Мечі та хрести

Мілдред вийшла у двір. Гаряче сонце освітлювало Акру. Дівчина пригадала як скаржилася на спеку в Лондоні й усміхнулася, тут було набагато спекотніше.

Дівчина пішла до воріт замку. Філіп Французький уже поплив до Франції. Хрестоносці хоч не хотіли віддавати честь коробю, який покидав їх були змушені це робити стоячи на причалі. Мілдред цього не бачила, бо прислуговувала в той час королеві Беренгарії. Про це їй розповів Роберт.

Мілдред було цікаво чому він так довіряє простій дівчині. Вона ані донька лицаря, ані ще якоїсь поважної особи.

Та думки дівчини урвав голос. По двору йшов Едгар. На ньому була сорочка та штани, при поясі меч на плечах накидка. Він був чисто вимитий і по обличчю було видно, що він одужав.

-Едгаре!- Вигукнула Мілдред і кинулася до лицаря.

Він радісно усміхнувся. -Я такий радий, що зустрів тебе, Мілдред.- Сказав він.

-Я рада, що ти здоровий, - сказала вона. Дівчина трохи зніяковіла. Мілдред ще й досі пам'ятала той поцілунок.

Едгар сказав. -Я зараз прийду, тільки короля відвідаю.- Він пішов, а Мілдред зупинилася.

***

Беренгарія сиділа у кріслі. Вікно було відчинене і повітря з запахом моря залітало в кімнату. Королева вишивала образ з Ісусом та Марією. У покої було тихо. Джованна каталася верхи, Річард радився з Генріхом Шампанцьким, а Мілдред пішла прогулятися.

Беренгарія любила самотність. Любила тишу та спокій. Їй подобалос вишивати на одинці й занурюватися у свої думки. Раптом вона почула кроки і двері розчинилися.

У покій зайшов Річард. На ньому була сорочка, туніка з вишитими левами та штани й високі черевики.

-Щось сталося?- Беренгарія звелася на ноги і поклала вишивання на столик.

-Та ні.- Король сів у ногах королеви, Беренгарія опустилася в крісло і тихо промовила. -Розкажи мені, Річарде?- Її голос був тихий і лагідний.

-Та просто усе якось не так.- Проказав Річард. -Здавалося, що всі ми боролися за одне, але зараз я так не думаю. Філіп покинув нас тут. Конрад не думає про храм Гробу Господнього, а тільки про свої інтереси. А Гі...- Чоловік важко зітхнув. -Він непогана людина тай королем був непоганим, але зараз у нього зовсім не має сил. Єдиний на кого я надіюся це Генріх.-

-Так, він хороша людина.- Беренгарія кивнула головою й додала. -Але у тебе, Річарде, є я, Джованна, Роберт та твоя мама, яка там править усім королівством. А Бог, Річарде! Хіба ти не робиш благу справу відвойовуючи храм гробу Господнього його сина.- Беренгарія схилилася до чоловіка. -Я є поруч, Річарде.-

***

Після цієї розмови Англійський король вельми пожвавився. Чоловік став тренуватися разом з хрестоносцями. Часто можна було побачити його на чорному Арабському жеребці з мечем в руках, або ножем, чи списом.

Але Беренгарія хвилювалася. Тут в Акрі Річард був поруч, а там десь у інших містах. У табір він її не візьме з собою, бо небеспечно тай непристойно там бути благородній дамі.

Королева тихенько стояла за вікном спостерігаючи за Річардом. Раптом до Беренгарії підійшла Джованна.

-Ви сумна останнім часом.- Сказала вона. На Сицилійській королеві була світло зелена сукня, темне волосся було розпущене охоплене золотим обручем з великими рубінами.

-Я хвилююся, Джованно.- Відповіла молода жінка.

-Чому, Беренгаріє.-

-Як чому, Джованно? Він казав, що ближчим часом покине Акру.- Очі королеви сповнилися слізми.

-Ну не хвилюйтеся, Беренгаріє. Усе буде добре наш Річард сильний.

- Я. Я розумію, але, що зробити з серцем, яке стискається від тривоги?-

-Ех, люба Беренгаріє.- Джованна обійняла молоду королеву і в двох вони заплакали.

Беренгарія не думала, що потоваришує з Джованною Сицилійською але те, що вони були єдиними знатними дамами у почті короля Річарда зблизило їх. Тай сама Джованна Беренгарії сподобалася.