота і примружився, дивлячись на нереально синє небо.
– Хороший день, – зауважив ніби ненароком.
Олександра він висадив на Лісовій. Попрямував до свого офісу, проте передумав на півдорозі. Звернув на південь – до Прирічкового парку. Зупинився на напівпорожній парковці, вдихнув тепле весняне повітря…
«Проліски вже відцвіли», – Віктор пройшовся сухою стежкою, спостерігаючи за любителями прогулянок, що висипали на природу.
Зітхнув, не в змозі відважитись, потім все-таки набрав знайомий номер.
– Алло? – відповіли одразу ж.
Віктор не уявляв, що сказати.
– Вікторе?
– Ще пам’ятаєш мій голос?
В динаміці почувся мелодійний, трохи збентежений сміх.
– Ти ж розумієш, чому я так вчинив?
Мовчання…
З гаю неподалік долинали трелі птахів, у фоновому шумі телефону співали цикади. Віктор чекав… Просто чекав, не сподіваючись на діалог. Але співрозмовниця не поспішала кидати слухавку.
– Я сумувала, – зізналась настільки тихо, що він міг би вважати це викрутасом уяви. – І я не злюсь. Минуле… Воно у нас не найкраще. Хочу все забути і почати життя з чистого аркуша.
– Не вдасться. Ми багато пережили разом. Таке не забувається!
– Але я хочу забутись! – вона зірвалася на крик. – Я не знаю, що мені робити!
– Вибери мене. Спробуй пробачити, а якщо не зможеш… Я відступлюсь. Обіцяю, більше ніяких драм, ніяких зрад і ніякої небезпеки. Я… Я не буду говорити, що не можу жити без тебе. Зможу. Але ти потрібна мені. Просто потрібна… Завдяки тобі я зрозумів, що важливо для мене по-справжньому. Не зникай. Прошу.
І знову тиша… На протилежному березі річки хтось включив запальну музику, парочка, що обіймалась на лавці, щасливо хихотіла, чиясь собака шурхотіла повідцем по старому листю. Віктор спіймав себе на тому, що цей парк не викликає у нього неприємних асоціацій. Навпаки, тут було затишно і гарно. Непогане місце для неспішної прогулянки з коханою жінкою. Взяти морозиво біля входу, годинами бродити дикими стежками, слухати птахів і дивитися в рідні очі… Шкода, що це – недосяжна мрія.
– Я справді можу тобі вірити? – тремтячий шепіт змусив серце забитися сильніше. – Так, ти боронив мене як міг, але… Назви причину! Скажи, чому я маю тобі повірити?!
Віктор ніби на власні очі бачив нещасне заплакане обличчя і стиснуті від хвилювання кулаки. Він ненавидів себе за те, що не міг обійняти її і захистити від усього світу.
– Тому що я кохаю тебе, Елло, – сказав голосно, не соромлячись випадкових перехожих. – Гадаю, кохав із наших університетських часів, але боявся в цьому зізнатись. Я захоплювався тобою! Пам’ятаєш, як ти кинулася рятувати Женев’єв? Тоді я зрозумів, що пропав навіки. Тобі не потрібен був такий боягуз, як я… І ти залишалася поруч, не зважаючи ні на що. А після з’явився її брат і це «прокляття»… Я не міг ризикувати твоїм життям – і не міг відмовитися від тебе. Пробач, Елло. Тобі важко довелося через мої помилки. Прости… Телефонуй мені хоч зрідка. І… Я зрозумію, якщо ти не захочеш, щоб я спілкувався з нашою дитиною.
– Я повертаюся завтра. Зустрінеш мене?
– Елло…
– Це хлопчик, Вікторе. Напевно хлопчик. Він ніколи не дізнається, що сталося десять років тому, але він буде пишатися тим, що його батько був готовий померти, щоб відвести біду від його матері.
– І вбити його в її утробі. Елло, я не хочу тобі брехати. Ти для мене завжди будеш на першому місці. Саме ти.
Елла розсміялася крізь сльози.
– Дурненький… Скоро ти зрозумієш, що так не буває. Як тільки побачиш його, в тобі щось зміниться. І… Скажи це знову. Будь ласка.
– Я люблю тебе, Елло.
Сонячні промені відчутно припікали. Віктор сів на вільну лавку, сховав голову в тінь. З телефону лився найкращий голос у світі, і на душі було неймовірно світло і спокійно.
Елла пробачить. Обов’язково. І він простить – себе. А все інше…
– У французів такі красиві імена! Назвемо його Арманом, гаразд?
Інше не мало значення.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!