Пояс білого і чорного зла

З руки випав ніж. Лем опустився на одне коліно, важко дихаючи. Різкий трупний запах клином вбивався в ніздрі та не давав зібратись думкам. Що взагалі щойно сталось? Одне не обдумане рішення породило смертельну різанину і тільки удача їх двох з дядьком врятувала.

Марко вимазав весь рукав, намагаючись стримати кров, що активно бігла із розбитого носа. Ця подорож стала справжнім прокляттям для нього.

- З мене досить, - сказав він, - треба якось дістатись додому.

- Що? Ні! - обурився Лем. - Ми встали на вірний шлях.

- Знаєш, на чому я крутив цей вірний шлях?

- Якщо ми зараз все кинемо, ось це все стане марним. Всі жертви стануть марними.

Дядько ткнув племінника пальцем в груди.

- Якщо ми помремо, то тим паче, всі жертви стануть марними. Вдома нас чекають Ганс і Маніса, чи ти забув? А це твої брат і сестра, ти прожив із ними все життя, це я з ними погано знайомий. Але саме чомусь тільки я про них і думаю зараз.

Дія газу майже повністю спала. Лем відчув, що стало легше рухатись. Пальці та обличчя більше не німіли. Але параліч почав спадати також і у гостей цієї катастрофічної оргії. Ні Лем, ні Марко, звісно, не знали, що ці люди трансформовані Хомелою, але залишатись тут далі поруч із ними не хотілось жодному з двох. Серед лежачих, то тут, то там стали з'являтись рухи.

- Ходімо звідси, - напружено сказав Лем.

- Так, не хочеться дивитись зараз в очі всім цим красунчикам.

Йти довелось через всю довгу залу, іноді наступаючи на тіла, кінцівки та голови оголених людей. Коли підошва вставала там, де не треба, лунали крики та стогін. Чоловіки рухались швидко, поки ніхто їх не вхопив за ноги.

Лем відчинив вхідні двері і, щойно в обличчя вдарило свіже повітря, з облегшенням вдихнув його на повні легені. Над головою було пасмурно, пахло сирістю, але саме зараз ця сирість відчувалась як порятунок. Коли вони вийшли надвір, Марко щільно зачинив прохід та підпер його кількома невеличкими колодами, що залишились після будівництва.

- А це ще хто? - спитав Лем.

Неподалік від дому стояли солдати особистої гвардії барона. Вони були тут із самого початку оргії, але не втручались в процес і жодного разу не заходили. Навіть коли всередині почались крики та вбивства.

Все було через те, що Матуся Хомела вже встигла до них дістатись та перетворити на "правильних" людей. Хлопці цього, очевидно, не знали. Гвардійці були цілком притомними та щось між собою обговорювали.

- Ох, буде складно пояснити, - насупився Марко, - що сталось із їхнім сюзереном.

- Але нам якраз би не завадила пара коней.

- Леме, вони скоріше нас на списи посадять, ніж дадуть їх.

- Треба їх відволікти. Хай вони забіжуть всередину. Поки будуть розбиратись, ми заберемо цих жеребчиків та втечимо.

Марко різко розвернувся та прибрав з-під дверей колоди, що їх підпирали. На щастя, звідти ніхто не вийшов.

- Блін, оце я лохонувся. А якби вони побачили, що я підпер двері? Жесть...

- Так, зараз розберемось, - запевнив його Лем. - Головне, веди себе природно.

- Я весь в крові. І ти, до речі, також. Що тут природного?

- Нічого, щось вигадаємо.

Вони обережно підходили до солдат. Ті їх помітили і обернулись не поспішаючи. Не підбігли, не стали нічого вимагати. Попри брудний закривавлений вигляд тих, хто вийшов із будівлі, гвардійці вели себе підозріло спокійно.

Один із них мав непропорційно великий живіт. Хомела запахала йому слонячі кишки і вони туди повністю нормально не влазили. Інший не міг навіть рота закрити, постійно шкірився, не в змозі рухати щелепою - Хомела вставила йому конячі зуби. Виявились не по розміру.

