Мечі та хрести

Не можна сказати, що зі всіма Перенгарія мала щирі та доброзичливі стосунки. Вона не любила Ізабелу - дружину Конрада Монфенрацького, а щой Річард не дуже жалував самого чоловіка у розмовах з дружиною той вона була до нього не дуже доброзичлива. Звісно вона була до нього привітною, але у тихому та зазвичай ласкавому голосі принцеси можна було почути холодні інтонації.

Одного дня від Салах Аддіна прийшов весільний подарунок. То був чорний жеребець для Річарда та біла кобилиця для Перенгарії. Молода королева щиро зраділа такому подарунку, але Річард трохи насупився. -Не варто, люба дружино, сідати на цих коней поки хтось не випробує їх.- Тихо мовив Річард. Та коли впевнилися, що тварини цілком безпечні король та королева рушили на прогулянку.

Благодатний Кіпр обсаджений садами цвів і пишався під яскравим сонцем. Кіпріоти не дуже любили Річарда, хоч той звільнив їх від Ісаака.

Перенгарія роздивлялася дивні для неї вбрання жінок. Спідниці та дивно розшиті сукні дивували її,в але як вона собі нагадувала тепер в іншому краї, тому має призвичаїтися. Але Кіпріотки як не дивно полюбили Перенгарію. Їм подобалася маленька й тендітна молода жінка, яка сиділа поруч з високим і мужнім чоловіком. Тай усі вони були обізнані про добре серце молодої королеви.

Одного дня Перенгарія прогулювалася по місту. Вона була задумана тому мала зважала на вітання та слова Кіпріотів, аж коли почула чийсь плач. Та був він сповнений болю і туги. Молода жінка поспішила на звук.

Зайшла вона до убогої хатини. Дах ледь не валився, а вікон і взагалі не було. По середині сиділа жінка вбрана у якийсь полатаний одяг і ридала притискаючи до себе згорток з немовлям.

-Та, сонечко, ж моє! Та чогож ти пішов від мене!- Вона плакала розгойдуючись і притискала його ще більше.

Лицарі, що всюди слідом за королевою ходили завмерли позад неї. -Що сталося, Жінко?- Владно запитала Перенгарія.

Нещасна озернулася злякано. -Дитя моє, - схлипнула вона. -Дитя моє померло.Перенгарія підійшла ближче.

-Хай упокоїться у царстві небеснім, сказала тихо й поклала руку жінці на плече. -Я допоможу тобі поховати його.-

Жінка здивовано глянула на неї. -Чого ви така щедра? І хто ви?-

-Я Англійська королева Перенгарія.- Спокійно відповіла молода жінка. -А тебе як звати.

Зулейха.- Відповіла жінка. -Ти пробач, королево, що так приймаю, - сказала вона, а коли знову поглянула на мертве дитя сльози потекли рікою по її щоках.

Перенгарія попросила у священника як омога швидше поховати хлопчика і сама прийшла, щоб побути поруч зі згорьованою жінкою. Коли Річард почув про це. Йому сказав Конрад зі зловтішною усмішкою. -О то так, Річарде, що означає брати стару дівку собі за жінку.-

Вони сиділи на нараді і Річард вбраний у розкішну туніку розшиту левами на грудях та в короні плантагенетів запитав. -Що ти говориш, Конраде, я можу попросити тебе відповісти за такі слова про мою дружину!- Усім було чутно злість у його голосі. -Я вважаю, що зараз не час для того, щоб про таке говорити. Ми маємо воювати із сарацинами.-

-Я про те, що твоя дружина пішла на похорон до якоїсь злидні.- Зневажливо кинув Конрад.

-Як ви смієте дорікати моїй дружині за вчинене нею добро?- Роздратовано запитав Річард.

-Ось так.- Кинув Конрад.-

-Досить!- Підняв руку Генріх Шампанцький. -Не час. Давайте поговоримо наш шлях до Акри.-

Після цього Річард зайшов до покою де на ложі сиділа Перенгарія з розпущеним по спині каштановим волоссям.

Річард став знімати з себе важкі черевики, обладунки та туніку. Перенгарія кинулася йому допомагати. -А тебе, дружино, можна назвати янголом милосердя?- Усміхнувся король.

-Не розумію.- Запитала Перенгарія тримаючи в руках шнурки від черевиків.

-Я про ту дитину до якої ти на похорон прийшла.-

-Бо я просто почула як вона плаче. І...- Вона заговорила швидко почервонівши. Та чоловік її зупинив.

-Я не бачу у цьому нічого поганого, мила Перенгаріє. Це шляхетний вчинок.

***

А Мілдред тим часом не знаходила собі місця. Дівчина хвилювалася за Едгара, а якщо дійсно з ним якась біда? Може король його кудись послав?

Тому одного дня вона вирішила зайти до великої зали де їли верховні особи, щоб поговорити з королем.

І їй пощастило. Її як служницю королеви Перенгарії пропустили тому вона схопила короля за рукав туніки. Чоловік скосив очі. І побачив Мілдред.Привіт, Мілдред, як ти?- Запитав.

