Книга сарказму і гніву

Вчора, як завжди — уроки, онлайни, діти.

Діти питали: нам завтра в підвалі сидіти?

Діти казали: почнуться бої, і, якщо не загинем,

беремо в той підвал Симоненка і, звісно ж, Ліну,

бо нехай у вогні захлинеться вечірнє небо,

бог із гречкою! Книжка — ось те, що нам дійсно треба.

Але ж, це… підкажіть, ми ж раніше не воювали…

Ви ж уроки так само вестимете, хай і в підвалі?

А домашку здавати вже завтра, чи можна в четвер?

Бо начхати на путина — нам же ще в універ,

ну, бо що там атаки і ті навісні вороги,

зараз є, а вже завтра — всі до ноги…

В нас і так карантин. В нас там дошка у класі самотня,

ціни, ковід, війна оця незворотня...

Ми не знаємо, буде в Гостомелі страшно чи звично,

станем поруч — в оффлайні, то хоч граматично.

І я чітко відчула: від жару дитячих слів

на кордоні весна розродилась з дірявих снігів,

і з вологої твані, з котячих, натоплених шанців

виростають вогні в одностайній, сердитій мовчанці,

проростають залізо і слово, і погляд, і гнів...

Вчіться, діти! А ворог ковтне стусанів.

Вчіться — в класах, дитячих, онлайн, на хомскулі.

Хай думки будуть світлі. В піхоти ж — зенітки і кулі,

захлинеться навала від жару їх автоматів.

Вам ще юність, ще "завтра" для всіх будувати,

вам любити, пишатися кожною п'яддю землі…

Все в вас вдасться. Нічого, що поки — малі,

ви вже жодному ворогу не підставите шиї.

Ваша ненька вже — Україна.

А ЗСУ прикриють!

16.02.22