- Мене вже лякають солдати із великими животами, - тихо сказав Марко. - Сподіваюсь, він не вагітний, як той придурок на мосту.

- Треба пильнувати.

"Широкий" підійшов до них.

- Що сталось? - звучав дуже спокійно.

- Там... біда, - жалібно сказав Лем, - на нас напали. Барон поранений, йому негайно потрібна допомога!

- Ого, прикольно. Ну, я думаю він заслужив на це. Він дуже погана людина. Такі повинні понести покарання за те зло, яке вчинили.

Лем та Марко переглянулись. Вони не знали, що сталось, але зрозуміли, що ці солдати неправильні. І, скоріше за все, дуже небезпечні. Подальша розмова могла піти в будь-якому напрямку.

- Гл... ба... кхе... - тяжко процідив гвардієць із конячими зубами, слина огидно бовталась нитками на його підборідді.

- Тікаємо, нахрін! - крикнув Лем.

Вирішивши не випробовувати долю, вони кинулись до коней. Гвардійці погано реагували на оточення і рухались сповільнено. Нові нутрощі ще не прижились, тиснули на м'язи та зміщали центр тяжіння. І це стало для Лема та Марка порятунком.

Не зустрівши активного спротиву, вони викрали чужих коней разом зі зброєю та втекли геть. Скакали якомога далі, щоб не нарватись на ще якусь пастку, яку могла підготувати Хомела. Налякані голови постійно озирались назад, але переслідування не було. Вглядались вперед, але там також було чисто. Дорога була пустою, лише співи птахів неприємно тиснули на вуха.

Вибравшись на торговий тракт, що вів до столиці Океанорії, чоловіки зупинились. Схоже, тепер вже точно були в безпеці. Ця дорога - якраз зручне місце, де можна було вирішити, як діяти далі. Лем не хотів зупинятись на досягнутому. Він встав на слід великої змови і збирався дістатись до правди.

Бажання дядька повернутись в Берхард були зрозумілими, але це трохи виглядало підозріло. Чим ближче вони діставались до Дарона, тим сильніше віддалявся Марко. Наче на початку шляху він не сприймав всерйоз затію Лема, тому охоче підтримував його. А коли ціль стала майже не долоні, одразу почав здавати назад.

- Я буду йти по сліду Дарона, - сказав Лем. - Хочеш ти цього чи ні, але відступати я не збираюсь.

- Знаєш, я бачу, що в тебе почалась якась манія, - зітхнув Марко. - Я з радістю підтримав би твій план... і я робив це завжди, але зараз у нас нічого немає. Ми поранені, скоріше за все, за нами тепер ганятиметься також і місцева влада. Навколо стало дуже багато ворогів.

- Лодіарій тебе повісить, якщо ти повернешся додому.

- Не переймайся. Я знаю, як із ним спілкуватись. Встану на коліна, поцілую його черевики - він таке любить. Я впевнений, король пробачить мене. І тебе може пробачити, поки не пізно.

Марко нахмурив брови та додав:

- Пішли вже додому, Леме. Поки ще є така можливість. У нас там сім'я і про неї треба попіклуватись.

Вдруге дядько зачепив тему сім'ї. Лем одразу розкусив цю примітивну маніпуляцію. Марку завжди було байдуже на сім'ю, тому із його вуст побоювання за долю навіть не його рідних дітей, здавались неприродніми.

В цьому питанні, він довіряв більше навіть Тоні Селіндер, ніж йому. Саме через це і довірив саме їй їхню безпеку.

- Ні, я все вирішив заздалегідь, - сказав Лем. - Для мене назад шляху немає. А ти... роби те, що вважаєш правильним.

- Що ж, значить мені не вдалось тебе переконати, - опустив голову Марко.

- Не вдалось.

Дядько важко видихнув, випускаючи з рота пар. Кров, що залила все лице нарешті присохла та неприємно кришилась на губах.

- Тоді... я буду сподіватись, що ти виживеш.

- Взаємно.