-Я добре, ваша величносте, молюся, щоб ваш похід був вдалим. Але маю одне питання.-

Річард кивнув, а Мілдред зашарілася. Чомусь саме зараз вона не могла його озвучити, але вже стоїть перед королем, тому має говорити.

Але раптом біля її вуха пролунав голос.- Я прибув, ваша величносте.- Позаду них стояв Едгар. Він був втомлений, брудний, але радісний.

-Вітаю, Едгаре, Річард відвернувся від Мілдред, а вона поки ніхто не бачив швидко побігла геть із зали.

-Хвалити Бога він живий.- Шепотіла вона сама до себе. -Може він дійсно не мав як подати мені звістку. Я прийду до нього. Прийду і буду слухати його-

Дівчина зайшла до покою королеви і стала складати якісь речі, щоб зайняти руки роботою.

***Едгар глянув на короля. -Акра добре укріплена і наші метальні машини там не витримають просто. Тай вони на стінах, а ми на низині, але Гі молодець добре табір укріпив, Сарацини не підступляться до нього тихо.- Проказав лицар, а потім додав. -Певно ви хотіли інших новин, ваша величносте.-

-Я розумію, Едгаре, але я маю взяти Єрусалим. Я хочу, щоб наша свята справа мала успіх. Хай нам у цьому допоможе Господь Бог, Річард перехрестився.

-Амінь, ваша величносте.- Озвався Едгар і пішов.

Він сам не знав чому пішов до моря. З Мілдред вони бачилися кілька разів і він не міг зрозуміти чому вона таАле побачитися їм не судилося,бо через деякий час військо Річарда рушило до Акри.к запала йому в душу. Не міг збагнути чому його так тягне до неї.

Він підійшов до каменя на якому сидів і побачив Мілдред. Дівчина сиділа перебираючи в руках мушлі. -Люблю їх збирати, - мовила ніби не було поміж ними ніяких сварок чи непорозумінь, ніби він їй дав вістку про себе одразу. Але тоді Річард дав наказ і в нього не було можливості щось сказати.

-А, що ти робив?- Запитала вона теж спокійно.

І він все розповів. Про те де був і чому.

-Ти така красива, Мілдред.- Раптом сказав він.

-Ой, Едгаре.- Дівчина спалахнула. -Дякую.-

Вони довго сиділи в тиші. Сонце стало заходити і осявати їх своїм лагідним промінням. Ніхто з них не хотів \\ порушувати. Але озвалася Мілдред. -То розкажи про себе щось, Едгаре.-

-Ну я сакс, почав він.

-Я теж саксонка.- Кивнула Мілдред.

-Я з графства Норфолк. У мене є мама і тато, але я одна дитина в родині.-

-А, що вони казали на те що ти тут?- Запитала Мілдред.

-Що будуть молитися за мене.- Відповів Едгар.

-А є у тебе дівчина?- ЯЗапитала Мілдред.

-Не має.- Тихо відповів лицар, а потім вона навіть не зауважила як він схилившись до неї поцілував її. Його губи були ніжні, але наполегливі. І вона обійняла його за плечі пригорнувшись до нього.

-Мілдред, - в нестямі шепотів він - Мілдред.-

Потім він відхилився від неї.

Дівчина відчувала як вона тремтить. Як кров прилинула до її обличчя і сором. Сором, що дозволила йому так повестися. Ні! Більше не можна такого дозволяти. Треба йти. І дівчина схопившись на ноги побігла.Мілдред бігла звивистими вуличками міста. Поцілунок Едгара ще й досі обпікав її вуста. Дівчині здавалося, що всі коли дивитимуться на неї бачитимуть це.

-Господи, що я наробила? А він?- Шепотіла злякана дівчина і оминувши вартових прослизнула до палацу.

У великій залі було гамірно. Чоловіки говорили про щось своє, а перенгарія, Джованна та Ізабелла щось гаряче обговорювали.

Мілдред бігла по звивистих коридорах і зайшовши до каплиці сіла на лаву. Каплиця була маленька, але затишна. Тут відчувалося якесь умиротворення.

-Господи, подай мені знак, просвіти мене, - шепотіла дівчина.

І вона захотіла побачити Едгара. Хотіла поговорити.

За якийсь час Річард повідомив, що вони вирушать до табору під Акрою.

Дами стали збирати свій одяг до скринь намагаючись обрати щось, що зможе бути для них зручним у таких умовах.

Хрестоносці збирали свою зброю, тренувалися та молилися.

Перед від'їздом у каплиці де вінчалися Річард та Беренгарія провели молебень та літургію. Джованна, Беренгарія та Річард, що стояли попереду приклонили коліна. Очі молодої королеви горіли вогнем.

-Допоможи, Господи.- Прошепотіла вона хрестячись.

Їхній флот поплив доволі швидко, а потім вони пересіли на коней. І прибули до табору під Акрою без втрат.