Вони потиснули один одному руки. Їхні коні почали повільно віддалятись один від одного. Лем не знав, чи зустрінеться із ним ще раз. Але дуже цього хотів. Хотів потім поглянути в його очі, коли дістанеться до правди. Чи приховує щось його дядько, чи це справді розум Лема захопила манія? Тільки розкриття змови могло чесно відповісти на це питання.

***

Тона бігла з дітьми крізь ліс, міцно тримаючи їх за руки. Королівські гончі пси лаяли позаду. Здавалось, що вони одночасно і далеко, і близько. Наче ось-ось схоплять за ноги та повалять на землю. Одержимий своєю владою Лодіарій вже не боявся розтоптати на своєму шляху навіть власну онуку. Він бачив усюди зрадників, які заважали його планам на останню переможну війну.

Спіткнувшись об гілку, Тона повалилась веред. Не відпускаючи дітей, потягнула їх за собою донизу схилом. Всі троє котились, забиваючи спини об коріння, валуни та мерзлу землю.

Лікті Тони розбились. Крізь порвані довгі рукавички виднілась роздерта шкіра. Падаючи до чагарників, вона бачила на вершині пагорбу, що лучники прямо в цю мить натягнули тятиви. Вже через секунду стріли просвистували поруч із нею та дітьми.

Кущі вже були поруч. Обійнявши Ганса та Манісу, жінка закотилась всередину. Гілки та лоза намотались на спину. Купа листя позастрягала у волоссі. Вишукана зачіска королівської онучки перетворилась на переплетене гніздо.

- Давай доб'ємо їх! - сказав хтось із лучників нагорі.

- Почекай, тут щось є, - занепокоєно додав інший.

Притискаючи до себе дітей, Тона не рухалась. Мовчки слухала, що там відбувалось. Було чутно якусь паніку. Солдати явно розгубились, але з відстані не видно причину.

- Оце ти ідіот! Ти вступив у ведмедячу берлогу!

Потім пролунали дикі крики. Голодний звір прокинувся і напав на лучників. Наступні кілька хвилин діти слухали, як солдати короля кричали від болю, як їхня плоть відривається від кісток, як вони безславно помирають. Смерть знову була поруч із ними.

- Він нас також з'їсть? - злякано пошепки спитав Ганс.

- Ні, зайчику, - тихо відповіла Тона. - Ми хитріше за них.

Завдяки ведмедю, що захотів поласувати людським м'ясом, втікачі позбавились від переслідування. Але проблеми на цьому не закінчились. Тона остаточно втратила довіру свого діда. Тепер, щоб не померти у першому ж місті, потрібно було знайти новий прихисток. І такий, в якому ні до неї, ні до дітей не дістануться мечі вбивць.

Рішення прийшло у голову дуже швидко. Елегантне, без чоловічого звірячого напору. Таке, яке могло прийти тільки до справжньої аристократки.

На щастя, у Тони були ще зв'язки та друзі у королівстві, які могли забезпечити їй укриття, поки король страждає від безумства. Вона була впевнена, що після цієї спроби нападу, він не стане дуже активно її шукати, бо його улюблена війна вже була на носі. Зі дня на день повинен початись похід. Всі сили мобілізовані саме туди.

Але й просто чекати, сховавшись, було не в стилі Тони. Вона росла в королівському дворі і добре знала місцеві неписані закони та можливості. Потрібно було діяти не просто ефективно, а ще й красиво. Так, як цього вчили будь-яку леді у високих палацах.

У ворота маєтку постукали. Навіть вночі сяйво столиці було добре видно навкруги. Розсип білих цяток ширився за спиною дівчини. Тона привела дітей прямо у Фасінію, прямо під бік до короля. На воротах відчинилось невеличке віконце. Зсередини виглянула покоївка.

- Леді Тоно? - спитала вона, здивувавшись її роздертому неохайному вигляду. - Що ви тут робите?

- Я прийшла до мами. І прийшла не сама.

Триматись під боком у ворога було самою хитрою тактикою, яку знала Тона. Вона робила це не раз. І завжди це добре працювало. Політичні ігри в Берхарді - це фокуси та трюки. І Тона Селіндер оволоділа ними з дитинства.